Контрольні запитання і завдання

1. Які типи держав існують у сучасному світі і що їх характеризує?

2. Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть їх приклади.

3. Назвіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов’язані між собою?

4. Визначте спільне і відмінне у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.

5. Як впливає децентралізація політичної системи на характер по­літичного режиму?

6. Покажіть динаміку зміни характеру політичного режиму в сучасній Україні.

Рекомендована література

1. Баран В.Теорія тоталітаризму:генеза і сутність // Сучасність.-1996. - №8.

2. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / Відп. ред. С. В. Бобровник. К., 1997.

3. Загальна декларація прав людини: Прийнята ООН 10 грудня 1948 р.

4. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної ради України 28 червня 1996 р. - К., 1996.

5. Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні: проблеми досвіду// Нова політика. 1996. № 5.

6. Павленко Р., Рябов С. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова політика. 1996. № 5.

7. Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. — 1995. — № 6.

8. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави.— К., 1996.

9. Тарасов Е. Н. Государство как институт политической системи // Социально-политический журнал. — 1994. — № 1—2.

10. Тертичка В. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. — К., 2002.

11. Тимошенко В.І. Правова держава (теоретико-історичне дослідження). - К., 1994.

12. Тимошенко В. І. Правова держава.— К., 1994.

13. Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз. — К., 1996.

14. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава //

Ві­че. — 1998. — № 7.

15. Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. — Харків, 1996.

16. Якушик В. М. Государство переходного типа (вопросы теории). —

К., 1991.

17. Якушик В. М. Різновиди політичних режимів // Віче.— 1995. — № 9.

ЗМ-5. Політичні партії та виборчі системи

ПЛАН

НЕ 5. 1 Поняття, типи та функції політичних партій. Партії в Україні.

НЕ 5. 2 Партійні системи: поняття та типи.

НЕ 5. 3 Основні типи сучасних виборчих систем.

НЕ 5. 4 Взаємозв’язок форм правління, виборчих і партійних систем.

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки во­ни є ареною змагання політичних курсів, ідей, які вира­жають інтереси різних суспільних груп. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основ­них компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й прак­тичне значення.

НЕ 5. 1 Термін „партія ” (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України „Про політичні партії в Україні ” політична партія визначається як „зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мисли­телів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торго­вельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популарів (пред­ставники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - „партії ”- виступали тимчасовими об'єднаннями. Їх виникнення було нас­лідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ран­ніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (від­стоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мисли­телями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX сто­річчя М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р.Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж. Руссо про всезагальне благо розгля­дали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв доміну­вання вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій й "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова пар­тія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний із ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. Із клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX–XX ст. сприяло декілька причин:

• формування елементів демократизму у сфері суспіль­ного управління, тільки система, що допускає різні думки (іде­ологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

• усвідомлення великими соціальними групами (бур­жуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

• розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення ви­борчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

• з електоральних структур: асоціацій з реєстрації ви­борців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республікан­ська і Демократична партії США);

• з парламентських фракцій;

• з ініціативи суспільних організацій: профспілок, еко­логічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створеної за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні вла­сних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпора­тивні групи інтересів – союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи фор­мування партій. Залежно від того, як ініціюється створення, партії виділяють:

• шлях „зверху” – це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з пар­ламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

• шлях„зверху” – суттєву роль відіграють маси, які оріє­нтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

• комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держа­ви. В їх числі:

• активізація і інтеграція великих суспільних верств;

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок лю­дей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтере­сів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх офо­рмлення у політичні програми;

• політична соціалізація і формування суспільної дум­ки;

• розробка політичної ідеології і програм розвитку сус­пільства;

• рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр-міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

• мобілізація виборців на виборах;

• участь у боротьбі за державну владу через вибори;

• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

• рекрутування нових членів партії.

Виходячи з перерахованих функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

• вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

• розробка системи колективного обґрунтування та прий­няття рішень;

• вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

• створення національної інформаційної сітки та націо­нального інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв’язання;

• розробка методів діагностики стану громадського орга­нізму;

• формування та діяльність у міжнародній асоціації пар­тійних організацій, головна мета якої – узгодження загально­людських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

В цілому, вплив політичних партій на маси, а отже і завоюван­ня владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:

– наявністю приваблюючих ідеологій, які визнача­ють цілі розвитку, відображають інтереси мас;

– організаційною оформленістю, мобільністю органі­заційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

– рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (лідерів, функціонерів);

– достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

– вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній істо- ричній ситуації;

– вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

– наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для опри­люднення її політики через засоби масової інформації.

Говорячи про настільки значну роль партій у політич­ному житті суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х рр. порушує питання про кризу партій. Під кризою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.

Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:

• зниження напруги соціальних конфліктів;

• послаблення класового розколу суспільства;

• зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок фрагментація класів та послаблення групової соліда­рності;

• конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули партії у здій­сненні таких функцій, як мобілізація електорату у період вибо­рчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;

• падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди ча­сто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

• конкуренція з боку нових рухів і корпоративних стру­ктур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити актуальні для неї культур­ні, естетичні, професійні, вікові, інші інтереси.

