1. міжнародна криза як такий вид стосунків між суб’єктами міжнародних відносин , коли зачіпаються їх життєво важливі цілі, проте за якого жодна із сторін не бажає війни або насильства, ситуація не переростає у збройний конфлікт;

2. конфлікти низької (малої) інтенсивності, коли відносини між державами та недержавними суб’єктами доволі часто затьмарюються дрібними сутичками на кордонах, індивідуальним або невеликим груповим насильством. Проте такі конфлікти є небезпечними, оскільки: можуть перетворитись у повномасштабні; при сучасних воєнних озброєннях можуть призвести до великих руйнувань; в умовах тісного взаємозв’язку сучасних держав порушення мирного життя в одному регіоні впливає і на всі інші;

3. тероризм, який набрав сьогодні глобальних масштабів;

4. громадянська війна і революція. В загальному плані – це конфлікт в самій державі між двома або більше сторонами через розбіжності поглядів на майбутній лад цієї держави. Разом з тим громадянська війна і революція рідко коли не мають міжнародних вимірів, бо хоча б одна із воюючих сторін здобуває, як правило, підтримку від закордонних політичних сил, причому останні часто життєво зацікавлені в конкретному результаті;

5. Світова війна;

До основних умов врегулювання міжнародних конфліктів можна віднести такі: зацікавленість сторін у врегулюванні конфлікту; усвідомлення необхідності ліквідувати причини, що призвели до даного конфлікту; наявність уряду, що користується довірою народу; здатність державних та міждержавних структур консолідувати національні, регіональні, міжнародні сили навколо програми виходу із кризи.

Як зазначалось вище, зовнішня діяльність будь-якої держави спрямована на реалізацію її національних інтересів. Зокрема, що стосується України, то в ст. 18 її Конституції сказано: „Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб’єкт. Взагалі досягнення Україною суверенного статусу – одна з найвідчутніших геополітичних подій ХХ ст. наряду з іншими важливими змінами, як, наприклад: подолання військово-політичного протиборства „Схід – Захід”; падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії; подолання розколу Європи і Німеччини; самовизначення народів східноєвропейських держав та національно-державне волевиявлення народів колишнього СРСР; припинення існування Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги, Союзу РСР як світової наддержави.

Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990р., у розділі „Міжнародні відносини”. А в деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993р. „Основних напрямках зовнішньої політики України”. У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного і обачливого партнера.

Головними напрямами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в Європейському регіональному співробітництві; співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав; участь в ООН та інших міжнародних організаціях.

У своїх двосторонніх і багатосторонніх відносинах Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Вона не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе; неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини та прав національних меншин; сповідує принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці миру; відстоює засаду недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх чітко вираженої згоди., крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН.

Пріоритетними функціями зовнішньополітичної діяльності України є : зміцнення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу, розвитку освіти й культури; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; інформаційна діяльність; зв’язки з українською діаспорою(\.

Затверджені у липні 1993р. „Основні напрями зовнішньої політики України” уже багато в чому не відповідають сучасним реаліям. Так, розширюється Європейський Союз (з травня 2004р. в його складі уже 25 держав); колишні соціалістичні держави – Польща, Угорщина, Чехія, балтійські республіки – стали членами НАТО; створено економічний союз Російської Федерації та Білорусії; Україна добровільно у 1994р. позбулася ядерної зброї, одержавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу; наша країна у 1995р. стала членом Ради Європи; підписала у 2003р. угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), отримала статус країни з ринковою економікою, стала членом Світової організації торгівлі(СОТ), все більше виявляє європейські та євроатлантичні прагнення; Україна, як і світове співтовариство загалом, стоїть перед новими викликами і загрозами, на які потрібно шукати адекватні відповіді. Тому зовнішня політика України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас, як думається, має бути динамічною, змінюватися залежно від змін міжнародної обстановки.

