Контрольні запитання і завдання.

1. Порівняйте концепції еліт макіавеллівської школи і сучасні підходи до пояснення феномену елітизму.

2. Охарактеризуйте політичну еліту сучасної України з точки зору її суспільної ефективності.

3. У чому полягають негативні для суспільства наслідки існування номенклатурної системи?

4. Поясніть зміст понять :„ бюрократія”, „бюрократизм”, „бюрократичність”.

5. Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.

Рекомендована література.

1. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996.

2. Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні. // Політична думка. – 1994. №2.

3. Кейзеров Н.М. О соотношении гражданской и политической культур. // Социально – политические науки. – 1991 - №7.

4. Козак В. Форми політичної участі громадян в державотворчих процесах. // Розбудова держави. – 1998. - №1/2.

5. Лісовий В.С. Поняття політичної культури. Політична культура українців. // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996.

6. Макеєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні. // Політична думка. – 1997. №1.

7. Молчанов М. Політична культура України: радянська чи пострадянська?. // Сучасність. – 1995 - №10.

8. Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби. // Політологічні читання. – 1992. - №2.

9. Попович В.М. Національна культура і культура нації. – К., 1994.

10. Рудакевич О. Ментальність і політична культура української нації. // Розбудова держави. 1995 - №10.

11. Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження. // Розбудова держави – 1995 - №1.

12. Рудакевич О. Феномен політичної культури. // Віче. – 1997 - №10.

13. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К., 1996. – с. 206-213.

14. Цимбалістий Б. Політична культура українців. // Сучасність. – 1994 - №3.

15. Чередніченко А.П. Політична культура. // Політологічні читання. – 1992. - №1.

ЗМ-2 Політична еліта і лідерство

ПЛАН

НЕ 2.1 Еліти в політиці:поняття, концепції, функції, типи, способи

формування. Політична еліта в Україні.

НЕ 2.2 Політична еліта і бюрократія.

НЕ 2.3 Сутність, концепції, функції, типологія, способи утвердження

політичного лідерства. Політичне лідерство та керівництво.

Розвиток людського суспільства в минулому, нинішня суспільно-політична практика засвідчили свою невід’ємність від функціонування політичних еліт та політичного лідерства. Вірогідно, що з ними будуть пов’язані й наступні етапи розвитку людської цивілізації. Адже у будь-якій державі, навіть у найдемократичнішій, владу безпосередньо зажди здійснює не весь народ, а його незначна меншість. Безпосереднє й постійне здійснення всім народом державної влади неможливе суто технічно, організаційно, та й недоцільне під кутом зору її ефективності. У всіх країнах є групи населення , які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. Такі групи в політології називають політичними елітами. А існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичному лідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провідну роль, здійснюють переважний вплив на інших людей –громадян, виборців чи членів політичної організації. У кінцевому підсумку влада-це влада лідерів, хоча вони й намагаються діяти від імені народу.

Оскільки політика є одним із найголовніших видів людської діяльності, то для науки про політику надзвичайно важливе вивчення політичних еліт і лідерів, їх місця в системі владних відносин, механізмів формування і функціонування.

НЕ 2.1 Термін „еліта” (від лат. eligere та франц. elite) означає кращий, добірний, обраний. Починаючи з XVII ст. цей термін вживали стосовно товарів підвищеної якості, у генетиці, пізніше – для іменування вищих верств соціального співтовариства: вищої знаті, духовенства, військових. У суспільних науках термін широко не вживали до кінця XIX-початку ХХ ст., а у США – до кінця 30-х років ХХ ст.

Елітарний світогляд бере свій початок з періоду античності, зокрема з праць Платона, де він знайшов найбільш послідовне обґрунтування. Мислитель пояснював необхідність і природність існування еліти з огляду на своє вчення про душу, яка буцімто складається з трьох частин: розумної, вольової (афективної) та жаданої (чуттєвої). Відповідно до цього він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що складають керовану більшість. Ці групи переділено жорсткими соціальними рамками. Проте Платон вважав можливим перехід (як виняток) обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої і навпаки: недостойної –з вищої до нижчої. Спираючись на це положення Платона, американські дослідники теорії еліт К.Прюїт та А.Стоун називали його попередником теорії циркуляції еліт.

Вказане твердження небезпідставне, оскільки теорія Платона справила значний вплив на вчених, які розвивали теорії еліт на зламі ХІХ – ХХ ст.: італійських соціологів В.Парето і Г.Моску, німецького Р.Міхельса, інших .Саме вони виступили творцями такого напрямку політичної думки як елітизм. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями,- еліта. Причому, формування еліти – не стільки наслідок боротьби за владу, скільки наслідок природного відбору суспільством найбільш цінних представників (своєрідна селекція); взаємовідносини між елітою і масою мають характер управлінського впливу;відносини панування і підкорення залишаються незмінними.

Хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править,і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому надзвичайно важливо відзначити, що стосовно політичних еліт йдеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називають цю групу по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г.Моска),панівним класом тощо.

У політології вказують на два найпоширеніші підходи до пояснення феномену політичних еліт: ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід , започаткований В.Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Так, сам В.Парето основою належності до еліти вважав успішність людини у певній сфері діяльності, її здібності та обдарованість.

Іспанський соціолог Х.Ортега-і-Гасет підкреслював, що еліта - це „добірна меншість”, люди „особливого соціального достоїнства”, тобто більш вимогливі до себе, ніж люди з мас, розвиненіші, освіченіші.

Представники так званого біологічного елітизму спираються на твердження, що різниця між елітою і масою має генетичний характер: люди, які належать до еліт, володіють ціннішим, вищим біологічним потенціалом, а відповідно, фізичним і розумовим. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм.

