15 Витрати на інноваційну діяльність

Витрати на інновацію — виражені в грошовій формі фактичні витрати, пов'язані із здійсненням різних видів інноваційної діяльності, що виконується в масштабі підприємства (галузі, регіону, країни). У складі витрат на інновації статистика враховує поточні і капітальні витрати. Поточні витрати, здійснювані головним чином за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг), включають витрати на оплату праці працівників, зайнятих розробкою і впровадженням технологічних інновацій, відрахування на соціальні потреби, а також інші витрати, що не відносяться до капітальних витрат, такі, як витрати на придбання сировини, матеріалів, устаткування й ін., необхідні для забезпечення інноваційної діяльності.

16. Управління інноваційним процесом на підприємстві не може бути повноцінно реалізоване без ефективної системи управління НДДКР як основного елементу процесу створення та реалізації нововведення.

Загалом, процес НДДКР на підприємстві представлений сукупністю цілеспрямованих узгоджених дій з проведення наукових досліджень та дослідно-конструкторських робіт, результат яких представлений науково-технічним продуктом у вигляді документації на новий виріб.

При цьому «система управління НДДКР» розуміється як сукупність взаємозалежних підсистем, які підпорядковані загальній системі управління. Характерним для такої системи є наявність окремих частин, що мають свою мету функціонування, яка підпорядкована загальній меті діяльності системи; участь у ній людських, матеріальних і природних ресурсів; існування внутрішніх матеріальних, енергетичних і інформаційних зв'язків між частинами системи, а також зовнішніх зв'язків розглянутої системи з іншими.

Одним з основних структурних елементів процесу управління НДДКР, що вимагає дослідження, вважають науково-технічну творчість. Останню визначають як діяльність людини, спрямовану на рішення конкретно-виробничих і загальноекономічних завдань шляхом експериментального втілення результатів наукових досліджень на основі врахування логічних, математичних і природних закономірностей розвитку виробничих процесів. У сучасній науковій літературі з теорії та практиці управління нововведеннями традиційно виділяють наступні підходи до управління НДДКР.

Інформаційний підхід, що зустрічається в закордонній і вітчизняній науковій літературі 60- х і 70- х років. Прихильниками даного підходу є Г.Добров, Г. Лахтін, Л. Тондл [18, 100];

Системний підхід. Сутність системного підходу розкрита в працях [3, 4, 12]. Зокрема, І.Бажин дає наступне визначення. Системний підхід представляє собою методологію спеціального наукового пізнання та соціальної практики, а також пояснювальний принцип, в основі якого лежить дослідження об'єктів як систем. Його поява була обумовлена збільшенням складності зв'язків у різних сферах діяльності суспільства. Сутність системного підходу до управління полягає у наступному:

• формулювання цілей і визначення їх ієрархій;

• використання принципу «максимальний ефект при мінімальних витратах»;

• вибір варіантів здійснюється методом порівняльного аналізу альтернативних варіантів;

• визначення кількісних оцінок факторів досягнення цілей, заснованої на комплексній оцінці результатів діяльності.

Управління НДДКРмає бути адекватним реалізації відповідної стратегії технічного розвитку фірми. До вимог, що ставляться до системи управління НДДКР на сучасному етапі господарювання, належать: гнучкість і можливість швидкої адаптації до нових умов діяльності, вміле використання науково-технічного потенціалу, наявність жорсткого контролю за строками і ефективністю виконання робіт.

Складність розробки подібної стратегії полягає у поєднанні інноваційного процесу з інвестиційним циклом.

17.НДДКР відносяться до таких областей діяльності, в яких вкладені кошти не дають негайної віддачі; тому при плануванні бюджету НДДКР неможливо прийняти рішення на основі моделі «витрати - прибуток», так як лише в рідкісних випадках можна пов'язати витрати на НДДКР безпосередньо з видимими змінами прибутковості, оскільки динаміка останньої визначається великою кількістю різнорідних факторів. Розподіл ресурсів, виділених на проведення НДДКР, між окремими видами НДДКР здійснюється на основі аналізу «розриву», тобто різниці між необхідним і прогнозованим значеннями прибутку до кінця обраного горизонту планування. Сума прибутку, планованої до отримання від впровадження результатів кожного виду НДДКР, повинна компенсувати зазначений «розрив»; так формується портфель НДДКР.

Використовуються наступні підходи формування бюджету НДДКР.

1. Спосіб порівняльного планування. При цьому виходять з того, що конкурентоспроможні підприємства в одній галузі будуть витрачати приблизно рівний об'єм коштів на підтримку своєї конкурентоспроможності, отже, аналіз витрат на НДДКР різних підприємств відповідного профілю може дати орієнтовний розмір витрат, які понесе дане підприємство. Однак оскільки методи оперативного обліку витрат можуть істотно відрізнятися для того чи іншого підприємства, то суми витрат на НІОКР для різних підприємств можуть бути непорівнянні. У зв'язку з тим, що стадія НДДКР є однією з найбільш трудомістких серед інших стадій промислового виробництва, найбільш адекватно рівень витрат на НДДКР відображає чисельність дослідницького персоналу і його середня заробітна плата.