НЕ 5.2 Розпочати розгляд питання про національні інтереси як визначальну основу цілей і напрямів зовнішньополітичної діяльності держави необхідно, на наш погляд, із зазначення того факту, що в науковий обіг саме поняття „національний інтерес” увійшло порівняно недавно. Тільки в 1935р. воно було включене в Оксфордську енциклопедію соціальних наук і набуло „прав громадянства”. При цьому важливо підкреслити, що західна політологія не відокремлює державні інтереси від інтересів націй і трактує термін „національні інтереси” у розумінні національно-державних. Навіть в англійській мові поняття „nation” часто-густо використовується як синонім поняття „state”. Це справедливо з того боку, що виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана саме держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави , національні інтереси виступають як державні.

Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у даний момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

На початку 50-х років ХХ ст. у західних академічних колах точилися дебати з питання національних інтересів між представниками „реалістичного” напряму (Дж. Моргентау) та „ідеалістичної” школи (асоціюється з ім’ям колишнього президента США Вудро Вільсона). Якщо представники останньої вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відігравати етика та мораль, то прибічники реалістичного напряму стверджували, що зовнішня політика, яка спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства. Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави і вважає, що сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Між представниками реалістичного напряму відбувалися суперечки з приводу того, чи існує об’єктивний і незмінний національний інтерес, чи він підлягає періодичним змінам.

Інша ж група західних вчених вважала, що поняття „національний інтерес” є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим і нічого не дає для розуміння взаємозв’язаного світу, який постійно змінюється, і в якому значення нації-держави поступово втрачається. Одним із найвпливовіших скептиків у 70-х роках був Джеймс Розенау.

У 80-і роки ХХ ст. робилися неодноразові спроби поєднати поняття „національний інтерес” з терміном „національна безпека”. Проте вони були марними через, великою мірою, суб’єктивні тлумачення самого поняття „інтерес”.

Загалом потрібно сказати, що „національний інтерес” не є чітко окресленою сталою величиною, він визначається окремо для кожної країни при врахуванні конкретної ситуації, об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. Але тим не менше це є корисна концептуальна категорія, яка допомагає хоч у загальних рисах зрозуміти, що спонукає ті чи інші держави до певних дій на міжнародній арені. Будемо виходити з того, що національні інтереси – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної країни, як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому. Національні інтереси утворюють складну, динамічну систему. В них варто виділяти внутрішньо - і зовнішньополітичний аспекти. Хоча деякі науковці вважають, що національні інтереси стосуються насамперед зовнішнього оточення держави, а ті інтереси, що торкаються передусім внутрішнього добробуту суспільства і захист яких забезпечує система законів, що існують в державі, - це суспільні інтереси .

Важливо вказати, що всі країни мають як постійні (головні, фундаментальні, базові), так і тимчасові (життєво важливі, специфічні, пріоритетні, тобто зумовлені часом) національні інтереси.

Відповідно розрізняють й такі основні рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів.

Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов’язані із забезпеченням безпеки і цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності; захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами – дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв’язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв’язки з іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок. Головні інтереси держави протягом усього часу її існування залишаються практично незмінними; змінюються лише форма її вираження і засоби реалізації. Специфічні ж інтереси є більш динамічними; вони змінюються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші – з’являються. За певних обставин специфічний інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що специфічний інтерес переростає у головний,стає визначальним у всій зовнішній політиці держави.

Стосовно національних інтересів України потрібно зазначити, що вони, як вказано в Концепції національної безпеки України, відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення .

В структурі національних інтересів України, включаючи внутрішні і зовнішні аспекти, також виділяють найбільш загальні, постійні, основні, базові (напр., гарантування суверенітету, незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо; створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй; дотримання правил міжнародного співіснування; активна участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів) та тимчасові (проміжні), як то: подолання економічної кризи в державі та інтенсивний розвиток народного господарства; усунення розбіжностей у зовнішньополітичних орієнтаціях регіонів України; підтримка процесів соціально-культурного й духовного відродження, інші. А загалом найважливішими, пріоритетними національними інтересами України в перехідний період її існування називають раціональне державотворення й зміну суспільного ладу.