Але ставити питання про зникнення партій з політично­го простору було б передчасно. Суттєвий вплив на визначення партій у політиці робить держава. Вона може або піднімати, або при­нижувати статус партій, тим самим спрощуючи або ускладню­ючи їх діяльність. Відносини партій і держави, як правило, ре­гулюються законом, що гарантує їх права і обов'язки.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відно­сять:

• право висувати кандидатів на виборні посади;

• право на критику уряду;

• право вільно поширювати інформацію про свою дія­льність;

• право на свободу внутрішньопартійного життя;

• право на державні дотації і компенсації у період ви­борчих кампаній;

• право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

• обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

• обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом. Сучасні політичні партії характеризуються структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє „партійний електорат”, „симпатики”, „меценати”.

Отже , основними ознаками політичних партій є:

• певна тривалість існування в часі;

• наявність організаційної структури;

• прагнення влади;

• пошук народної підтримки.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політич­ного вибору, визначає демократичну легітимність влади. У демо­кратичному суспільстві „західного зразка” політичні партії віді­грають роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де прий­маються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємо­дії між різними елементами „громадянського суспільства” та „правової держави”. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Типи політичних партій. Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д. Зокрема, існують вісім параметрів, які утво­рюють парадигму партії:

1. Інституалізація, тобто міра „вростання” партії у політичну систему. Вона визначається багатьма чинниками, зокрема три­валістю існування партії, зміною її назви і порушення органі­заційного континуїтету .

2. Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто участь у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим рівніше репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий її урядовий статус, а також підтримка на виборах.

3. Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами, групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами, міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.

4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секуляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції, ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.

5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обмежене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її модернізація.

6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забезпечення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та лідерів, зв'язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.

7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності відповідних зв'язків, географічна поширеність і щільність організацій партії, частота зборів на місцях, зборів і з'їздів на рівні країни, інтенсивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп, централізованість влади в партії.

8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в її діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста відданість партійній справі.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парла­ментського і непарламентського походження. Для парла­ментських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сут­ністю життя.

М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недо­оцінюють значення парламентської системи правління. Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авто­ритарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці „Політичні партії”(1951 р.). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеоло­гічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у вибор­чому процесі. Керівництво у масових партіях належить профе­сійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі парті, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн „третього світу”, вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, „кухня ”прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демократичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусійних питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні – як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні – „монополіс­тичними”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядку­вати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – відбір представників, які, у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з „обмеженим членством” або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні полі­тичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні док­трини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

Поряд з вищесказаним існує також класифікація політичних партій за наступними ознаками :

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т. ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т. ч. Революційні), реформістські, консервативні, реа­кційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, ней­тральні або центристські (умовно, оскільки абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціа­лістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демокра­тичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверені­тету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням відок­ремлюють національно-радикальні, національно-демо­кратичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Виникнення політичних партій в Україні відбувалося наприкінці 80 – на початку 90-х років XX ст. Сприят­ливі умови для цього створювала політика перебудови, яка з 1986 р. розпочалася в колишньому СРСР, куди вхо­дила й Україна.

Політичні партії в Україні виникали на хвилі масово­го невдоволення монополізмом КПРС у суспільно-полі­тичному житті, прагнення до вирішення соціальних проб­лем, що на той час дуже загострилися, а також до демо­кратії і незалежного національного розвитку. На перших порах діяльність громадських організацій і груп, які ви­никали, мала культурно-просвітницький зміст, спрямову­валася на сприяння перебудові. Вони заявляли, що висту­пають за послідовну соціалістичну демократію, але дуже швидко почали стверджувати, що їх метою є просто де­мократія. Першими організаціями культурно-просвіт­ницького і дещо політизованого характеру були Україн­ський культурологічний клуб у Києві, товариство Лева і молодіжний дискусійний політ клуб у Львові(1987р.). Невдовзі почали формуватися організації відкрито політичного спрямування.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за політичним спрямуванням в Україні діють партії – ліві, центристські, праві:

а) партії комуністично-соціалістичного спрямування: Комуністична партія України (КПУ), Прогресивна соціа­лістична партія України (ПСПУ), Соціалістична партія України (СПУ) та інші невеликі ліві партії;

б) соціал-демократичні партії: Соціал-демократична партія України (об'єднана) – СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП) та ін.;

в) ліберально-демократичні партії: Ліберальна партія України (ЛПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія промисловців і підприємців України (ПППУ), Партія регіонів (ПР), Всеукраїнське об'єднання „Батьків­щина” (ВОБ), політична партія Народний союз „ НашаУкраїна ”(НСНУ), Народна партія (НП), партія „Реформи і порядок” (ПРП);

г) консервативні партії: Народних Рух України (НРУ), Українська народна партія (УНП), Українська національ­на консервативна партія (УНКП);

ґ) християнські партії: Християнсько-демократична партія (ХДП), партія „Християнсько-демократичний со­юз”(ХДС), Республіканська християнська партія (РХП), Християнсько-ліберальна партія України (ХЛПУ) та ін.;

д) націоналістичні партії: Конгрес українських націо­налістів (КУН), Всеукраїнське об'єднання „Свобода” та ін.

