Матiнко моя рiднесенька!

Не тужи ти за мною, не плач в самотi,

Не клени, як почуєш, що я зробив!

Не сумуй, що прийдеться самiй доживать,

Що прийдеться самiй у грiб лягать,

Що не буде кому очей затулить!

Вплiтаючи свої автобiографiчнi данi поряд iз Супруновими, Франко надав глибшого, навiть соцiального сенсу вiршевi, а головне, морально-етичного: мати дає синовi «спiвацьке серце вразливеє», «хлопський рiд», «горду душу». Супрун лише раз згадав у зв’язку зi споминами дитинства «батькiвську луку», з чого можемо догадуватись, що був вiн сином або селянина, або мешканця малого мiстечка, — з його передмiстя. «Хлопський рiд» у франкiвськiй поезiї промовляє по-своєму: «То погорджений рiд, замурований свiт, То затроєний хлiб, безславний грiб». У Франко­вому вiршi є й певне цiкаве неузгодження: в «автобiографiчнiй» частинi вiн обмовився, що мати його пустила «сиротою у свiт», а далi, у «супрунiвськiй» частинi, вона ще живе...

Безнадiйний закоханець у щоденнику Супруна часто порiвнюється з жебраком: «Як той влiзливий жебрак з простягнутою долонею, якому нiхто нiчого не хоче дати за його влiзливiсть», — так автор говорить про себе i свої взаємини з Юлiєю Шнайдер. «Божество Ти моє, — звертається до неї. — Як жебрак, на колiнах благаю милосердя для свого спраглого серця, один брильянт, одна перлина, зронена з очей Твоїх, заспокоїла б мiй бiль! Одне Твоє слово спроможне воскресити мене до життя, милосердний погляд Твоїх очей, кинутий, як жебраковi, змiг би привернути мене до свiту i людей!» — «Нi, не дочекаюся я того слова — Ти жебрака того приймеш словом погорди й iронiї — Ти граєш моєю любов’ю, як ножем двосiчним». Згадаймо Франковi рядки:

Жебрак одинокий, назустрiч недолi

Пiду я смутними стежками...

Але це поки що лише порiвняння. Його по-генiальному розбудовує Франко в мотив, у «маленьку трагедiю» з її особливим драматизмом. Вiн конструює сюжет, головне в якому — сливе новелiстичний несподiваний поворот. Автор знаходить структуру свого шедевру — мiнiатюри «Як почуєш вночi край свойого вiкна», де неочiкуваний прийом заперечення («не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зiрко») є водночас могутнiм засобом ствердження нездоланної любовної пристрастi.

Ми вже говорили про стеження над «свiтотiнню» обличчя коханої у щоден­никовi, i таку ж мінливість настроїв передає поезiя Франка: то «глибокий сум», то «насмiх, гордiсть, глум». Спiльним теж є в обох авторiв порiвняння розтроюдженого серця, збудженої душi до корабля на розбурханiм морi. Якимось далеким прообразом «листочкiв зів’ялих» — Франкових осінніх — є Супруновий пуп’янок нерозквiтлої рослини, зiрваний i гнаний вiтрами. Однаковий психологiчний стан i настрiй закоханих в обох випадках — утекти вiд страждань кохання на якiсь дикi безлюднi простори. Так виникає у Супруна образ дикої пущi, у Франка — «безмежного поля в снiжному завої». Крах iлюзiй обидва автори теж порiвнюють iз будиночком з карт. Благання єдиного слова надiї з уст коханої у Франка таке ж настирливе i пристрасне, як i в Супруна («одне-єдинеє слiвце»).

Та чи не досить уже визбирування камiнчикiв подiбностi? Адже основна схожiсть, це визнає сам Франко, у розумiннi ситуацiї, духовного стану «автора дневника» i на цiй життєвiй канвi творення власних узорiв.

Факт використання чужого щоденника не тiльки не принижує Франка, як i Шекспiра, котрий послуговувався вiдомими вже сюжетами, а лише демонструє ступiнь його талановитостi й майстерностi.

Поява «Зiв’ялого листя» справила могутнє враження на сучасникiв Франка. Це було якесь несподіване одкровення в заiдеологiзованого, здавалось би, автора i такої ж лiтератури.