2. Спосіб постійного відносини до обороту. Оскільки обсяг обороту реалізованої продукції (робіт, послуг) не піддається різким щорічним коливанням, використання показника відношення витрат на НДДКР до суми обороту гарантує обгрунтовану стабільність об'єму коштів, що виділяються на НДДКР, і збільшення цього обсягу в процесі розвитку підприємства. Недолік такого підходу полягає в тому, що досягнута величина обороту є результатом минулих інвестицій, а не майбутніх, з якими пов'язані витрати на НДДКР.

3. Спосіб постійного відношення до прибутку. Планування витрат на НДДКР виходячи з постійного відносини їх суми до величини прибутку продажів увазі, що НДДКР - розкіш, яку можуть дозволити собі лише підприємства, які успішно працюють сьогодні. Однак слід враховувати, що якщо в короткостроковому періоді фінансова стабілізація збиткового підприємства здійснюється за рахунок скорочення поточних витрат (наприклад на рекламу, навчання, НДДКР), то відновлення зруйнованої науково дослідної бази (на відміну від рекламного статусу) може вимагати значних витрат і тривалого часу. Крім того, поточна збитковість може бути обумовлена ​​низькою конкурентоспроможністю реалізованих товарів, що припускає скоріше збільшення витрат на НДДКР.

4. Нормативний спосіб планування. Оцінка рівня витрат на НДДКР у поточному періоді здійснюється на основі деякого нормативу, наприклад суми витрат на НДДКР у попередньому періоді, помноженої на коефіцієнти, що враховують необхідний темп розвитку і прогнозований темп інфляції.

18.технічний розвиток – це процес формування та вдосконалення техніко-технологічного рівня підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на підвищення ефективності виробництва та прогресивність розвитку. Технічний розвиток охоплює різні форми – стадії розвитку виробництва, які характеризують, з одного боку, техніко-технологічну базу підприємства, а з другого – її вдосконалення та нарощування.

Оцінку організацiйно-технічного рівня різногалузевих підприємств потрібно проводити періодично (один раз на рік, кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступені технічної оснащеності праці персоналу, прогресивний рівень застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва тощо.

Об’єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тільки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах.

Для оцінки загальної економічної ефективності організаційно-технічних заходів, інновацій використовують систему показників:

• інтегральний ефект;

• індекс рентабельності інновацій;

• норма рентабельності;

• період окупності.

Інтегральний ефект (ЕІН) – це різниця результатів та витрат на реалізацію техніко-організаційного заходу за розрахунковий період приведених до одного року (як правило, початкового), тобто з урахуванням дисконтування результатів та витрат:

,

де Вр – витрати розрахункового періоду;

Рt – результати діяльності за t-й рік;

Вt – витрати на провадження заходу;

– коефіцієнт дисконтування (дисконтний множник).

Інтегральним ефектом може вважатися чистий дисконтований дохід, чиста приведена вартість або чиста сучасна вартість, чистий приведений ефект

Індекс рентабельності (Ір) – це співвідношення приведених доходів до приведених на цю ж дату інноваційних витрат:

,

де – дохід за j-й період;

– розмір інвестицій в інновації за t -й місяць.

У чисельнику формули показано розмір доходів, які приведені до початку реалізацій організаційно-технічного заходу, а в знаменнику – величина інвестицій в останні, дисконтованих до початку процесу інвестування. Іншими словами, порівнюється дві частини потоку платежів – доходна та інвестиційна.

Індекс рентабельності тісно пов'язаний із інтегральним ефектом. Якщо інтегральний ефект ЕІН >О, то 1р <1, і навпаки, при 1р >1 проект вважається економічно невигідним, при 1р <1 – неефективним.

В умовах дефіциту коштів перевага повинна надаватися тим рішенням, для яких Ір найбільший

Період окупності (То) – один із найбільш часто вживаних показників оцінки ефективності капітальних вкладень. На відміну від показників, які використовуються у вітчизняний практиці, показник «термін окупності капітальних вкладень» базується не на прибутку, а на грошовому потоці з приведенням коштів, які інвестуються в інновації та суми грошового потоку до теперішньої вартості.

Інвестування у ринковій економіці пов'язано зі значним ризиком, і цей ризик тим більший, чим довший терміну окупності вкладень. Це дуже актуально для галузей, де високі темпи НТП та поява нових технологій чи виробу швидко знецінює попередні інвестицій.

Показник То використовують тоді, коли немає впевненості у тому, що організаційно-технічні заходи, інновації будуть реалізовані. Тому власник коштів не ризикує довірити інвестиції на тривалий термін. Показник розраховується за формулою:

,

де К – початкові інвестиції; Д – щорічні грошові потоки.

19.Методи переходу.

У виробничій практиці існують дві основні форми переходу а випуск виробів: з зупинкою і без зупинки виробництва. При цьому в кожній з цих форм виділяються послідовний, паралельний і паралельно-послідовний методи.

Послідовний метод переходу характеризується тим, що виробництво нової продукції починається після повного припинення випуску продукції, що знімається з виробництва.

Виділяють перервно-послідовний і безперервно-послідовний варіанти цього методу.

За безперервно-послідовний методом після припинення випуску старого виробу С на тих самим виробничих площах виконуються роботи з перепланування і монтажу технологічного устаткування та транспортних засобів, а після їх завершення починається освоєння виробництва нового виробу (мал 1, а). Тривалість цих робіт і визначає величину часу зупинки виробництва — ΔТ, протягом якого відсутній випуск як нових, так і старих виробів. Це найефективніший варіант переходу, тому що втрати в сумарному випуску продукції тут найвищі. їх довго не вдається компенсувати, що не дає змоги використовувати перервно-послідовний метод у практиці освоєння нових виробів.