Психологічний підхід ґрунтується на твердженні, що еліта і маса мають особливі, лише їм властиві психологічні якості. Серед цих тлумачень еліт досить поширеною є концепція З. Фрейда, який диференціацію суспільства на еліту і масу виводив з родового авторитету, а відповідно, з потреби коритися батьківській волі, що у дорослої людини засіло назавжди у сфері підсвідомого. Зовні це проявляється у необхідності коритися нормам та правилам, що встановлюються владою. В кожній людині, за З. Фрейдом, є два начала :бажання жити (ерос) і бажання смерті (танатос). У еліти переважає перше, у маси-друге. Масу з її психологією З. Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому вважав, що те необхідне насилля, що чинить еліта, є благом для маси.

Неофрейдисти ж, зокрема Е.Фромм, протиріччя в існуванні еліти і маси пояснювали садомазохістськими механізмами. Садистські тенденції з їх потягом до фізичного, морального насилля, з їх прагненнями використати особу для своїх цілей характерні для еліти. Для маси ж властивий мазохізм: людина тікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється владним принципам, що встановлюються елітою. Звідси робиться висновок, що існування еліти і мас психологічно і політично необхідне.

Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти ґрунтуються на ціннісному підході, Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику „політична еліта визначається як меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї”.

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за надмірне підкреслення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, за перебільшення ролі проводирів і нехтування активності мас, за недостатній рівень врахування свідомості суспільства і за цинічне ставлення до боротьби за владу. Адже творці теорії елітизму розглядали демократію як утопію, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси стають інструментом в руках демагогів і прокладають шлях до диктатур, якими, зокрема, є соціалізм та фашизм. Саме тому Г.Моска, наприклад, пов’язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою.

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г.Москою і Р.Міхельсом, - функціональний або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважать, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею, як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує.

Концепція „національної аристократії” представника українського консерватизму початку ХХ ст. В. Липинського привертає увагу серед усіх праць українських науковців, що торкатись теорії еліт. Існування еліти він обґрунтовував насамперед відповідно до потреб національного відродження і вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не творять автоматично нації. Для того, щоб утворилась нація , потрібна відповідна група людей: активна, що передує в розвиткові та пропагуванні, політичних, державних, культурних цінностей свого народу, група, що є носієм національної ідеї. Для існування й виконання своїх функцій „національна аристократія” повинна мати „матеріальну силу”(володіти засобами виробництва: землею і фабриками, засобами війни: державою, армією) і „моральний авторитет” в очах своєї нації (а цього вона може набути тільки завдяки піклуванню про загальні інтереси, про загальне благо). І тільки за цих умов вона може очолити, здійснити та завершити процес структурування та організації нації, створення самостійної української держави.

Представник українського націоналізму початку ХХ ст. Д.Донцов серед рис „провідної верстви” бачив не тільки високу силу духу, почуття честі та обов’язку, але головним чином – об’єднуючу та консолідуючу мудрість, направлену на плекання серед українців націоналістичного світогляду та виборювання власної незалежної держави.

В сучасній вітчизняній політичній науці також є тлумачення політичних еліт, які можна віднести до функціонального (організаційного) підходу. Так, наприклад, одні науковці вважають, що політична еліта – це досить значний шар суспільства, в руках якого сконцентровані великі економічні, військові, наукові, інформаційні тощо важелі, з допомогою яких ця частина суспільства впливає на владні структури, на важливі політичні рішення, загалом на політичну ситуацію в державі. Дехто називає цю групу „правлячим класом”. Хоча інші вважають, що поняття „політична еліта” не збігається за обсягом і за змістом з поняттям „правлячий клас». Політична еліта виступає ніби управлінським „виконавчим комітетом” правлячого класу (це за обсягом). А за змістом: правлячий клас залучає до управлінської діяльності і найздібніших представників інших класів і верств населення, передусім тих, які близькі до правлячого класу.

Представники іншої позиції стверджують, що політична еліта - це лише владні структури як загальнодержавного, так і місцевого рівня. А це означає, що політичну еліту становлять парламентарі, чиновники президентської адміністрації, урядовці, вищи чини військових тощо. Такий підхід найбільш характерний для новостворених держав в перехідний період. Саме така політична еліта в політології отримала назву „формальна”. Тобто її представляють люди, які вважаються елітою лише тому, що займають місце у владних структурах.

Прихильникам функціоналістського підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це-верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об’єктом гострої наукової полеміки.

В контексті аналізу вищезазначених підходів до пояснення феномену політичної еліти солідаризуємося з думкою вітчизняного науковця П.Шляхтуна, який вважає, що „ціннісний підхід до політичної еліти видає бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей. Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить наголос не на якихось особливих якостях політичної еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна група. Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як соціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством”.

До цього варто додати міркування іншого вітчизняного вченого, О.Гладкого, який підкреслює, що „цінність еліти вимірюється тим,наскільки корисний вплив вона чинить на суспільство, наскільки вона, зайнявши в ньому привілейоване становище та збагатившись, сприяє розвитку та добробуту мас. Еліта повинна бути «аристократією духу” мас, їх провідником,меценатом, бути вдячною за найвищу шану в суспільстві, за престиж і привілеї. Елітарність – це не ідеологічний антураж, бажане оформлення групи можновладців, які не проти того, щоб зійти за еліту – це поняття стосується не тільки успішності індивіда, його досягнень, а й користі, яку він приносить суспільству .

Концепція еліти Г.Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллівської школи в розумінні політичних еліт. Так американський вчений Ф. Хантер назвав концепції еліт, сформовані включно з початком ХХст.

Як альтернатива „макіавеллізмові” в сучасній політичній науці поширені різноманітні концепції, так чи інакше пов’язані з двома вищезазначеними підходами. Назвемо їх та основні теоретичні положення: ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції.

Спільні настанови ціннісних концепцій: еліта-найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності; панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення; формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників; елітарність – закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.

Теорії демократичного елітизму(Й.Шумпетер, Т. Дай, Х. Зайглер, інші) виходять з того, що керівна група не лише наділена певними якостями, а й здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції тощо); на її плечах лежить справа виживання демократії; еліта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила.