Національні інтереси і національна безпека країни – це дві взаємозв’язані суспільно-державні проблеми. Адже в широкому розумінні національна безпека – це такий стан держави, який дає їм можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин. А конкретніше – це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження і зміцнення життєво важливих національних цінностей. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти.

Головними об’єктами національної безпеки виступають: особа (її права та свободи), суспільство (його матеріальні та духовні цінності, суспільні інститути, норми і відносини), держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів).

Основними принципами забезпечення національної безпеки в демократичних країнах є : пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних(мирних) засобів у вирішенні конфліктів; демократичний цивільний контроль за воєнною сферою; додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування органів державної влади.

У змістовому плані розрізняються політична, економічна, воєнна, економічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Це говорить про те, що сьогодні одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Після аварії на Чорнобильській атомній станції для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватись на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманістичних, інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, за якого суто військові чи навіть зовнішньополітичні аспекти вже не є домінуючими для держави, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Крім того, традиційне тлумачення поняття «національна безпека» істотно розширилося не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, національно-культурній, інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод особи над правами держави. Йдеться про необхідність захисту населення як від небажаних внутрішніх і зовнішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових, партійних, інших структур.

Сутність політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і створюваних нею державних інститутів самостійно вирішувати питання державного устрою, незалежно проводити внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспільства. У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає наявність стійкого політичного суверенітету. Економічна безпека характеризується рівнем розвитку продуктивних сил і економічних відносин, наявністю розвиненої інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої робочої сили та системи її підготовки, характером інтеграції в систему міжнародних економічних відносин. Воєнна безпека полягає у можливості забезпечення інтересів нації збройними засобами, що передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнно-політичних союзів. Інформаційна безпека полягає у можливості забезпечення національних інтересів через володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації. Екологічна безпека характеризується створенням сприятливих природних умов для існування народу й держави, що передбачає забезпечення контролю над ресурсами, запобігання негативному впливу на суспільство техногенних катастроф та забрудненню навколишнього середовища. Культурна безпека передбачає наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння тощо.

З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі цієї концепції формується система національної безпеки, як сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, котрі забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалізації концепції національної безпеки створюється спеціальний орган з найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади.

Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки нашої країни було закладено ще 1990 року в Декларації про державний суверенітет України. А на початку 1997р. Верховною Радою України була схвалена Концепція національної безпеки, вперше визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки в політичній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній сферах, загрози та заходи з відведення цих загроз.

Надзвичайну роль у гарантуванні національної безпеки країни та в інтеграції останньої до міжнародної системи безпеки стала відігравати прийнята 1996р. Конституція України. Згідно з нею засновано новий державний орган – Раду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще у 1992р. Рада національної безпеки при Президентові України.

Концепція національної безпеки України визначала основи державної політики щодо захисту її національних інтересів. Але оскільки на 2005р. вона втрачала юридичну чинність, то замість неї 2003р. було ухвалено закон „Про основи національної безпеки”.

Загалом потрібно сказати, що забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави. Без цього неможливі реалізація інших цілей і взагалі саме проведення зовнішньої політики.

НЕ 5.3 Об’єктом як зовнішньої політики, так і міжнародної політики в цілому виступають міжнародні відносини. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються державами – через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо.

Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних,економічних, військових, правових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами, групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні економічні зв’язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об’єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб’єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв’язків між державами, розглядаючи їх як суб’єкт зовнішньої політики.

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми ; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток – панування й підкорення.

Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб’єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини – це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.

По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Тут немає загальнодержавного центру прийняття рішень, діяльність якого ґрунтувалася б на пануванні та підкоренні.

По-третє, основним засобом розв’язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус – прийняття рішень на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної угоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників.

По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб’єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв’язанні наявних суперечностей.

