3. Валютний курс
Валютний курс є одним із ключових параметрів міжнародних економічних відносин, зміни якого впливають практично на всю систему макро- та мікроекономічних показників країни. Тому визначення валютного курсу та управління ним є важливим елементом економічної політики кожної держави.
Як зазначалося вище, валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або ціна грошової одиниці однієї країни визначена в грошовій одиниці іншої країни. Установлення курсу називається котируванням валюти.
Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. По-перше, за його допомогою долається економічна обмеженість тієї чи іншої грошової одиниці. Валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей. По-друге, на основі валютного курсу здійснюється порівняння цінових структур окремих країн, умов і результатів виробничого відтворення (продуктивності праці, витрат виробництва, заробітної плати, темпів економічного зростання), а також торговельного та платіжного балансів. По-третє, за допомогою валютних курсів національні ціни та національні умови виробництва порівнюються з інтернаціональними цінами та вартостями. По-четверте, через механізм валютних курсів між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки, перерозподіляється національний продукт.
За золотого стандарту в основі валютного курсу лежав золотий паритет – відношення вагової кількості чистого золота, що містилося в грошових одиницях, які обмінювалися одна на одну. Вартісною основою валютного курсу в умовах обігу неповноцінних грошей є паритет купівельних спроможностей валют. Він виражає співвідношення середніх рівнів національних цін на товари, послуги, інвестиції.
Під впливом кон’юнктурних та структурних чинників валютний курс відхиляється від паритету купівельних спроможностей валют. Кон’юнктурні чинники пов’язані з коливанням ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з прогнозами. Серед структурних (довгострокових) чинників виділяють: зростання національного доходу (зумовлює підвищення попиту на іноземні товари, що може збільшити відплив іноземної валюти); темпи інфляції (чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчий курс її валюти в середньо- та довгостроковому періоді, якщо не протидіють інші чинники); стан платіжного балансу (так, активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти, оскільки на неї збільшується попит з боку зовнішніх боржників); відмінність процентних ставок у різних країнах (наприклад, зниження процентної ставки сприяє відпливу капіталів, у тому числі національних, за кордон); діяльність валютних ринків (якщо курс валюти має тенденцію до зниження, її продають, а купують більш стійкі валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти); ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках та ступінь її використання на євроринку і в міжнародних розрахунках (визначається насамперед станом економіки та політичною обстановкою в країні); валютна політика (співвідношення ринкового та державного регулювання валютного курсу впливає на його динаміку).
У реальній практиці сучасних міжнародних відносин застосовують фіксований та плаваючий режими валютних курсів.
Фіксований режим валютного курсу передбачає фіксацію до однієї валюти або “кошика” валют. Фіксований валютний курс офіційно встановлюється центральним банком з врахуванням співвідношення цін у країні з цінами головних партнерів. Такий режим є найбільш доцільним за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, оскільки забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні. Одним з головних питань встановлення фіксованого валютного курсу є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Найчастіше курси національних валют перебувають у відповідності з курсом долару США. Вперше режим фіксованих валютних курсів був введений після Другої світової війни. В середині 70-х років ХХ ст. більшість країн перейшли до плаваючих валютних курсів.
Плаваючі курси (обмежено гнучкий, керовано гнучкий, вільно плаваючий) змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку, у валют відсутні офіційні паритети. У разі використання плаваючого валютного курсу вдається певний час нівелювати зовнішній вплив та оперативно досягати рівноваги платіжного балансу, забезпечити автономність монетарної політики. Разом з тим режим “плавання” не обмежує інфляцію. Останнім часом спостерігається тенденція до відмови від фіксованих режимів валютних курсів на користь більш гнучких варіантів. Передусім це стосується країн з перехідною економікою, яким плаваючі обмінні курси дають змогу вирішувати проблеми зовнішньої заборгованості та зовнішніх впливів. Так, режим керованого плавання передбачає, що з метою впливу на валютний курс уряд виходить на ринки іноземної валюти, але не зобов’язується підтримувати його на незмінному рівні.
Існуюча практика свідчить, що більшість валют функціонує в змішаних режимах. Тобто валюти країн, які входять до тих чи інших валютних союзів, фіксуються одна до інших з певною допустимою амплітудою коливань. Водночас ці валюти знаходяться в режимі вільного плавання відносно грошових одиниць країн, що лишаються поза межами цих союзів.
З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції. Це викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмеження цих коливань через операції центральних банків. Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція означає пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок з метою обмеження коливання курсу національної валюти та зводиться до купівлі-продажу ними іноземної валюти. Так, за надмірної пропозиції та низького курсу інвалюти Центробанк її купує.
Дисконтна політика зводиться до зміни дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою впливу на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Наприклад, підвищуючи дисконтну ставку у періоди погіршення стану платіжного балансу, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча. Слід зазначити, що підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. Більш того, це призводить до подорожчання кредиту всередині країни.
Для приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з тим, що склався на ринку, використовують девальвацію та ревальвацію – зниження та підвищення валютного курсу.