4. Правовідносини між батьками і дітьми

Відповідно до ст. 65 Закону України «Про міжнародне приватне право», встановлення та оскарження батьківства визначається осо­бистим законом дитини на момент її народження.

Стаття 9 Декларації про соціальні і правові принципи, що сто­суються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному і міжнародно­му рівнях, прийнятої резолюцією 41/ 85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 року, передбачає, що Генеральна Асамблея проголошує право дитини знати про своє походження, якщо тільки це не супер­ечить найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Загальновідомо законодавче положення, що права та обов'язки батьків та дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 121 СК України).

Походження дитини від матері визначається на підставі доку­мента закладу охорони здоров'я про народження жінкою дитини, походження ж дитини від батька визначається юридично і залежить від народження дитини у шлюбі чи поза шлюбом.

Сімейний кодекс України в ст. 123 передбачає порядок визна­чення походження дитини від батька, матері при штучному заплід­ненні та імплантації зародка. Відповідно до ст. 123 СК України, у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імп­лантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Аналіз цих положень надає підстави зро­бити висновок, що законодавчо в Україні дозволено застосування такої форми репродуктивної медицини як сурогатне материнство. Проблема сурогатного материнства у будь-якому суспільстві не тільки законодавчо, а й навіть морально розцінюється неоднаково, безумовно, що в таких відносинах не може бути єдиного погляду на проблему, материнство - це значна як етична, так і соціальна цін­ність. Більшість світових релігій заперечують існування сурогатних матерів як неетичних явищ, що не можуть бути властиві людині. Не­однозначний підхід до цього явища і в законодавстві різних держав. Сімейний кодекс Російської Федерації в ч. 2 п. 4 ст. 51 передбачає, що особи, які перебувають у шлюбі і дали свою згоду у письмовій формі на імплантацію зародка іншій жінці з метою його виношуван­ня, можуть бути записані батьками дитини тільки за згодою жінки, яка народила дитину (сурогатної матері). Сурогатне материнство законодавчо заборонено у Франції та Німеччині, де в деяких випад­ках передбачаються санкції до лікарів, які займаються таким видом діяльності. Більш лояльний підхід до цієї проблеми в США, де су­рогатна мати - це жінка, яка зобов'язується народити дитину не для себе, а з метою її подальшої передачі замовникам, і дозволено зако­нодавчо сурогатне материнство в Англії.

Визначення походження дитини від батька залежить від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом. Відповідно до ст. 122 СК України, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, похо­дить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначаєть­ся на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народже­на до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

За законодавством Російської Федерації (ст. 48 СК РФ) пре­зумпція батьківства діє також у випадку народження дитини про­тягом трьохсот днів з моменту розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, смерті подружжя.

Згідно ч. 2 ст. 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька ви­значається:

1. за заявою матері та батька дитини;

2. за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3. за рішенням суду.

Законодавство України дозволяє й оспорювання батьківства. СК України передбачає більш демократичні положення, порівнянно з Кодексом про шлюб та сім'ю України (КпШС), щодо права чолові­ка та дружини подати спільну заяву до державного органу реєстрації актів цивільного стану про невизнання чоловіка батьком дитини (ч. 3 ст. 122 СК України); права особи, яка вважає себе батьком дитини, пред'явити до чоловіка жінки, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства (ст. 129 СК України); права особи, яка записана батьком дитини, оспорити своє батьківство (ст. 136 СК України); права матері дитини на оспорювання батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).

Досить цікавий підхід до оспорювання батьківства закріплений і в законодавстві країн Західної Європи. Так, за законодавством Італії, позови про оспорювання походження дитини допускаються тільки в таких випадках: 1) якщо подружжя не проживало разом у період між 300-м та 180 днями до народження дитини; 2) якщо у вказаний вище строк чоловік страждав на імпотенцію; 3) якщо у вказаний період дружина зраджувала чоловікові або приховала від чоловіка вагітність та народження дитини [16, С. 195].

Законом про сім'ю Чехії передбачені підстави оспорювання батьківства як щодо дітей, народжених у шлюбі, так і щодо поза­шлюбних дітей. Так, чоловік, який підтвердив своє батьківство у спільній заяві батьків, може у шестимісячний строк оспорити його, надавши докази, що унеможливлюють походження дитини від ньо­го [16, С. 205-206].

Німецьке цивільне уложення дуже ретельно регулює відносини оспорювання батьківства (§§ 1593—1600). Причому законодавець не тільки визначає різновиди оспорювання батьківства - по-перше, оспорювання шлюбного походження дитини та, подруге, оспорю­вання визнання батьківства - а й ретельно регламентує процесуаль­ні особливості таких справ, а саме: визначає коло осіб, які мають пра­во на пред'явлення таких позовів, строки оспорювання, можливість оспорювання через представників, конкретизує, хто є відповідачем у конкретному випадку пред'явлення позову [24, С. 333-338].

Права та обов'язки батьків та дітей включають в себе як май­нові, так і особисті немайнові права та обов'язки. Стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Л. А. Савченко роз­різняє такі особисті батьківські права: 1) право на виховання дітей; 2) право на визначення дитині імені, прізвища, по батькові; 3) право на визначення місця проживання дітей і відібрання дітей від будь-яких осіб, які незаконно їх утримують; 4) право на представництво і захист інтересів дітей; 5) право давати згоду на усиновлення своєї дитини іншою особою [25, 10].

Україна ратифікувала Конвенцію про контакт з дітьми (БТБ № 192), і тепер на рівні національного законодавства закріплено по­ложення, що батьки, інші члени сім'ї та родичі, зокрема ті, які про­живають у різних державах, не повинні перешкоджати одне одному реалізувати право дитини на контакт з ними, зобов'язані гаранту­вати повернення дитини до місця її постійного проживання після реалізації нею права на контакт, не допускати неправомірної зміни її місця проживання (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону ди­тинства»).

Відповідно до ст. 67 Закону України «Про міжнародне приват­не право», зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених законом, регулюються пра­вом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

Україна приєдналася до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання. 9 вересня 1994 року 12 країн-учасників СНД уклали Угоду про гарантії прав громадян у галузі виплати со­ціальної допомоги, компенсаційних виплат сім'ям з дітьми та алі­ментів, яка набрала чинності для України 30.01.96 р., в ст. 5 якої передбачено, що встановлення і стягнення (виплата) аліментів гро­мадянам Сторін здійснюється у порядку, передбаченому національ­ним законодавством Сторони, на території якої вони проживають.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею по­вноліття. Згідно зі ст. 181 Сімейного кодексу України, способи ви­конання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України, мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених ст. 184 СК України (ст. 184 передбачає визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі).

Батьки зобов'язані також утримувати своїх повнолітніх непра­цездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Новелою СК України є положення, що якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, бать­ки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які про­довжують навчання. Слід зазначити, що, наприклад, законодавство Російської Федерації аналогічних положень не передбачає.