Концепції плюралізму (множинності) еліт передбачають визнання наявності одночасно багатьох еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності; перебування еліт під постійним впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок – відсутність стійких позицій панівного класу; умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт (Ч.Р. Міллс)базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій; визнанні глибоких відмінностей між елітою і масою, складності структури панівної еліти, що ґрунтується, зокрема, на близькості соціального статусу, освітньо-культурного рівня, стилю життя, особистих зв’язках тощо.

Марксистсько-ленінське вчення, хоча і заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано все ж містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу, яка виступає носієм революційної – комуністичної ідеології, покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму й комунізму. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер – охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва.

Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь – якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно – державної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціальних пільг і привілеїв.

Політична еліта виконує у суспільстві багатоманітні функції, які тісно переплітаються з тими, що виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Нагадаємо, що головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно – політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально – політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта :

• функція політичного цілепокладання означає розробку стратегії і тактики розвитку суспільства, визначення політичної програми дій. Може бути повною мірою реалізована лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень;

• інтегративна функція полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, зокрема, згуртуванні різних верств населення, гармонізації іх соціальних інтересів, досягненні суспільного консенсусу тощо;

• регулятивна функція проявляється в тому, що політична еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв’язання назрілих суспільних проблем і завдань;

• мобілізаційна (організаторська) функція полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу;

• функція вираження і представництво в політичній системі соціальних інтересів, яка на інституціональному рівні найголовніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому – в політичному лідерстві;

• комунікативна функція означає те, що через політичну еліту реалізуються зв’язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, в результаті чого відбувається досягнення взаємоприйнятних рішень.

Важливе місце в теорії еліт займає їх типологія, що здійснюється за різними ознаками.

Так, ще В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти – такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контрелітою може виступати як політична опозиція, так і ширше – така наділена елітарними якостями соціальна група, яка не входить і не прагне увійти до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням В. Парето пов’язував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління В.Парето виокремлював еліту „левів” (до неї належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін) та еліту „лисів” (люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання).

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада перших спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть тощо(відповідно виділяють родову знать, земельну аристократію, воєнну еліту тощо). Влада ж сучасних еліт базується на сучасних цінностях (капітал, освіченість, професійні досягнення тощо), відповідно до чого до них зараховують підприємців, освічених політичних лідерів, представників науково – технічної інтелігенції тощо, але не всіх, а лише тих, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень.

Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові (характерна для доіндустріального суспільства), еліту власності (для індустріального суспільства) та еліту інтелектуальної продуктивності (для суспільства постіндустріального)(за К. Мангеймом)

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні, хоча чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення: глава держави, голова парламенту, прем’єр – міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі посади в усіх трьох гілках державної влади. Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб: члени парламенту, губернатори, мери міст, лідери політичних партій тощо. Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновників), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.

За способом формування розрізняють відкриту й закриту політичні еліти. Відкрита еліта (істеблішмент) характерна головним чином для демократичних політичних режимів. Основними її характеристиками можна назвати:

• за формування еліти допускається спонтанний приплив нових членів, при цьому піддається остракізмові порушення встановлених правил;

• вирішальним критерієм добору еліти є особисті якості, досягнення у сфері діяльності претендента, значна популярність;

• спосіб підбору – конкурсний;

• основними посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм, ініціативність;

• вивчається громадською думкою, є чутливою до її оцінок.

Закрита політична еліта (номенклатура) має такі ознаки:

• виключає спонтанність формування;

• головним критерієм добору є відданість вождеві, партії тощо з урахуванням особистих якостей;

• спосіб добору – кадрова політика партії та влади;

• закрита для вивчення, байдужа до громадської думки.

Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну й регіональні.

Якісний стан політичної еліти значною мірою залежить від особливостей її формування і відтворення. У сучасній політології виокремлюють дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того,хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло електорату, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система (від франц.entrepreneur - підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом електорату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії. Головним засобом відбору до еліти є вибори.

Система гільдій (від нім. Gilde – корпорація, об’єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарів самої еліти. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом електорату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог (освіта, вік, стаж роботи тощо), особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти є призначення.

Обидві системи відбору еліт в чистому вигляді трапляються досить рідко. В цілому антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій – за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею пов’язані велика ймовірність ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схильність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політичних рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці, консенсус її суб’єктів. Однак ця система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу. Наочним підтвердженням цього є притаманні соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти – один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою (від лат nomenclatura – перелік, список) називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В самому переліку як такому нічого недемократичного немає. Антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політизацією, домінуванням товарних і родинних зв’язків, особистою відданістю керівництву.

Аналіз вітчизняних наукових публікацій, присвячених проблемі політичних еліт, показує, що дослідники зосереджують свою увагу на вивченні суспільних основ, шляхів та етапів формування політичної еліти України, її соціальної структури, ідеологічних вподобань тощо. Значне місце в таких наукових розвідках посідає дослідження проблеми суспільної ефективності української політичної, зокрема, правлячої, еліти, її дієвості з точки зору реалізації суспільних інтересів. При цьому більшість науковців дають негативну оцінку діяльності політичної еліти за умов суверенної України. Так, А. Пахарєв зазначає, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за „номенклатурним принципом” і має досить „клановий характер поведінки” , що загалом підтверджує українська політична практика. Створення нових владних формувань в Україні після 1991 року автор бачить на основі своєрідного симбіозу вихідців з колишніх радянських владних структур, політичних представників „нових українців” та колишніх опозиціонерів із складу націонал – радикалів. Загалом українську правлячу верхівку він називає „формальною політичною елітою” , яка не має„ перспективної надійності та респектабельної ґрунтовності” .