Партії, які виникали в роки незалежності, нерідко не знаходили чітких соціальних адрес, а тому не могли ви­конувати функції посередника у відносинах між особою і владою. Це було спричинено передусім тим, що політич­ні партії утворювалися раніше, ніж склалися відповідні соціальні групи населення, інтереси яких ці партії могли б представляти в органах влади. Внаслідок цього виника­ли і претендували на домінування ерзац-партії, уособлю­ючи інтереси окремих груп у правлячій верхівці, легалі­зуючи акторів тіньової політики і тіньової економіки.

Влада і великі власники розглядали партії як фор­мальний, недосконалий і незручний компонент політич­ного устрою, який, однак, не можна відкинути, а тому його необхідно пристосовувати до своїх потреб, для об­слуговування вузькогрупових і приватних інтересів, ме­ханізм входження у парламент і здійснення в ньому ло­бістської діяльності (парламентські фракції). У прагнен­ні легітимізувати свої капітали, стабілізувати позиції у владі кланово-олігархічні угруповання максимально ви­користали інструмент партійного будівництва. У цьому процесі деякі українські вчені вбачають позитивний аспект, вважаючи важливим те, що клани політично офор­мляються, а легальна політика вигідніша, ніж тіньове лобіювання. Крім того, розвиток багатопартійної системи послаблює диктатуру державного апарату, бо в ньому з'являється політична конкуренція.

Істотний недолік більшості українських партій – не­достатньо розгалужена мережа партійних осередків на місця , відсутність їхньої активної співпраці зі своїми прихильниками і потенційними симпатиками. Не на ко­ристь їм численні внутріпартійні розколи. Велика кіль­кість партій об'єктивно породжує їх слабкість.

Розвитку партій, формуванню партійної системи в Україні сприяло конституційне узаконення їх діяльності, прийняття навесні 2001 р. Закону України про політич­ні партії.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в т. ч. і шляхом об'єднання на основі кіль­кох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з ма­сами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем.

НЕ 5. 2 Велику роль у здійсненні політики, формуванні та функціонуванні політичної системи відіграє партійна система. Від її типу значною мірою залежать стабільність та ефективність полі­тичної системи, насамперед державних інститутів, тип полі­тичного режиму, механізм і ступінь розвитку демократії. В політологічній літературі даються різні визначення поняття „партійна система”. Система взагалі – це сукупність еле­ментів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, що до складу партійної системи входять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують на тому, що партійну систему складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчут­ний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, най­більш прийнятному, ґрунтується типологія партійних систем. Отже, партійна система – це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та поль­ським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі роз­різняє сім типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з пар­тією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму; 7) атомізована. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізо­вана – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем.

Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути:

— система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;

— двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу;

— двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи.

В неальтернативній системі конституційні принципи або фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути:

— система кооперації партій, яка характеризується блоку­ванням головних політичних партій і фактичним зникнен­ням дієвої опозиції;

—система партій національної згоди (або домінуючої партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домі­нує над усією політичною системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу;

— обмежені партійні системи, в яких існують різні політич­ні партії і між ними здійснюється суперництво за політич­ний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної сили – найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними;

— однопартійна система, яка виключає існування інших політичних партій, крім правлячої.

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна систе­ма (біпартизм), багатопартійна система й „система двох з половиною партій”. Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем.

Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів. Її різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему. Для системи поміркованого плюралізму характерні представництво в парламенті лише декількох партій, відсутність позасистемної парламентської опозиції, тобто таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду. Характерним прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабіль­них – Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламен­тарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Систему поляризованого плюралізму характеризують присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежу­вання між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної – зліва і справа – деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркова­ного плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох, у тому числі й позасистемних, політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує, як правило, до системи поляризованого плюралізму.

Багатопартійна система може функціонувати на дер­жавному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Така багатопартійна система визначається як двоблокова. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домі­нують два партійних блоки – демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуніс­тів – у лівій.

Двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основні партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії. Типовий приклад двопартійної системи – США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії – Демократична й Республі­канська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забез­печує їй парламентську більшість і право формування уряду. Така партійна система дістала назву трипартійної, або „системи двох з половиною партій”. Вона функціонувала, наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями – Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демокра­тичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це одна партія) – в парламенті діяла нечисленна третя пар­тія – Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала одній з основних партій парламентську більшість і право формування уряду. Після об'єднання Німеччини роль такої третьої партії перейшла до партії зелених.

Однопартійна система у прямому розумінні цього слова – це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була, наприклад, Комуністична партія Радянського Союзу.