Залишається невиясненою загадка другої авторської передмови до «Зiв’ялого лис­тя». Чому все-таки Франко вважав за необхiдне анулювати iнформацiю про щоденник самогубця? Можливо, тому, що почалася мода на фiктивнi передмови. Через 3 роки пiсля появи Франкової збiрки випускає свою Петро Карманський пiд промовисто-епiгонською назвою «З теки самовбивця», яка в сутi своїй копiює франкiвський прийом знайденого щоденника (мабуть, Карманський вважав його таки прийомом, лiтературною умовнiстю, а не дiйсним фактом). Франко якось обмовився про невисоку художню вартiсть цiєї епiгонської збiрки Карманського. Фiктивними передмовами й назвами циклiв почав хизуватися й Агатангел Кримський. У другому виданнi збiрки «Пальмове гiлля» автор пiдмiнює своє «я» вигаданими постатями «знайомих», пiдкреслюючи, що тут немає нiчого автобiографiчного. А цикл «Нечестиве кохання» вiн подає як «Уривок лiричного роману одного бiдолашного дегенерата». Навiть в отому «лiричний роман» вiдчувається вiдгомiн Франкової «лiричної драми» як жанру. У рецензiї на «Пальмове гiлля» Франко делiкатно не схвалює цього прийому, мабуть, таки вбачаючи явне мавпування свого. «Адже лiрична поезiя в тiм i має свою суть, що вона вислов дiйсного чуття, iнакше вона буде пустою фразеологiєю, на якiй всякий тямущий пiзнається». Втечу автора за ширму вигаданого героя не схвалює й Леся Українка. Коли той же Агатангел Кримський знову ж у передмовi до свого роману «Андрiй Лаговський» (1905) почав зрiкатися автобiографiзму у творi, вона йому написала: «Перш усього менi досадно було за Вашу передмову. Хоч Ви i впевняєте тим, що Ви нi перед ким не виправдовуєтесь, але ж iнакше зрозумiти сеї передмови не можна, як тiльки так: вiрте сумлiнню, люди добрi, се не автобiографiя! І Ви, i Франко (передмова до «Зiв’ялого листя») робите кепськi прецеденти всiм нам, писателям-суб’єктивiстам, неначе ми обов’язанi здавати справу «кому о том ведать надлежит», як ми заряджуємо нашим власним матерiалом автобiографiчним».

Франка обурив натяк В.Щурата в рецензiї на «Зiв’яле листя» на декадентизм. Спростувавши версiю про щоденник самогубця, автор нiби тим самим применшував загальне мiнорне враження вiд його збiрки. Адже всi повиннi були зрозумiти, що перша передмова — лiтературна умовнiсть, бо ж сповнений життєвого оптимiзму Франко, звичайно ж, був далекий вiд самогубства. Лiричнi пiснi своєї збiрки називає вiн «найсуб’єктивнішими з усiх, які появилися у нас від часу автобiографiчних поезiй Шевченка, та притiм найбiльш об’єктивними у способi малювання складного людського чуття». Тепер ми знаємо, що цьому об’єктивiзмовi сприяв теж щоденник Супруна. Ступiнь використання його, велика мiра оригiнальностi давала моральне право авторовi розпоряджатися матерiалом своєї творчостi так, як вiн хоче.

I ще була одна таємнича обставина, яку можна назвати епiлогом чи постiсторiєю «Зiв’ялого листя». 29 серпня 1911 року приїхав до Львова учень VII класу української гiмназiї Євген Юринець, родом з Олеська. Вiн замешкав у «Народнiй гостинницi» (тепер — готель «Народний») спочатку в окремiй кiмнатi, а 31 серпня переселився у тримiсний номер. Тих два днi серед тишi й самотностi потрiбнi були юнаковi, щоб начисто калiграфiчним почерком переписати на 126 сторiнках збiрку власних поезiй i вiдiслати її авторовi «Зiв’ялого листя» iз супровiдним листом:

«Високоповажний Пане Докторе!

Недоля мене жене на вiчний спочинок. В остатних часах, коли я втратив всяку життєву енергiю, обiзвалась в менi пiсня i от присилаю, власне, тих кiльканайцять вiршiв i прошу вже на мертвiй постелi пустити їх мiж людей. Чи є що в них путнього, не знаю, але писав я се, що чув в собi. Прошу ще раз о сповненнє мого послiднього бажання.

З правдивим поваженнєм Євг. Юринець, уч.VII гiмн.

Львiв 31. VIII. 1911».

Посилку І.Франко одержав наступного дня, 1 вересня. Не повiрив, очевидно, черговому «Вертеровi», бо, крiм листа, прочитав тодi лише перший чотиривiрш:

Я би хотiв такого кохання,

Щоб в него мiг влити всi свої бажання,

Iз ним зiллятись в одну цiль,

I геть унестись понад свiт.

Не побачив «iскри божої» у писаннях гiмназиста, а невироблена форма i неяснi бажання вiршика заслонили тривожний тон послання i серйознiсть намiрiв незнайомого йому «молодого чоловiка». Франко ще не знав, що останнiй день лiта став останнiм днем i в життi Євгена Юринця.

