1. Власне політичні:

• держава – фундаментальний елемент політичної системи;

• політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов’язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії. Не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.

НЕ 3.2 Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов’язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільними справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й посадовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

• політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

• консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

• регулятивна функція — вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов’язані суб’єкти політики;

• мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

• функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г. Алмонд поділив функції політичної системи на два види.

1. Функції, що "входять":

• політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу учасника політичного життя, і рекрутування - підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;

• артикуляція інтересів;

• агрегування інтересів;

• політична комунікація — діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що "виходять":

• нормотворчість;

• використання правил і норм;

• контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з яких виділяють:

• авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

• впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

• поновлення (розвиток) — пристосування до змін у суспільному житті;

• стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Важливою для суспільства є функція політичного цілепокладання. Функція цілепокладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Регулятивна функція політичної системи пов’язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні стереотипів поведінки.

Функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями.

З урахуванням найважливіших функцій у стислій формі політична система суспільства може бути визначена як інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв’язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх підсистем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає у тому, що будь-яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Причому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різних змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов’язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціонуванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні закономірності — об’єктивні зв’язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об’єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.

Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв’язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо.

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з’ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Арістотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково-індустріальну (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Усі згадані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

НЕ 3.3 Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою з планово-розподільчою економікою до демократичної, соціальної, правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому — до високорозвинутого громадянського суспільства.

За роки незалежності Українська держава утвердилася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством; Україна стала рівноправною учасницею багатьох міжнародних організацій і об'єднань, у т. ч. і Ради Європи; укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО; набуто без'ядерного статусу; урегульовано конфліктні ситуації стосовно статусу Криму, базування Чорноморського флоту РФ; послідовно утверджуються ринкові засади в економіці, стабільною є національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства (громадські об'єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні ЗМІ).

Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності, набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів у політичній та економічній сферах, досягнення високих стандартів у соціальному розвитку. Незалежна Україна, подолавши складний конституційний процес — від Декларації про Державний суверенітет України (16 липня 1990 року), укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України (8 червня 1995 року) до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України та Закону України „Про внесення змін до Конституції України” (8 грудня 2004 року), — обрала демократичний тип суспільно-політично­го устрою. Україна набуває контурів сучасної повноцінної, цивілізованої держави. Проте становлення її політичної системи та інститутів громадянського суспільства відбу­вається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах.

Перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, із створення нової політичної системи. На початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, обласні, районні державні адміністрації. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур спричинила протистояння різних гілок вла­ди, зрештою, призвела до кризи влади загалом, відчутно­го зниження авторитету влади у населення.

Відповідно до Закону України „Про внесення змін до Конституції України” Україна є парламентсько-президентською республікою. Носій суверенітету і єдине джерело влади в ній — народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. Йдеться про те, що легітимність вла­ди виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. За територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою, про що свідчать єдина Конституція, єдине громадянство, єдина система права, єдина судова система, єдина система органів державної влади. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування — тип соціального управління, за якого громадяни самі ведуть свої справи, спільно приймають рішення і спільно їх реалізовують.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчо­го права за пропорційною системою. Обирається вона на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційними формами парламентської діяльності є робота комітетів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій (створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань), партійних фракцій у парламенті, позафракційних груп.

Організація роботи Верховної Ради здійснюється від­повідно до вимог Конституції і прийнятого нею регламен­ту діяльності. За результатами виборів і на основі узго­дження політичних позицій у ній формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України. Коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

До повноважень Верховної Ради України належать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; затвердження Державного бюджету та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; оголошення за по­данням Президента України стану війни і укладення ми­ру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових фор­мувань у разі збройної агресії проти України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України тощо.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них — призначення і звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Голови Національного Банку України; половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; обрання третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду і припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Прези­дента України; надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду Державного майна, Голови Державного комітету телебачення і радіо­мовлення; надання згоди на призначення Президентом України Генерального прокурора України, висловлення недовіри йому, що має наслідком його відставку з посади. Поширюються її повноваження на затвердження структури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпеки України, інших військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішен­ня про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших держав на територію України.

Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію про недовіру Уряду України.

Згідно з Конституцією главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом Укра­їни „Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) Української РСР” від 5 липня 1991 року. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівно­го і прямого виборчого права шляхом таємного голосу­вання терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в ній до дня виборів не менше 10-ти років, мати право голосу, володі­ти державною мовою. Одна й та сама особа може обійма­ти посаду Президента України не більше двох термінів підряд, а бути обраною на третій термін — тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький ман­дат, обіймати посади в державних або громадських орга­нах, займатися підприємницькою діяльністю. Повнова­ження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України.

Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює ке­рівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персонального складу Уряду;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками і головами депутатських фракцій у парламенті.

Президент України здійснює також інші повноважен­ня, які відповідно до Конституції України входять до його компетенції: вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України; вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закор­донних справ України; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову служби безпеки України, Генерального прокурора України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ра­ди Національного банку України, половину складу Націо­нальної ради України з питань телебачення і радіомовлен­ня, третину Конституційного Суду України.

Конституція України передбачає припинення повноважень Президента України внаслідок відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення його з поста в порядку імпічменту у ра­зі вчинення ним державної зради або іншого злочину. За довгострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Го­лову Верховної Ради України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Роботою Кабінету Міністрів України керує Прем'єр-міністр України. Кабінет Міністрів організовує свою роботу на основі Програми діяльності Уряду, схваленої Верховною Радою України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом Міністрів України визначаються відповідними законами, які Уряд зобов'язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю Уряду шляхом затвердження Державного бюджету і прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суве­ренітет та економічну самостійність України; здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики; виконання Конституції і законів, актів Президента України. Важливим його завданням є забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що відповідає сутності демократичної держави.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування.

Місцеве самоврядування — право територіальної громади (жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядуван­ня: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представля­ють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради

Система судової влади в Україні складається з Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, міжнародних комерційних арбітражів. Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.

Важливим завданням сьогодення є створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, неухильне дотримання владними структурами Конституції України.

Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії, оскільки багатопартійність є невід’ємним елементом політичної системи.

Підсумовуючи зазначимо, що Україна обрала демократичний тип політичної системи.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес форму­вання нового типу політичної системи, що відображається у форму­ванні системи органів місцевого самоврядування, запровадження інституту президентської влади, поділу політичної влади та наяв­ності механізму стримувань і противаг.

Із точки зору особливостей її загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

• відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися на нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т. ч. й в середині державного механізму;

• система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

• молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостій­ного функціонування;

• централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

• система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

• перехідна від закритої до відкритої;

• система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

Із точки зору особливостей політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів політична система України характеризується як:

• перехідна від неправового до правового типу;

• легітимна для більшості населення;

• перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

• миролюбна, неагресивна;

• позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави";

• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

• етатизована (одержавлена);

• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

• система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури ", нової "номенклатури", "нуворишів" та ін.