2. Специфіка і класифікація технологій у соціальній роботі

Соціальна робота є насамперед різновидом соціальної системи, що має справу з людьми — клієнтами і соціальними працівниками — та стосунками, що виникають між ними.

Соціальна робота містить три компоненти:

а) соціальну роботу як науку;

б) соціальну роботу як навчальну дисципліну (цикл навчальних дисциплін);

в) соціальну роботу як вид діяльності.

Одним із найважливіших завдань соціальної роботи як науки є аналіз наявних форм і методів соціальної роботи, розробка опти­мальних методів і технологій вирішення різноманітних соціальних та інших проблем індивідів, верств і груп населення.

Технології носять в основному навчальний, інформаційний харак­тер, коли йдеться про соціальну роботу як навчальну дисципліну.

Соціальна робота являє собою своєрідну систему, що включає об'єкти, суб'єкти, зміст, засоби керування, функції та цілі. Основним є врахування специфіки об'єктів і видів соціальної роботи. Об'єкти соціальної роботи досить різноманітні. Це — інваліди і діти, підліт­ки з девіантною поведінкою, неповні, багатодітні сім'ї та ін. Цим обумовлена різноманітність технологій соціальної роботи.

Основою типологізації виступає ряд напрямів (видів) соціальної роботи: соціальний контроль і профілактика, соціальна терапія і реабілітація, соціальна допомога і захист, соціальне посередництво тощо. Ці види соціальної роботи виступають основними її напря­мами, головними технологіями. Вони, безумовно, тісно пов'язані між собою і водночас відносно автономні, специфічні за цільовим призначенням і функціональним змістом.

Технології можна сприймати залежно від соціальної роботи в ши­рокому та вузькому розумінні. Якщо в другому випадку йдеться пере­важно про технології роботи зі "незахищенними" верствами населення, то в першому — про технології соціального захисту всіх верств насе­лення, про створення таких умов (а це пов'язано із сутністю і змістом соціальної політики), які б сприяли зменшенню чисельності населен­ня, що не потребує допомоги і підтримки; про створення таких умов, які допомагали б населенню вирішувати свої проблеми самостійно, а в результаті сприяли б зменшенню чисельності слабозахищених верств.

Інакше кажучи, технології соціальної роботи в широкому розумін­ні, повинні носити випереджувальний характер. Завдання таких тех­нологій полягає в тому, щоб не стільки сприяти лікуванню "соціаль­них хвороб", скільки запобігати їм. Краще і для суспільства загалом, і для людей зокрема не надавати, наприклад, допомогу безробітним, а робити все можливе для запобігання безробіттю, його зменшення, навчання людей, розвитку виробництва, створення нових робочих місць, перепрофілювання цехів, підприємств, установ тощо.

Головне — створення таких умов, щоб люди вирішували свої проб­леми самостійно.

3. Інноваційні соціальні технології

Поняття "соціальна інновація " можна визначити як свідомо органі­зоване нововведення або нове явище в практиці соціальної роботи, що формується на певному етапі розвитку суспільства відповідно до со­ціальних умов, що змінюються, і що має за мету ефективні позитивні перетворення в соціальній сфері.

Соціальні інновації різноманітні. Це насамперед пов'язано з різ­номаніттям явищ соціального життя.

Джерелами соціальних інновацій є зміни зовнішнього середови­ща, соціальні проблеми, що повсякчас виникають і які неможливо вирішити за допомогою традиційних методів, а також зміни потреб суспільства і його членів. Невирішеність тих або інших соціальних проблем дає імпульс до розробки нових засобів і норм у соціальній сфері. Так були створені й одержали поширення "телефони дові­ри", за допомогою яких надається анонімна психологічна допомо­га людям у стресових ситуаціях. Так виникли соціальні притулки тощо.

Соціальні інновації посилюють процеси соціальної мобільності, на що не здатні деякі традиційні форми і методи забезпечення соці­альних гарантій.

Процес розвитку суспільства вимагає створення передумов для формування нових нетрадиційних компонентів у соціальній сфері, інноваційних засобів соціальної діяльності, а нововведення є фор­мою цього суспільного розвитку. Під інноваційним прогресом розумі­ють процес народження нової ідеї, її експериментальну апробацію, по­ширення та використання.

Тривалість інноваційного циклу може змінюватися залежно від ба­гатьох факторів. Це і гострий дефіцит фінансування нововведення, і нестача професіональних кадрів, і перспектива скорочення робочих місць, і поширення безробіття в міру розвитку конкретного іннова­ційного процесу. Психологічні фактори гальмування обумовлені на­явністю різноманітних психологічних бар'єрів інформаційного або світоглядного плану, коли йдеться про недостатню поінформова­ність щодо суті і цілей інновації або про ставлення до нововведень як до короткочасної кампанії. До причин, що стримують інновації, можна віднести консерватизм мислення, відсутність ініціативного і творчого підходу у вирішенні проблем соціальної сфери.

Ослабленню дії факторів гальмування за рахунок стимулювання творчості працівників сприяють такі механізми:

•   створення умов для підтримки творчої атмосфери в організації;

•   стимулювання інноваційної діяльності молодих працівників;

•   регулярне проведення конкурсів інновацій;

•   матеріальна та моральна підтримка творчих працівників (заснування державних звань, премій, направлення на стажування до зарубіжних центрів тощо).

Інноваційні технології існують у двох формах: у вигляді програм, документів і як соціальні процеси, що реально відбуваються щодо цих програм.

Розробленням інновацій у соціальній і організаційній сферах займаються спеціалісти, які володіють інформацією про цей об'єкт, а також практичними знаннями про те, що відбувається.

Нововведення в соціальних службах є предметом наукових дослід­жень, що здійснюються за різними напрямами: дослідження прог­рам, експериментальні соціальні нововведення, дослідження в галузі створення методик і моделей тощо. Повний цикл і послідовність фаз і стадій називаються еволюційним дослідженням (фази аналізу, роз­роблення, розвитку й оцінки) і утилізацією (фаза поширення і впро­вадження).

Фаза аналізу — це визначення проблеми, її ідентифікація й актуа­лізація, огляд стану методів розв'язання, оцінка можливих методів розвитку, ухвалення рішення про можливість або неможливість (до­цільність) нововведення.

Фаза розроблення складається з таких етапів: визначення цілей і спрямованості нововведення, а також потреб у ньому; окреслення проблем, що виникають у ході розроблення; збирання і опрацюван­ня інформації; пошук і добір альтернативних рішень; з'єднання воє­дино усіх компонентів; доведення нововведення в реальних умовах; вирішення процедурних питань або описування засобу використан­ня нововведення. Успішне виконання кожного з цих етапів збільшує можливість того, що нововведення відповідатиме завданням соці­альної служби, для розв'язання яких воно було розроблене.

Фаза розвитку являє собою процес дослідження інновацій і їх екс­периментального застосування, перевірка їх адекватності і у разі потреби, їх доведення і переробку. Основна увага в цій фазі приділя­ється: упорядкуванню плану розвитку, в якому необхідно визначити обсяг роботи, склад і послідовність операцій, підготовці умов для пробного використання і тестування. На цьому завершується етап еволюційного дослідження.

Фаза оцінки є вихідним пунктом для подальшого розвитку ново­введення і дає основу для його поширення і впровадження. Якщо оцінка привела у цілому до позитивних результатів, це означає, що результатом дослідження є готове до використання нововведення.

Фази поширення і впровадження полягають у підготовці необхід­них матеріалів, поширенні нововведення серед потенційних користу­вачів і його застосуванні.