Тема 1. Предмет конфліктології

1.1 Предмет конфліктології

1.2 Філософсько-соціологічна традиція вивчення конфліктів

1.3 Психологічна традиція вивчення конфліктів

1.1 Виникненню конфліктології як самостійної науки передувало теоретичне визнання конфлікту в якості закономірної характеристики соціальних систем. В 50-60-і роки ХХ ст. відбувається формування конфліктології як особливої міждисциплінарної області, що об’єднує теоретичні, методологічні і методичні підходи до описання, вивчення і розвитку практичної роботи з конфліктними явищами різного роду, що виникають в різних сферах людської взаємодії. Сучасна конфліктологія виходить із принципів визнання конфлікту в якості закономірної і природної характеристики соціальних відносин, можливостей протікання конфліктів в різних, в тому числі і конструктивних формах, утвердження принципової можливості управління конфліктами. Розвиток теоретичної думки в вітчизняній науці був уповільнений тим, що в радянському суспільствознавстві доводилась безконфліктність розвитку соціалістичного суспільства. Вивчення конфліктів обмежувалось окремими роботами по рішенню практичних задач, в основному, в області педагогіки, оптимізації діяльності трудових колективів. Нині цікавість до конфліктів зросла. Сьогодні конфлікт вивчається багатьма науками – психологією, соціологією, політологією, історією, філософією, педагогікою, правознавством, військовими науками і т.д. Поки що не створена загальна теорія конфлікту та єдина схема описання всіх видів конфлікту. В 70-і роки ХХ ст. відбулося становлення прикладної конфліктології. Нині найбільша увага приділяється регулювання та вирішенню конфліктів.

Конфліктологія є однією з самих молодих галузей наукового знання, що розвивається на стику багатьох наук, перш за все соціології, політології, психології. Конфліктологія виділилась як відносно самостійний напрямок в соціології в кінці 50-х років ХХ ст. і спершу називалась “соціологія конфлікту”. Виникнення соціології конфлікту пов’язується з роботами Р.Дарендорфа, А.Козера, Боулдинга та інших. В цей же період виникає психологія конфлікту як напрямок в психології.

Становлення прикладної конфліктології відбулося в 70-і роки ХХ ст. В становленні конфліктологічної практики особливе місце займають методи переговорів, що використовуються для вирішення конфліктів ( Д.Скотт, Г.Боуер, Г.Кельман та інші), раціональні методи вирішення конфліктів, технології конструктивної поведінки в конфліктній взаємодії. В 80-х роках ХХ ст. в США та інших країнах світу виникають конфліктологічні центри. В 1986 році по ініціативі ООН в Австралії створено Міжнародний центр по вирішенню конфліктів.

Конфліктологія – це система знань про закономірності і механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про принципи і технології управління ними.

В конфліктології використовуються різноманітні методи: методи вивчення і оцінки особистості, методи вивчення і оцінки соціально-психологічних явищ в групах, методи діагностики і аналізу конфлікту, методи управління конфліктами.

1.2 Перші спроби раціонального осмислення природи соціального конфлікту належать давньогрецьким філософам. Геракліт (530-470р. до н.е.) вважав, що війна - батько всього і цар всього, один єдиний загальний закон, який царить в космосі. Епікур (34І-270 рр. до н.е.) теж відмічав, що конфлікти і боротьба є основою всіх речей, але він вважав, що негативні наслідки війн та інших зіткнень заставлять людей в майбутньому жити в мирі.

Християнська філософія спочатку доводила переваги миру, згоди, братерства між людьми. Але вже в ІY ст. церква відмовляється від принципу несумісності війн з вченням Христа. Суперечливий характер розуміння соціального конфлікту представниками християнської філософії знайшов відображення в творах Климента, Аврелія Августіна, Фоми Аквінського та інших.

Різко засуджували соціальні зіткнення такі видатні представники епохи Відродження як Т.Мор, Еразм Роттердамський, Ф.Рабле. Еразм Роттердамський відмічав, що „війна солодка для тих, хто її не знає”. Він вважав, що конфлікт, якщо він розростається, втягує в свою орбіту все нові групи людей. На його думку, сторони конфлікту важко примирити, навіть якщо вони стоять на схожих духовних позиціях.

