3.8 Соціологія праці та освіти План

1. Предмет і основні категорії соціології праці та управління.

2. Соціально-економічна структура і праця та управління.

3. Трудовий конфлікт.

4. Поняття соціології освіти та її складові частини.

5. Практикум: Інструментарій соціального опитування.

Мета заняття: Ознайомити студентів з теоретичними концепціями соціології праці та освіти і особливостями економічної праці та освіти.

Література до вивчення теми

1. Астахова В.І. Вища школа України. — Харків. — 1991.

2. Виховний процес у вищій школі: його ефективність. — Київ. — 1992.

3. Вища школа. Випробування ринком. — Львів. — 1993.

4. Кравченко А.И. Социология труда в ХХ век: Историко-критический очерк. — Новосибирск. — 1997.

5. Конспект лекцій з нормативного навчального курсу “Cоціологія”. — Івано-Франківськ. — 1999.

6. Лобанова А.С. Соціологія. Навчально-методичний посібник. — Кривий Ріг. — 1998.

7. Логіка соціологічного дослідження. — Київ. — 1997.

8. Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження. — Київ. — 1996.

9. Піча В.М. Соціологія: Навчальний посібник. — Київ. — 2000.

10. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. Вип. 5. — Львів. — 1996.

Тези до вивчення теми

3.8.1

Предмет соціології праці та управління;

соціальна сутність праці;

мотивація праці;

трудовий колектив;

трудова діяльність і трудова поведінка;

соціально-трудові стосунки;

соціально-трудові процеси;

трудова мобільність.

3.8.2

Загальні типи соціальних груп;

загальні типи соціально-економічних груп;

аналіз конкретних соціально-економічних груп.

3.8.3

Сутність трудового конфлікту;

показники і типи трудового конфлікту;

соціальна структура трудового конфлікту;

причини трудових конфліктів;

вирішення трудового конфлікту.

3.8.4

Культурогенез особи в освітньому процесі;

навчання як різновид соціокультурної діяльності;

динаміка галузі економічної освіти;

інноваційні процеси в економічній освіті;

соціологічна модель економічної освіти.

Соціологія праці — це галузь соціальної науки яка вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні фактори підвищення продуктивності праці, вплив науково-технічного прогресу, соціальних умов на ставлення людей до праці.

Соціологія управління — галузь соціології, яка вивчає закономірності, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури та процеси, які мають місце в організації та суспільстві, зокрема, в трудових колективах.

Предмет соціології праці та управління — це соціальні закономірності взаємодії із засобами і предметами праці, зокрема, механізмами дії та форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів та особистості. Соціологія праці та управління також вивчає комплекс відносин людини і колективу, ставлення їх до праці, її характер і зміст, умови та особливості трудової діяльності.

Соціальна сутність праці полягає в тому, що це процес, який здійснюється між людиною і природою, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковано або безпосередньо регулює та контролює обмін речей між собою і природою.

По-друге, сукупність засобів, методів та прийомів впливу людини на предмет праці являє собою спосіб праці, який характеризує рівень розвитку продуктивних сил.

По-третє в процесі праці люди вступають у відносини один з одним, поєднуючись певним способом для спільної трудової діяльності.

Мотивація праці — спонука людини, соціальної групи до активної трудової діяльності, процес стимулювання самого себе та інших до діяльності, яка спрямована на досягнення індивідуальних та спільних цілей, певного трудового колективу або організації.

Трудовий колектив — це організована спільнота людей, які поєднані між собою конкретними видами трудової діяльності, яка здійснюється в рамках тієї чи іншої форми власності, та відносинами, що складаються в ході цієї діяльності, взаємодопомогою та взаємною відповідальністю, інтересами, ціннісними орієнтаціями, настановами та нормами поведінки.

Соціальне управління — це формування показників соціального розвитку об’єкта, відокремлення в ньому соціальних про-блем, розробка та застосування методів їх вирішення, досягнення тих станів та параметрів соціальних процесів, які планувалися.

В соціології виокремлюють три групи методів керівництва трудовим колективом.

Адміністративні методи керівництва полягають у використанні таких форм діяльності, які є основою адміністративно-правових відносин і зосереджуються на можливості примусу.

Економічні методи зосереджуються на створенні в колективі таких умов, за яких вибір бажаного та необхідного для керівника типу поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних факторів та стимулів.

Соціально-психологічні методи керівництва полягають у створенні в колективі таких умов, за яких вибір необхідної та бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічних чинників, в тому числі психологічного клімату, що існує в колективі, авторитету керівника, системи ціннісних орієнтацій членів колективу тощо.

Стиль керівництва — це певним чином упорядковане застосування управлінських методів, яке залежить від особистих здібностей та ділових якостей того чи іншого керівника.

Соціологи виділяють два основних стилі керівництва:

демократичний;

авторитарний.

Соціальна технологія — це:

по-перше, спеціально організована галузь знань про способи та процедури оптимізації життєдіяльності людини в умовах взаємозалежності, динаміки та оновлення виробничих та суспільних процесів.

по-друге, спосіб здійснення діяльності, зокрема трудової, на основі її раціонального розподілу на процедури та операції з її подальшою координацією та синхронізацією і вибором оптимальних засобів та методів їх використання.

по-третє, це метод управління соціальними та трудовими процесами, який забезпечує систему їх відтворення в певних параметрах - якість, обсяги, цілісність діяльності тощо.

Соціальні технології широко використовуються в сфері трудової діяльності і пов’язуються з проблемами вдосконалення виробничих процесів та керівництва людськими ресурсами.

Раціональний конфлікт — найвищий ступінь розвитку соціальних протиріч у суспільстві, характеризується гострим зіткненням сторін, тенденцією посилення їх свідомого протистояння в процесі реалізації суперечливих інтересів.

За формою прояву суспільні конфлікти можуть бути відкритими і закритими.

За роллю, яку вони виконують, соціальні конфлікти поділяються на позитивні і негативні.

Професійна мобільність — просування індивідуумів через різні рівні в ієрархії шкали зайнятості.

Професійна діяльність може бути висхідною або низхідною; індивідуальною чи колективною.

Соціологія освіти — галузь соціології, яка вивчає освіту як соціальний інститут, її функції в суспільстві та взаємозв’язок з ін-шими інститутами, установи - школи, вищі навчальні заклади - як соціальні організації, а також соціальну політику в галузі освіти.

Система освіти — важливий компонент духовного життя суспільства, який пов’язаний з реалізацією процесу розповсюдження знання про соціальний інститут, тобто історично існуюча організація спільної діяльності людей.

Освіта є складним соціальним феноменом, котрий можна аналізувати в різних планах: культурологічному, діяльнісному, технологічному, інституціональному тощо.

Мета освіти — навчання та виховання гармонійно розвинутої особистості.

Основне завдання освіти полягає в розвитку творчого потенціалу особистості, формуванні здатності сприйняття та реалізації новації, здібності навчатися.

В структурі соціальної освіти відокремлюють два основних напрямки:

внутрішньо інституційний - розглядає соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних та учнівських колективів, соціальну структуру та функціонування установ управління, установ системи освіти, проблеми планування установ управління, взаємодії педагогів та учнів, закономірності соціалізації індивіда в навчальному процесі, соціальне становище та суспільну роль викладачів, вчителів, їх соціально-професійний статус.

зовнішньо інституційний — досліджує соціальні аспекти взаємодії освіти та інших інститутів суспільства: виробництва, науки, культури, політики, структури суспільства тощо. Взаємозв’язок освітнього процесу з іншими соціальними процесами, вплив освіти на ефективність трудової діяльності.

Освіта як соціальний інститут виконує ряд розвинутих функцій.

Загальними функціями освіти є:

практична, що забезпечує практично корисний результат відтворення різних категорій робітників, культуру виробництва;

загальногуманітарна, яка забезпечує формування та виховання всебічно розвинутої особистості, яка здатна забезпечити передачу знань, умінь, навичок, цінностей майбутньому поколінню.

Основні соціальні функції освіти:

трансляція культури, знань і навичок прийдешнім поколінням;

регуляція соціально-класового балансу суспільства;

інтеграція науки з виробництвом;

опосередкований вплив на політичні та національні процеси.

Система освіти в Україні має такі ступені: дошкільна, шкільна, професійно-технічна, вища. За формою розрізняють професійну і непрофесійну освіти.

Реформа освіти в Україні передбачає інноваційні процеси відносно різних сторін, граней функціонування школи. Зокрема, планується перехід від уніфікованого державного навчання до різноманітності форм. Уже з’явилися альтернативні вузи, коледжі, гімназії. Стали різноманітними і форми державної освіти. В галузі вищої школи здійснюється перехід до багатоступеневої освіти. Подібні інновації покликані підвищити якість підготовки спеціалістів і забезпечити входження школи України до світової освіти. На підвищення ефективності вищої школи направлені введення акредитації вузів, договірна система взаємин зі споживачами, зміна прийому до навчальних закладів.

Разом з тим, фахівці фіксують наявність кризових явищ в системі освіти не тільки України, але й багатьох країн світу.

Основними ознаками кризових явищ загальноосвітнього процесу є:

різкий спад загальноосвітньої підготовки молоді;

зростання функціональної неграмотності;

зростання абсолютної кількості неписьменних;

збільшення розриву в рівні освіти між розвинутими країнами та тими, що розвиваються.

Кризи в системі освіти України пов’язується із кризовими явищами в усіх сферах суспільного життя: економічного, політичного, духовного. За цих умов зменшується престиж освіти й освіченості, відчувається формалізація навчального процесу.

Шляхи подолання кризових явищ в освіті:

інтенсивне запровадження національних державних освітніх програм;

демократизація всієї системи навчання та виховання;

прагнення підвищення фундаментальності освіти;

гуманізація та гуманітаризація освіти;

використання новітніх технологій навчання;

інтеграція освіти на національному та освітньому рівнях;

розвиток освіти за принципом неперервності.

Соціологічні дослідження освіти проводяться на двох рівнях.

При макросоціологічному підході соціолога цікавить:

місце освіти в системі суспільних відносин;

ефективність функцій освіти;

взаємозв’язок освіти з іншими галузями;

системний характер самої освіти.

При мікро соціологічному підході соціолога цікавить:

суб’єкти діяльності;

соціальні механізми діяльності;

соціалізація особистості.

В умовах переходу до ринкової економіки більшої потребують взаємини Вузу зі споживачами його продукції:

служби маркетингу і реклами;

система інформаційно-методичної допомоги випускникам;

перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників;

становище випускників на ринку праці;

взаємодія університетів з соціальним осередком.

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

3.8 Практикум 8 Інструментарій соціологічного опитування

У посібниках і словниках анкетою називають перш за все перелік питань, зокрема, упорядкований список, проте він не містить вказівок і абсолютно залишається поза увагою широке коло проблем, пов’язаних із спілкуванням. Тому необхідно спеціально зупинитися на тому, що собою являє анкета.

Запитання звернені до респондентів, не ізольовані — вони ланки однієї шереги, кожне з них пов’язане з попереднім і наступним (цей взаємозв’язок називають вливанням смислу). Анкета — не механічна послідовність питань, які можуть розміщуватись у ній як завгодно або як зручно досліднику, а як особливе ціле. Вона володіє власними властивостями, що не зводяться до простої суми властивостей окремих складових її питань.

Якщо розглядати анкету під кутом зору дослідника, що збирається проводити опитування, то вона - засіб для збирання емпіричних даних. Якщо ж розглянути її в контексті ситуацій спілкування, то вона - засіб спілкування. У першому випадку головне зібрати деякі дані, отримати перші результати. У другому - дати респондентам можливість вільно висловлюватись, забезпечити якість цього результату.

Безперечно ж на будь-який, з точки зору респондентів (і не тільки їх) смішний і безглуздий список запитань можуть бути дані якісь відповіді певною частиною людей. Але що ці відповіді будуть відображати і кого представляти?