Того трагiчного вечора юнак був помiтно знервованим. Сусiди по кiмнатi вже заснули, а вiн щохвилини то виходив у коридор, то знову повертався. Дивна поведiнка пожильця прикувала увагу портьє, який порадив йому лягти спати. Однак той вiдповiв, що чекає гостя. Пройшло ще трохи часу, i, здавалось, хлопець заспокоївся. Але мiж третьою i четвертою годиною над ранком готельну тишу розiтнув пострiл. Коли портьє вбiг у кiмнату, то побачив Юринця на пiдлозi в калюжi кровi. Поряд лежав той «маленький iнструмент». Куля влучила нещасному у праву скроню, i лiкаревi «ратункової поготiвлi» залишилось лише констатувати смерть. Серед речей покiйного полiцiя знайшла зошит iз вiршами та записками, який забрала з собою.

Увечерi 1 вересня повернувся з мiста Петро Франко i принiс батьковi сумну звiстку про самогубство гiмназиста, а наступного дня львiвська преса опублiкувала повiдомлення про смерть Юринця Євгена, рiдний брат якого, Володимир, студент фiлософiї Львiвського унiверситету, був початкуючим поетом і час від часу друкував свої твори у тижневику «Недiля» — лiтературно-мистецькому додатку до газети «Дiло». Аж тепер Франко по-справжньому зацiкавився надiсланою йому збiркою поезiй, i 17 вересня 1911 року у тiй же «Недiлi» появилась замiтка «Євген Юринець», яка розповiла галицькiй публiцi про останню волю покiйного i дещо пiдняла завiсу над таємницею смертi самогубця. «Уважаю своїм обов’язком, — писав Франко, — подати до прилюдної вiдомости сей невеличкий факт вiдносин до мене отсього так молодого чоловiка, якого я не знав за життя, i якому при особистiй знайомости може зумiв би був вияснити, що опускати життя в таких молодих лiтах, хоч би серед найтяжчих обставин, нiяк не годиться».

Збiрка Євгена Юринця «Першi й послiднi звуки» в чудовому станi теж зберiгається у рукописному вiддiлi Iнституту лiтератури iм. Т.Г.Шевченка в архiвi І.Франка (фонд 3, № 3796). Майже всi вiршi написанi протягом червня, липня, серпня 1911 р. Автор розмiстив їх у 5 роздiлах: перший — «На крилах пiснi шлю привiт (Iз пiсень любови)», другий — «Балада», третiй — «Ми зiрвемся ще не раз усi до зор», четвертий — «Сумна, страшна душа моя» i п’ятий — «О красо природи». Саме в них криється, на думку І.Франка, розгадка «фатального поступка» молодого хлопця, перша любов якого обернулася трагедiєю, бо «вже задля його молодого вiку не могла мати реальнiйшої основи i могла бути бiльше — або менше неясними мрiями, викликаними першим живiйшим рухом розбудженого чуття».

Iз цiєї iсторiї для нас важливий тут один нюанс: вiршi Євген Юринець писав також i пiд впливом «Зiв’ялого листя», про що можна переконатися хоча б iз такої поезiї:

Як почуєш пiснi, що лунають вночi,

Та зiтхання любовнi iз ними,

Не уява се, нi, а то я у садi

Бiля Твеї спiваю хатини.

Не уява, нi сни, а се я iз туги,

Тобi пiсню сумненьку спiваю,

Тебе буджу зi сну, щоб зiгнала тугу,

Тебе в пiснi покiрно благаю.

Як почуєш вночi плач дитинний в садi,

Се з розпуки за Тобов ридаю,

Гляджу Тебе в пiтьмi, в розкiшливiм садi,

Чи не вийдеш до мене, чекаю.

Паду з болю, туги i обiймуть мя сни,

Розчарують Твоєю красою,

Ти, мов цвiт навеснi, так лишаєшся в снi

I для мене Ти храмом спокою.

Як почуєш вночi, в зачарованiй тишi,

Як садок Твiй тихесенько дише,

То знай, я в нiм уснув, i на пiсню забув,

Не буди, мила, будь тихше...

Можливо, І.Франко, перевидаючи в тому ж 1911 р. «Зiв’яле листя», пiд враженням цього сумного факту написав другу передмову? Проте «Переднє слово до другого видання» збiрки має дату: Львiв, дня 10 падолиста 1910. Не думаємо, що ця дата фiктивна... Та ще не всi таємницi завуальованої iсторiї «лiричної драми» розкритi. Вони чекають на своїх детективiв.