Сперечаймося ж по-науковому*

Торік вийшла друком книжка Ю.Кобилецького «Шевченко і Франко». Як свiдчить анотація, автор «популярно розповiдає про погляди великого Каменяра на творчість Шевченка, його боротьбу з рiзними фальсифікаторами за ідейну чистоту спадщини Кобзаря. Зупиняється автор і на питанні традицiй Шевченка в творчості Франка, якi вiн продовжував i розвивав у нових історичних умовах». Як і годиться в таких випадках, «книга розрахована на критиків, лiтературознавцiв, викладачiв вищих та середнiх шкiл, студентiв».

Хто не спокуситься після такої анотацiї прочитати цю книгу? Отож, не дивно, що її прочитав і молодий критик М.Косiв, про що й розповiв у рецензiї «Перегук генiїв... чи перекручення фактiв?» («Жовтень», № 3, 1965). Вiдгук М.Косова написаний так, що пiсля нього хочеться конче прочитати книгу і де в чому, може, й посперечатися з рецензентом.

Та ось появляється стаття «Коли критицi бракує науковостi...» Автор її — доктор педагогiчних наук О.Мазуркевич — у категоричнiй формi захищає хиби і неточностi в книзi Ю.Кобилецького, на котрi вказав М.Косiв (див. «Лiтературну Україну», № 53).

О.Мазуркевич твердить: критика має бути науковою. Цю думку вiн пiдкрiпив повчальною цитатою з І.Франка, в якiй говориться, що критик повинен все «умо­тивувати, вияснити..., обставити аргументами, пiдвести пiд якiсь вищi принципи, мову чуття перекласти на мову розуму». Простежмо, як О.Мазуркевич дотримується цього принципу.

У працi Ю.Кобилецького на С. 18 є таке речення: «Франко обстоював спадщину Шевченка не як нацiональну релiквiю, а як бойову зброю народу, бо саме так розумiв Шевченкове слово, Шевченкiв генiй». М.Косiв побачив у цьому «стилiстичну неоковирнiсть» i «недоречне протиставлення». О.Мазуркевич виявив тут глибокий пiдтекст і одразу пустив у хiд такий аргумент: «Може, й справдi, висмикнута з контексту, ця фраза здалася М.Косову і неоковиристою і сакраментальною. Та коли б рецензент був хоч трохи уважнiшим, а головне — об’єктивнiшим, вiн побачив би, що автор, як це видно далi з контексту, пiд релiквiєю має на увазi отi «нацiональнi святощі», якими любили хизуватися українськi буржуазно-нацiоналiстичнi фальсифiкатори, включивши до них і «батька» Шевченка, звичайно ж, вiдповiдно трансформованого і препарованого».

Якби Ю.Кобилецький сказав, що вiн пiд «нацiональною релiквiєю» розумiє тi «святощi», «якими любили хизуватися буржуазно-нацiоналiстичнi фальсифiкатори», то питання було б ясне і не було б про що сперечатися. Ми знаємо, що розумiв І.Франко пiд поняттям «нацiональна релiквiя» і що — фальсифiкатори. Тут є велика рiзниця. А саме цiєї рiзницi й не пiдкреслив Ю.Кобилецький.

М.Косову варт зауважити, що вiн, як і Кобилецький, не сказав, що розумiв пiд цим поняттям Франко, а що — його ідейнi вороги. Косiв узяв тiльки один приклад, щоб продемонструвати «стилiстичну неоковирнiсть» автора. А приклади такi непоодинокi. От хоч би на С. 52: «В статтi «Iз секретiв поетичної творчостi» Франко з матерiалiстичних позицiй розглядає i пояснює складнi процеси творення художнього образу, наголошуючи на процесах психологiчних, бо естетика — частина психологiї». Але для кого це «естетика — частина психологiї»? Для Франка?! Такого «клаcичного визначення» він не давав. Абсолютна пальма першості належить шановному Юрію Свиридовичу Кобилецькому. Бо ж естетика і психологія — то зовсім різні, хоч певною мірою й взаємозв’язані науки, які мають і свої предмети, і свій метод.

Розгляньмо ще одне зауваження М.Косова, яке намагається спростувати О.Мазуркевич. Вiддавши данину Франковi, що той «пiдходив до оцiнки спадщини Шевченка з матерiалiстичних позицiй», заклав «основи справдi наукового вивчення Шевченка в українському дожовтневому лiтературознавствi», Ю.Кобилецький пише: «Проте в його статтях про Шевченка трапляються оцiнки, з якими сучасне радянське лiтературознавство не завжди може погодитися, трапляються певнi суперечностi, ба навiть і недоладностi...»

В інтерпретацiї О.Мазуркевича це виглядає так: «Не влаштовує рецензента й твердження, що в статтях Iвана Франка про Тараса Шевченка є певнi суперечностi і що не з усiма його оцiнками та висновками ми можемо зараз погодитися». I далi: «Нема нiякої потреби нi прикрашати, нi «пiдчищати» І.Франка».

