5. Методи та інструменти валютного регулювання

Головним призначенням валютної системи є розроблення та реалізація валютної політики. Валютна політика, як і валютні системи, поділяється на національні, міжнародні (регіональні) та світову. Кожну з цих видів валютної політики розробляє та реалізує відповідна валютна система.

Валютна політика на кожному рівні валютних систем має свої специфічні цілі. Так, світова валютна політика має на меті: створення такої структури світового валютного устрою, яка забезпечить стабільні та ефективні валютні відносини у світовій економіці; максимальне узгодження цілей національної валютної політики окремих країн; забезпечення стабільного та ефективного функціонування світового валютного ринку. Такі цілі надають їй найвищого статусу.

Подібні цілі має міжнародна (регіональна) політики, але її масштаби значно вужчі – вони обмежуються окремими регіонами.

Національна валютна політика має інші за своїм характером цілі. Валютна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері валютних відносин, спрямованих на реалізацію визначених державою стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі (зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін тощо). Механізм валютної політики пов’язаний також з проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки він має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори – масу грошей в обороті та процентну ставку.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, але теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема: лібералізація валютних відносин у країні; забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок; забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти; захист іноземних та національних інвестицій у країні; забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов’язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Валютний контроль являє собою сукупність заходів, спрямованих на перевірку дотримання та забезпечення виконання законодавчо-нормативних вимог, норм та правил проведення валютних операцій.

Валютне регулювання – це діяльність держави й уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку.

Така регламентація поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, насамперед: на процес курсоутворення; виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни; діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку; здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними операціями платіжного балансу, розвиток іноземних інвестицій в економіку країни; ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон; кредитні відносини резидентів з нерезидентами; формування та використання золотовалютних резервів.

Ефективність регламентації валютних відносин за цими напрямами значною мірою залежить від кількості та ступеня певних обмежень щодо кожного з них. Через введення або посилення, скасування або послаблення таких обмежень органи валютного регулювання мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших для національної економіки напрямах та обсягах. Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить лібералізації валютних відносин.

До методів адміністративного впливу на валютні відносини відносять також валютні блокади, які полягають у реалізації заходів щодо обмеження валютного потенціалу певної країни або окремих її резидентів (заморожування валютних авуарів на рахунках в іноземних банках; відмова у наданні міжнародних кредитів та іноземної допомоги; заборона на реалізацію в країні інвестиційних проектів компаніями-резидентами країн, що прийняли рішення про блокаду, тощо).

Крім методів адміністративного впливу, практика валютного регулювання виробила ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. До методів економічного впливу на валютні відносини можна віднести курсову політику, облікову (дисконтну) політику та інші інструменти монетарної політики, валютні інтервенції (девізну політику), регулювання сальдо платіжного балансу, формування та використання золотовалютних резервів.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти.

Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то реалізується політика девальвації. Хоча девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту, вона може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. За умови значного імпорту країною виробничих ресурсів втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів, що може підштовхнути інфляційне зростання цін.

Політика ревальвації здійснюється з метою підвищення обмінного курсу національної валюти. Ревальвація стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом. Збільшення пропозиції на товарних ринках позитивно вплине на стабільність цін. Виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих будуть скорочуватися. Підприємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими споживачами імпорту, то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку.

Облікова (дисконтна політика) центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента.

Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. У разі зниження облікової ставки процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

Через регулювання маси грошей в обороті можна впливати на кон’юнктуру валютного ринку і за допомогою інших монетарних інструментів (зміною норми обов’язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо).

Валютні інтервенції (девізна політика) полягають в оперативному підтриманні валютного ринку в стані рівноваги шляхом зміни обсягів купівлі-продажу центральним банком іноземної валюти.