Безперервно-послідовний варіант послідовного методу характеризується тим, що випуск виробу, який освоюється, починається відразу ж після припинення випуску виробу, що знімається з виробництва, тобто ΔТ = О (мал 1, б). Хоча при цьому варіанті виникають утрати в сумарному випуску виробів, але вони можуть бути зведені до мінімуму за рахунок високих темпів наростання випуску освоюваного виробу. Тут потрібен високий ступінь закінченості робіт з технологічної підготовки виробництва нового виробу до початку його освоєння.

Паралельний метод переходу характеризується тим, що одночасно з скороченням обсягів виробництва старої продукції відбувається наростання випуску нової. Тривалість часу сполучення випуску продукції, що знімається з виробництва, і знову освоюваної може бути різною. Цей метод найчастіше застосовується в машинобудуванні як у масовому, так і в серійному виробництві.

Основна перевага його в порівнянні з послідовним методом полягає в тому, що вдається значно скоротити втрати в сумарному випуску продукції при освоєнні нового виробу. Застосовуються різноманітні варіанти паралельного методу, що різняться величинами відрізка ΔТ, протягом якого сполучається випуск старого і нового виробу, темпом наростання випуску нового і згортання старого виробу, кількістю додаткових виробничих площ, устаткування. Варіант паралельного методу характеризується тим, що сумарний випуск виробів залишається незмінним (мал 2, а), принаймні не зменшується (лінія А, В характеризує сумарний випуск продукції). Це ліпший варіант, оскільки він дає змогу підприємству зберегти за період освоєння рівномірний випуск продукції, але потребує, як правило, додаткових виробничих робітників (тому що трудомісткість освоюваних виробів вища, ніж тих, що знімаються з виробництва), а також збільшення виробничої потужності підприємства.

Варіант паралельного методу широко застосовується в умовах масового виробництва, особливо при реконструкції підприємства. Якщо неможливо компенсувати підвищену трудомісткість і відсутні додаткові потужності, то віддасться перевага варіанту паралельного методу, при якому сумарний випуск продукції трохи знижується в період освоєння нового виробу (мал 2, б). За умови високого рівня уніфікації замінного й освоюваного виробів у багатьох випадках узагалі вдається уникнути зниження сумарного випуску.

У масовому виробництві широко застосовується паралельно-поетапний варіант паралельного методу. Процес відновлення продукції, що випускається, виконується в кілька етапів, під час яких освоюється випуск так званих перехідних моделей П, що відрізняються від попередньої моделі конструкцією окремих вузлів і агрегатів. На кожному з етапів відбувається відновлення не кінцевої продукції підприємства, а тільки окремих її складених елементів. Перевага Цього варіанта полягає в тому, що його використання дає можливість уникнути корінної реконструкції підприємства, забезпечити на кожному з етапів рівномірний випуск продукції, знизити витрати на освоєння виробництва. Однак процес відновлення виробів, що випускаються, при цьому подовжується, що може призвести до передчасного морального старіння нової техніки.

20.Інноваційний маркетинг - концепція маркетингу, згідно з якою організація повинна безперервно вдосконалювати продукти і методи маркетингу. Концепція маркетингу інновацій є основою роботи всієї маркетингової служби, дослідження ринку і пошуків конкурентної стратегії підприємства. Першочерговим завданням підрозділів маркетингу на початковому етапі пошуку інновації стає дослідження ринку: рівня попиту і конкуренції, поведінки покупця і динаміки його переваг, наявності конкуруючих продуктів і можливостей закріплення новинки на ринку. Стратегія маркетингу, аналіз ринку й оперативний маркетинг складаються з шести принципових етапів:

1) загальноекономічного аналізу ринку;

2) аналізу економічної кон'юнктури;

3) спеціального дослідження ринку;

4) розробки стратегії проникнення нововведення;

5) оперативних заходів маркетингу;

6) оцінки витрат і доходів від маркетингу.

З концепції маркетингу слід, що інноваційний маркетинг у сучасному розумінні являє собою єдність стратегій, філософії бізнесу, функцій і процедур управління та методологічної основи.

Інноваційний маркетинг для країн з перехідною економікою є по суті нововведенням.

В індустріально розвинених країнах маркетингова концепція розвитку фірми займає почесне місце вже протягом десятиліть. При цьому треба зауважити, що становлення інноваційного маркетингу як наукової дисципліни довелося тільки на останні десятиліття.

Інноваційний маркетинг - Це маркетинг, що включає місію організації, філософію мислення, область наукових досліджень, стиль управління і поведінки. Це органічне, а не нав'язане новаторство, особливий тип відносин і повне прийняття ризику.

Інноваційний маркетинг має соціальну орієнтацію, послідовників. Найбільш важливими його видами є стратегічна й оперативна складові.

