20. І сторія конституційного розвитку України. Конституційни акти про суверенітет, незалежність та правонаступництво України.

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. Правонасту́пництво — перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого. Воно може бути універсальним або частковим. Прикладом практичного підходу України до вирішення питання про Правонаступництво двосторонніх міжнародних договорів є укладена в результаті обміну нотами угода від 10 травня 1995 р. між СІЛА і Україною про те, що основою двосторонніх угод, укладених між цими країнами, була ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У результаті подоговірного розгляду цього питання двома сторонами було вирішено, що одні договори застаріли, другі не можуть бути застосовані, а треті, зазначені в Додатку, розглядатимуться як чинні.

21. Державний суверенітет.Національний суверенітет.Народний суверенітет.

Державний суверенітет - це невідчужуване юридична якість незалежної держави, що символізує її політико-правову самостійність, вищу відповідальність і цінність як первинного суб'єкта міжнародного права; необхідне для виключного верховенства державної влади і передбачає непокору владі іншої держави; виникає або зникає в силу добровільного зміни статусу незалежної держави як цілісного соціального організму; обумовлене правовим рівністю незалежних держав і що лежить в основі сучасного міжнародного права

Національний суверенітет. У сучасному міжнародному праві, крім державного суверенітету, сформувалося поняття національного суверенітету, що розуміється як право кожної нації на самовизначення .Змістом національного суверенітету є повновладдя нації і її політична свобода вибирати свою державно-правову організацію і форму взаємин з іншими націями. Забезпечується суверенітет нації соціально-економічним і політичним устроєм суспільства, тобто він не є спочатку будь-якої нації властивим. За своєю суттю національний суверенітет є демократичним принципом, реалізація якого залежить від усвідомлення нацією своїх життєвих інтересів, об'єктивно випливають з умов її існування та розвитку . Однак принцип національного суверенітету не абсолютизує націю, а лише надає державному суверенітету нову якість. Право на державний суверенітет на певному історичному етапі стає правом нації, яке може реалізовуватися нацією як у формі створення власного держави, так і шляхом входження до складу більш великого державного утворення

Народний суверенітет .Доктрина народного суверенітету була розроблена в XVIII в. французьким мислителем Руссо, що називав суверена ні чим іншим, як колективним істотою, утвореним з приватних осіб, в сукупності отримали ім'я народу . Суть народного суверенітету полягає у верховенстві народу в державі. При цьому народ розглядається як єдиний законний і правомірний носій верховної влади або як джерело державного суверенітету .Народний суверенітет є антагоністом суверенітету монарха, при якому монарх розглядається не як член народу, а як індивідуальна особистість - носій суверенної (абсолютистської, самодержавної) державної влади. Поняття народного суверенітету та державного суверенітету також різні, але не протиставлені один одному, оскільки в першому випадку розкривається питання про вищу владу в державі, а в другому - питання про верховної влади самої держави В даний час доктрина народного суверенітету визнано світовим співтовариством, що знайшло, зокрема, своє відображення в ст. 21 Загальної декларації прав людини, згідно з якою воля народу повинна бути основою влади уряду і знаходити своє вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах при загальному і рівному виборче право та вільний голосуванні. Також доктрина народного суверенітету знайшла своє вираження у праві народів на невід'ємний суверенітет над їх природними багатствами та в інших формах.