Проте однопартійна система не виключає існування й декількох партій. Головне, що тільки за однією з них постій­но закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії. Існують фактично однопартійні системи, замасковані під багатопартійність. У таких системах правляча партія-гегемон визначає розвиток усього суспільного життя, регла­ментує діяльність інших партій. Фактично однопартійними були, наприклад, партійні системи в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, де, крім правлячих комуністичних партій, існували й інші, але вони не справляли відчутного впливу на політику.

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії, де Ліберально-демократична партія була правлячою майже 40 років (до 1993 р.). Протягом десятиліть у Швеції була правлячою Соціал-демократична робітнича партія.

Для системи з домінуючою партією, крім відносно довготривалого переважання однієї партії над іншими, характерні також відсутність урядових коаліцій та існування малоефективної опозиції з боку тих партій, які не беруть участі у формуванні уряду. Оскільки в такій системі домінування однієї партії є результатом згоди більшості виборців щодо здійснюваного партією курсу, то систему з домінуючою партією називають іще системою партій національної згоди.

Отже у світі існують багатоманітні партійні системи. Той чи інший її тип визначається конкретними економічними й соціально-політичними умовами кожної країни. Немає однозначно негативних чи однозначно позитивних типів партійних систем. Кожен з них має свої переваги й недоліки. Віддаючи, наприклад, перевагу багатопартійності перед однопартійністю, слід мати на увазі, що з першою пов'язана нестабільність, багато часу за цієї системи забирає прий­няття та реалізація соціально-економічних програм і полі­тичних рішень, мають місце гостра міжпартійна боротьба, політиканство, демагогія, маніпулювання свідомістю мас. Навіть стійка двопартійна система, яку називають іще досконалим біпартизмом, не може вважатися бездоганною, бо за цієї системи дві політичні партії фактично монопо­лізують представництво на державному рівні всієї багато­манітності соціальних інтересів, не дають можливості нормально розвиватись іншим партіям.

Однопартійна система позбавлена багатьох недоліків багатопартійної. Однак практично в усіх країнах, незалежно від соціально-економічного й політичного режиму і ступеня демократизму, однопартійні системи виявились урешті-решт нестійким і поступилися місцем різним багатопартійним системам.

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення в пострадянський період сприяли виникненню в Україні широкого спектру нових найрізнома­нітніших суспільно-політичних об'єднань, організацій, рухів.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991 р. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України „Про об’єднання громадян”.

3. Етап передвиборчий – 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників канди­датами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання малочисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації ( середина 1996 – середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кіль­кості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий – 2 (осінь 1997 р. - весна 1998 р.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія біль­шості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначаються сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий – 3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею роз­кол партій на три умовні групи: блок 1 – „Наш вибір – Леонід Кучма” з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 – об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 – партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошу­вали „шляхи спасіння держави”, займалися політичною само­рекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.). Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламент­ської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий – 4. Характеризується намаганнями запрова-дити пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону Укра­їни „Про політичні партії”, розмежуванням партій у їх ставленні до „ скандалу”, порушень громадянських прав людини в Україні, вбивства журналіста Г.Ґонгадзе, підготовкою до парла­ментських виборів - 2002.

11. Етап передвиборчий – 5 (осінь2004 р. - весна 2006 р.). Запроваджується пропорційна виборча система.

Стратегічним пріоритетом в Україні стало утвердження партійної системи європейського зразка, яка повинна базуватися на декількох могутніх політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і виявленню політичної волі громадян, задоволенню їх політичних, економічних соціальних, культурних та інших інтересів.

П’ять-шість партій достатньо, щоб заповнити всі основні ідеологічні ніші демократичного суспільства. Більшість із решти понад сотень партійної дрібноти поступово відімре, „угноївши ґрунт” для успішних конкурентів.

Подальший розвиток в Україні партійної системи, на думку багатьох дослідників, призведе до боротьби за вла­ду в державі двох або трьох центрів впливу, що сповіду­ють певні політичні принципи і реально спираються на підтримку населення, або до створення партійної системи з кількох провідних партій, з якими взаємодіятимуть партії-супутниці. Однак цей період може затягнутись, якщо не буде сформований сильний соціально-лібераль­ний і неоконсервативний центр, який зможе нейтралізувати ліву і праву антиреформістські опозиції.

Отже, у кожній країні партійна система має свої особливості, пов’язані з її соціально-економічним і політичним стано­вищем, історичним минулим, традиціями політичного життя тощо. Той чи інший тип партійної системи значною мірою залежить від чинної в країні виборчої системи і своєю чергою справляє на неї значний вплив.

НЕ 5. 3 Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Вибори – це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Крім виборів у суспільстві існують і інші способи формування органів влади: насильницьке захоплення влади (революція, переворот), успадкування влади (при монархічній формі правління), призначення на посаду вищою посадовою особою. В умовах демократії вибори є головною функцією політичної участі громадян, в якій реалізується їхній вплив на формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень.

