Б)в чому специфіка соціального часу та простору

філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

– субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об'єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

– релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об'єктами і процесами і поза ними зв'язки не існують (Лейбніц).Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об'єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається. Оскільки простір і час взаємопов'язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, властивості простору і часу можуть суттєво відрізнятися. Кожному структурному рівневі матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, можемо спостерігати певні особливості простору і часу в неживій та живій природі, в суспільстві.

В)Які ви знаєте основні концепції сенсу життя

Перший підхід: життя не має сенсу. У межах цього підходу є онтологічна й гносеологічна версії. Перша репрезентована позицією французького екзистенціаліста A. Камю: життя безглузде й треба приймати його як безглузде. Друга версія запропонована у працях прагматиста Джемса та екзистенціаліста К. Ясперса. Її суть полягає в тому, що сенс, може, і є, проте він неясний. Так, на думку В. Джемса, ми — як кішки й собаки у бібліотеках. Другий підхід: життя людини має сенс, який полягає у чомусь зовнішньому стосовно людини. У релігійних концепціях це зовнішнє тлумачиться як потойбічний світ. Життя людини на Землі — лише підготовка до загробного життя. З релігійними концепціями сенсу життя багато в чому змикаються ідеалістичні концепції. Наприклад, для російських філософів — ідеалістів типовим є висловлювання М. О. Бердяєва, що сенс життя не може виринути із самого процесу життя, він повинен підноситися над життям. У західноєвропейській філософській традиції ця думка сягає Платона: людина — це іграшка в руках Бога, саме він являє собою найвище призначення людини. Доглибне обґрунтування сенсу буття людини пов'язане у Платона з його онтологією, ототожненням достеменного буття і блага. Кожна істота прагне блага. Благо, згідно з Платоном, і надає життю сенс. Позаяк різні верстви суспільства прагнуть різних видів благ, то й сенс життя у них різний. В онтології вкорінені витоки розв'язання проблеми сенсу життя і в Аристотеля. Він погоджується з Платоном, що благо наснажує сенс життя. Оскільки ж "благо" конкретизується у Аристотеля в ученні про державу й моральнісніть, а часткове має підпорядковуватися загальному, то сенс людського буття полягає у підпорядкуванні державі. У домарксистській ідеалістичній філософії ця лінія аналізу проблеми сенсу життя простежується аж до Гегеля.

Завдання №9

А)Основна проблематика та специфіка німецької класичної філософії

Основоположник класичної німецької філософії І. Кант (1724-1804 р.) став досліджувати творчу активність людини в сфері пізнання, у моралі і мистецтві. Намагаючись синтезувати емпіризм і раціоналізм, Кант перетлумачує саме поняття суб'єкта пізнання, таким є не емпіричний індивід, а трансцендентальний суб'єкт — загальнолюдські пізнавальні здібності: чуттєвість, розсудок і розум як такі. Кожна з цих здібностей має апріорні, тобто які не виводяться з досвіду, форми. Апріорними формами чуттєвості чи споглядання виступають простір і час, формами розсудку є логічні категорії (причинність, якість, кількість, можливість, дійсність та ін.), формами розуму виступають ідеї.Пізнання розпочинається з чуттєвого досвіду, за допомогою чуттів предмети нам даються, за допомогою розсудку — мисляться, тому чуттєвість без розсудку сліпа, розсудок без чуттів порожній. Знаний предмет - синтез даності і створення. Це не означає, що предмет, який не мислиться, не існує, це означає, що предмет, який існує, уже відомим чином одержав свою форму в області трансцендентального. Наші знання суть нерозривна єдність суб'єктивного й об'єктивного. Саме апріорні форми розсудку надають нашим знанням достоїнства загальності і необхідності. Розсудок, стверджує Кант, диктує закони природі. Таким шляхом ми пізнаємо світ явищ. За світом явищ знаходиться щось, що ми в принципі знати не можемо — сфера трансцендентного, котру Кант називає річ-в-собі. Таким чином, Кант розриває явище і сутність, знаний світ явищ і непізнавану річ-в-собі. У цьому полягає кантівський агностицизм, до якого він приходить через апріорізм. Адже пізнання не може відбутися інакше, ніж через чуттєвий досвід, а дані чуттів вже оформлені трансцендентальними умовами споглядання — простором і часом. Синтез чуттєвих даних знову оформляється логічними категоріями — апріорними формами розсудку. Предмет знання створюється суб'єктом у процесі пізнання. Найповніше пояснення суті людини з історичної точки зору в філософії Нового часу дає Гегель. Гегель — творець системи об'єктивного, абсолютного ідеалізму, у якій він прагнув виразити в єдиному діалектичному процесі світ природного, соціального і духовного буття. Відповідно до вихідного принципу своєї ідеалістичної системи — принципу тотожності мислення і буття — природний світ Гегель розглядає як несамостійний, вторинний, похідний від ідеї. Природа — інобуття, відчуження ідеї.