Konspekt_20TSP_ispr

додатками і на пуцоланових цементах.

Перед нанесенням розчину поверхню змочують водою, щоб запобігти сповзання або розтріскування шару оббризку.

Оббризкнерозрівнюютьдлякращогойогозчепленняізшаромгрунту.

Грунт наносять після того, як оббризк почне твердіти. Шари грунту вирівнюють напівтерком і ущільнюють правилом.

Подавання розчину здійснюють за допомогою розчинонасосів по металевих трубах або гумових шлангах. В будинках до 5 поверхів, коли подають розчин на один поверх, як правило, застосовують тупикову схему подавання розчину за допомогою розчинонасосів продуктивністю 4м3/год (Рисунок 8.6).

Вбудинках, які мають більше п’яти поверхів, застосовують кільцеву схему подавання розчину. У цьому разі (див. Рисунок 8.7) магістральна частина розчинопроводу складається з двох стояків — напірного й зворотного. На зворотному — встановлюють поверхові триходові крани, до яких підключають робочі шланги. Застосовуються розчинонасоси продуктивністю 6 м3/год.

Для нанесення на поверхню розчину застосовують форсунки різного типу. Найбільш розповсюджені безкомпресорні форсунки (Шаульського та ЦНИИЛ-

3)і форсунки пневматичної дії.

Вбезкомпресорних форсунках розпорошення розчину досягається зміною його прямолінійного руху у гвинтовий або проштовхуванням крізь щілинний отвір. Форсунки з гвинтовою вставкою застосовують для рідких розчинів. З щілинним отвором — для густих. При цьому розчинонасос повинен давати тиск

80...100 Мпа.

Впневматичній форсунці у центрі є труба, по котрій подається стиснене повітря. Недолік її — шум і «туман». Тиск від розчинонасосу повинен бути

15...20 Мпа.

Вручну розчин наносять тільки в невеликих приміщеннях (санітарні вузли і інші). Розчин накидають кельмою з сокола або ковшем.

При накиданні ковшем продуктивність зростає у 3...4 рази.

Грунтовий намет розрівнюють загладжуванням напівтерками довжиною 800 або 1000 мм (1000 мм — для великих поверхонь) і зрізуванням напівтерками, в яких один поздовжній і один торцевий бік оббитий покрівельнм залізом.

Кути розрівнюють правилами: вусенковим та лузговим (Рисунок 8.8). Карнизи витягують за допомогою шаблонів одною-чотирма людинами. Опоряджування оштукатуреної поверхні полягає в затиранні або загладжу-

ванні накривного шару. При механізованому затиранні використовують пневматичні або електричні механізми з двома лопатями або дисками (дерев'яними, текстолітовими, пінопластовими), які крутяться в протилежних напрямах.

Для ручного опоряджування застосовують капронові терки, металеві малі та великі гладила. Для підвищення якості застосовують безпіщану накривку

191

(вапняне тісто: гіпс — 1:5).

У великопанельних і крупноблочних будинках перед виконанням штукатурної обробки поверхню стіни затирають вапняним розчином (В:П =1:1) з додатком 10% цементу (по відношенню до вапна). Застосовують повстяні або поролонові терки. Поверхню треба обробляти так, щоб обійтись без шпаклювання перед малярними роботами. Перед обробкою поверхні добре змочують водою (стіни, стелю).

В останній час застосовують сухі розчинні суміші з цементу, дрібного піску і пластифікатора (вапно і інші). Розчин наносять на добре змочену поверхню і затирають повстяною або поролоновою теркою так, щоб він добре зайшов в усі поглиблення.

Стики плит перекрить відчищають від пилу, змочують водою і заповнюють знизу цементним розчином, а потім затирають. Після часткового затвердіння прорізають рустовкою русти.

8.4. Організація процесу тинькування

Організація процесу штукатурних робіт здійснюється потоково-розчлено- ваним методом. Комплексний процес штукатурних робіт розчленовують на п'ять простих (Рисунок 8.9):

1.Підготування поверхні (очищення, провішування...).

2.Нанесення оббризку, грунту, розрівнювання.

3.Улаштування карнизів.

4.Опоряджування прорізів і кутів.

5.Нанесення і опоряджування накривки.

Кожен з простих процесів веде спеціалізована ланка (в ланках 2...8 людини). В бригаді — 12...40 людин.

8.5. Улаштування декоративних штукатурок

Декоративні штукатурки вживають під час опорядження цоколів, фасадів та інтер'єрів громадських будинків або котеджів. При цьому технологія обштукатурювання майже однакова для зовнішніх і внутрішніх робіт.

Головна вимога, що пред'являється до зовнішньої штукатурки, складається в міцності та надійності зчеплення розчину з поверхнею, що обштукатурюється. Для цього поверхні ретельно готують: насікають гладкі місця, в швах роблять порожнечі на глибину не менше 15 мм, відчищують від пилу та бруду. Після цього виконують провішування й улаштування марок та маяків.

За 1...3 години до нанесення оббризку основу змочують водою так, щоб волога всмокталась на якусь глибину. Оббризк та грунт наносять послідовно: спочатку оббризк по всій поверхні, потім грунт, який добре ущільнується й вирівнюється по маяках. Підготовчий шар для забезпечення міцного зчеплення з накривкою нарізають хвилеподібними лініями глибиною 3...5 мм на відстані одна від одної 30...40 мм. Це робиться завдяки циклям або гребінкам у вигляді

192

грабель (в дерев'яний брусок набивають цвяхи) (див. Рисунок 8.10).

Для кожного виду декоративної штукатурки використовують свої розчини для підготовчого шару. Товщина підготовчого шару під будь-який вид декоративної штукатурки має становити 15...20 мм. Це необхідно для того, щоб виключити утворення висолів, що порушують однотоність накривки.

В залежності від в'яжучого підготовчий шар витримують вологим від 6 до 12 діб, поливаючи його по 3...4 рази на добу. В жарку або вітряну погоду поверхню грунту треба закривати мішковиною, листами пергаміну, рогожею й систематично зволожувати на протязі 4...7 днів: вапняно-цементні й вапняні розчини — на менш як 2 рази, а цементні розчини — не менше 3...4 разів на добу.

Накривку наносять, коли підготовчий шар затужавів і набув міцності, тобто через 7...10 діб. Опоряджувальний шар може бути звичайним, призначеним для фарбування, й декоративним.

Цоколівобов'язковомупорядкунеобхіднообштукатурюватицементнимрозчином.

Декоративні штукатурки підрозділяються на три вида: вапняно-піщані кольорові, теразитові й каменеподібні.

Вапняно-піщані кольорові штукатурки своїм зовнішнім виглядом імітують піщаники. Колір штукатурці надає наповнювач або пігмент, що вводяться до складу розчину. Розчини для цього виду штукатурки виготовляють на основі вапна й світлого кварцового піску з додаванням пігменту. Для надання розчину більшої механічної міцності й водоутримуючої здатності в них вводять 10...15% цемента. Склад розчину для вапняно-піщаних кольорових штукатурок (частини по об'єму) наведено в Таблиці 8.1.

Після нанесення розчину накривки (за 2...3 прийоми по 5...15 мм) виконується його змочування 2...4 рази на день. Незатужавілий розчин, розрівняний непівтерком, можна проторцювати щіткою з щетини. Також поверхню можна опоряджувати малкою з напівкруглими зубцями, заточеними в один бік, проводячи нею по поверхні вздовж правила (див. Рисунок 8.11). Декоративний ефект досягається при обробці поверхні штампом або рельєфним валиком.

Такий же ефект досягається шляхом набризку (віником, щіткою, через сітку тощо).

Естетичний вигляд має поверхня, на якій в свіжий оздоблюваний шар втоплені гравій, або щебінь, які потім вкриваються рідким кольоровим розчином.

Теразитові штукатурки виконуються з готових сухих сумішей заводського приготування. Як декоративний заповнювач, що надає штукатурці блиск, використовується дроблена слюда у вигляді дрібної луски.

Для виготовлення розчину необхідно сухі суміші затворити водою й ретельно перемішати. В Таблиці 8.2 наведено склади (по об'єму) для теразитових штукатурок, які можна виготовити в невеликих обсягах для домашніх умов.

Теразитові штукатурки виконують після того, як підготовчий шар затвердіє

193

по всій поверхні. Наносити опоряджувальний шар необхідно за один раз на площині, обмеженій рустами чи будь-якими іншими елементами: пілястрами, віконними отворами тощо.

Розчин наносять на поверхню звичайним способом за два-три рази в залежності від товщини накривки. Рівняння виконують напівтерком. Після цього штукатурці дають просохнути на протязі 24 годин до такого стану, коли верхній шар під час затирання починає обсипатися. Тоді починають виконувати остаточне опоряджування поверхні — циклювання. Для цього використовують циклі й спеціальні терки розміром 100х150 мм й завтовшки 20...25 мм, в які в шахматному порядку на відстані 15 мм один від одного забиті цвяхи, що виступають на 10...15 мм.

Теразитову штукатурку роблять гладкою на всій площині або з рустами. Для досягнення більшого декоративного ефекту під час обштукатурювання віконних та дверних отворів по їхньому периметру на фасаді виконують рамки з розчину завтовшки 20...25 мм, які фарбують в білий або якийсь інший світлий колір.

Каменеподібну тиньку імітують під бучардовану фактуру граніту, мармуру та інших матеріалів. Найбільш поширеною є тинька «під граніт». Вона на протязі багатьох років зберігає свої первинні декоративні якості.

Розчини для каменеподібних тиньок відрізняються від декоративно-піщаних тим (див. Таблицю 8.1), що мають в якості заповнювача дрібняк природних кам’яних матеріалів, імітуючи цим природні камені.

Роботу по нанесенню декоративної штукатурки виконують в такій послідовності:

—на висушений , попередньо змочений підготовчий шар з насічкою для кращого зчеплення наносять сметаноподібний цементний розчин завтовшки

1...2 мм;

—зразу після цього наносять декоративний шар завтовшки 5...8 мм; (ця суміш має бути напівсухою, вона накладається кельмою на поверхню й розрівнюється);

—для відчищення верхнього шару від крихіт каменю й цементу його промивають водою за допомогою ручного пульверизатора;

—для отримання фактури «під бучарду» поверхню ущільнюють спеціальною штамповкою з розмірами 150х150 мм з бронзи або неіржавкої сталі з рельєфною поверхнею у вигляді випуклих пірамідальних зубців (як у молотка для відбивання м’яса) (див. Рисунок 8.11 в);

—після висихання лицьового шару на протязі 3...4 діб поверхню промивають 10%-им розчином соляної кислоти, а потім водою.

Штукатурка «під граніт» може бути гладкою по всій поверхні й рустованою. Русти дозволяють виконати верхній шар без стиків.

Штукатурку «під мармур» виконують таким же чином, тільки під час виготовлення розчину використовують білий мармуровий дрібняк та білий цемент. Додаючи пігменти, можна отримати кольорове опоряджування лицьо-

194

вої поверхні. Опоряджувальний декоративний шар після набирання достатньої міцності обробляється і ударними інструментами (бучардами, троянками, скарпелями, шпунтами) для отримання фактури, що нагадує природні камені.

8.6. Виконання процесу тинькування при негативних температурах

Перед тинькуванням в зимових умовах необхідно попередньо виконати утеплення приміщень, підключити центральне опалення (якщо воно є), влаштувати вентиляцію та забезпечити обігрів.

Тривалість просушування тиньки залежить від таких факторів, як: температура приміщення, його вентиляція, циркуляція повітря в приміщенні тощо.

Для забезпечення необхідного теплового режиму в приміщенні перш за все необхідно використовувати постійне опалення. Якщо воно відсутнє або його не вистачає, необхідно влаштовувати тимчасове опалення: парові, електричні та вогневі калорифери. Вони можуть бути пересувні (для опалення однієї квартири або приміщення) та стаціонарні (для великих приміщень). Під час сушіння приміщення необхідно обігрівати постійно, без перерв, які можуть викликати появу конденсату. Вентиляція приміщень має забезпечити чотирикратний обмін повітря на годину. Для цього поперше використовують постійні системи вентиляції. При її недостатності повітрообмін утворюють вентиляторами, що встановлені у вікнах. Весною та восени вдень можливе утворення наскрізного провітрювання за рахунок відкритих вікон та дверей на протилежних боках приміщень.

Особливо важливо в зимових умовах обмежити об'єм мокрої штукатурки. Для цього вживають тонкошарову тиньку, збірні конструкції робляться й постачаються на майданчик з офактуреними поверхнями, влаштовують сухі штукатурки, вживають різні листові матеріали або плівки. У всіх випадках заморожування мокрої штукатурки не допускається. Електрообігрів монолітної штукатурки при великих обсягах виявляється економічно недоцільним і може вживатися тільки при невеликих обсягах (при відповідному економічному обгрунтуванні).

Конструкції, що зведені методом заморожування, допускається тинькувати тільки після їх повного відтавання та осадки (іноді допускається починати тинькування після розморожування стіни на половину товщини).

В приміщеннях, де розташовані бункери для приймання розчину (при механізованих методах тинькування) та неутеплені розчинопроводи, треба підтримувати температуру не нижче +10оС. Розчинопроводи на вільному повітрі або в неутеплених приміщеннях мають бути утепленими. Температура розчину під час його нанесення повинна бути не нижче за +8оС. При цьому чим вище температура розчину під час його нанесення на поверхню, тим більше в ньому акумульованого тепла, необхідного для просушування штукатурки. Але розчини з гіпсом для запобігання швидкого тужавіння не можна виготовляти з

195

температурою вище +25оС.

Прискорення висихання пов'язане з нанесенням розчину шарами встановленої товщини та додержанням мінімальної (1,5...2 см) товщини намету. Тому не слід використовувати конструкції, що вимагають потовщеної штукатурки.

Треба пам'ятати, що пересушування розчину призводить зо зниження його якості. Тому висушування має тривати визначений час. Температура в приміщенні не повинна перевищувати +20оС, а сушіння триває до досягнення тинькою вологості 8%.

Тиньку можна сушити теплом, закладеним в розчин повторним підігрівом розчину біля місця нанесення. Прогрів може виконуватися парою або електричним током. Складні розчини підігрівають до температури +50оС, вапняні — до +60оС. Тинька наноситься в один шар. Через добу така тинька має вологість не більше 8%. При невеликих обсягах робіт, ремонті штукатурки, а також в окремих місцях штукатурку можна сушити приладами інфрачервоного випромінювання з змонтованими на них вентиляторами.

Обштукатурювання фасадів будинків з використанням звичайних розчинів допускається виконувати при температурі не нижче +5оС. У випадках використання розчинів з хімічними добавками допускається виконувати роботи при температурі не нижче-15оС. Вцихвипадкахрозчиннабирає до20%міцностінастискідо50%міцності назчепленнязосновою.

9. Процеси влаштування підлог

9.1. Загальні поняття та класифікація

Конструкція підлог та вимоги до їх конструктивного складу, як правило, вказуються в проекті АР. Підлоги завжди призначаються для сприймання експлуатаційних навантажень і складаються з таких конструктивних елементів

(див. Рисунок 9.1):

Покриття або чиста підлога — це верхній шар підлоги, що безпосередньо сприймає експлуатаційні навантаження.

196

підлоги влаштовуються на грунті). Цей шар виконується з гравія, шлаку, щебеню, асфальтобетону, бетону тощо.

Теплоізоляційний шар — зменшує теплопроводність підлоги й виконується з теплоізоляційних матеріалів.

Звукоізоляційний шар — перешкоджає передаванню звука.

Гідроізоляційні шари — перегороджують доступ води та інших рідин до елементів підлог. Тому вони можуть влаштовуватися як зверху так і знизу підлоги.

Взалежності від якості покриття всі підлоги можна поділити на:

— суцільні: монолітні й рулонні;

— штучні (з окремих виробів — деталей);

— дерев'яні: з окремих дощок, паркету, плит.

Всвою чергу монолітні підлоги бувають: бетонні, асфальтобетонні, це- ментно-піщані, теразитові, мозаїчні, ксилолітові, металоцементні, полімерцементобетонні тощо.

Рулонні підлоги поділяються: з лінолеуму, з реліна, синтетичних ворсових килимів та полівінілхлоридної плівки тощо.

Штучні матеріали для підлог: кам'яні плити, плитки керамічні та кам'яні, коврова мозаїка і т.п.

Загальний склад технологічного процесу влаштування підлог наведено на

Рисунку 9.2.

9.2.Улаштування основ, підготовок та підстилаючого шару

Зазначені процеси виконуються при влаштуванні підлог безпосередньо на грунті (Рисунок 9.1а). Для цього знімається рослинний шар грунту (використовується в місцях благоустрію). Мерзлі та здимовні грунти, домішки снігу та криги необхідно видаляти й заміняти на піщані підсипки.

Основи на некам'янистих грунтах ущільнюють щебенем або гравієм з крупністю зерен 40...60 мм за один шар, вдавлюючи їх в грунт котками й поливаючи при цьому водою. До влаштування бетонної підготовки (підстилаючого шару) треба звести підземну частину будівлі, зробити зворотну засипку пазух між фундаментом і котлованом, зпланувати й вкатати грунт.

Бетонні підготовки виконують з бетону В12,5, що вкладається смугами шириною до 8 м. В підготовці влаштовуються температурні шви; в неопалюваних будинках розміри картин (10...13)х(5...6)м, шириною шва 8...10 мм. Температурні шви заповнюють бітумом. Стяжки можуть бути також асфальтобетонні або дьогтьобетонні. Тоді їх товщина 25...30 мм. По таких стяжках заборонено виконувати покриття з мастик, листових, рулонних та плиточних синтетичних матеріалів.

Прошарки можуть бути теплоабо звукоізоляційними. Звукоізоляційні бувають у вигляді мінераловатних, скловолокнистих, деревоволокнистих плит (r

Ј 250 кг/м3).

198

Водоізоляційні прошарки — з цементно-піщаних сумішей з додаванням хлорного заліза (в житлових та громадських приміщеннях товщина дорівнює 30 мм, в мокрих промислових цехах — 50 мм).

Для захисту підлог на грунтах від грунтових вод використовують прошарки з цементно-піщаних сумішей на бітумній емульсії.

9.3. Улаштування покрить суцільних монолітних

Цементно-піщані підлоги складаються з двох шарів: нижній — бетон на дрібному щебені завтовшки 25...30 мм, верхній — із цементно-піщаного розчину завтовшки 15...20 мм. Використовують у приміщеннях з підвищеною вологістю або підвищеним стиранням. Порядок виконання процесів такий:

—встановлюють маячні рейки (смуги мають ширину 3м);

—вкладають бетонну суміш в смуги паралельно поздовжнім стінам через

одну;

—смуги, що залишилися, бетонуються лише після повного тужавіння бетону

йзняття маячних рейок;

—ущільнення ведеться віброрейкою;

—укладання цементно-піщаного розчину ведеться по ще не остаточно затверділому шару бетону.

Верхній шар (цементно-піщаний розчин) поділяють на частини прокладками з кольорового металу або скла. Перед вкладанням покриття поверхні бетонних плит перекрить, цементно-піщаних стяжок й підстилаючих шарів треба ретельно очистити від цементної плівки механічними сталевими щітками. Перед безпосереднім вкладанням матеріалу покриття поверхня рясно зволожується й грунтується цементним молоком.

Мозаїчні (теразитові) підлоги з цементно-піщаних розчинів з додаванням кольорового дрібняку (мармуру, граніту, базальту), по бетонній основі. Процеси аналогічні цементно-піщаним підлогам. Додаються операції: шліфування — до оголення окремих зерен кам'яного дрібняку; шпаклювання пошкоджень (тріщин, раковин); нанесення воскової мастики та полірування, глянсування.

При підготовці цементно-піщаного складу обов'язкове промивання піску та дрібняків водою. Теразитовий шар укривають матами або тирсою та 7...10 днів поливають водою 1 раз за добу. Для попередження усадочних тріщин рекомендується на пістилаючому шарі попередньо виставити жилки із скла, латуні або алюмінія. Ці жилки використовуються як маяки під час вкладання покриття (див. Рисунок 9.3).

Металоцементні покриття: в цехах з великим навантаженням на підлогу (де рухаються трактори, важкі транспортні засоби тощо). Склад: сталева стружка крупністю 1...5 мм, попередньо подріблена в спеціальних бігунах — 1 частина по масі, 1 частина цементу М500. Шар завтовшки 20...30 мм вкладається смугами шириною 1,75...3,5м. Ущільнення виконується віброрейкою. Наступної доби зволожують водою. Через 7...12 діб обробляють шліфувальними

199

машинами.

Асфальтобетонні покриття застосовуються в гаражах, акумуляторних приміщеннях, промислових цехах. Підготовка виконується у вигляді щебеня та бетону. Стяжка по перекриттях грунтується розчином бітуму в гасі. Покриття виконують в один шар завтовшки 20...25 мм, або в два шари загальною товщиною 50 мм. Вкладаються маячні рейки. Смуги — 1,5...2 м, ущільнення виконують котками.

Ксилолітові підлоги виготовляють з суміші каустичного магнезиту, тирси й водного розчину хлориду магнію. Основа повинна бути шорсткою. Використовують тільки в сухих приміщеннях, навіть по дошках.

Нижній шар (t=15...20 мм) наносять на основу по маякових рейках смугами шириною 2 м. Через 1...2 доби виконується грунтування цього шару (розчином хлориду магнію), наносять верхній шар t=8...9 мм, його поверхню загладжують металевими гладилками. Такі поли забороняється при затвердінні зволожувати. Затверділі поверхні циклюють, шліфують, а потім протирають сумішшю оліфи та скипидару й натирають мастикою.

Ксилолітові суміші отримують на будівельному майданчику в сухому вигляді в мішках. Вологість тирси при підготовці суміші не повинна перевищувати 20 %. Для підвищення щільності вводять тонкомелені азбест та тальк. Як пігменти: окисли металів червоного, жовтого та чорного кольорів.

Безшовні монолітні полімерні підлоги сприймають значні механічні навантаження, стійкі по відношенню до кислот та лугів і до високих температур. Завдяки цьому такі підлоги використовують в громадських будівлях, промислових цехах тощо. Поділяються на:

—полівінілацетатні (наливні);

—полімерцементні;

—полімерцементно-бетонні;

—пластбетонні.

Головним в'яжучим для приготування сумішей є ПВА-емульсія, поліефірні смоли і т.і. З них виготовляють мастики, а з мастик роблять наливні поли. При в'язкості сумішей до 3 хв (180 с) покриття підлог виконується методом наливу, при цьому шар покриття може досягати 10 мм. При полімерцементних розчинах та пластбетонах в'язкість підвищується, шар наносять більш аніж 10мм, укладання розчинів виконують вручну.

Наливні підлоги високо індустріальні, всі процеси приготування механізовані. Процеси транспортування та нанесення покрить також механізовані.

Існують ще такі види індустріальних пластикових підлог:

—полівінілацетатні покриття (одночи двошарові t=1,5...1,8 мм);

—поліефірні підлоги (на основі поліефірних смол);

—мастичні покриття на основі в'яжучого «Ікас-1», відрізняються високою водостійкістю, стійкістю до стирання, до різних хімічних речовин; мають 2 шари: вирівнюючий та лицевий;

200