Якщо іншi автори, скажiмо, М.Возняк, А.Брагiнець, М.Бернштейн, С.Ша­ховсь­кий, давали науково переконливi тлумачення цих суперечностей (а не «недо­ладностей»), то Ю.Кобилецький у своїй популярнiй книзi пiдходить до справи поде­куди вже надто голослiвно. Саме це й мав на увазi М.Косiв. Не можна ж бездоказово твердити: вони — тi суперечностi — були! Якщо були, то де, в чому й чому?

Можна зрозумiти лiтературознавця, який не погоджується з думками, поглядами інших авторiв на тi чи тi речi. Але об’єктивнiсть науковця вимагає бодай згадати про них (скажiмо, про О.Бiлецького чи М.Бернштейна). Йдеться про досить невиразне трактування Ю.Кобилецьким полемiки Франка з редакцiйною статтею галицького журналу «Правда».

Бажаючи будь-що захистити Ю.Кобилецького вiд критики М.Косова, О.Мазур­кевич іронiзує: «...бачите, як свiдчить М.Бернштейн у книзi «Українська лiтературна критика 50—70 рокiв XIX ст.», редакцiя тiєї «Правди» ґрунтовно вiдредагувала згадану статтю. Вiдкриваємо на сторiнцi 369 книгу М.Бернштейна і читаємо: «Редакцiя «Правди»... внесла до статтi ряд змiн i доповнень, причому в рядi випадкiв досить істотних». Йдеться, отже, — робить висновок полемiст, — про ряд змiн і доповнень...»

Що ж то за ряд змiн і доповнень, якими можна й знехтувати? М.Бернштейн свідчить, що на початку статтi її автор Нечуй-Левицький вказав на близькість «Слова о полку Ігоревім» до українських пiсень, згадавши про вiдомi «Пандекти попа Миколи»...

Редакцiя «Правди», пише М.Бернштейн, одразу ж додала вiд себе, що остання пам’ятка написана «вже українським язиком». Далi Нечуй-Левицький зазначав, що вiршi Іосифа Левицького та Лісенецького написано «по-ломоносовськи». Редакцiя замінила: «в тоні києво-могилянськiм». Дописала «Правда» від себе й кiнцівку статті: «…Лiтература інших європейських пород і непрохана сама по собi йде між народи молодшi, нижчi по культурi, бо вона має силу. Про великоруську лiтературу того не можна сказати... Нам потрiбна своя українська лiтература».

Невже це просто «ряд змiн і доповнень»? Йдеться про ґрунтовну переробку статтi й висновкiв І.Нечуя-Левицького.

Тепер зупинимося на реплiках О.Мазуркевича про трактат І.Франка «Iз секретiв поетичної творчостi».

На С. 52 своєї книги Ю.Кобилецький пише таке: «Високо оцiнюючи цю роботу Франка загалом, нашi лiтературознавцi часто закидають дослiдниковi наявнiсть у нiй ідеалiстичних поглядiв, закидають мимохiдь, не заглиблюючись в суть питання». Навiщо робити отакий закид сучасному лiтературознавству, коли ще у вiдомiй дискусiї 1956 року були незаперечно спростованi цi хибнi тлумачення поглядiв Франка?

Але спитаємо в Ю.Кобилецького: чи то всi лiтературознавцi, чи окремi (і хто саме) «закидали»? Ю.Кобилецький про це не сказав. А треба було б, бо й вiн сам належав до «окремих». Що ж, І.Франко теж помилявся і, по змозi, виправляв помилки, причому прилюдно, не соромлячись, як науковець. Зробив це й Ю.Кобилецький. Правда, як дипломат: звалив вину на інших і не згадав про себе.

Щоправда, зробивши це, Ю.Кобилецький дав нам зрозумiти, що вiн до них уже не належить і Франковi ідеалiзму не «закидає». О.Мазуркевич же запевняє нас, що автор говорить про «елементи ідеалiзму» (все-таки говорить!). Твердячи ж, що Франко не виступає з позицій «чистого матерiалiзму» (значить — з елементами ідеалiзму), шановний доктор педагогiчних наук сам опиняється серед тих, в чий город Ю.Кобилецький кидає камінці.

Що ж до боротьби Франка проти фальсифiкаторiв, популяризацiї творчостi Шевченка, розкриття її впливiв на розвиток реалiзму в інших лiтературах, то Ю.Кобилецький говорить про всi цi речi правильно й доречно, спираючись на загальноприйнятi положення нашого шевченкознавства й франкознавства. Цього й на гадцi нiхто (в тому числi, мабуть, М.Косiв) не має заперечувати. Але є в книжцi Ю.Кобилецького й «недоладностi» (таки вони!); на окремих із них i спинився рецензент.

Отже, на нашу думку, О.Мазуркевич даремно так напосiвся на М.Косова. Не треба заводити суперечку вбiк, тим бiльше, що М.Косiв і не давав для цього пiдстав.

А сказати кiлька слiв про нову книжку Ю.Кобилецького, згадавши й її вади, вiн мав право. Бо якщо можна знаходити суперечностi у великого Франка, то чому ж не вказати бодай на окремi недолiки в роботi його дослідника?!

ПУБЛІКАЦІЇ