21.Інноваційний тип економічного розвитку - це логіка розвитку новаторської фірми, яке приводить до переносу центру ваги з оперативного тактичного планування і управління на стратегічний рівень, на рівень формування нового типу управління - інноваційного маркетингу. При високій активності зовнішнього середовища з її соціальними і політичними конфліктами і потрясіннями , інформаційними та технологічними трансформаціями, поведінка економічної системи та її структуроутворюючих елементів починає набувати все більш імовірнісний і непередбачуваний характер. У цих умовах виживання підприємств знаходиться в прямій залежності від здібностей керівників та їх вміння орієнтуватися в несподіваних ситуаціях, передбачати ризик. У ньому зберігаються різні фрагменти традиційних принципів, але вони використовуються стосовно до ситуаційного аналізу. Це дозволяє оптимізувати діяльність фірми в умовах безперервного пошуку нововведень, джерел капіталу і нових ринків. За таких обставин ситуацію в цілому визначають взаємодії умов внутрішнього і зовнішнього середовища.

В інноваційному маркетингу методи, підходи та стиль ефективного керівництва змінюються в залежності від ситуації. На кожній стадії життєвого циклу інновацій потрібні різні методи і підходи, різна стратегія і тактика маркетингу.

Система заходів інноваційного маркетингу тісно пов'язана не тільки з системами оновлення виробництва, але і з динамікою накопичення та переливу капіталу.

Найважливішим напрямком маркетингових заходів є стратегія і тактика проникнення нововведення на ринок, що включає формування конкурентної стратегії нововведення, заснованої на формуванні каналів збуту та позиціонуванні нового товару. Позиціонування - це система визначення місця нововведення в ряду товарів, що вже є на ринку. Мета позиціонування полягає у зміцнення позицій нововведення на ринку.

Заключний етап системи маркетингу - оперативний маркетинг. Оперативний маркетинг - це маркетинг, при якому розробляються конкретні форми реалізації концепцій стратегічного інноваційного маркетингу, і який тісно пов'язаний зі стадіями життєвого циклу нововведення на ринку. Особливо важливо визначити точку початку життєвого циклу нововведення.

На першій стадії життєвого циклу присутності інновацій на ринку необхідні спеціальні заходи для акцентування і дифузії інновації. Так, необхідно сформувати адекватні канали продажів, у тому числі і створити нові канали, модифікувати і пристосувати наявні старі. Тут ефективність маркетингу залежить від ряду чинників: активності інформаційної реклами, оптимального моменту виходу інновації на ринок, вибору варіанта поведінки інновації в контексті вже наявних товарів, від прогнозу поведінки можливих конкурентів, а також від того, наскільки структура ринку відповідає новому товару. Маркетинг у цих умовах повинен забезпечити не тільки позиціонування нововведення на ринку, але і технологічну ринкову адаптацію, подолати функціональну конкуренцію між новинкою і поколіннями інших товарів.

На стадії зростання маркетингові підходи міняються. Інноваційний маркетинг втрачає креативний характер і набуває стимулююче значення. Змінюється характер реклами, вона стає агресивною, що акцентує достоїнства даної фірми і даного товару. Використовується модифікована під новий товар мережу каналів продажів. Конкурентні переваги фірми-виробника продовжують грати тут провідну роль.

На стадії зрілості товару вже не вдається уникнути прямої конкуренції з іншими учасниками ринку, і, як наслідок, можлива зміна конкурентної стратегії. Тут зростає роль стратегії лідерства у витратах, а ціна нововведення падає. Саме на цій стадії підприємство-новатор уже готує до виходу на ринок нову модифікацію або принципово новий продукт.

Інноваційний маркетинг на цьому етапі переслідує дві мети: оперативне підтримання обсягу продажів зрілого товару і створення стратегії просування приходить йому на зміну нового.

Оперативний маркетинг отримує подальший розвиток і грунтується на варіантному аналізі, займається збором систематичної інформації про ринковому середовищі, попиті, конкурентів, клієнтів, визначає цілі у галузі продажів. Це робиться з метою максимізації прибутку, підтримки репутації фірми, максимізації обсягу продажів, розширення частки ринку. Маркетингові служби займаються формуванням мережі продажів, організацією рекламної кампанії, виставок, презентацій, пробних, пільгових і прямих продажів, створенням сервісного і гарантійного обслуговування.

Особливу увагу маркетингові служби зосереджують на оцінці витрат і доходів маркетингу. Для розрахунку витрат необхідний аналіз постійних і змінних витрат виробництва і продажів, визначення цінової еластичності по доходах, вивчення цінової політики конкурентів. Оцінюються витрати просування продукції на ринок (реклама, зв'язок із громадськістю, стимулювання збуту і т.д.), а також вартість післяпродажного і сервісного обслуговування. Оцінка доходів від маркетингу повинна приводитися з урахуванням оптимального завантаження потужностей, доцільною виробничої програми та альтернативних підходів з урахуванням прогнозу обсягу продажів у залежності від коливань попиту, характеристик і типу продукції.

22.Управління конкурентними перевагами – це свідомий процес формування (збереження та розвитку наявних, створення нових) конкурентних переваг з метою адаптації до вимог зовнішнього середовища і забезпечення довгострокового успіху підприємства.

З запропонованого визначення можна побачити, що процеси формування конкурентних переваг включають:

· створення конкурентних переваг – процес набуття нових специфічних властивостей і навичок, за якими фірма отримує перевагу над конкурентами; а також процес посилення наявних властивостей і навичок до рівня, який перевищує досягнення конкурентів;

· збереження конкурентних переваг – процес підтримання досягнутих конкурентних переваг шляхом покращання наявних властивостей і навичок фірми темпами, які не дозволяють конкурентам випередити фірму;

· розвиток конкурентних переваг – процес активного вдосконалення навичок і властивостей фірми з метою збільшення розриву між фірмою й найближчими конкурентами.

23.Конкурентна перевага – наявність у системі якої-небудь ексклюзивної цінності, що дає їй переваги перед конкурентами. Конкурентна перевага може бути зовнішньою і внутрішньою. Зовнішня базується на спроможності підприємства створити більш значимі цінності для споживачів його продукції, що створює можливості більш повного задоволення їхніх потреб, зменшення витрат чи підвищення ефективності їхньої діяльності. Внутрішня – це характеристика внутрішніх аспектів діяльності підприємства (рівень затрат, продуктивність праці, організація процесів, система менеджменту тощо), які перевищують аналогічні характеристики пріоритетних конкурентів. Запропонована класифікація охоплює більшість конкурентних переваг, які можуть бути сформовані на конкретному підприємстві. Для конкретного підприємства суттєве практичне значення має поділ конкурентних переваг за джерелами створення та стійкістю до копіювання на переваги:

1. “низького рівня”, які можуть бути легко досягнуті чи скопійовані конкурентами (використання дешевої робочої сили, забезпеченість широким спектром сировинних ресурсів тощо). Ці переваги базуються на вартості чи доступності факторів виробництва і не гарантують стабільного положення на ринку;

2. “високого рівня”, які є наслідком цілеспрямованої діяльності підприємства, як правило, пов’язані зі значними витратами і важко піддаються копіюванню (сучасна патентована технологія; спеціалізовані програми відтворення робочої сили високої кваліфікації; висока репутація підприємства, заснована на активній маркетинговій діяльності; наявність розгалуженої збутової мережі та мережі технічного обслуговування);

3. “найвищого рівня”, до яких відноситься постійна модернізація виробництва і видів діяльності, що супроводжується виснаженням конкурента, якщо він їх і досягає.

Базисом загальної конкурентної переваги є переваги внутрішні, однак це всього потенціал досягнення підприємством своїх конкурентних позицій. Зовнішні конкурентні переваги, з одного боку, орієнтують підприємство на розвиток та використання тих чи інших конкурентних переваг, а з іншого – забезпечують йому конкурентні позиції, оскільки орієнтують на цілеспрямоване задоволення потреб конкретної групи споживачів.

Конкурентні переваги є концентрованим проявом переваги над конкурентами в економічній, технічній, організаційній сферах діяльності підприємства, які можна виміряти економічними показниками (додатковий прибуток, більш висока рентабельність, ринкова частка, обсяг продаж).

Конкурентна перевага є порівняльною, а отже, відносною, а не абсолютною, тому що вона може бути оцінена тільки шляхом порівняння характеристик, які впливають на економічну ефективність продаж. У маркетингових дослідженнях є спеціальний вид оцінки конкурентних переваг товарів, який називають «аналізом пар». Він полягає в тому, що споживачеві пропонують одночасно порівняти пари конкуруючих товарів, і він повинен зробити вибір, сформулювати переваги.

Важливе значення у процесі формування конкурентних переваг підприємства має їх оцінка та аналіз, які можна провести за допомогою різних методів - SWOT, GAP, LOTS, PIMS, „Мак-Кінзі" та ін.

Метод аналізу GAP являє собою спробу знайти методи розробки стратегії й управління, завдяки яким можна привести справи у відповідність з найвищим рівнем вимог. Аналіз GAP можна назвати організаційною атакою на ліквідацію розриву між бажаною й прогнозованою діяльністю.

Метод LOTS виходить із того, що компанія повинна прагнути й уміти пристосувати свої дії до вимог покупців. Він включає детальне, послідовне обговорення ряду проблем бізнесу на різних рівнях і різній мірі складності — від корпоративної місії компанії в цілому до індивідуального проекту усередині підприємства. Кінцевою метою є вироблення позиції, що дасть компанії, підрозділу або індивідууму можливість правильно будувати свої взаємини із зовнішнім світом.

Метод PIMS - це метод аналізу впливу ринкової стратегії на прибуток. Він являє собою спробу узагальнити всі змінні, які впливають на довгострокову прибутковість компанії. Вважають, що за цією моделлю, яка використовує майже 30 змінних, можна виявити близько 67% факторів успіху компанії.

Модель аналізу „Мак-Кінзі" включає сім факторів, сім слів (що починаються в англійській мові буквою „S"): стратегія, навички, цінності, структура, системи, кадри, стиль. Дана модель передбачає проведення оцінки стратегічного положення фірми та привабливості ринку.

Найбільш поширеною у використанні є модель SWOT-аналізу, яка використовується при розробленні стратегічних планів на багатьох фірмах. Основним завданням SWOT-аналізу є визначення та забезпечення найбільш оптимального поєднання внутрішніх можливостей (сильні і слабкі сторони фірми) та зовнішньої ситуації (можливості та загрози).

24.Техніко-організаційний рівень розглядається як комплекс факторів, що становлять основні напрями підвищення ефективності підготовки і виробництва продукції, упорядкований набір ознак і показників, які відображають всі елементи, які вивчаються, для того чи іншого різновиду робіт на стадіях підготовки, виробництва й експлуатації виробів.

Метою визначення техніко-організаційного рівня виробництва є, по-перше, вибір найбільш практично корисних методів, механізмів, форм, засобів і способів досягнення оптимальних кількісних та якісних технічних й організаційних параметрів підготовки та виробництва виробів і, по-друге, підвищення основних показників ефективності діяльності підприємств і організацій.

Кількісна оцінка техніко-організаційного рівня передбачає:

o встановлення фактичного і запланованого рівня підготовки та виробництва виробів;

o визначення вузьких місць і резервів підвищення продуктивності праці за рахунок удосконалення відповідних показників;

o розробку і впровадження в певній послідовності комплексу заходів, які дозволяють підвищити ефективність виробництва, скоротити витрати ресурсів, строки створення, освоєння і впровадження продукції, підвищити якість її виготовлення і експлуатації;

o визначення взаємовпливу показників рівня на техніко-економічні результати діяльності підприємства;

o проведення системного порівняльного економічного аналізу ефективності наявного техніко-організаційного рівня виробництва.

Виходячи з основних теоретичних, методологічних і практичних положень оцінки техніко-організаційного рівня підготовки і виробництва, система основних показників, які характеризують цей рівень на підприємствах, виражається через систему коефіцієнтів, які можна розділити на такі групи:

1. Технічний рівень і якість виробів: збірність (блочність) виробу, використання матеріалу, електроенергії, застосовність за складовими, за типорозмірами, працездатність виробу, трудомісткість експлуатації.

2. Технічний рівень технологічного обладнання: кількість і питома вага прогресивного обладнання; кількість і питома вага обладнання зі строком служби: до 5 років, від 5 до 10 років, від 10 до 20, понад 20 років.

3. Технічна озброєність виробництва і праці: фондоозброєність праці, озброєність праці активною частиною фондів; озброєність праці прогресивною технікою (автоматизованим обладнанням), оснащеність праці; наявність комплексно-механізованих (автоматизованих) цехів, дільниць та їх питома вага в загальній кількості цехів і дільниць; охоплення робітників тяжкою фізичною працею; зайнятість робітників на шкідливих та особливо шкідливих роботах.

4. Рівень техніки вимірювань, контролю та випробувань: оснащеність технологічних операцій засобами вимірювань, контролю та випробувань; питома вага спеціальних автоматизованих засобів у загальному арсеналі вимірювань, контролю та випробувань.

5. Рівень організації виробництва: безперервність обробки, спеціалізація виробництва (питома вага основної, профільної продукції в загальному обсязі виробництва), цільове використання засобів праці, кооперація виробництва.

6. Рівень організації праці: розподіл праці, організація робочих місць, умови праці, раціональні методи праці, нормування праці і використання спеціальної кваліфікації робітників.

7. Рівень організації управління виробництвом: якість виконання управлінських функцій: оперативність роботи апарату управління, якість виконання управлінських функцій, економічність апарату управління підприємством, стабільність кадрів, озброєність праці засобами оргтехніки та ЕОМ, використання цих засобів.

25. Склад працівників інноваційних організацій та зміст їх праці не є однорідним. Поряд з науковцями тут працюють інженери, техніки, лаборанти. Праця вчених може включати в себе типові та оригінальні роботи, роботи організаційного характеру. Тому в таких організаціях розклад для всіх працівників не може бути однаковим. Порівняно новими режимами роботи та типами графіків вважаються часткова зайнятість, скорочений робочий тиждень (сумований робочий день), гнучкий графік.

Управління персоналом здійснюється з допомогою оцінювання, навчання дітей і управління кар'єрою, також стимули зовсім важливі у багатьох організаціях. Якщо організація вирішила стимулювати інноваційну діяльність, постає питання, як до цього працівників. Розробка стратегії сприяє інноваційної діяльності, як структура цілей втілює стратегію у життя всіх рівнях організації як активність по злиття і придбань, і навіть управління компетенціями організації забезпечують те, що організація має ті компетенції, що необхідні досягнення її інноваційних цілей.

Організаційна структура сприяє інноваціям, як комунікаційні системи підтримують інновації як і система прийняття рішень впливає інноваційну діяльність. Проте це ще в усіх аспекти цієї проблеми.

Найважливішим елементом системи управління персоналом інноваційної організації є стимули. Поруч із ними безліч інших управлінських чинників впливають на зацікавленість працівників у інноваційної діяльності. Системи управління персоналом можуть також впливати на здібності працівників вести інноваційну діяльність. Управління розвитком персоналу може мати у особливості значний вплив на здібності працівників генерувати новітні ідеї, й розвивати їх. «Головними елементами системи управління персоналом є:

- наймання працівників;

- розвиток персоналу;

-индивидульние мети;

- оцінювання персоналу;

- мотиваціяперсонала»[2, з. 45].

Істотне відмінність інноваційних підходів до управління персоналом від полягає, доти всього, у системі відбору працівників. При традиційному підході потрібний обсяг роботи з набору визначається значимої мері відмінностями між наявної робочої силою і майбуттям попитом неї.

У інноваційної діяльності, яка характеризується невизначеністю і значущим ризиком, пророкувати майбутню потреба у трудових ресурсах фактично нереально. Також робота у інноваційної організації пред'являє додаткових вимог до можливого працівникові. Окрім звичайних властивостей (теоретичні знання, досвід, працьовитість, здоров'я тат.Д.) Йому слід мати гнучкістю і рухливістю мислення, творчим потенціалом, потреби у творчу самореалізацію, умінням пристосовуватися добистроменяющимся умов праці, схильністю та здібністю до навчання іпереобучению.