Основними елементами структури міжнародних відносин є їх суб’єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб’єктів, у тому числі два крайніх – вузький і широкий. У вузькому розумінні ( традиціоналістський підхід) сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав між собою, а дипломатія – головний засіб здійснення такої взаємодії. Найперше, до чого звертаються дослідники цього напрямку міжнародних відносин (Г.Моргентау, К.Томсон, А.Вольферс, Р.Арон, С.Хофман, інші), - це проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між народами та країнами. Вони виходять з однобічних ідеологічних засновків, з бачення міжнародних відносин тільки як невтомної боротьби їх учасників за власні гаразди. Це є спрощене тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин. Їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континіуму, символічними постатями якого виступають турист і терорист.

Проміжним (модерністським, який формується у другій половині ХХ ст.) є підхід, прихильники якого (М.Катлан, Р.Роузкранс, Р.Снайдер, Х.Брук, інші) основним суб’єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших політичних інститутів – політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін. Тут активно розроблялась ідея «взаємозалежності» як вихідного принципу міжнародних відносин на противагу теорії протистояння та «балансу сил». Вона знайшла своє втілення в концепції загальної безпеки.

Під формально-юридичним кутом зору питання про суб’єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб’єктів міжнародного права. За цим визначенням є три основних групи суб’єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи. Держави були й залишаються головними суб’єктами міжнародних відносин.

Другу групу таких суб’єктів складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.

Міжнародні організації як об’єднання держав характеризуються такими загальними ознаками : договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов’язки; утворення згідно з міжнародним правом. Своєрідність їх як суб’єктів міжнародного права виявляється у відсутності суверенітету та необхідності володіння територією й населенням і здійснення територіального верховенства, оскільки вони мають договірне погодження і є результатом узгодженості волі суверенних держав - ініціаторів створення міжнародних організацій.

До основних функцій міжнародних організацій можна віднести наступні : регулюючу (регулюють цілу низку проблем: атомних, енергетичних, метеорологічних, охорони здоров’я тощо); розподільчу (розподіл дефіцитних ресурсів серед країн, які їх потребують); забезпечення миру і створення системи колективної безпеки; наднаціональні політичні функції (застосування сили щодо держав – членів таких міжнародних організацій).

Міжнародні організації виникли ще в середині ХІХ ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз.(1874р.). Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією була створена 1919р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1943р. У червні 1945р. на конференції в Сан-Франциско було підписано Статут Організації Об’єднаних Націй (ООН), що також ставила за мету підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі колективної безпеки. Одночасно з ООН було створено 17 міжнародних організацій, що одержали назву спеціалізованих установ ООН, зв’язаних з нею спеціальними угодами, які визначають умови співробітництва їх з цією організацією : Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ); Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР); Міжнародний валютний фонд (МВФ); Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін. Всі вони є міжнародними міжурядовими організаціями глобального масштабу.

Найвідомішими міжнародними міжурядовими організаціями регіонального масштабу є : Організація американських держав (ОАД); Організація африканської єдності (ОАЄ); Ліга арабських держав (ЛАД); Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ); Рада Європи та ін. Зокрема, остання – перша європейська міжурядова організація, яка об’єднує більш як 40 держав, утворена ще 1949р. Пріоритетами цієї організації є верховенство права і дотримання прав людини. Україна була включена до Ради Європи 1995р., що для нашої країни означало визнання її як держави, рівноправної в Європейському співтоваристві. Одними з умов входження України до цієї організації стали збереження Кримської автономії та відміна смертної кари.

У червні 2001р. була юридично утверджена нова організація (неполітична і невійськова) ГУУАМ (Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова), яка ставить за мету розвиток економічного співробітництва, відновлення «шовкового шляху» з Європи в Азію. У травні 2006р. в Києві відбулася зустріч глав держав членів ГУУАМ з метою надати цій організації міжнародного статусу і перетворити її в організацію за демократію, права людини, економічний розвиток, що й було зроблено. Тепер організація носить назву „ Організація за демократію й економічний розвиток – ГУАМ” (Узбекистан уже не входить) і спрямована на утвердження демократії, економічний і соціальний розвиток, співробітництво в сфері безпеки країн європейського та азійського регіонів.

