2.2 Вибір організаційно-правової форми господарювання

Реалізація розробленої підприємницької (комерційної) ідеї може бу­ти здійснена в межах певної організаційно-правової форми. В даний час іс­нує близько сорока організаційно-правових форм господарювання, кожна із яких визначає певні вимоги до величини статутного фонду, регламентує права і обов'язки засновників, межі їх майнової відповідальності за резу­льтати підприємницької діяльності тощо. Розробники бізнес-плану повинні вибрати таку форму, яка буде найбільше відповідати сутності підприємни­цької ідеї, можливостям підприємця, його уподобанням тощо.

До основних організаційно-правових форм господарювання віднося­ться: приватні підприємства; підприємства об'єднання громадян; комуна­льні підприємства; державні (комерційні та казенні) підприємства; вироб­ничі кооперативи; споживчі товариства; господарські товариства: акціонерні товариства (відкриті та закриті); товариства з обмеженою відповідальністю; товариства з додатко­вою відповідальністю; повні товариства; командитні товариства, а також підприємець-фізична особа.

Приватні підприємства створюються за рішенням однієї фізичної особи (декількох фізичних осіб) або суб'єкта господарювання – юридичної особи з приватною формою власності. Приватні підприємства складають приблизно 70% всього бізнесу. Величина статутного фонду приватного підприємства законодавчо не обумовлена. Засновник приватного підпри­ємства є власником майна, продукції і прибутку підприємства, має право самостійно ними розпоряджатися, має право керувати своїм підприємст­вом тощо. В разі смерті засновника всі його права, майно і обов'язки пере­ходять до спадкоємців.

Якщо засновник приватного підприємства один, то маємо унітарне приватне підприємство, якщо два та більше – корпоративне приватне під­приємство.

Комунальні підприємства створюються за рішенням керівного орга­ну відповідної територіальної громади. Мета створення комунальних під­приємств – задоволення потреб населення даного регіону в певних това­рах, послугах тощо. Це можуть бути підприємства переробної промисло­вості, служби побуту, трамвайно-тролейбусні управління тощо.

Джерелом формування статутного фонду комунального підприємст­ва є бюджет та інші кошти відповідної територіальної громади. Трудовий колектив комунального підприємства отримує право господарського відан­ня даним підприємством.

Державні підприємства бувають двох основних видів: державні ко­мерційні та казенні підприємства. Для реалізації комерційної ідеї рекомен­дується використовувати державні комерційні підприємства.

Державні комерційні підприємства створюються за рішенням упов­новажених органів державної влади з метою випуску продукції, яка має ва­жливе значення для всієї країни. Джерелом формування статутного фонду є кошти відповідного державного органу, який створив таке підприємство.

Мінімальна величина статутного фонду державних комерційних підпри­ємств визначається законом.

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати до вико­нання державні замовлення та державні завдання, а також враховувати їх при формуванні власної виробничої програми. Окрім цього, прийняття ба­гатьох рішень (наприклад, списання з балансу основних фондів, купівля матеріальних ресурсів у приватних осіб тощо) повинно бути узгоджено з органом, до сфери управління якого входить підприємство.

Виробничі кооперативи – це добровільне об'єднання фізичних осіб (громадян) для спільного здійснення господарської діяльності, що базу­ється на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових внесків.

Членами виробничого кооперативу можуть бути особи, які досягли шістнадцятирічного віку. Кількість членів виробничого кооперативу не може бути меншою ніж три особи. Джерелом формування статутного фонду є вступні та пайові внески засновників. Величина статутного фонду законодавчо не обумовлена.

Майно, продукція і прибуток виробничого кооперативу є власністю кооперативу, але кожний член кооперативу має в цій власності свою част­ку (пай). При виході із кооперативу цей пай повертається учаснику.

Всі учасники виробничого кооперативу мають право брати участь в управлінні підприємством шляхом голосування на загальних зборах за принципом: "одна особа – один голос".

Виробничі кооперативи мають дво-, три- або чотирирівневі схеми управління. Найповніша – це чотирирівнева схема управління: загальні збори членів кооперативу спостережна рада правління ревізійна комісія.

Споживчі товариства – це самостійні, демократичні організації гро­мадян, які на основі добровільного членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з ме­тою поліпшення свого економічного і соціального стану. Завдання отри­мання прибутку споживчі товариства не ставлять. Окрім цього, в роботі споживчого товариства безпосередня трудова участь його членів не обов'язкова.

Індивідуальними членами споживчого товариства можуть бути гро­мадяни, які досягли шістнадцятирічного віку, а колективними членами – селянські (фермерські) господарства, державні та інші підприємства, які поділяють його інтереси. Джерелом формування статутного фонду є вступ­ні та пайові внески засновників. Величина статутного фонду законодавчо не обумовлена.

Всі учасники споживчого товариства мають право брати участь в управлінні підприємством шляхом голосування на загальних зборах за принципом: "одна особа – один голос".

Споживчі товариства мають трирівневу схему управління: загальні збори членів товариства – правління – ревізійна комісія.

Акціонерні товариства – це такі підприємства, в яких весь капітал (статутний фонд) розділений на певне число рівних частин – акцій, які зна­ходяться у власності окремих фізичних та юридичних осіб. Власником ак­цій може бути і держава, яка в цьому випадку виступає як звичайний акці­онер. Статутний фонд акціонерного товариства складають внески заснов­ників та учасників.

У відкритому акціонерному товаристві учасниками можуть бути всі бажаючі, які купили акції цього товариства на фондовій біржі або придба­ли їх шляхом відкритої підписки. В закритому акціонерному товаристві весь пакет акцій розподіляється тільки серед засновників.

