Тема №5. Відповідальність в міжнародному праві та розв’язання міжнародних спорів.

1. Поняття і підстави відповідальності в м/п.

2. Види міжнародних правопорушень.

3. Види і форми відповідальності суб’єктів м/п.

4. Міжнародні спори та засоби їх розв’язання.

1.

Міжнародно-правова відповідальність – це негативні юридичні наслідки, які надходять для суб’єкта м/п при порушенні ним міжнародно-правового забов’язання.

Елементи, що характеризують інститут відповідальності:

1. Вона надходить за здійснення міжнародних правопорушень.

2. Пов’язана з певними негативними наслідками для правопорушника.

3. Реалізується в особливих міжнародно-правових відносинах, які виникають між державою порушником і потерпілою державою, а в певних випадках, між державою правопорушником і світовим співтовариством в цілому.

4. Вона спрямована на підтримання міжнародного правопорядку.

Міжнародно-правова відповідальність є необхідним інструментом функціонування м/п. Метою міжнародно-правової відповідальності є індивідуальне та загальне запобігання (превенція) правопорушень та ліквідація їх наслідків.

Визначають дві функції міжнародно-правової відповідальності:

1. Правовідновлювана або рекреаційна.

2. Каральна або репресивна.

Загальною підставою міжнародно-правової відповідальності є скоєння міжнародного правопорушення.

Міжнародне правопорушення – це дія чи бездіяльність держави або іншого суб’єкта м/п, яка порушує його міжнародні забов’язання, що встановлені міжнародно-правовими нормами. Зміст м/н правопорушення складає об’єктивна і суб’єктивна сторони.

Об’єктивна сторона м/н правопорушення – це наявність поведінки, що складається з дії або бездіяльності, які згідно з м/п можуть присвоюватися державі.

Суб’єктивна сторона – ця поведінка є порушенням м/н забов’язання держави, внаслідок чого іншим суб’єктам м/п завдається шкода, як матеріального, так і нематериального характеру.

Суб’єктами відповідальності в м/п є лише загальновизнані суб’єкти м/п, це суверенні держави і міжурядові організації.

Держава несе відповідальність за діяльність всіх гілок влади. Під діяльністю держави розуміють дію або бездіяльність конкретних фізичних осіб, які мають ознаки державного органу або посадової особи.

М/н відповідальність надходить незалежно від того, порушені чи ні внутрішні закони країни-порушника.

2.

Види м/н правопорушень:

1. М/н злочини – це особливо небезпечні м/н правоворушення, які зачіпають життево важливі інтереси всіх держав або всього світового співтовариства.

2. М/н делікти – всі інші.

В свою чергу м/н злочини поділяються на:

1. Злочини проти миру – агресія, планування, підготовка і ведення агресивної війни, будь-яка війна, що здійснюється всупереч взятим на себе забов’язанням.

2. Злочини проти людяності – колоніалізм, апартеід, масові вбивства, жорстокість, мордування, катування населення як під час війни, так і в мирний час. Екоцид – цілеспрямований руйнівний вплив на навколишне середовище.

3. Геноцид – постановка на межу виживання того чи іншого народу.

5. Військові злочини – порушення законів та звичаїв ведення війни: використання “неконвенційної зброї”, неналежне поводження з цивільним населенням та іншими жертвами війни. Відповідальність надходить не тільки під час міжнародних але й внутрішніх конфліктів.

3.

Залежно від характеру завданої шкоди розрізняють два види відповідальності: політичну і матеріальну.

Спосіб, за допомогою якого здійснюються несприятливі для країни-порушника наслідки за скоєне ним міжнародно-правове порушення називається формою міжнародної відповідальності.

Формою відповідальності в м/п, на відміну від внутрішньодержавного визначається конкретними обставинами правопорушення.

В рамках кожного виду відповідальності розрізняють найбільш типові форми:

Політична відповідальність – санкції, ресторації, сатисфакції.

Санкції – це примусові заходи щодо держави-правопорушника в широкому розумінні і можуть застосовуватися щодо правопорушника як окремими державами, так і групами держав або всім світовим співтовариством, а також міжнародними організаціями щодо своїх членів. У вузькому розумінні санкції – це заходи примусового характеру, які країни застосовують індивідуально в рамках самодопомоги у відповідь на правопорушення без застосування військової сили (репресалії) – повинні здійснюватися на засадах пропорційності.

Ресторація означає поновлення державою-правопорушником попереднього стану за свій власний рахунок.

Сатисфакція – це форма не матеріальної відповідальності у випадку завдання збитків честі і гідності держави.

Матеріальна відповідальність – репарація, реституція, субституція.