Інший дослідник Ф. Рудич, підкреслює, що до влади на всіх рівнях в Україні „переважно прийшла олігархізована, корумпована управлінська еліта”, яку представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники націонал – демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади в умовах відсутності досконалих законів, здебільшого стали задовольняти власні інтереси. Другі ж, як вважає автор, не маючи професійних умінь і навичок управління, проявляють безпорадність у вирішенні складних соціальних та економічних проблем, що, втім, не заважає їм збагачуватись особисто. Відтак спостерігаємо феномен приватизації влади, сутність якою полягає в прагненні політичних партій, владних еліт посилити владу заради самої влади або для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації своїх виборчих програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян .

За даними опитувань Центру Разумкова (на 2003р.) переважна більшість громадян засвідчили, що в Україні не дотримуються їх права, гарантовані Конституцією: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (90% опитаних);на працю та можливість нею заробляти собі на життя (79%); на соціальний захист (78%). Середня тривалість життя в Україні складає: 73 роки в жінок і 62 – у чоловіків. Це один з найнижчих показників у Європі. За період новітньої історії України її населення скоротилося на 4 млн. осіб. За межами України працюють, за різними оцінками, від 2 до 7 млн. чоловік (9). Запитується, чому політична еліта України не змогла зробити за весь цей час для свого народу того, що вона повинна була зробити, маючи владу? Як результат – відповідне ставлення суспільства до еліти, що „виміряв” у відсотках Центр Разумкова (також на 2003р.): рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчили позитивне ставлення у правлячої еліти в Україні; 53% дотримуються протилежної думки, а 30% опитаних до правлячої еліти абсолютно байдужі .

Вітчизняні науковці та публіцисти стверджують, що в нашій країні встановлена подвійна мораль. Суспільство отримало „взірець” у вигляді поведінки представників еліти, головними рисами якої є орієнтація на цінності особистого споживання, зневага до тих, хто не є елітою, і кому пропонується керуватись законом, встановленим для всіх. Своєю поведінкою правляча еліта розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей .

Політичний істеблішмент України О. Гладкий називає „правлячим класом”, „людьми, які лише перебувають при владі, але аж ніяк не елітою в повному (повноцінному) ї розумінні. Цей прошарок – підкреслює автор, - не має навіть половини ознак еліти, і, що найгірше, є відірваним від потреб та від суспільства і продовжує дистанціюватися від нього. Будучи неспроможним вивести суспільство із економічної, моральної кризи, злиднів та зневіри, сучасна політична псевдоеліта швидше паразитує на тілі суспільства, аніж очолює свою та служить йому взірцем. Тому не варто численну армію функціонерів державного апарату ототожнювати з елітою суспільства”.

Політолог М. Шульга обґрунтовує відсутність повноцінної, самостійної політичної еліти в Україні рихлістю політичної структури суспільства, ідеологічною аморфністю політичних партій, недовірою до них з боку суспільства. Якщо така еліта й існує, то є слабкою і має значно менші можливості формулювати та сприймати державні рішення, ніж державна адміністративна еліта. За оцінкою вченого, правляча еліта в Україні за останні 15 років не виявила ані поведінки, адекватної історичним викликам країни, ані відповідальності, яка гарантувала б майбутнє народові та країні. Депопуляція, відплив капіталу з країни, відсутність фінансово – економічних груп, члени яких пов’язували б своє майбутнє з Україною – все це, як вважає М. Шульга, свідчить, що вкоріненої й відповідальної правлячої еліти в Україні немає, вона ще не склалася. Максимум турботи, яку виявляє еліта, зосереджено в координатах „тут і зараз”, та й то, якщо загроза стосується безпосередньо її, а не суспільства в цілому .

Негативну оцінку діяльності української політичної еліти дає також І. Побочій. Науковець відзначає відсутність у неї довгострокової програми реформ, таких необхідних для правлячої еліти якостей, як відносна згуртованість, цільність та єдність, неготовність взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства в цілому, нездатність еліти показати себе конкуруючою силою у світоглядній площині та розумних тлумачень пріоритетів як всередині країни, так і за її межами (наприклад, конфлікт з Росією щодо постачань газу,експорту продукції тваринництва, проблеми комунального господарства, які проявилися холодною зимою 2006р.) .

Акцентуючи на суспільній неефективності української політичної еліти, науковець В. Танчер називає її соціальною групою, яка виконує обов’язки „еліти”, а І. Дмитренко – „неелітарною номенклатурою, ” „ неелітарною елітою”.

Політична еліта незалежної України не так давно, як зазначає М. Головатий, завоювала авторитет серед пересічних громадян критикою бюрократизму, формалізму, роздутих управлінських штатів, критикою корупції та колишніх привілеїв старої номенклатури. Але сучасна політична еліта має привілеї незрівнянно більші, ніж її попередники, що створює для неї загрозу, як не парадоксально, теж перетворитися якщо не в тоталітарну еліту, то в усякому разі набути рис деспотизму, а щодо загрози відірватися від власного народу – то це, на думку вченого, майже реальність завтрашнього дня .

Основну причину суспільної неефективності політичної еліти України дослідники вбачають не у відсутності знань та умінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. А така потреба може диктуватися: 1) моральними засадами еліти (на жаль, мораль колишньої радянської номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає); 2) дієвими механізмами її політичної відповідальності (в Україні, напр., Конституцією не передбачений звіт Президента про виконання своєї програми, що є особливо актуальним тоді, коли діючий президент балотується на другий термін); 3) тиском громадянського суспільства (також немає в Україні).

Заради справедливості потрібно вказати і на позитивні оцінки в українських наукових колах сучасної політичної еліти з огляду на ті позитивні зрушення, що відбулися в процесі її функціонування. Такими „плюсами” в діяльності української еліти М. Михальченко вважає: 1) в переважній більшості сформувалася національна українська еліта, яка не заперечує права України на незалежність; 2) активізувалась циркуляція еліт між центром і регіонами; 3) українська еліта стала частиною європейської еліти не тільки географічно, а й інтелектуально, за способом мислення і дій; 4) національний характер і могутній потенціал української еліти поступово визнає колишня метрополія – Росія; 5) українська еліта все частіше виступає ініціатором інтегративних процесів на пострадянському просторі на базі нових принципів співпраці – взаємоврахування національних інтересів, взаємоповаги, взаємодопомоги тощо .