Якщо дослідження - а треба вважати, що саме до цього і прагне соціолог - передбачає опитування певних осіб, то необхідно, щоб ці особи по можливості, по-перше, брали участь в опитуванні, а по-друге, відповідали відверто, уважно, самостійно, детально. У цьому зв’язку дехто з соціологів говорить про особливу “драматургію опитування”, яка включає, зокрема, розкриття можливостей соціолога викликати у респондентів приємне враження пробудити в них цікавість, завоювати довіру, підтвердити впевненість респондентів у власних силах, не дати їм заскучати і тим самим змусити відповідати відверто і з задоволенням. Проблема ця не тільки чисто методична, але й етична. Соціологу доводиться думати як про власну дослідницьку програму, так і про те, які теми респонденти будуть обговорювати більш охоче, що може їх більше зацікавити. Тому анкета, за переконанням значної частини соціологів, повинна бути ввічливою, а не егоїстичною. А це означає, що анкета повинна здійснювати не тільки науково-дослідницькі, але й комунікативні функції.

Отже, упорядкованим повинен бути не тільки список питань, розміщених у логічній послідовності поєднаних єдиною тематикою, але перелік, який буде забезпечений преамбулою, інструкцією, зверненням. Крім того, він вмістить не тільки питання пошукових відповідей чи контролюючі їх, але і питання, що дають змогу встановити з респондентами контакт, створити в них кооперативну установку, сприяти зняттю напруги, скуки і втоми, невпевненості тощо. Іншими словами анкета — це перелік питань, запропонований всім респондентам в ідентичній формі й адаптований до умов масового асиметричного цілеспрямованого опосередкованого спілкування.

Процес адаптації звернених до респондентів запитань до необхідного при цьому спілкування і буде називатися конструюванням анкети. До завдань конструювання анкети входить: створити і підтримати кооперативну установку у респондентів; вселити в респондентів упевненість у їх спрямованості відповісти на всі запропоновані запитання; налагодити довірчі стосунки, створити враження і можливості додати будь-які, самі несподівані і відверті відповіді; звільнити відповіді респондентів від впливу попередніх запитань і відповідей на них; підтримувати постійну зацікавленість до роботи з анкетою.

Неважко помітити, що вирішення багатьох завдань досягається також за рахунок спеціальної роботи над інструкцією анкетеру, при корекції окремих важких, тенденційних і делікатних питань, підготовкою місця і вибором часу опитування тощо. Це не відміняє необхідності вирішувати названі завдання при конструюванні анкети, оскільки різноманітні перешкоди на шляху спілкування соціолога з респондентом можуть бути подолані тільки засобами, які дають змогу соціологу активно будувати свої стосунки з респондентами, а не чекати, поки вони якось влаштуються самі собою.

Простежимо, як вирішуються названі завдання при конструюванні анкети, дотримуючись в основному тієї послідовності, яка характеризує протікання цього процесу в соціологічній практиці. Для цього розглянемо розміщення окремих питань в анкеті; постановку функціонально-психологічних питань; подолання в анкеті “стилю респондента”; розміщення комунікативних блоків в анкеті; оформлення анкети.

Насамперед перелік скоректованих питань відтворює логіку дослідника, яка вміщена в програмі. Ця обставина може істотно ускладнювати процес спілкування, оскільки очевидною стає тенденція дослідження. Крім того, виникають і труднощі іншого роду.

Участь у опитуванні являє собою для респондента досить незвичайний вид діяльності. До неї не всі можуть бути готові з різноманітних причин. Якщо зразу звалити на учасників опитування серйозні і важливі питання, більшість може відмовитись, оскільки не будуть готові до відповіді. Тому доводиться ніби вводити людей в курс справи, виробляти в них деякі навики заповнення анкети, для чого на самому початку задаються найпростіші питання, відповідаючи на них, респонденти поступово освоюються з завданням.