Ф.Бекон (І56І-І626 рр.) вперше проаналізував причини соціальних конфліктів, детально розглянув матеріальні, політичні, психологічні умови соціальних негараздів, способи їх усунення. Бекон називав однією із найважливіших причин, які викликають соціальні проблеми, надзвичайно погане матеріальне становище народу, - „скільки в держави розорених – стільки готових бунтарів. А якщо до розорення знаті прибавляється зубожіння простого народу, небезпека стає великою і невідворотною”. Засобами попередження конфліктів він вважав усунення матеріальних причин конфліктів; мистецтво політичного маневрування; розколи всіх ворожих державі союзів і партій і т. п. На його думку, справді мудрий уряд вміє давати людям надію тоді, коли він не може задовольнити їх інтереси. Це не так складно, адже як окремі люди, так і цілі партії схильні тішити себе надіями, або хоча б заявляти про них вслух, якщо самі вже їм не вірять.

В Новий час з критикою військових конфліктів виступили англійські демократи і представники французького Просвітництва ХYІІІ ст. - Д.Прістлі, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, Ж-Ж Руссо. Військові конфлікти вони вважали результатом „варварської епохи” і вважали, що ліквідація феодального устрою приведе до „вічного миру”. Просвітники шукали раціональні форми організації суспільного життя, які б усунули причини соціальних конфліктів.

Німецький філософ Е.Кант (1724-1804 рр.) говорив про можливість „вічного миру” і згоди в майбутньому, що станеться завдяки об'єктивним потребам розвитку міжнародного економічного співробітництва. Кант відмічав і певну позитивну роль соціальних конфліктів. На його думку, без конфліктів всі чудові природні задатки людства залишилися б назавжди не розкритими.

Англійський економіст Мальтус стверджував, що боротьба людей за існування постійна, а конфлікти - це фактор суспільного розвитку. Інший англійський вчений Г.Спенсер вважав, що природний процес боротьби і конфліктів між людьми і класами найкращим чином забезпечує розвиток соціальних систем. В кінці XIX на початку XX ст. виріс інтерес до марксистської теорії конфлікту. Основні положення марксистської теорії конфлікту: конфлікти породжені протилежністю інтересів; конфлікти відіграють важливу роль в процесі суспільного розвитку; найбільш розумною є політика повної легалізації соціальних конфліктів.

Спершу вивчення конфліктів в філософсько-соціологічній традиції було пов’язано з розглядом процесів боротьби в суспільстві. Соціал-дарвінізм конфлікти ототожнював з боротьбою. Функціоналісти трактували конфлікт як патологію в функціонуванні суспільства, як аномалію яка повинна бути виключена із життя суспільства. „Теорія конфлікту” базується на ідеї постійної зміни суспільства. К.Маркс вивчав закономірності виникнення конфліктів. Він описував процеси боротьби і конфлікту в суспільстві. Зіммель сформулював уявлення про позитивні функції конфлікту, заклав основи конфліктного функціоналізму.

Основоположниками сучасної теорії конфлікту є Г.Моска, М.Сорель, Ф. Оппенгеймер. В другій половині XX ст. найбільш відомими стали концепції М.Козера, Р.Дарендорфа та Боулдінга. П.Козер вважав, що причини конфліктів - в нерівності між людьми, групами. Цінність конфлікту в тому, що він сприяє розвитку суспільства. Козер показав відмінність в протіканні конфлікту в закритих і відкритих суспільствах.

Р.Дарендорф допускає можливість впливу на протікання конфлікту. Він вважає, що придушувати конфлікт небезпечно для суспільства. Боулдінг визначає конфлікт, як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна із сторін намагається зайняти позицію протилежну інтересам іншої. Суть конфлікту в певних стереотипних реакціях людини, тому можна спробувати розв'язати конфлікт шляхом зміни цінностей, реакцій людини, без радикальної зміни суспільного ладу. Сучасні теорії конфлікту розвиваються по двох напрямках:

- конфлікт розглядається як конфронтація великих соціальних груп, класів. Тому увага зосереджена на макросоціологічних вимірах, які стосуються фундаментальних протиріч. Прихильники цього напрямку об'єднує зацікавленість в зміні соціальної системи;

• прихильники другого напрямку вважають, що конфлікти породжені орієнтаціями і установками самих суб’єктів, а тому розв'язати їх можна впливаючи на свідомість людей.