На жаль, події недавнього політичного минулого України на кшталт дочасних парламентських виборів 2007р., нової парламентської кризи 2008р., чергового загострення стосунків з Росією щодо газових постачань, нової інфляційної спіралі тощо, якщо і надалі матимуть місце в українському суспільно-політичному житті, то відповідно, думається, будуть знижувати рівень легітимності української еліти як серед громадськості, так і в оцінках вітчизняних аналітиків.

Підсумовуючи, варто підкреслити, що теорія політичної еліти за всієї її небездоганності є цінною насамперед з огляду на те, що політична еліта відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві. Адже від якісного складу політичної еліти залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку – якість життя кожного з нас.

НЕ 2.2 Для досягнення своїх цілей панівні групи і політичні еліти спираються на апарат державного управління, яке здійснюється бюрократією. Взагалі бюрократія (від франц. bureaucratie букв. панування канцелярії) – це перш за все сукупність службовців апарату державного управління. Це також система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархізовану (підпорядковану єдиному началу згори донизу) структуру чиновницького апарату. Вперше поняття „бюрократія” з’явилося у 1745р. і було запроваджено фізіократом Вінсентом де Турне.

Феномен бюрократії можна вивчати в різних аспектах: 1)як певний тип організації, необхідний для здійснення функцій управління; 2)як бюрократизм (відсталість, тяганина, паперотворення в політичній діяльності); 3) як суб’єкт політики.

Бюрократичні структури, бюрократичність (формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві багатьом сферам життя сучасного суспільства, в тому числі й тим, що раніше управлялися на громадських, добровільних засадах. У центрі всіх бюрократичних структур – державне управління – як всеосяжна система встановлення соціального порядку й організації виробництва.

Вперше бюрократію як структуру управління, принципово відмінну від панування і влади, заснованих на традицій, становому або особистому авторитеті, дослідив німецький вчений М. Вебер. Його уявлення розвинули Т. Парсонс, С. Єйзенштадт, ін. Коли М. Вебер говорив про панування бюрократії, то мав на увазі не панування як насильство, а наголошував на організаційному аспекті панування. Вчений розрізняв два типи бюрократії: 1) традиційну (була особливо розвинена у військовій справі) і 2) сучасну раціональну (буржуазну), яка спочатку охоплювала приватногосподарську діяльність, а згодом поширилась й на інші сфери. Останню М. Вебер назвав вищим досягненням капіталістичної раціоналізації, оскільки вона, на думку мислителя, характеризується такими рисами, як: 1) ефективність (передбачає використання висококваліфікованих працівників на керівних посадах); 2) суворою ієрархізацією влади (дає змогу вище стоячій посадовій особі контролювати виконання завдань підлеглими співробітниками); 3) формально встановленою і чітко зафіксованою системою правил (забезпечує одноманітність управлінської діяльності); 4) безособовістю адміністративної діяльності (просування по службовій драбині має здійснюватись тільки відповідно рівневі компетентності і знань, а також передбачає ідеологічну та політичну індиферентність, незаангажованість чиновників).

М. Вебер наголошував на організаційному аспекті панування бюрократії, що забезпечує структурування, упорядкованість суспільства як цілого. З формальної точки зору бюрократичне управління є технічно найбільш досконалою й ефективною формою панування, воно неминуче для потреб повсякденного управління. Вибір, за Вебером, можливий тільки між „бюрократизацією” і „дилетантизмом” управління.

Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі методології „ідеального типу”, яка не передбачає прямого перенесення теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський вчений Р. Мертон та його група піддали цю концепцію різкій критиці. Вони показали, що ті формальні зв’язки й відносини, принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних відносин породжують панування командних, адміністративних методів управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідповідальність. Насправді функціонери бюрократії переносять акцент з цілей організації на її засоби, тобто політична раціональність загальних і часткових цілей держави відходить на задній план, а саме функціонування бюрократії перетворюється в самоціль. Це означає, що бюрократія стає активним суб’єктом владних відносин, відбувається її політизація.

Очевидно, що концепції М. Вебера і Р. Мертона описують крайні з можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від багатьох чинників.

Важливо відзначити, що відокремлення державної бюрократії від політики є однією з ознак правової держави. Наприклад, у Великобританії державні службовці офіційно користуються демократичним правом бути членами якоїсь партії. Проте жоден з них не має права виявляти будь – яку партійно – політичну упередженість у здійсненні управлінських функцій, займатись якоюсь політичною діяльністю. Перш за все це стосується високопоставлених представників державної служби,котрим формально заборонено виконувати якусь помітну роль у діяльності політичних партій. Членство їх в партії не повинно визначати характер, курс їхньої професійної діяльності. Їм заборонено посідати керівні виборні посади в політичних партіях, висувати кандидатів до парламенту, пропонувати власну персону чи зголошуватися на обрання до палат общин, Європарламенту тощо. Порушення цих заборон, як правило, спричиняє відставку. Найперші вимоги до державного чиновника – сумлінно виконувати свої обов’язки та здійснювати лінію, курс уряду. Чиновництво повинно бути якомога нейтральнішим у питаннях партійно – ідеологічних.