В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський Союз (ЄС), до складу якого нині входять 25 держав, в тому числі низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Разом з тим це не сприяло прийняттю єдиної Конституції цього інтеграційного утворення, проект якої був відхилений у 2005р. на референдумах у Франції та Нідерландах. І на сьогодні питання про прийняття єдиної Конституції не стоїть, бо, як було повідомлено, не існує єдиного європейського народу, національні парламенти країн – членів ЄС мають право самостійно приймати рішення, які найбільше відповідають національним інтересам своїх країн. Натомість у грудні 2007р. Європарламентом було ратифіковано Інституційний договір між країнами – учасницями ЄС, який має вступити в дію з 2009р.

Інтеграційним угрупованням є утворена в грудні 1991р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об’єднує 12 колишніх республік СРСР. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про створення СНД і формально не стала учасником її статуту. Цілями цього інтеграційного об’єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну.

У вересні 2003р. чотири країни – учасниці СНД : Україна, Росія, Білорусь і Казахстан підписали договір про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), головним завданням якого на перших порах є створення зони вільної торгівлі. Це нове економічне інтеграційне об’єднання, мета якого – забезпечення свободи пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили. У квітні 2004р. Верховна Рада України ратифікувала договір про ЄЕП, з умовою, що він не повинен суперечити Конституції нашої країни.

Важливими суб’єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найважливішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в квітні 1949р. блоку НАТО на 2007рік входять 26 держав Європи і Північної Америки. До розпуску Організації Варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Сьогодні істотні зрушення в діяльності НАТО пов’язані із зміною стратегічної концепції альянсу – відмови від конфронтаційних підходів, оскільки не існує загрози зі Сходу. Наголос зроблено на політичному аспекті діяльності. У військовій сфері акцентується на скороченні ядерних і звичайних озброєнь.

Діяльність блоку НАТО зосереджена на таких основних напрямках: здійснення миротворчих операцій з метою врегулювання конфліктів та забезпечення постконфліктного будівництва; боротьба з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення, нелегальним обігом наркотичних речовин, торгівлею людьми, відмиванням грошей; впровадження міжнародних освітніх та наукових програм; надання гуманітарної допомоги країнам, постраждалих від стихійних лих та техногенних катастроф; сприяння демократичному розвиткові країн, забезпеченню дотримання основоположних прав людини, боротьбі з корупцією, ефективному функціонуванню механізмів державного управління. Ці напрямки свідчать про те, що Північноатлантичний альянс як об’єднання найбільш успішних демократичних держав світу здійснює, насамперед, не військове та оборонне співробітництво, а політичне, правове та співпрацю із захисту спільних цивілізаційних цінностей та свобод.

Відносини України, як і низки інших центрально – і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми „Партнерство заради миру”, прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер „особливого партнерства”, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у Європейській безпеці. У 1997р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призначення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано „Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною”, в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військових навчань, у тому числі на території України.

Натомість в українському суспільстві панують радянські стереотипи щодо НАТО як агресивного військового блоку. Державної політики щодо подолання негативного сприйняття Альянсу в Україні не проводилося і не проводиться. Тому за даними 2007р. лише 30% громадян України підтримують вступ України до цієї організації. Згідно з соціологічними дослідженнями, у віковому розрізі кількість прихильників інтеграції України до НАТО серед людей середнього і особливо молодого віку незрівнянно вища за кількість прихильників НАТО серед людей старшого віку.

Опозиційні до нинішньої правлячої еліти в Україні політичні кола наполягають на необхідності проведення референдуму щодо вступу нашої країни до Альянсу. Хоча чинне українське законодавство не вимагає проведення референдуму щодо вступу держави до міжнародних організацій, зокрема до НАТО. В Конституції України чітко сказано, що єдино референдумом вирішується питання про зміну території держави. З метою порівняння зазначимо, що з усіх 26 країн – членів НАТО питання про приєднання країни до цієї організації виносилось на загальнонаціональний референдум лише в трьох: Словаччині, Угорщині та Словенії. Причому, в Словаччині референдум вважався таким, що не відбувся, оскільки в голосуванні взяли участь тільки 9,53% виборців.