Щоб зупинити падіння курсу національної валюти і зростання курсу іноземної, центральний банк повинен збільшити продаж іноземної валюти на ринку. Для досягнення протилежних результатів центральному банку необхідно зменшити продаж чи збільшити купівлю останньої. Здійснюючи валютні інтервенції в тих чи інших напрямах, центральний банк може тривалий час підтримувати валютний курс і ринок у стані рівноваги.

Валютні інтервенції впливають не лише на кон’юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, але й на кон’юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обороті та пропозиції грошей, що спричинює зростання рівня процента, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу таких наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування (тобто у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку саму суму на відкритому ринку цінні папери купують, а при купівлі іноземної валюти їх продають).

Особливе місце в механізмі валютного регулювання займають платіжний баланс і золотовалютні резерви. Саме через них реалізується внутрішній зв’язок стану валютного ринку країни зі станом її національної економіки та забезпечується суто економічне регулювання валютної сфери.

Платіжний баланс – це співвідношення між валютними платежами економічних суб’єктів країни за її економічними межами та валютними надходженнями їм з-за економічних меж країни за певний період часу.

За економічним змістом платіжний баланс – це макроекономічна модель, що характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин країни із зовнішнім світом.

В агрегованому вигляді платіжний баланс являє собою сукупність чотирьох розділів: І. “Рахунок поточних операцій”, ІІ. “Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій”, ІІІ. “Резервні активи”, ІV. “Помилки та упущення”. Кожен з розділів платіжного балансу, у свою чергу, складається із статей балансу. При цьому у відповідних розділах та статтях міститься інформація щодо надходжень валюти, платежів нею та підсумку операцій – сальдо.

У розділі І “Рахунок поточних операцій” відображається переміщення через межі економічної території матеріальних цінностей та послуг, призначених для поточного використання. Так, у статті “Баланс товарів” відображаються всі переміщення товарів з переходом права власності. Співвідношення обсягів надходження та платежів називається торговельним балансом. Якщо надходження перевищують платежі, то торговельний баланс активний, а його сальдо – позитивне. І навпаки.

По статті “Баланс послуг” враховується рух коштів, пов’язаний з обміном між резидентами і нерезидентами різного роду послугами (транспортними, будівельними, комунікаційними, туристичними, культурними та іншими). Розширення переліку послуг у міжнародних відносинах сприяє збалансуванню надходжень і витрат за поточними операціями платіжного балансу з меншими навантаженнями на національну економіку.

По статті “Доходи” враховується рух коштів, пов’язаний з доходами фізичних осіб–резидентів за рахунок оплати праці за кордоном, доходами від прямих (у вигляді дивідендів за акціями, нерозподіленого та реінвестованого прибутку), портфельних та інших інвестицій за кордоном.

По статті “Поточні трансферти” враховується рух коштів на безеквівалентних засадах (гуманітарна та технічна допомога, внески до фондів міжнародних організацій, безоплатні перекази грошей з-за кордону фізичним особам тощо).

У розділі “Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій” відображається співвідношення між активами та вимогами резидентів країни за кордоном та активами і вимогами нерезидентів у цій країні. Так, по статті “Капітальні трансферти” враховуються операції, пов’язані з переданням права власності на основний капітал чи анулюванням боргів кредиторами, коли рух вартості здійснюється на безеквівалентній основі (державне фінансування великих проектів за кордоном, інвестиційні субсидії корпорацій своїм іноземним філіям, передання права власності на нефінансові активи – землю та її надра, патенти та авторські права тощо).

У підрозділі “ Фінансовий рахунок” відображаються операції з купівлі-продажу та погашення вимог однієї країни до інших. При цьому відбувається зміна власності на фінансові активи або пасиви країни.

Усі фінансові операції класифікуються в групи “Прямі інвестиції” (являють собою капітальні вкладення прямих інвесторів у зарубіжні підприємства переважно з метою одержання права голосу в управлінні цими підприємствами), “Портфельні інвестиції” (об’єднують операції з цінними паперами, що не забезпечує права участі в управлінні підприємствами), “Інші інвестиції” (включає переважно операції кредитного характеру: комерційний кредит; довгострокові позики, у тому числі у міжнародних фінансово-кредитних організацій; короткострокові позички; депозити; інші активи чи пасиви).