Підготовка респондента до найбільш важливих відповідей відбувається за допомогою наступних на початок анкети питань найбільш простих, які поступово ускладнюються. Перехід від простих до складних питань отримав назву правила лійки. Його застосування дає змогу респондентам поступово виробити впевненість у своїх здібностях виступати в такій ролі. Всередині анкети розміщуються найважливіші з точки зору дослідження і складні для респондентів питання. Тут же задаються запитання, які носять найбільш явний тенденційний чи делікатний характер: факт спряженості різних відповідей дає підстави сподіватися, що коли на більш прості попередні запитання респонденти відповідали вільно, без утруднення, то і на ці запитання вони зможуть відповідати так само. Робота з такими питаннями — кульмінаційний момент в анкеті. Після цього, якщо врахувати можливу стомленість респондента і спад зацікавленості ставляться найпростіші запитання, що не вимагають сильної напруги пам’яті, уяви, уваги тощо.

Принцип розміщення питань в міру зростання їх складності, а відтак спрощення не позбавлений і повних недоліків. Він не тільки припускає, що респонденти у своїх розмірковуваннях як про предмет опитування будуть дотримуватись тієї ж системи координат, що і соціолог, але й не враховує, що кожне питання сприймається не саме собою, не ізольовано, а в контексті з іншими. Таким чином, визнати, що відповіді на прості запитання служать не тільки одержанню відповідей і для респондента, виявляються способом розминки, — означає істотно спростити процес роботи з анкетою.

Коли всі питання логічно взаємопов’язані і послідовно звужують тему, у респондента виникає певна установка, згідно з якою він буде відповідати на них. Такий взаємовплив питань називається ефектом випромінювання або ефектом відлуння і проявляється в тому, що попередні питання спрямовують хід думок респондентів у певне русло, створюють якусь міні-систему координат, в межах якої формується чи обирається цілком повна відповідь.

Так, якщо низькооплачуваному робітникові задати запитання “чи маєте Ви намір у найближчий час звільнитися з даного підприємства?” після запитання про зарплату, ймовірність стверджувальної відповіді зростає. А якщо те ж саме запитання поставити після з’ясування, скажімо, перспектив зростання зарплати, зросте ймовірність отримати негативну відповідь. Припускати ж, що дійсні наміри людини зазнали тут зміни, у нас немає підстав. Отже, розходження зумовлені не різними внутрішніми станами, а різною послідовністю питань.

Факт спряженості відповідей на різні запитання враховується при складанні анкети. Для цього, наприклад, вводяться буферні запитання. Кожна відповідь формується в певній “системі координат”, яка створюється не тільки самим запитанням, а й попередніми, всією анкетою опитування загалом. Що ж стосується “ефекту випромінювання”, то якщо міні-система координат що склалася в одному запитанні, може застосовуватись і до послідуючих, то вона закріплюється. Респонденти переносять її на інші питання, що піддає відповіді безконтрольному впливу. Ці відповіді починають стосуватися не тільки (а можливо і не стільки) змісту даного питання, а і попереднього. Так, якщо у респондента запитати, коли він читав художню літературу, а вслід за ним зразу спробувати дізнатися про найулюбленіше заняття у вільний час, то “література” — це перше, що стане предметом роздумів. Така підказка спричинює зміну у відповідях про улюблені заняття в години дозвілля порівняно з відповідями, одержаними в умовах, коли подібне питання не передувало, а слідувало за питанням про дозвілля.

Правило воронки передбачає, що анкета розпочинається з найзагальніших питань і лише поступово вони конкретизують, що дає змогу поступово вводити респондента в ситуацію опитування. Такий шлях повністю виправданий. Однак, обравши його, соціолог повинен мати на увазі такі обставини. Респондент одночасно з навиками роботи набуває і вже міні-систему координат. Так, наприклад, з’ясувалося, що загальне рішення не завжди передбачає конкретне, в той час як останнє сильно впливає на загальне (люди охотніше узагальнюють часткове, ніж займаються дедукцією).

Власне призначення фільтрів у тому і полягає, щоб завдавати цей вплив. Проте такі питання являють собою не чисто механічну перепону для певних груп респондентів. Вони виконують свої функції більш чи менш успішно залежно від того, як респонденти їх осмислюють, як відносяться до наявності тієї характеристики, на виявлення якої фільтри спрямовані. Так, наприклад, у методичному дослідженні питання-фільтр про самооцінку цікавості респондента до виборчої компанії задавалося до і після питання про значення виборів. У другому випадку респондентів, схильних вважати себе “дуже зацікавленими”, виявилося значно більше. Зміна розміщення фільтра вплинула головним чином на відповіді найменш поінформованих респондентів.