До головних функцій виборів можна віднести такі:

• артикуляція інтересів різних соціальних груп;

• мирне вирішення конфлікту між політичними акто­рами, що претендують на владу;

• легітимація структур влади;

• політична соціалізація і мобілізація громадян.

Всі сучасні політичні режими використовують проце­дуру виборів для легітимації влади, але не усі вони дозволяють відобразити справжню волю народу. Тоталітарні й авторитарні режими демонструють ситуацію, яку американські політологи Р.Таагепера і М.Шугарт визначили як „вибір без вибору”.

Ця практика може мати різні прояви:

• правляча партія висуває тільки одного кандидата на кожну виборчу позицію (така практика існувала в СРСР до 1989 р., при чому не вимагалося навіть заповнення бюлетеня, а сам незаповнений бюлетень розглядався як голосування за кан­дидата);

• висування кількох кандидатів від правлячої партії, які дотримуються єдиної ідеології, але змагаються між собою за голоси виборців.

Подібна практика поширена в однопартійних тоталіта­рних і авторитарних системах. Але й системи, що є лише фор­мально багатопартійними, здатні обмежити право вибору:

• правляча партія допускає висування другорядних, ма­ловідомих кандидатів, які не можуть скласти конкуренцію для головного кандидата, але створюють видимість альтернативно­сті вибору;

• створюється привілейоване становище окремих кан­дидатів , які користуються перевагою у фінансуванні, у доступі до ЗМІ;

• фальсифікація підсумків голосування;

• введення різноманітних обмежень на висування кан­дидатів (обмеження на ідеологічні орієнтації, расову принале­жність кандидатів тощо) і передвиборчу агітацію.

Дотримання загальних принципів, що визнаються сві­товим співтовариством, дозволяє надати виборам дійсно демо­кратичного характеру.

1. Обов’язковість виборів означає , що вибори є єдино легітимним способом формування державної влади.

2. Періодичність виборів дозволяє гарантувати змінність виборних осіб за підсумками голосування.

3. Загальність виборчого права. Цей принцип означає, що всі громадяни, які досягли віку соціально-політичної дієздатності, незалежно від їхньої статі, раси, національності, соціального становища, релігійних і політичних переконань, мають право вибирати (активне виборче право) і бути обраними (пасивне виборче право) в органи влади. Вік соціально-політичної дієздатності визначається законом. У більшості держав громадяни отримують виборчі права з вісімнадцяти років. Це свого роду обмеження принципу всезагальності виборчого права – ценз. Існують і інші цензи, які обмежують виборче право (особливо пасивне) додатковими умовами.

Ценз осідлості – виборцем чи кандидатом може стати лише той, хто прожив в даній місцевості (країні) не менше встановленого законом терміну. Наприклад, для парламентських виборів у США встановлено обмеження в один місяць, в Норвегії - не менше десяти років.

Ценз громадянства – поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.

Віковий ценз для реалізації пасивного виборчого права, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п’яти років, а депутатом Державної Думи – не молодший двадцяти одного року.

Майновий ценз – володіння майном або фіксованою величиною доходу. У сучасному світі у відкритій формі подібний ценз зустрічається рідко. Часто кандидат, щоб бути зареєстрованим, зобов’язаний внести майнову заставу.

Ценз статі, обмежуючий участь жінок у виборах, зберігається у деяких мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії.

В деяких країнах існує ценз грамотності, коли для отримання права голосу вимагається свідоцтво про освіту. В інших же країнах для неписемних вводиться спеціальна спрощена система голосування.

Моральний ценз встановлює певні моральні вимоги, що пред’являються перед виборцем, наприклад, заборона на участь у виборах людей, позбавлених батьківських прав, а також тих, хто відбуває покарання за вироком суду. В різних країнах установлюються додаткові цензи. У Великобританії особливий ценз установлений для членів партії лордів (вони не мають права брати участь у голосуванні), а служителі церкви не можуть бути обрані у Палату Общин.

Принцип загального виборчого права стверджувався в міру того, як процеси демократизації пом’якшували цензові обмеження.

4. Альтернативність вибору передбачає наявність двох і більше претендентів на владу і змагальність між ними. Немає сенсу проводити вибори з одного кандидата, однак, і при видимій альтернативності виборів ця умова може бути не виконана. Наприклад, на посаду претендує один кандидат, а інші запрошуються ним для створення демократичного антуражу. Дійсно вільні і чесні вибори вимагають надання реальних можливостей для презентації своїх програм усім кандидатам.

5. Рівні права кандидатів дозволяють реалізувати пасивне виборче право громадянина. Всі кандидати повинні мати однакову можливість для висування, агітації, доступу до засобів масової інформації. Виходячи з цього, законодавством багатьох країн передбачено обмеження виборчих витрат і суми приватних пожертвувань у фонд кандидатів, часткове державне фінансування виборчої кампанії зареєстрованих учасників.

6. Дотримання закону при проведенні виборів на усіх стадіях.

7. Вільне волевиявлення виборців і гарантії таєм­ниці голосування. Таємниця голосування необхідна для того, щоб уникнути можливого переслідування виборців з боку дер­жавних органів і громадських об'єднань за політичними моти­вами. Більше того, громадянин має право не ходити на вибори (принцип добровільного голосування). Тим самим він виражає своє ставлення до політичних процесів, що визначається сло­вом абсентеїзм. Абсентеїзм став досить частим явищем. Однак це негативно впливає на політичне життя, тому що вибори, на які з'явилася меншість виборців, не відображають реальної політичної картини. Для боротьби з абсентеїзмом в деяких країнах (Австралії, Бельгії, Італії, Греції) введений інститут обов'язкової участі у виборах, використовуються штрафи, по­збавлення на певний термін водійських прав. В Туреччині пе­редбачається ув'язнення на певний термін.

8. Прозорість виборів дозволяє забезпечити відкритий характер виборів і довір'я до них. Даний принцип реа­лізується в наданні громадськості права спостерігати за вибор­чим процесом через інститут спостерігачів (в тому числі між­народних) та ЗМІ, а також права знати, від кого і звідки канди­дати і партії отримують гроші та скільки їх витрачають на ви­борчу кампанію.

Стадії виборчого процесу. Вибори – складна сукупність суспільних відносин, яку можна уявити у вигляді змінних у часі стадій єдиного процесу. Політична боротьба в цей період часу строго регламентована, щоб не допустити зловживань з боку осіб, які прагнуть влади.

Організаційно-практична сторона виборчого процесу представлена виборчою процедурою – це заходи держави з ор­ганізації і проведення виборів. Від виборчої процедури слід відрізняти виборчу (передвиборчу) кампанію, під якою розумі­ють дії безпосередніх учасників виборів: висування кандидатів, розробку передвиборних програм, агітацію та інші форми ро­боти з електоратом.

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів признача­ється уповно- важеним органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

У сучасній практиці використовуються декілька форм реєстрації:

• обов'язкова (Україна, Росія), яка означає, що держава сама складає списки виборців на основі свідчень про їх прожи­вання на певній території;

• добровільна (США), яка передбачає, що виборці по­винні самі зареєструватися на виборчій дільниці. Політологи вважають, що подібна практика негативно впливає на електо­ральну активність. Наприклад, не усі американці реєструються і не всі зареєстровані беруть потім участь у виборах.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного ке­рівництва виборчим процесом, як правило, створюють центра­льний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів , формування партійних спис­ків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть виб­рані президент , сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для пе­реконання виборців у необхідності проголосувати за цього ка­ндидата або активно підтримуючих їх партійний список.

Проведення сучасних виборчих кампаній особливо ви­магає проведення спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють визначитися з програмами канди­датів, орієнтованими на різні групи виборців, а також вибуду­вати певні імідж-стратегії.

Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засо­би:

• реклама в ЗМІ, головна увага відводиться телебачен­ню (політологи вважають, що 70% іміджу створюється саме за допомогою ТБ);

• агітаційна кампанія „від дверей до дверей”, яка пе­редбачає безпосередню роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

• зустрічі кандидата з виборцями;

• листівкова і плакатна агітація, графіті;

• проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсю­дження партійної символіки тощо). Використовуються й інші способи рекламування політиків і партій. Наприклад, республі­канці як свій символ часто використовують живих слонів.

Проведення передвиборчої кампанії вимагає значних грошових коштів, які поступають з добровільних пожертву­вань, виділяються партіями і частково державою.

Проведення процедури голосування. Сам термін „голосування” прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за кого кричали голосніше.

Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву – „акламація”. Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну ки­дали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи „за” чи „проти” рішення .

Сучасне голосування відбувається різними способами:

• підняттям рук (в невеликих поселеннях при виборах органів місцевого самоврядування);

• найпоширеніший спосіб – на паперових бюлетенях для голосування, коли навпроти прізвища кандидата, що оби­рається, ставиться певний знак;

• із застосуванням електронних машин шляхом натис­кування на кнопки або важелі (останній спосіб використовуєть­ся в США).

В більшості країн виборець голосує безпосередньо за кандидата (прямі вибори). В деяких країнах використовуються непрямі вибори. Тобто громадяни спочатку обирають проміжні органи (колегії виборців), які потім обирають того кандидата, за якого їм доручено голосувати громадянами. Показними в цьому відношенні є вибори президента у США.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну ― це спосіб розподілу місць в органі державної влади між канди­датами залежно від результатів голосування виборців. В різ­них країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної сис­теми лежить принцип більшості (переможцем на виборах вва­жається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обира­ється один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів ви­борців більше, ніж будь-який з його суперників. Система прос­та, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) на­віть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В тепері­шній час ця система використовується у США, Канаді, Велико­британії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості перед­бачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше поло­вини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

• система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не на­брав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, бере участь два кандидата, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

• альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандат­ному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзнача­ючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшо­го підрахунку виключаються кандидати з найменшими перши­ми перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандида­там других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не на­бере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих го­лосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передба­чає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латин­ської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кіль­кість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парла­ментській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створи­ти, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишко­ву фрагментацію партій, вводячи „виборчий поріг” (бар'єр) – найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного де­путата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.

Існує багато варіантів пропорційної системи голосуван­ня:

• система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

• система з регіональними партійними списками перед­бачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські кра­їни, Іспанія, Греція тощо);

• система з закритим списком: виборець голосує за пар­тію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатам, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розта­шовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

• система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто ви­борці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значу­щості (Швейцарія, Люксембург тощо).

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

• забезпечує більш адекватне представництво політич­них сил;

• скорочує кількість „неврахованих” голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

• дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

• стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

• слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

• залежність депутата від партійної фракції у парламен­ті;

• породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок – негативно впливає на стабільність роботи останнього;

• сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

• потенційно збільшує вплив партійної еліти при фор­муванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси і мінуси.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є „лінійне змішування”, за якою частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина за пропорційною. Класичним прикладом змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50% депутатів Бундестагу обирається за партійними списками, а інші 50% на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема, Росія, Литва і ін.

НЕ 5. 4 Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті суспільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.

Залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. До­сліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами, він сформулював такі „три соціологічні закони” їх взаємодії:

1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції.

3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.

Сформульовані М. Дюверже закони свідчать, що виборча система впливає не тільки на кількість партій у країні, а й на відносини між ними. Як показує історичний досвід, двопартійна система формується здебільшого в країнах з мажоритарною виборчою системою відносної більшості. Цьому сприяє, зокрема, те, що виборець вважає за краще віддати свій голос в єдиному турі голосування за пред­ставника тієї партії, яка має найреальніші шанси на успіх, він втрачає інтерес до слабких партій. Голосування у два тури, тобто мажоритарна система абсолютної більшості, породжує політику електоральних союзів, які потім знахо­дять своє продовження у створенні єдиної парламентської фракції , формуванні парламентської більшості та утворенні урядової коаліції. Голосування в один тур, тобто мажори­тарна система відносної більшості, не спричиняє потреби в електоральних союзах. Кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. У межах мажоритарної системи відносної більшості не виключається приєднання слабкої партії до сильної, що примушує першу приймати правила гри останньої.

Пропорційна система також не сприяє утворенню електоральних союзів; кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. Однак вона неминуче ставить партії перед необхідністю формування урядових коаліцій, оскільки, як правило, жодна з них не має змоги здобути більшість парламентських місць і самостійно сформувати уряд. Пошук компромісів у формуванні уряду ускладнюється тим, що депутати вже пов'язані передвиборними обіцянками, прагнуть зберегти обличчя партії, щоб мати підтримку своїх виборців і на наступних виборах. Труднощі у формуванні парламентських коаліцій і нестабільність уряду є характер­ними рисами політичного життя держав з пропорційною виборчою системою і породжуваною нею багатопартійною системою.

Зворотний вплив партійної системи на виборчу прояв­ляється, зокрема, в тому, що та чи інша конфігурація прав­лячих партій приймає виборче законодавство, намагаючись пристосувати його до власних потреб. Вплив виборчої системи на формування партійної не є жорстко однознач­ним. Дія законів взаємодії виборчих і партійних систем, як і будь-яких інших законів суспільного розвитку, виявляється лише як тенденція. Вона модифікується низкою історичних, соціальних, політичних, культурних та інших чинників, що впливають на формування партійних систем. Одним із них є прийнята в країні форма державного правління.

Особливість зв'язку форми державного правління з певним типом виборчої системи полягає в тому, що останній може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи іншій формі правління. Вважається, що президентській формі правління краще відповідає мажоритарна виборча система, а парламентар­ній – пропорційна. У президентській республіці мажоритарна виборча система робить главу держави та уряд відносно незалежними від політичних партій і парламенту, дає президентові змогу проводити значною мірою незалежну політику. Пропорційна виборча система за президентської форми правління, навпаки, ставить главу держави та уряд у залежність від політичних партій, сприяє протистоянню президента й парламенту.

3 огляду на його важливість розглянемо це питання докладніше. Оскільки за президентської чи президентсько-парламентарної форми державного правління уряд форму­ється позапарламентським шляхом, то представленим у парламенті партіям немає необхідності об'єднуватися з метою формування парламентської більшості та урядової коаліції. А за відсутності парламентської більшості немає чіткої структурованості парламенту на більшість і опозицію, ускладнюється прийняття парламентом рішень.

За пропорційного представництва в парламенті й багатопартійної системи партія, яку представляє президент, най­частіше отримує відносно невелику кількість депутатських мандатів. А це означає, що президент може не мати підтрим­ки парламенту. Отже, президент не може управляти без підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтриму­вати. У цьому полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, який стає особливо гострим тоді, коли президент і парламентська більшість представляють не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні сили.

Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох основних форм державного правління (президентської і парламентарної) та двох основних типів виборчих систем (мажоритарної і пропорційної), американський політолог М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіанта­ми є поєднання президентської форми правління з мажори­тарною виборчою системою відносної більшості, а парла­ментарної форми правління – з пропорційною виборчою системою. Останній варіант існує у більшості країн Західної Європи, крім Великобританії і Франції. Поєднання прези­дентської форми правління з пропорційною виборчою системою є найменш вдалим. У цьому разі існує досить значна небезпека політичного тупика й паралічу демокра­тичних інститутів.

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передавання влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій залежності від досконалості виборів. У зв'язку з цим надзви­чайно важливо забезпечити досконалість і демократизм самих виборів. Це важливо і з огляду на те, що участь у виборах для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці. Тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзвичайно велика увага.

В основі правової регламентації виборчих кампаній лежать три найважливіших принципи: по-перше, забезпе­чення рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах; по-друге, принцип лояльності, відповідно до якого кандидати зобов'язані лояльно пово­дитись стосовно своїх суперників: не вдаватись до образ, приниження гідності, фальсифікацій тощо; по-третє, невтру­чання державного апарату в хід передвиборчої боротьби.

У більшості країн законодавчими нормами детально регламентуються процес і порядок проведення виборчих кампаній. В Японії, наприклад, забороняється робити по­дарунки виборцям, відвідувати їхнє житло з метою перед­виборчої агітації, залучати виборців на свій бік обіцянками просування по службі тощо. У ФРН заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів , у Великобританії – в день виборів. Докладно регламентується використання в передвиборчих цілях засобів масової інформації, особливо телебачення й радіо­мовлення. Зокрема, законодавчо встановлюється загальний обсяг часу, який відводиться для проведення виборчих кампаній; усім партіям і кандидатам надається однаковий час для передвиборчої агітації тощо.

Однак вибори як засіб легітимізації влади і формування правлячої еліти не варто ідеалізувати. Навіть найдосконаліше виборче законодавство, найоптимальніша виборча система не забезпечують прихід до влади найпридатніших для цього осіб – людей професійно підготовлених, з високими моральними якостями. В політиці часто буває так, що на виборах перемагають не найкращі, не найбільш гідні, а найбагатші й найвпливовіші – ті, хто користується під­тримкою фінансових кіл, політичних партій, громадських організацій, владних структур, засобів масової інформації. Багато з політичних об'єднань фактично є клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників, а не політичними партіями. Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис­ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради­ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла становленню впливових політичних партій, підвищенню їх ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту, у складі якого були представники десятків політичних партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент­ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній утворювався на позапартійній і позапарламентській основі. За цих умов партійна система України була атомізованою, з усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за чинною мажоритарною системою абсолютної більшості вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради України.

3 метою уникнення цих негативних явищ у політичному житті суспільства Законом України „Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 р. натомість мажо­ритарної виборчої системи була введена змішана – мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обиралися в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів – за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мали права на участь у розподілі депутат­ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як 50 відсотків виборців, то новий закон не передбачав вста­новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників виборів, що означало проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за цим законом відбулися чергові вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець жовтня 1997 р., коли закінчувалося висування до списків кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле­теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі було занесено 30 партій і виборчих блоків партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів: Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців), Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 відсотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все­українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму. Цю систему склали лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної Ради як такі, що справляли істотний вплив на здійснення державної влади. Решта політичних партій не відігравали більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча декотрі з них були досить активними, а швидше – галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч­ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабільність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція, як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб формування уряду.

У проміжку між виборчими кампаніями 1998-2002 рр. у Верховній Раді України розглядалося кілька законопроектів, які пропонували найрізноманітніші модифікації виборчої системи. І хоч вибори-2002 відбувалися за новою редакцією Закону України „Про вибори народних депутатів України”, сутність виборчої системи практично не змінилася: залишилася пропорція 50:50, 4-відсотковий прохідний бар'єр. У результаті виборчої кампанії — 2002 до Верховної Ради України пройшли три політичні партії (Комуністична партія України, Соціалдемократична партія України (об'єднана), Соціалістична партія України) та три виборчі блоки („Наша Україна”, „За єдину Україну”, блок Юлії Тимошенко). Вибори у 2006 р. пройшли за принципово новими правилами.

Основні аргументи на користь запровадження в Україні пропорційної виборчої системи :

• стабільна політична структуризація законодавчого органу;

• створення більших можливостей для формування коаліційного уряду;

• розвиток партійної системи;

• сприяння утвердженню загальнонаціональних інтересів;

• зменшення впливу „адміністративного ресурсу” на резуль­тати виборів та ін.

Отже, політичні партії є важливими елементами політич­ної системи суспільства, інститутами здійснення політики. Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту­пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є важливою частиною механізму демократичного вирішення соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій, їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго­ди в суспільстві, розвитку демократії.