В демократичних державах державний управлінський апарат повинен підпорядковуватись уряду, тому, хто визначає політику держави. Бюрократія тут лише виконує визначену іншими, а саме, політичною правлячою елітою, політичну волю, а не сама її творить. Тобто обов’язок бюрократії полягає не у формулюванні мети і завдань своєї діяльності (для цього є інші державні структури), а саме у чіткому, неухильному, інтенсивному, виваженому, загалом професійному виконанні покладених на неї завдань при постійному здійсненні управлінської діяльності. Згідно з теорією демократії призначувані державні чиновники повинні бути підзвітними тим, кого народ обирає на вищі державні посади. Фактично ж і у вищих колах, і на нижчих рівнях державної адміністративної системи чиновники творять свою політику. Проте демократія не означає подолання бюрократії як владної структури, у цьому немає потреби, але ця структура повинна: 1) бути підзвітною тим, хто визначає політику країни; 2) бути загальнодоступною; 3) до абсолютного мінімуму скоротити ступінь таємничості адміністративних процедур і способу дій; 4) бути відкритою і надавати громадянам приблизно однаковий доступ до бюрократичного апарату незалежно від того, чи громадянин шукає роботу і хоче одержати якусь інформацію, чи намагається вплинути на рішення, що приймаються бюрократичними закладами.

Щоб бюрократія не перетворювалась в панівну силу, яка дбає про власні, а не державні інтереси, потрібне внесення змін в систему бюрократичного управління. Це можливо робити двома способами : перший – це її культивація зсередини (децентралізація бюрократичних служб, зменшення кількості службовців в центральних бюрократичних структурах; змінюваність через оптимальні строки управлінських кадрів; рекомендації по розширенню світогляду бюрократії далеко за межі її службових обов’язків); другий – полягає у зовнішньому політичному контролеві (йдеться про підпорядкування всього бюрократичного епосу важливим політичним нормам і цінностям сучасного демократичного суспільства). Перебуваючи під постійним демократичним контролем, бюрократія змушена рахуватися з вимогами до неї, що не дозволяє їй перетворитися в безмежного володаря.

В тоталітарних системах, коли існує етатизація суспільного життя, відсутність публічної влади, незалежних засобів масової інформації, конфлікту між політиками та бюрократією, остання перетворюється в етократію, тобто встановлюється бюрократичне політичне всевладдя. Мовиться про соціальну групу, яка економічно, соціально, психологічно і політично відмежовується від трудящих мас. Розпоряджаючись господарським життям, державним та ідеологічним апаратом, вона фактично стає панівною і узурпує владу. Робітники, селяни, інтелігенція відчужуються від власності на засоби виробництва, результатів праці, культури і політики. В такому випадку суспільна свідомість фіксує поділ на „начальство” і решту трудящих, тобто на групи, які більш за все різняться становищем у системі політичної влади і розподілом суспільного продукту,способом життя, ціннісними настановами та інтересами.

Впродовж радянських часів мова про бюрократію переважно велась лише стосовно капіталістичного суспільства. Допускалось критикувати, проте, бюрократичний стиль управління, його неефективність, але у чітко окреслених рамках. Тому у повсякденній свідомості і в наукових текстах панувало тлумачення бюрократії як синоніму бюрократизму. Насправді ж в колишньому СРСР існувала тоталітарна бюрократія, різновидом якої був „новий клас (за визначенням югославського політика М. Джиласа) або партократія (цей термін є звичнішим для нас)і номенклатура – чиновники, які знаходились на владному Олімпі, творили політичну волю (за визначенням директора Бонського університету по вивченню радянської дійсності М. Восленського). ”

Необхідною умовою подолання тоталітаризму і утвердження громадянського суспільства є реконверсія бюрократії, формування нової адміністрації з належним їй статусом у демократичному суспільстві. Тому боротьба за свободу і демократію не означає й боротьбу проти бюрократії, оскільки остання як управлінський апарат необхідна і при демократичному управлінні. Говорити потрібно швидше всього про боротьбу з бюрократизмом та можливою бюрократизацією всього суспільного та державного життя. В такому випадку слід шукати шляхи підкорення бюрократії інтересам особи і суспільства. На думку М. Вебера, небезпеці тотальної бюрократизації суспільства і перетворенню проблем політики в проблеми адміністрації можуть протистояти тільки парламентський устрій і багатопартійність.

НЕ 2.3 В суспільному житті минулого, сучасного і майбутнього завжди, а в так звані непевні часи розвитку особливо важливу роль відіграє політичне лідерство й лідер(англ. Leader - провідник), чия діяльність істотно впливає на життя соціуму, на зміни, які відбуваються в країні. Проте впродовж десятиріч у нас навіть саме поняття „лідер” ігнорували настільки, що енциклопедичні словники (1959 та 1980 років видання) дають інформацію про нього як про керівника політичної партії, громадської організації. Однак така конкретність породжує низку питань. Чи є, наприклад, лідером глава держави, який не очолює політичну партію? Монарх, який успадковує владу, чи є лідерами депутатами – парламентарі, керівники органів місцевого самоврядування? Чи є лідерами керівники тих громадських організацій, які виступають тільки функціональними суб’єктами політики?

У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо виходити насамперед з того, що немає жодних підстав вважати політичними лідерами лише керівників політичних партій і громадських організацій. По–перше, тому, що політичне лідерство виходить за межі політичних партій і громадських організацій і може існувати в неформальних об’єднаннях, на місцевому, регіональному й загальнонаціональному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів. По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є суб’єктами політики ,а їхні керівники – політичними лідерами. Політичне лідерство постійно є лише в громадсько – політичних об’єднаннях : молодіжних, жіночих, професійних спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціях виявляється лише ситуативно – тоді, коли вони, взаємодіючи з політичними інститутами, виступають як групи інтересів.

Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і громадських організацій та рухів, потрібно конкретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає на нього для досягнення певних цілей.

Спроби осмислення багатогранності проблеми лідера сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Здавна сформувалися традиції в підходах до її розуміння, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно моральнісно – етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати принципові рішення, її здатність до згуртування людей для досягнення поставлених цілей тощо. Втім, у політичній практиці зміст зазначених напрямів є нерозривним.