Застосування фільтрів призводить до пропусків відповідей. Викликані ці пропуски не тільки свідомим переходом частини респондентів до запитань, на які вони можуть відповісти, минаючи ті, які стосуються їх, але й деякими іншими факторами. Так, наприклад, з’ясувалося, що застосування серії фільтруючих питань (“Якщо у Вас вища освіта, то ...?”; ”Якщо у Вас вища гуманітарна освіта і Ви проходили практику в середній школі, то ...?”) хоч і є дуже зручним для соціолога засобом розміщення питань, надзвичайно ускладнює сприйняття анкети респондентом. Інколи воно призводить до настільки суттєвого числа пропущених відповідей, що все дослідження виявляється під загрозою.

Питання-таблиці, як відомо, є складними. Коли ж вони повторюються, виникають додаткові труднощі, пов’язані як з втомленістю респондента, розсіюванням уваги, так і з виниканням ефекту випромінювання.

Так, наприклад, в одному дослідженні респондентам тричі пропонувався перелік одних і тих же тем. У першому випадку вимагалося оцінити їх дієвість, у другому — оперативність, у третьому — повноту висвітлення проблем. Подання цього переліку другий, а тим більше третій раз викликало в респондентів відчуття, що повторюється не тільки перелік, а й критерії оцінювання. Значна частина учасників опитування, глянувши на третю таблицю, говорили: ”Я вам вже відповідав”, “Це вже було” тощо, пропускали її, залишали без відповіді.

Одноманітність заповнення таблиць веде до того, що підвищується небезпека одержати механічні запитання, бездумні відповіді. Обравши для відповіді оцінку “3”, респондент може її фіксувати протягом усієї таблиці незалежно від того, яка дійсна оцінка і навіть незалежно від змісту питання.

З ефектом випромінювання пов’язаний загалом і вплив одноманітних питань на відповіді респондентів. Як у випадку з таблицями, так і в багатьох інших, особливо коли респондентам пропонується декілька питань, сформульованих за однією і тією ж синтаксичною схемою, анкета виявляється монотонною. Це призводить до збільшення частки непродуманих відповідей або їх пропуску. Для того щоб подолати монотонність, рекомендуються такі засоби: “розробляти” таблиці і питання, задані в однаковій синтаксичній формі, іншими питаннями; варіювати категорії для відповіді (у першому випадку попросити респондента виразити згоду чи незгоду, у другому – оцінити, в третьому – вирішити, вірне чи не вірне те чи інше твердження, в четвертому сформулювати відповідь самостійно тощо); ширше використовувати різноманітні функціонально–психологічні питання, які “погашають” взаємовплив відповідей; урізноманітнювати оформлення анкети.

З точки зору респондентів, всі питання є завданнями, які потребують вирішення. Вплив різних питань на людей неоднакове, як не однакове і відношення різних людей до одних і тих же питань. Одні з питань потребують значного розумового напруження, інші ні. Від їх співвідношення багато в чому залежить, чи буде респондент працювати з анкетою або відкладе її, тільки розпочавши заповнювати, вирішивши, що вона для нього занадто складна чи, навпаки, проста, нудна і тенденційна.

Для того щоб створити і підготувати зацікавленість до анкети, зняти напругу, нервовість респондента, в анкеті застосовується спеціальні питання, що отримали назву функціонально-психологічних.

На відміну від змістових питань, питань спрямованих на одержання пошукових даних, і питань контрольних, ці функціонально-психологічні питання служать не стільки для збору даних, скільки для забезпечення стосунків спілкування між дослідником і респондентом. Ці запитання служать не тільки спонукачем до відповідей. Вони містять різноманітну інформацію і виправдання висловлювань соціолога, звернені до респондентів, деякі коментарі сприймаються як ознаки більш симетричного спілкування, більш рівноправного обміну інформації.

До функціонально-психологічних відносяться контактні питання і питання буферні (детальніше дивись курс лекцій з нормативного курсу “Соціологія”. Івано-Франківськ. — 1999. — С. 40-47).