Негативне ставлення певних політичних сил та більшої частини української громадськості до євроатлантичних устремлінь офіційного Києва підтримується і певними політичними силами в Росії, які не бажають виходу України із зони політичного впливу Російської Федерації. Натомість сама Росія виступила одним із ініціаторів створення т.зв. антинатовської структури ШОС (Шанхайський союз), куди ввійшли, крім неї, Китай, Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, Туркменістан для забезпечення колективної безпеки країн Південно-Східної Азії.

Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації , до яких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. Їхніми ознаками є: неприбутковий характер, визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.

Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів – антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тощо, які також є суб’єктами міжнародних відносин.

У структурі міжнародних відносин розрізняють:

• типи міжнародних відносин: 1) відносини, що ґрунтуються на балансі сил: 2) відносини, які спираються на баланс інтересів;

• види міжнародних відносин: 1) за сферою (економічні, політичні, військові, культурні, ідеологічні); 2) за суб’єктами (міжнародні, міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо);

• рівні міжнародних відносин: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв’язуваних питань, ступенем складності.

У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби усіх народів і держав. Це так звані глобальні проблеми сучасності – стійкі негативні тенденції насамперед у базисних сферах суспільного життя, які набули чи явно набувають планетарного масштабу. Головними ознаками глобальних проблем є : їх загальнолюдський характер; масштабність; надзвичайна гострота; необхідність колективного вирішення. Виділяють такі основні групи глобальних проблем:

• пов’язані із взаємодією людини і природи(екологічна, енергетична, сировинна, продовольча, демографічна);

• пов’язані із взаємодією людини і суспільства (боротьба з голодом і недоїданням; розв’язання проблем освіти і культури; боротьба з хворобами, епідеміями; захист від „забруднення” духовного середовища життя людини);

• пов’язані із сферою міжнародних відносин (проблеми збереження миру; боротьба з міжнародним тероризмом та злочинністю; подолання економічної відсталості держав; заборона зброї масового знищення, ін.).

Визначальною умовою оптимального вирішення глобальних проблем, загальнолюдських інтересів стає сучасне політичне мислення, ґрунтоване на засадах філософії виживання. Адже таке мислення – це реальна ідейна платформа практичної діяльності світового співтовариства; це – відмова від претензій на монопольне володіння істиною, шанобливе ставлення до поглядів і думок опонентів; це – відмова від традиційного мілітаристського і ядерно - стратегічного мислення, що базується на помилковій упевненості в можливості стримати війну військово-технічними засобами; це є синтез науки з політикою. Це мислення є антидогматичним, воно сприймає світ таким, яким він є насправді. Воно повинно бути квінтесенцією політичної діяльності усіх політичних партій і політиків держав світу. Альтернативи йому немає.

Визначальною умовою виживання людства є трансформація його в єдину систему, в рамках якої глобальні проблеми вирішуються спільними зусиллями без застосування насильства. В цій системі економічне, соціальне та політичне життя ґрунтуватиметься на засадах філософії гуманізму та ненасильства. І проголошення філософії нового політичного мислення з його принципами стало важливим і значущим кроком на шляху до ненасильницького світу. Такими принципами є: розуміння цілісності, взаємозв’язку та взаємозалежності сучасного протирічивого світу; відмова від війни і силової політики: безпека неподільна; пошук політичних шляхів вирішення проблем і конфліктів сучасного світу; визнання права народів вільно вибирати свою долю; визнання миру найвищою цінністю та ідеалом людства; деідеологізація міждержавних відносин; проголошення і реалізація пріоритету загальнолюдських цінностей.

Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб’єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу.

Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв’язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав.

Підводячи підсумки по всій лекції, зазначимо, що в ній були з’ясовані такі основні поняття, як „міжнародна політика”, „зовнішня політика”, „міжнародні відносини” та „міжнародні політичні відносини”.