Надзвичайна важливість відповідного набору персональних якостей для лідера є незаперечною. Однак що у цьому наборі відіграє пріоритетну роль? Наприклад, англійський філософ Т. Карлейль вважав, що це передусім богообраність. Ф. Ніцше в ролі лідера вбачав людину, не обмежену нормами існуючої моралі, таку, що стоїть по той бік добра та зла, має гарні зовнішні дані тощо. Фундатори наукового комунізму вважали, що лідер має бути найбільш здібним, умілим, свідомим виразником волі класу, тобто його особистісні якості стосовно класу є допоміжними, службовими. Німецький соціолог М. Вебер підкреслював важливість для лідера мати соціально – психологічні (почуття влади, окомір, пристрасть, почуття відповідальності, вміння залишатися собою навіть при втраті офіційних політичних посад) та соціально –політичні (наявність власної політичної програми та бажання боротися за її здійснення) характеристики. Російський політичний філософ Б. Чичерін стверджував, що лідер зобов’язаний мати моральні якості, компетентність, уміти виразити позицію своєї країни, своїх прихильників, своєчасно вловити бажання, дух часу й розуму. Звідси він насамперед потребує ґрунтовних знань, спеціальної підготовки.

Ці приклади наголошують на безперечно важливих і привабливих особистісних характеристиках, кількість яких незліченна. Проте чи так уже вони відрізняють лідера від пересічного громадянина? Останньому також можуть бути притаманні такою самою або навіть більшою мірою гарні зовнішні дані й позитивні життєві резерви, воля до влади й непересічні здібності, чіткі моральнісні позиції та професійна політична підготовка. Що ж тоді є стрижневою характеристикою лідера, яка його не просто виокремлює серед інших громадян, а й робить власне лідером у системі владних відносин?

Вітчизняні науковці О.В. Лазоренко та О.О. Лазоренко такими стрижневими рисами політичного лідера називають : його здатність справляти політичний вплив на своїх послідовників;критичну спрямованість лідерської діяльності, його приреченість спростовувати стереотипи, стандарти, щоб завоювати життєвий простір для нових поглядів на світ; новаторство лідера; властивість його мислення випереджувати сучасний рівень суспільної думки, передбачати хід політичних подій; особисту мужність лідера, його здатність діяти відповідно до проголошених ним принципів.

Інший дослідник, П.П. Шляхтун, визначає політичного лідера як авторитетну особу, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей. Причому, лідером вважає саме авторитетну особу, а не просто наділену офіційним керівними функціями, яка чинить вплив на людей. Особливостями такого впливу вчений називає : 1) він мусить бути постійним; 2) вплив має розповсюджуватися на все оточення лідера; 3) вплив лідера має бути більшим, ніж вплив інших людей; 4) вплив лідера спирається на його авторитет .

Зазначене дає можливість з’ясувати співвідношення між лідерством і керівництвом у політиці. На рівні повсякденної свідомості ці поняття, як правило, ототожнюються, але на рівні наукового аналізу їх прийнято розрізняти. Керівництво й лідерство розрізняються мірою використання авторитету. Так, керівник має регламентовані права та обов’язки по відношенню до решти членів групи, проте його повноваження залишаються незмінними. Політичний керівник, який не користується авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він обіймав.

Лідер же може і не мати статусу керівника, але він – обов’язково особистість, індивідуальність, яка має вплив особистого авторитету на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності. Неформальний лідер має більше шансів, ніж інші, бути вибраним чи призначеним на посаду керівника.

В політології прийнято розрізняти також такі поняття, як: „феномен лідера”, „принцип лідерства” та „інститут лідерства”. Якщо феномен лідера полягає у визнанні психофізичних, розсудливо – розумових, розпорядно–організаційних, інших відмінностей людей, то принцип лідерства – це правило діяльності відповідним чином організованих великих і малих суспільних груп, правило, що формує тип владних відносин в групах та

між суспільними групами. Політичне лідерство – це не просто той чи інший лідер, який діє у владних відносинах, і навіть не їх сума, а найважливіша суспільна інституція, такий стан взаємовідносин у суспільстві, коли координація і планування публічної діяльності є прерогативою однієї людини або групи осіб. А інститут лідерства полягає у визнанні легітимного ієрархічного способу організації політичного життя суспільства, що характеризується існуванням певних установ, наділених владними повноваженнями та виконуючих специфічні функції.

Якщо феномен політичного лідера можна спостерігати в усіх класових суспільних системах, то принцип лідерства починає ефективно діяти в міру поступу організованості суспільства, а інститут лідерства яскраво проявляється в тоталітарно – авторитарних режимах влади. В режимах ліберальної демократії інститут лідерства заступається інститутом бюрократичного керівництва.

Поняття „політичний лідер” і „політичне лідерство” за своїм змістом є нейтральними, вони ні погані, ні добрі. Позитивний або негативний відтінок з точки зору потреб цивілізації вони отримують лише в процесі своєї „роботи” на політичному ринку. Останній представляє собою місце, де політик має можливість стати лідером. Цей ринок характеризується наявністю різноманітних, незалежних політичних суб’єктів, що пропонують свою програму, свої варіанти вирішення відповідних проблем, впливають

по – своєму на громадську думку. Саме політичний ринок визначає «вартість» тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства. Це дійсно, коли мова йде про політичний ринок при демократії. Для командно – адміністративної ж системи характерним є „тіньовий” політичний ринок : ринок особистих послуг, родинних зв’язків, особистої відданості, що так чи інакше веде до деградації апарату управління, сприяє низькому рівню розвитку політичної культури населення.

Важливу роль у з’ясуванні феномену політичного лідерства відіграють концепції витоків політичного лідерства як ті причини, що його породжують. Основними з них є концепції рис, ситуативна, послідовників і психологічна.

Так, теорія рис (Є. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними особистісними (психологічними і соціальними) рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис – розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські та ораторські здібності, компетентність, готовність брати на себе відповідальність тощо. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

В процесі розроблення цієї концепції з’ясувалося, що набір рис лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особливостей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків політичного лідерства – ситуативної.