1.3 Психологічна традиція вивчення конфліктів є найбільш багатою і розвинутою. Проблему конфлікту інтерпретують різні психологічні течії. Критики З.Фрейда намагались розширити можливості психологічного аналізу. Адлер розглядав поведінку людини в соціальному контексті. На його думку індивідуальна психологія передбачає необхідною гармонію, об’єднання і співробітництва між людиною і суспільством, а конфлікт між ними вважається неприродним. Хоча це не означає, що конфлікти взагалі не відбуваються. Проблеми у взаємодії індивіду із суспільством Адлер пов’язував із „невротичним стилем життя”, який є наслідком „важкого дитинства” і характеризується такими особливостями, як егоцентризм, відсутність співробітництва, не реалістичність.

Цей „невротичний” стиль життя супроводжується вразливістю, що приводить до проблем у відносинах з оточуючими. Вчені цього напрямку переконані в домінуванні особистісної обумовленості соціальної поведінки. Тому вони шукають особливості стилів, типів особистостей, що ведуть до формування того чи іншого життєвого сценарію. Хорні визнає „культурне” походження базового почуття тривоги, тоді як компенсуючи стратегії, що виробляються у відповідь стають частиною особистості і потім визначають його поведінку в більшій мірі, ніж інтерперсональні ситуації. Три основні типи соціальної направленості : „рух до людей”, „рух від людей” і „рух проти людей” – присутні у всіх людей і проявляються в залежності від ситуації. У невротика ці типи відносин несумісні, певний із них подавляє інші. Тому, на думку Хорні, між особистісні конфлікти скоріше за все є проявом внутрішньо особистісної тенденції, яку вона називає „рухом проти людей” і яка перетворюється в базисну установку у відношенні до інших і до себе, в певну філософію життя. Така людини бореться проти інших, не довіряє нікому, протистоїть іншим всіма доступними способами. Він бажає постійно вигравати, встановити контроль над іншими.

Г.Саллівен пише, що недоброзичлива „філософія життя” виробляється в результаті частих несприятливих ситуацій в ранньому дитинстві, які її ранять. Таким чином, в роботах різних психоаналітиків міжособистісні труднощі і конфлікти, інтерпретуються як явища, що мають інтрапсихологічне походження. Не дивлячись на відхід від ортодоксального психоаналізу, погляди прихильників аналітичного підходу та між особистісні стосунки, міняються мало. Найчастіше соціальне життя дорослої людини розглядається як визначена досвідом дитинства, що формує тип особистості, який або налаштований на інтеграцію з іншими, або створює проблеми в сфері між особистісних контактів.

Найбільш відмінною від позиції Фрейда у відношенні до конфлікту була концепція Е.Еріксона. Еріксон вважав, що кожна особиста і соціальна криза представляє собою певного роду виклик, який приводить індивіда до особистого зростання і подолання життєвих негараздів. Знання того, як він справляється зі значними життєвими проблемами дає можливість зрозуміти життя даної людини. Еріксон виділяв в загальному життєвому циклі вісім стадій. Кожна з цих стадій розвитку супроводжується кризою, яка є поворотним моментом, що виникає в наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і соціальних вимог, які висуваються до індивіда. В кожному віці виникає своє специфічна проблема, яка вимагає вирішення. Криза у Еріксона містить і позитивні і негативні моменти. Ситуативні підходи: дослідження конфлікту як реакції на зовнішню ситуацію.

Ситуаційні підходи до вивчення конфлікту перш за все представлені біхевіорістським напрямком. Біхевіорізм вважав неможливим дослідження будь-яких суб’єктивних факторів психічного життя людини. На їх думку предмет вивчення повинен піддаватись об’єктивному описанню. В якості такого предмету біхевіорісти розглядали поведінку. Механізми людської поведінки стали предметом їх вивчення. Біхевіорісти вивчали в першу чергу конфлікти міжососбистісні і групові. Основним методологічним принципом вивчення поведінки є пошук зв’язку між „стимулом” і відповідною поведінковою реакцією. Походження конфлікту можна виявити, на їх думку, за допомогою аналізу ситуації. Конфлікт перетворюється на явище, що має ситуативну природу.

Першими роботами, що вивчали конфлікти як реакцію за зовнішній вплив, стали роботи по вивченню агресії, фрустраційної детермінації агресії. В 30-50-х рр. ХХ ст. з’явились роботи спеціалістів Йєльского університету - Дж.Долларда, Л.Дуба, Н.Міллера та інших. Порівняно із психоаналітичною традицією біхевіорізм запропонував принципово новий погляд на конфлікти. Соціально-психологічні конфлікти в рамках концепції фрустраційної детермінації агресії розуміються перш за все як особлива форма агресивної відповіді на ситуацію, що перешкоджає досягненню бажаного.