Операції “Фінансового рахунку” займають особливе місце в платіжному балансі, оскільки в них враховуються не лише рух фінансових ресурсів між країнами, що його ініціюють окремі економічні суб’єкти, а також рух ресурсів на макрорівні з метою балансування платіжного балансу. Зазвичай це робиться за рахунок статей “Портфельні інвестиції” та “Інші інвестиції”. Наприклад, якщо за всіма статтями балансу загальна сума надходжень менша суми платежів, щоб збільшити надходження за відповідними статтями та зберегти стабільність кон’юнктури валютного ринку та валютного курсу, уряд та центральний банк можуть вдатися до залучення портфельних інвестицій чи кредитів міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Оскільки протягом року технічно неможливо адекватно відкоригувати обсяги інвестицій, повністю неможливо збалансувати платіжний баланс в такий спосіб. Тому для врівноваження платіжного балансу використовують статті розділу ІІІ “Резервні активи”, на яких відображається централізований золотовалютний запас країни. Якщо валютні надходження за всіма статтями розділів І і ІІ тривалий час значно перевищуватимуть валютні платежі, то кон’юнктура валютного ринку змінюватиметься так, що центральний банк змушений буде скуповувати на ринку іноземну валюту та поповнювати свої резервні активи. У разі дефіциту балансу він витрачатиме свої резерви для підтримання валютного курсу.

З огляду на те, що кон’юнктура валютного ринку змінюється не лише під впливом незбалансованості платіжного балансу і цей вплив проявляється із запізненням в наступному звітному періоді, механізм зміни резервних активів не забезпечує повного балансування платіжного балансу. Тому у статті “Помилки та упущення” проставляється необхідна для збалансування сума.

З теоретичного погляду економічна роль платіжного балансу визначається тим, що відображені в ньому обороти безпосередньо впливають на попит і пропозицію на валютному ринку: надходження валюти створює передумови для формування пропозиції, а платежі – для формування попиту на валюту.

Золотовалютні резерви – це запаси іноземних фінансових активів та золота, які належать державі, перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення.

Ці потреби визначають основні цілі накопичення золотовалютних резервів: по-перше, створення достатнього запасу міжнародних платіжних засобів з тим, щоб держава, її окремі структури та недержавні економічні агенти могли своєчасно розрахуватися за своїми зовнішніми зобов’язаннями (трансакційне призначення золотовалютних резервів); по-друге, забезпечення державі можливості проводити інтервенції для підтримки на потрібному рівні попиту–пропозиції на гроші та обмінного курсу національної валюти (інтервенційне призначення резервів).

Досягнення цих цілей залежить від достатності обсягу золотовалютних резервів та ефективності механізму їх використання.

Оптимізація розміру золотовалютних резервів має важливе економічне значення: занижений їх обсяг погіршує платоспроможність країни на світовому ринку та обмежує регулятивні можливості держави у монетарній сфері, а завищений призводить до заморожування значної частини національного багатства країни. Розміри централізованих резервів у їх трансакційному призначенні визначаються обсягами платежів за зовнішніми зобов’язаннями держави та недержавних економічних суб’єктів, рівнем збалансованості платіжного балансу країни, рівнем інтегрованості національної економіки у світову та розвиненістю доступу резидентів до міжнародних валютних ринків. Потреби в резервах у їх інтервенційному призначенні залежать насамперед від обсягів грошової маси у внутрішньому обороті країни.

Розміщення золотовалютних резервів має важливе значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому золотовалютні резерви тримають у найбільш сталих валютах і періодично конвертують запаси однієї валюти в інші. Валютні резерви зберігаються на високодохідних депозитних рахунках у найнадійніших банках-нерезидентах. Певна їх частина розміщується у високодохідні цінні папери надійних емітентів. Частина резервів традиційно формується з золота.