Репарація – це відшкодування матеріальних збитків товарами, грошима, послугами.

Реституція – це повернення незаконно вивезеного майна та цінностей.

Субституція має місце коли повернення майна і цінностей неможливо і відшкодування відбувається рівноцінним майном.

4.

Термін “міжнародний спір” використовується:

• в широкому розумінні – це будь які конфліктні ситуації у відносинах між країнами;

• у вузькому значенні – це такі ситуації, які характеризуються конкретними учасниками, чіткими взаємними претензіями та визначеним предметом.

Згідно статуту ООН існує два види спорів:

1. Спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню миру та безпеки.

2. Всі інші спори.

Разом з терміном “міжнародний спір” статут ООН використовує поняття “ситуації що можуть привести до міжнародної незгоди або викликати спір”.

Відмінність між цими поняттями має практичне значення, оскільки при розгляді спору у Раді Безпеки ООН сторона-учасниця спору повинна утриматися від голосуавння, як зацікавлена сторона.

В загальному вигляді спір можна представити як специфічне політико-правове відношення між двоми чи більше державами і яке відображує протиріччя існуюче в рамках цього відношення.

Вибір конкретного мирного способу розв’язання спору відноситься до компетенції сторін але перелік можливих засобів визначений у Статуті ООН:

1. Безпосередні переговори.

2. Узгоджувальна процедура.

3. Міжнародний арбітражний розгляд.

4. Судова процедура.

5. Розв’язання спорів у міжнародних організаціях.

Переговори. Учасниками переговорів є тільки учасники конфлікту, вони створюють безпосередній прямий контакт; обмежується втручання інших учасників.

Узгоджувальна процедура. Сторонам, які є учасниками м/спору надається допомога:

• місія доброї волі, коли третя сторона бере ініціативу по врегулюванню спору;

• посередництво, коли сторони учасники спору звертаються до треьої сторони за допомогою;

• створення і діяльність слідчих і узгоджувальних комісій.

Міжнародний арбітраж (третейскій суд) – використовується для розв’язання спорів між державами на основі угоди сторін-учасників в цьому спорі.

Міжнародний суд – це створений на основі м/угоди м/судовий орган. На відміну від арбітражу в м/суді існує статут цього суду де визначається його організація, компетенція, процедура, тощо.

Розгляд у м/організаціях. М/організація наділяється певними повноваженнями у врегулюванні спору. Наприклад, Рада Безпеки ООН може вимагати від сторін застосування таких додаткових тимчасових заходів, які вона вважатиме за необхідне. Особливістю та недоліким таких заходів є те, що вони застосовуються після того як конфлікт розпочався.

Система врегулювання загальноєвропейських спорів є результатом більш як 20-ти річного процесу, важливими етапами на цьому шляху є 4 спеціальні наради експертів НБСЄ по мирному врегулюванню спорів:

1978 р. – Монтре – розроблені основоположні принципи щодо розв’язання спорів.

1984 р. – нарада в Афінах – вказувалося на доцільність продовжити цей процес.

1991 р. – Валетта – прийнятий документ “Принципи врегулювання спорів і основні положення процедури НБСЄ по мирному врегулюванню спорів” – в результаті сформовано механізм разом із широкими можливостями співробітництва учасників спору, передбачає можливість застосування його на вимогу лише одного учасника спору.

1992 р. – Женева, Стокгольм – остаточно вироблено рекомендації щодо системи мирного врегулювання спорів в рамках НБСЄ. Ця система складається з 4-х елементів:

1. Механізм НБСЄ по врегулюванню спорів.

2. Конвенції по примиренню та арбітражу в рамках НБСЄ.

3. Комісія НБСЄ по примиренню.

4. Положення про директивне примирення.

Особливою організацією є Європейський Союз, в якому існує Суд ЄС. До його компетенції відноситься:

• врегулювання міждержавних спорів;

• скасування дії законодавчих актів і рішень, що приймаються іншими головними органами ЄС;

• забов’язання держав-членів ЄС виконувати свої обов’язки;

• тлумачення норм права ЄС.

Також існує Європейський Суд з прав людини – головний судовий орган Ради Європи.

Спори між учасниками СНД розв’язуються на основі Статуту СНД, а також через діяльність Економічного Суду СНД. В компетенцію СНД входить:

• прості спори між державами, які розв’язуються на основі переговорів чи іншої прийнятої процедури;

• спори, продовження яких могло б загрожувати миру і безпеці СНД.

Рада Голів держав-членів СНД має повноваження рекомендувати на будь-якому етапі спору процедуру і засоби розв’язання спору.