Патологія поведінки, згідно з поглядами біхевіорістів, є наслідком вивчення неправильної, неадекватної поведінки. Відповідно до теорії соціального навчання, щоб зрозуміти поведінку людини, необхідно звернутись до факторів, що провокують появу тієї чи іншої моделі конфліктного реагування на зовнішню ситуацію, а також до факторів, що впливають на засвоєння цієї моделі поведінки і її закріпленню.

М.Дойч вивчав вплив кооперації і конкуренції на групові процеси. Будучи викладачем психології він розділив студентів на 10 груп по п’ять чоловік. Всі групи виконували одні і ті ж завдання. Але вони були поділені на групи з конкурентною і кооперативною системою оцінки результатів. В конкурентних кожний оцінювався індивідуально, вищий бал отримував той, хто порівняно з іншими був найкращим (в дискусіях, вирішенні певних проблем і т.п.). Результатом цих та інших численних досліджень стала теорія кооперації і конкуренції. Дойч вважав, що його теорія будується на двох основних положення: одне з них пов’язане з типом взаємозв’язку між цілями людей, що включені в дану ситуацію; друге – з типом дії цих людей. Він розрізняв два основних типа взаємозалежності цілей – сприяюча взаємозалежності, протилежна взаємозалежність. Виділяв два типи дій – ефективні дії, і неефективні. Ключовим моментом теорії Дейча є його „закон соціальних відносин”, у відповідності до якого кооперації викликається і викликає готовністю надавати допомогу, відкритістю в комунікації, сприйняттям спільних інтересів і т.п. Конкуренція викликає і викликається використанням тактики тиску, погроз, хитрості, обмеженою комунікацією, підозрілістю, ворожими установками.

Таким чином, Дойч описує конфлікт як наслідок зіткнення інтересів. М.Шеріф розробив ситуаційний підхід до вивчення міжгрупових конфліктів. Дослідження проводились в літньому таборі, в якому групи стикались в різних змаганнях зі строгим суперництвом. Шериф зробив висновок, що об’єктивно конкурентна ситуація, в якій опинились групи, викликають конфлікт між ними. Основна критика теорії кооперації і конкуренції зводилась до того, що не самі по собі кооперація і конкуренція приводять до певних поведінкових реакцій, але вони відображаючись в психічній діяльності породжують соціальні установки. Когнітивісти звернули увагу на те, що взаємодії суб’єктів в соціальній ситуації, які спостерігається, можуть бути проінтерпретовані по різному, з точки зору сприйняття, рефлексії, оцінки і т.д. Курт Левін вважав, що ситуація повинна бути описана з позиції індивіда, а не з позиції спостерігача. Левін фактично об’єднав „внутрішні” і „зовнішні” фактори впливу. Нині загально визнаним є розуміння того, що поведінку людини визначає не ситуація, а ситуація, як вона дана суб’єкту в його переживаннях, як вона існує для нього.

Автором теорії структурного балансу являється Ф.Хайдегер. Ця теорія присвячена аналізу узгодженості між системою установок індивіду і його знанням про установки і поведінки оточуючих. Конфлікт виникає тоді, коли установка балансу неможлива.

Конфліктологія опирається на принципи пізнання, які вироблені в рамках інших наук. Конфліктологія впливає також на інші науки. Так конфлітологічні проблеми в сфері міжособових стосунків стимулюють вирішення багатьох психологічних, соціологічних проблем. Значення конфліктології постійно зростає.

Резюме:

1. Виникненню конфліктології, як самостійної науки, передував тривалий період формування, накопичення і розвитку ідей і поглядів, спочатку в рамках філософії, а потім – соціології, політології, психології та інших наук. Велике значення у вивченні конфлікту мали філософсько-соціальні і психологічні дослідницькі традиції.

2. Конфліктологія – це наука про причини, форми, структуру, динаміку шляхи розв’язання конфліктів; система знань про закономірності і механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про принципи і технології управління ними.

3. Поняття конфлікт використовують різні науки.

4. Аналіз і порівняння різних визначень конфлікту дозволяє виділити такі його характеристики, як біполярність, направленість на подолання протиріч, суб’єктивність, наявність емоційних переживань у сторін конфлікту.