9. А. Маршал та його крива попиту

Найважливіші теоретичні здобутки А. Маршалла: Нове трактування предмета економічної науки та розвиток методології економічних досліджень. Стверджуючи, що "економічна наука займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму повсякденному житті", вчений вважав предметом її дослідження "головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя".

Розвиток теорії попиту на основі дослідження та графічної інтерпретації функції попиту, його еластичності, поняття "споживчого надлишку" тощо. А. Маршалл: розмежував індивідуальний та ринковий попит, зазначивши, що останній "є сумою попитів усіх окремих осіб" за кожного із можливих рівнів цін; сформулював закон попиту, згідно з яким "...кількість товару, на який формується попит, зростає за зниження ціни і скорочується за підвищення; дав графічну інтерпретацію закону попиту, довівши, що "крива попиту характеризується одним загальним правилом, яке проголошує, що по всій своїй довжині вона має від´ємний нахил" 

М. Блауг був першим економістом, який вивів криву попиту із функції корисності, переклавши закон спадної граничної корисності "на мову цін". Водночас крива попиту, за А. Маршаллом, відображала лише ефект заміщення, оскільки вчений виходив із припущення про фіксовану граничну корисність грошей для покупців;

11. Неолібералізм (в.Ойкен, в.Репке та ін.) та узагальнені моделі господарств

Неолібералізм — один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, які ґрунтуються на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зростаючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм прийшов на зміну класичному лібералізму. В результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного порядку і послідовним державним втручанням в економіку.

Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали. Найстаріша група німецьких неолібералів, яка склалася в еміграції у Стамбулі після приходу нацистів до влади і яку очолили В. Репке і А. Рюстов, зазнала істотного впливу ідей і поглядів Л. Мізеса. Найважливіша її заслуга — розробка загальних основ і пріоритетів теорії і політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій і специфіки. Особливу увагу приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку цих понять. Економічний лад суспільства, за В. Репке, покликаний розв’язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити господарський порядок, що надійно функціонує, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, в якій кількості та в який спосіб має бути вироблене; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці, до створення максимальної кількості благ і послуг найвищого ґатунку. Саме на це має бути спрямована економічна політика держави, яка, з одного боку, підтримувала б загальні принципи й умови господарювання, а з іншого — за допомогою фінансово-податкових важелів стабілізуюче впливала б на економічні процеси. Найадекватніше цим вимогам відповідає, на думку В. Репке, конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика.

Друга група сформувалася навколо В. Ойкена і Ф. Бьома у Фрейбурзькому університеті. На відміну від В. Репке і А. Рюстова, вони розпочинали як самостійні дослідники, залучивши чимало наукової молоді. Так виникла фрейбурзька школа неолібералізму, представники якої зуміли багато в чому подолати обмеженість німецької національної економіки, а також засвоїли і розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині середини XIX ст., у межах якої було виділено спільні стадії господарського розвитку для різних країн та ін. Принципи, покладені в основу цих класифікацій, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи й системоутворюючих факторів — такий основний зміст теорії та політики господарського ладу В. Ойкена. По суті, В. Ойкену в його праці «Принципи економічної політики» (Тюбінген, 1952 р.) вдалося поєднати два основні способи мислення, яким він дав назву «мислення в історичних формах» і «мислення у формах ладу». Заслугою В. Ойкена, на думку лібералів, є також трактування ним економічної науки як теоретичної основи для визначення цілей, інструментів, форм економічної політики, спрямованої на формування, підтримання і розвиток конкурентного ладу ринкового господарства. Теоретики фрейбурзької школи, більш відомі як ордоліберали, досить детально виклали свої уявлення про теорію і політику ладу.

Третя група німецьких економістів, репрезентована А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їх учнями, увійшла в історію як кельнська школа неолібералізму, в межах якої було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Тоді як В. Репке і А. Рюстов у 20-ті роки досліджували основні проблеми теорії ладу і політики ладу, а В. Ойкен працював над «Принципами економічної політики», А. Мюллер-Армак розпочав розробку концепції соціального ринкового господарства, використовуючи праці своїх попередників і спираючись на теоретичні підвалини ордолібералізму фрейбурзької школи, які в той час уже склалися. Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від воєнної, надцентралізованої економіки до мирної, і розглядав таке господарство спочатку як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя і розв’язання проблем відбудови народного господарства. У його праці «Добробут для всіх» (1956 р.) відображено узагальнений досвід практичного здійснення концепції соціального ринкового господарства у повоєнній ФРН на основі ідей неолібералізму.

У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою економікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких неолібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни.