1. Філософська методологія юридичної науки.

Філософська методологія (фундаментальність) визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Функції філософської методології:

1) виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини;

2) вдосконалює і оптимізує наукову діяльність.

До філософських методів відносяться діалектичний, метафізичний, аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та ін. Нерідко філософські системи (і відповідно і їхні методи) поєднувалися і «переплітались» між собою в різних «пропорціях». Так, діалектичний метод у Гегеля був з'єднаний з ідеалізмом, у Маркса (як, до речі, і у Геракліта) – з матеріалізмом. Гадамер намагався поєднати герменевтику з раціоналістичної діалектикою і т.д. Філософські методи – це не «звід» жорстко фіксованих регулятивів, а система «м'яких» принципів, операцій, прийомів, що носять загальний, універсальний характер, тобто знаходяться на найвищих (граничних) «поверхах» абстрагування. Тому філософські методи не описуються в строгих термінах логіки та експерименту, не піддаються формалізації і математизації. Слід чітко уявляти собі, що філософські методи задають лише найзагальніші регулятиви дослідження, його генеральну стратегію, але не замінюють спеціальні методи і не визначають остаточний результат пізнання прямо і безпосередньо. Досвід показує, що чим більш загальним є метод наукового пізнання, тим він є більш невизначеним щодо конкретних кроків пізнання, кінцевих результатів дослідження.

Все зростаючу роль в сучасному науковому пізнанні відіграє діалектико-матеріалістична методологія, яка функціонує не у вигляді жорсткої та однозначної сукупності норм, «рецептів» і прийомів, а в якості діалектичної і гнучкої системи загальних принципів і регулятивів людської діяльності, у тому числі мислення в його цілісності.

Завдання діалектико-матеріалістичної методології полягає в розробці загального способу діяльності, у розвитку таких категоріальних форм, які були б максимально адекватні загальним законам існування самої об'єктивної дійсності. Проте кожна така форма не є дзеркальне відображення останньої, і вона не перетворюється автоматично в методологічний принцип. Щоб стати ним, загальні діалектичні положення повинні прийняти форму нормативних вимог, своєрідних приписів, які (в поєднанні з регулятивами інших рівнів) визначають спосіб дії суб'єкта в пізнанні і зміну реального світу. Об'єктивна детермінованість діалектико-логічних принципів, як і взагалі всіх соціальних норм, є підставою для подальшого суб'єктивного використання їх як засобу пізнання і практичного оволодіння дійсністю.

Діалектичний метод не можна зводити до універсальних логічних схем з заздалегідь відміряними і гарантованими ходами думки, але основні категорії діалектики визначають адекватне осягнення відповідної предметної області та пізнання істини.

Наприклад, об'єктивність – філософський, діалектичний принцип, заснований на визнанні дійсності в її реальних закономірностях і загальних формах. Основний зміст даного принципу можна представити у вигляді наступних вимог: а) виходити з чуттєво-предметної діяльності (практики) у всьому її обсязі і розвитку; б) усвідомити і реалізувати активну роль суб'єкта пізнання і дії; в) виходити з фактів в їх сукупності і вміти висловлювати логіку речей у логіку понять; г) виявити внутрішню єдність (субстанцію) предмета як глибинну основу всіх його формоутворень; д) вміло вибрати адекватну даному предмету систему методів і свідомо, послідовно реалізовувати її; е) розглянути предмет у відповідному соціокультурному контексті, в рамках певних світоглядних орієнтацій; ж) підходити до всіх процесів і явищ конструктивно-критично і діяти відповідно до логіки даного предмета.

Всебічність – філософський, діалектичний принцип пізнання і інших форм діяльності, що виражає загальний зв'язок усіх явищ дійсності. Включає в себе такі основні вимоги: а) виокремлення предмета дослідження та проведення його меж; б) цілісний багатоаспектний розгляд; в) вивчення в чистому вигляді кожної зі сторін предмета; г) здійснення пізнання як процесу, що розгортається вглиб і вшир, в єдності інтенсивного і екстенсивного його сторін; д) виокремлення сутності, головного в предметі. Принцип всебічності найбільш тісно пов'язаний з філософським принципом конкретності і загальнонауковим принципом системності.

Конкретне (конкретність) (від лат. Concretus – згущений) – філософська категорія, що виражає річ або систему взаємопов'язаних речей в сукупності всіх своїх сторін і зв'язків, яка відображається як чуттєво-конкретне (на емпіричному етапі) або як подумки-конкретне (на теоретичному етапі ). На основі цієї категорії розгортається діалектичний принцип конкретності, що включає ряд вимог: а) «вивести» дане явище з його субстанціональної ознаки (головної, суттєвої сторони) і відтворити його як діалектично розчленоване ціле; б) простежити переломлення загального в одиничному, сутності в явищах, закону в його модифікаціях; в) врахувати різноманітні умови місця, часу та інші обставини, що змінюють буття цього предмета; г) виявити специфічний механізм взаємозв'язку загального і одиничного; д) розглянути даний предмет в складі більш широкого цілого, елементом якої він є.

Історизм – філософський, діалектичний принцип, який є методологічним виразом саморозвитку дійсності в плані його спрямованості по осі часу у вигляді цілісної безперервної єдності таких станів (тимчасових періодів) як минуле, сьогодення і майбутнє. Даний принцип включає в себе такі основні вимоги: а) вивчення сучасного стану предмета дослідження; б) реконструкція минулого – розгляд генезису, виникнення останнього і основних етапів його історичного руху; в) передбачення майбутнього, прогнозування тенденцій подальшого розвитку предмета.

Принцип протиріччя – діалектичний принцип, що має основою реальні суперечності речей і зводиться до наступних основних вимог: а) виявлення предметного протиріччя; б) всебічний аналіз однієї з протилежних сторін даного протиріччя; в) дослідження іншої протилежності; г) розгляд предмета як єдності (синтезу) протилежностей в цілому на основі знання кожної з них; д) визначення місця суперечності в системі інших суперечностей предмета; е) простежування етапів розвитку даного протиріччя; ж) аналіз механізму вирішення протиріччя як процесу та результат його розгортання і загострення.

Діалектичні суперечності в мисленні, що відображають реальні суперечності, необхідно відрізняти від так званих «логічних» протиріч, які виражають плутанину і непослідовність думки і заборонені законами формальної логіки.

При невірній реалізації та застосуванні принципів діалектики можливі численні викривлення їхніх вимог, а значить, відхилення від шляху до істини і виникнення помилок. Це, зокрема, об'єктивізм і суб'єктивізм (в різноманітних своїх формах); однобічність або суб'єктивістське об'єднання випадково «вирваних» сторін предмета; ігнорування його сутності або підміна її другорядними, несуттєвими моментами; абстрактний підхід до предмету без врахування певних умов місця, часу та інших обставин; некритичний розгляд; модернізація або архаїзація минулого; ототожнення (змішання) передумов виникнення предмета з ним самим; розуміння вирішення суперечності як «нейтралізації» його сторін.

Розглядаючи структуру і розвиток науки, І. Лакатос («Структура і розвиток наукового знання») виділив чотири основні методологічні підходи, які визначають дослідницькі програми і служать кодексами наукової чесності, яку не можна порушувати.

А. Індуктивізм. Згідно з індуктивізмом, тільки ті судження можуть бути прийняті у якості наукових, які або описують твердо встановлені факти, або є їх індуктивними узагальненнями.

Науковий кодекс індуктивізму: судження має бути або доведеним фактами, або виведене дедуктивно чи індуктивно з раніше доведених суджень.

Але індуктивність не може пояснити, чому саме ці факти, а не інші, обрані як предмет дослідження, чи детермінований вибір соціальними факторами, чи позанауковим інтелектуальним впливом.

В. Конвенціоналізм. Конвенціоналізм допускає можливість побудови будь-якої класифікації, яка об’єднує факти у певну цілісність. Для конвенціалізму важливо зберігати дану цілісність від аномалій шляхом внесення змін. Але жодна з таких систем не розглядається як достовірно істинна, а лише «істинна за згодою».

Проблема полягає в тому, що конвенціоналісти допускають, що хибні припущення можуть мати істинні наслідки, отже ми маємо порівнювати конкуруючі хибні теорії. Звідси виник інструменталізм як намагання розглядати теорії ні істинними, ні хибними, а лише як інструмент для того, щоб передбачити розвиток подій. А. Бергсон вважав, що головним для науки є свобода волі і творчості. Кодекс наукової чесності конвенціоналіста менш строгий, ніж кодекс індуктивіста: немає заборони на недоведені теорії і можна будувати системи на основі будь-якої фантастичної ідеї.

Головне – пошук більш простих класифікацій і систем (наприклад, коперніанська революція, теорія відносності Енштейна), але конвенціоналіст теж не може пояснити, чому саме ці факти в першу чергу класифікуються, чому певні класифікації аналізуються раніше інших, чому великі вчені приходять саме до певних теорій («хибна свідомість»).

С. Методологічний фальсифікаціонізм. К. Поппер в роботі «Логіка наукового дослідження» (1935) запропонував тезу, що теорія є науковою лише у тому випадку, якщо вона може бути заперечена протилежним базовим судженням і має передбачати факти, які є новими, тобто неочікуваними з точки зору попереднього знання.

Таким чином, висування нефальсифікованих теорій або ad hoc гіпотез суперечить попперовському кодексу наукової чесності, так же як висування недоведених теорій суперечить кодексу науковості в індуктивізмі.

D. Методологія науково-дослідницьких програм. І. Лакатос вважає, що фундаментальною оцінкою дослідження має бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а дослідницька програма, яка містить конвенціонально прийняте ядро і позитивну евристику, яка визначає проблеми для дослідження, виділяє допоміжні гіпотези, передбачає аномалії у відповідності з розробленим планом.