«Крім типових методик оцінки потенціалу працівника такою менеджер вдається і до якісної оцінці, куди входять облік творчих властивостей особистості, її публікацій, і патентів». [5,Стр.319] Дві риси політики найму працівників одразу ж впадають правді в очі на більш інноваційних, творчих компаніях. Перша - це упор зроблено на пошук компромісу та найманні творчих працівників. Це може бути кому перестав бути великийнежданностью, а більш інноваційні організації розглядають це як цінність при найманні працівників, тоді хоч як це є цінністю для менш інноваційних компаній. Друга риса - це перевагу працівників різноманітної кваліфікації, підготовки.

«Інноваційні компанії не лише прагнуть найняти творчих працівників, вони також розвивають їх творчий потенціал. Перше засіб такого розвитку - це ротація персоналу між різними функціями,бизнес-единицами або територіальними відділами. Друге засіб - це деталізований,обмисленное управління просуванням персоналу. Третє - це запровадження певної загальної практики, яка забезпечувала б наявність в всього персоналу певних ключових практичних навичок й визначення ключових можливостей.Ротация»[5, з. 321].

Багато інноваційні компанії постійно переміщають працівників кожні три-чотири роки. Думка такого переміщення у тому, що приходячи на нову роботу, люди приносять з собою новий погляд перебіг подій, новітні ідеї, але рівномірно кілька років роботи вони виснажуються. З даної погляду працівника слід переміщати на нову роботу, де зараз його знову стане продуктивний і сповнений новітніх ідей.

У інноваційних організаціях традиційно досить стабільний персонал, його зміна відбувається зовсім марудно. Це відповідаєрвениям менеджерів, що орієнтуються на стабільну базу персоналові та заміну, плинність порядку кількох відсотків. Чому така ситуація сприймається як сприяє інноваційної діяльності? Передусім, вона відбиває запопадливість організації сформувати надійну базу, базу професійних навичок для інноваційної діяльності. Але це звичайна причина обмеження заміни персоналу перестав бути єдиною.

Якісь інноваційні організації починають управляти плинністю кадрів ще навіть доти, як працівника беруть у компанію. Коли відбувається відбір кандидатів, під час інтерв'ю організація цілеспрямовано шукає працівників, які націлені тривалу роботу у компанії. Інші інноваційні організації менш очевидно націлені на наймання працівників "протягом усього життя", але де вони тим щонайменше дистанціюються від того, щоб люди якомога довше працювали у їх організації. Вони заохочують працівників залишатися у організації, створюючи їм таку робочу середу, яка їх заінтригувала більше, ніж неважливо яка альтернатива. Технології, устаткування, високо професійні колеги - усе це елементи такою середовища. Понад те, організація частенько дозволяє своїм працівникам розвивати ті технології, які вважають необхідними, надає їм повну підтримку з надії, що наприкінці кінців це принесе їй користь. Такі здібності приваблюють працівників, які прагнуть вести інноваційну діяльність. Для високо інноваційних організацій характерна низька змінюваність персоналу. Якісь менш інноваційні організації також мають низьку плинність кадрів. Раз у раз це пов'язано з тим, що ця компанія перебуває у країні, де публічне світогляд, традиції не заохочують часту зміну роботи.

26.Інноваційний ризик – це ймовірність втрат, що виникають при вкладенні підприємницькою фірмою засобів у виробництво нових товарів (послуг), які, можливо, не знайдуть очікуваного попиту на ринку.

Економічний, пов'язаний з фінансуванням і калькуляцією проекту, прийняттям та реалізацією економічних рішень;

Стабільний і стійкий характер динаміки основних показників чистих ризиків дозволяє називати їх також статичними ризиками.

Спекулят ивні ризики. На відміну від чистих, спекулятивні ризики повною мірою визначаються управлінським рішенням. Нерідко спекулятивні ризики мають невизначений характер прояву, їх аналітичні оцінки змінюються з часом.

Кредитний ризик є небезпека несплати позичальником основного боргу і відсотків, що належать кредиторові. До кредитного ризику відноситься також ризик такої події, при якій емітент, що випустив боргові цінні папери, опиниться не в змозі виплачувати відсотки ним або основну суму довга.

Комерційний ризик пов'язаний з виробничо-господарською або фінансовою діяльністю, головною метою якої є отримання прибули. Комерційний ризик є результатом сукупної дії всіх чинників, що визначають різні види ризиків: валютних, політичних, підприємницьких, фінансових і ін.

Валютний ризик розглядається як небезпека валютних втрат, пов'язаних із зміною курсу іноземної валюти по відношенню до національної валюти при проведенні зовнішньоторговельних, кредитних, валютних операцій, операцій на фондових або валютних біржах.

Порт фельніризики пов'язані з портфелем інвестицій. Стратегічне розміщення активів визначає, який повинні бути розміщені засоби портфеля при довгострокових прогнозах, заснованих на таких показниках, як прибутковість, дисперсія. Тактичне розміщення активів визначає на основі даних короткострокових прогнозів, як повинні бути розміщені засоби в кожен конкретний момент.

Найбільш універсальний спосіб класифікації ризиків заснований на виділенні операційної, фінансовій і інвестиційній діяльності, оскільки саме ці види діяльності визначають динаміку і результати виробничих і інноваційних процесів.