Акції акціонерних товариств можуть бути привілейовані та звичайні (прості). Власники привілейованих акцій отримують гарантії отримання підвищеного рівня дивідендів, але втрачають право голосу на загальних зборах акціонерів. Власники звичайних акцій можуть сподіватись на отри­мання дивідендів лише при отриманні акціонерним товариством достат­нього прибутку.

Акціонерні товариства мають складну, чотирирівневу схему управління: загальні збори учасників – спостережна рада – генеральна ди­рекція (правління) – ревізійна комісія. Учасники акціонерного товариства мають право брати участь у загальних зборах товариства та голосувати на них за принципом: «одна акція – один голос».

Товариства з обмеженою відповідальністю – це такі підприємства, в яких весь капітал (статутний фонд) розділений на довільні частки (паї), які закріплені за конкретними учасниками – фізичними та юридичними особами. Статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю скла­дають внески засновників та учасників. Величина статутного фонду не мо­же бути меншою ста мінімальних заробітних плат. До моменту реєстрації всі учасники товариства повинні внести до статутного фонду не менше 30% вартості своєї частки.

Товариства з обмеженою відповідальністю за своїми розмірами знач­но менші акціонерних. Кожен учасник товариства може вийти із товари­ства з виплатою частки (паю) в статутному фонді, яка йому належить, та нарахованих дивідендів. У випадку смерті учасника товариства переважне право вступу до товариства має правонаступник. Але це відбувається не автоматично. Для цього потрібно, щоб за таке рішення проголосували уча­сники простою більшістю голосів.

Складніше вирішується питання про виключення учасника із лав то­вариства. Для цього потрібно, щоб за це рішення проголосували учасники, які мають в сукупності більше, ніж 50% загальної кількості голосів.

Всі учасники товариства несуть обмежену відповідальність за резу­льтати його діяльності, яка визначається вартістю їх частки (паю) в ста­тутному фонді. Це є однією із переваг даної форми підприємницької діяль­ності.

Товариства з обмеженою відповідальністю мають трирівневу схему управління: збори учасників – дирекція – ревізійна комісія. Учасники то­вариства з обмеженою відповідальністю мають право брати участь в збо­рах товариства та голосувати на них за принципом: «кількість голосів до­рівнює питомій частці учасника в статутному фонді». Директором това­риства з обмеженою відповідальністю може бути найманий працівник.

Товариства з додатковою відповідальністю – це такі підприємства, в яких весь капітал (статутний фонд) розділений на довільні частки (паї), які закріплені за конкретними учасниками. Товариства з додатковою від­повідальністю подібні до товариств з обмеженою відповідальністю за тим виключенням, що учасники товариства з додатковою відповідальністю від­повідають за його діяльність своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному внеску кожного учасника.

Товариства з додатковою відповідальністю створюються в тих сфе­рах діяльності, які вимагають підвищеної майнової відповідальності, нап­риклад, при організації ломбардів тощо.

Повні товариства – це така форма організації підприємницької дія­льності, коли всі учасники є фізичними особами, які добре знають та дові­ряють один одному, мають певні частки в статутному фонді, особисто зай­маються підприємницькою діяльністю і безпосередньо впливають на фі­нансові результати роботи товариства. Товариство працює під назвою з зазначенням імен всіх засновників. Наприклад, «Повне товариство «Петренко і Партнери»; «Повне товариство «Брати Козаченки» тощо.

Повне товариство, об'єднуючи підприємницькі зусилля засновників, працює без статуту і прав юридичної особи, тільки на основі установчого договору. Статутний фонд повного товариства складають внески заснов­ників. Величина статутного фонду повного товариства законодавчо не обу­мовлена.

Передача учасником повного товариства своєї частки в статутному фонді іншим учасникам цього товариства або третій особі може бути здій­снена тільки за згодою всіх учасників.

Всі учасники повного товариства несуть повну солідарну відпові­дальність за результати роботи товариства всім своїм майном, включаючи і особисте, на яке згідно з законодавством України може бути звернено стягнення. Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Командитні товариства – це така форма організації бізнесу, коли частина учасників є учасниками з повною відповідальністю (так званими «повними товаришами» або комплементерами), які особисто безпосеред­ньо займаються підприємницькою діяльністю і несуть повну солідарну від­повідальність за результати роботи товариства всім своїм майном, включа­ючи особисте, а інша частина учасників є вкладниками (так званими «командитистами»), які не займаються підприємницькою діяльністю, а вно­сять до статутного фонду внески та відповідають за результати роботи то­вариства тільки величиною цих внесків. Командитні товариства ще називаються товариствами на довірі.

Статутний фонд командитного товариства складають внески учас­ників з повною відповідальністю та вкладників. Величина статутного фон­ду командитного товариства законодавчо не обумовлена.

Якщо вкладниками є юридичні та фізичні особи, то створюється командитне товариство, яке працює за установчим договором і статутом як юридична особа. Якщо вкладниками є тільки фізичні особи, то створюєть­ся товариство, яке працює тільки за установчим договором і не є юридич­ною особою.

В установчому договорі повинен бути зазначений розмір часток кож­ного із учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок вне­сення ними вкладів, форма участі учасників у справах товариства. Стосов­но вкладників вказується тільки сукупний розмір їх часток у майні това­риства, який не повинен перевищувати 50% статутного фонду. Склад вкладників командитного товариства не вказується.

Ведення справ командитного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників з повною відповідальністю.

Аналізуючи вищезазначені організаційно-правові форми господа­рювання, розробник повинен обґрунтувати вибір такої форми, яка дозво­лить йому реалізувати висунуту підприємницьку ідею, отримати необхідні інвестиції, викликати довіру у інвесторів або кредиторів тощо.

Зрозуміло, що у випадку, коли певна комерційна ідея запроваджу­ється на діючому підприємстві, то вибір організаційно-правової форми господарювання не проводиться.