Ситуативна теорія (В. Даль, Р. Согділл, Т. Хілтон, ін) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. За цією концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов’язково буде ним в іншій.

Очевидно, що ситуативна концепція перебільшує значення обставин і недооцінює роль людської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значення у функціонуванні політичної системи.

Концепція визначальної ролі послідовників (конституентів) (Ф.Стенфорд, Д. Рісмен) трактує лідерство як особливий вид стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані – конституентів, тобто всіх суб’єктів політики, які взаємодіють з лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників. Хоча прихильники даної концепції водночас вважають, що визначальна роль оточення справляє на лідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу у натовпу. У цьому вони вбачають основну причину відсутності у наш час таких видатних особистостей, які діяли в минулому.

Психологічна теорія (З. Фрейд, Г. Лебон, Є. Фромм, Т. Адорно) пояснює причини лідерства особливим психологічним складом лідера. В її основі – ідея того, що в основі суспільного життя лежить людська психіка, яка є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за свою природою є егоїстичною і владолюбною, вона прагне до панування над іншими. Її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (З. Фрейд), іншими психічними мотивами. Слідом за З. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля.

Варто зазначити, що лідери дійсно характеризується особливим психологічним складом, однак ці особливості не завжди пов’язані з якимись психічними аномаліями.

Реляційна теорія враховує і риси лідера, і сподівання його послідовників, особливості реальних умов їхньої діяльності. Її прихильники беруть до уваги чотири параметри: 1) особистісні риси й мотиви лідера; 2) уявлення послідовників про лідера; 3) характеристики ролі лідера; 4) офіційний та правовий контекст, в якому взаємодіють лідер та послідовники.

Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства не заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільного феномену. Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності в особі лідера певних соціальних і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.

Цілі, які ставлять перед собою політичні лідери, та ситуація, в якій їм доводиться діяти, багато в чому визначають функції, виконувані лідерами. Найбільш загальними з них є:

• функція вираження соціальних інтересів. Адже особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує;

• новаторська функція означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї суспільного устрою, формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв’язання;

• інтегративна функція полягає в тому, що на основі запропованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. Вона спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру й злагоди;

• організаторська (прагматична) функція полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію мас на втілення політичних програм і рішень у життя;

• комунікативна функція означає забезпечення лідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб’єктів політики.

Знання про політичне лідерство істотно розширює і поглиблює його типологія, яка може здійснюватися за різними ознаками. Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка ґрунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства – традиційне, харизматичне й раціонально – легальне .

Традиційне лідерство ґрунтується на авторитеті звичаїв, на вірі підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління.

Харизматичне лідерство (від грец. charisma- милість, благодать, божий дар) ґрунтується на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди, коли настає потреба в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи. Попри особливі психологічні й соціальні якості, якими має бути наділений політичний діяч, щоб стати харизматичним лідером, таким його створюють все – таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким. У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень.

Раціональне – легальне лідерство базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та в праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники – політичні лідери обираються через демократичні процедури. Їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. Таке лідерство є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря) . Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (від грец.plutos - багатство). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно – історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін „популізм” (від лат. populus – народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер – популіст – це діяч, який заграє з масами. Цей тип лідера відзначається невисоким рівнем інтелекту, прагненням „ показушності ” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників, тяжіє до конспірації й водночас до демонстрації сили, до необмеженої й неконтролюваної влади. Для досягнення цієї влади лідер – популіст заграє з масами,улещує пересічну людину, проголошуючи пріоритет волі народі над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто здійснює владу, недовіру політикам, підтримує антиінтелектуалізм тощо. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.

Професійний тип політичного лідерства представлений лідером – професіоналом постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначать способи їх вирішення. Стиль його діяльності – демократичний, оскільки лідер покладається не лише на свої здібності, а й охоче консультується з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий вибір лідером напрямів і цілей діяльності, жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, які лідер вважає хибними, або які не збігаються з його власною позицією. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Цей стиль лідерства є домінуючим за авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери – консерватори намагаються пристосувати базові цінності до мінливих умов життя. Лідери – реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери – революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу.

За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли лідером виступає група чи організація).

Наведена типологія не вичерпує багатоманітності виявів політичного лідерства. Політична практика завжди багатша від теорії й породжує найчастіше комбіновані типи лідерства та їх різноманітні модифікації.

У політології важливе місце займає аналіз основних систем відбору політичних лідерів, які забезпечують той чи інший спосіб утвердження інституту лідерства (насамперед на державному рівні). Це ті ж самі дві основні системи – антрепренерська і гільдій, - що забезпечують відбір політичних еліт. Їх аналіз зроблено при висвітленні першого питання лекції.

У сучасній наці вказують на конкретні механізми, які, крім наявних у лідера відповідних рис, забезпечують його просування на керівну посаду, перетворення неформального лідера на політичного керівника. Одними із найважливіших таких механізмів у сучасному демократичному суспільстві є вибори, партійно – політична діяльність, діяльність у громадсько – політичних організаціях і рухах, засоби масової інформації.

Умовами успішної діяльності політичного лідера виступають: його стан здоров’я, фізична підготовка; авторитет лідера, який і визначає в кінцевому рахунку межі реальної влади лідера; спеціальна політологічна підготовка; використання політичних технологій (виборчої інженерії, політичного маркетингу тощо); наявність „команди”, яка б виступала опорою лідера тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що людське суспільство є неоднорідним, і люди відрізняються фізично, морально та інтелектуально. Еліта, місія якої наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. дедалі більше окреслюється не у протиставленні себе народові та запамороченні його, а у приведенні до спільного знаменника окремих індивідуальних воль, які самостверджують себе, в усій їхній різноманітності, формує лідерство й безпосередньо спирається на такий ешелон влади, як бюрократія.