27.Промислово-фінансові групи (далі — ПФГ) — це диверсифіковані багатофункціональні структури, створені на основі об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових установ та інших організацій з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення конкурентоздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках, зростання економічного потенціалу всієї групи у цілому і кожного із її учасників окремо. До складу ПФГ звичайно входять комерційні та інші організації, у томучислі й іноземні. Винятком є громадські та релігійніорганізації. Учасниками ПФГ обов'язково виступають організації, що діютьу сфері виробництва товарів і послуг, а також банки та інші кредитні тафінансові організації. Участь більш ніж в одній ПФГ не допускається. Середучасників ПФГ також інвестиційні інститути, недержавні пенсійніта інші фонди, страхові організації. Державні і муніципальніунітарні підприємства можуть бути учасниками ПФГ в порядку і на умовах,що визначаються власником їх майна. Дочірнім господарським товариствам тапідприємствам дозволено входити до складу ПФГ тільки разом зі своїм основнимтовариством (підприємством-засновником). Основними рисами ФПГ є:

1) інтеграція її учасників не тільки через об’єднання фінансових ресурсів і капіталів, але і шляхом проведення загальної управлінської, цінової, технічної, кадрової політики;

2) загальна стратегія та підпорядкування дій всіх учасників об’єднання;

3) входження в групу за власним бажанням, збереження юридичної самостійності;

4) вирішення багатьох питань з меншими витратами, ніж на інших великих підприємствах та об’єднаннях.

Формування ФПГ забезпечує активізацію інвестиційної діяльності підприємств внаслідок виникнення ефекту масштабу та синергійного ефекту, шляхом об’єднання фінансового, матеріального, трудового, інтелектуального та інформаційного потенціалу підприємств-учасників інтегрованої структури. Особливо гостро стоїть проблема утворення могутніх вітчизняних ФПГ у зв’язку з виникненням загроз економічної безпеки країни з боку іноземного бізнесу, з необхідністю захисту національних інтересів.

Формування ФПГ визначається, зокрема, потребою зростання ефективності використання наявних ресурсів, що є важливим для забезпечення економіки. М. Портер підкреслював, що «успіх у міжнародній конкуренції визначають не стільки самі фактори (виробництва), скільки те, де і наскільки продуктивно вони використовуються»

Фінансово-промислова група (ФПГ) створюється підприємствами на договірних чи статутних відносинах через об’єднання частини їх майна та фінансових ресурсів, що передаються у власність ФПГ. Може здійснюватись, також, довірче управління переданим майном. ФПГ передається управління виробничою, науковою, фінансовою та комерційною діяльністю учасників. До ФПГ переходять права та обов’язки, що випливають із договорів, укладених учасниками до їх вступу у ФПГ.

Фінансово-промислові групи - активно зростаюча форма організації взаємодії фінансових і промислових організацій не тільки в нашій країні, але і за її межами. Розрізняють фінансово-промислові та промислово-фінансові групи.

Відповідно до вітчизняного законодавства, промислово-фінансова група (ПФГ) - об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції

Розбіжність у термінології пояснюється, думається, статусом таких об’єднань. ПФГ – створюється при допомозі держави, ФПГ – без її втручання. Тож надалі використовуватимемо термін ФПГ, як такий, що більше вживається в науковій літературі.

Учасниками ФПГ визнаються юридичні особи, що підписали договір про створення фінансово-промислової групи, і заснована ними центральна компанія фінансово-промислової групи, або основне і дочірнє товариства, що утворять фінансово-промислову групу. До складу ФПГ можуть входити комерційні і некомерційні організації, у тому числі й іноземні, за винятком суспільних і релігійних організацій (об'єднань). Участь більш ніж в одній ФПГ не допускається.

Серед учасників фінансово-промислової групи обов'язкова наявність організацій, що діють у сфері виробництва товарів і послуг, а також банків чи інших кредитних організацій.

Дочірні господарчі товариства і підприємства можуть входити до складу фінансово-промислової групи тільки разом зі своїм основним товариством (унітарним підприємством-засновником).

До складу учасників фінансово-промислової групи можуть входити інвестиційні інститути, недержавні пенсійні й інші фонди, страхові організації, участь яких обумовлено їх роллю в забезпеченні інвестиційного процесу у фінансово-промисловій групі.

Фінансово-промислові групи, серед учасників яких є юридичні особи, що знаходяться під юрисдикцією держав - учасників Співдружності Незалежних Держав, які мають відособлені підрозділи на території зазначених держав або здійснюють на їх території капітальні вкладення, реєструються як транснаціональні фінансово-промислові групи.

У випадку створення транснаціональної фінансово-промислової групи на основі міжурядової угоди їй присвоюється статус міждержавної (міжнародної) фінансово-промислової групи.

Допускається створення центральної компанії фінансово-промислової групи у формі господарчого товариства, а також асоціації, союзу.

Центральна компанія фінансово-промислової групи у випадках, установлених законом чи установчим договором групи:

- виступає від імені учасників фінансово-промислової групи у відносинах, пов'язаних зі створенням і діяльністю фінансово-промислової групи;

- здійснює зведений (консолідований) облік, звітність і баланс фінансово-промислової групи;

- готує щорічний звіт про діяльність фінансово-промислової групи;

- виконує в інтересах учасників фінансово-промислової групи окремі банківські операції відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Інші види діяльності центральної компанії фінансово-промислової групи щодо ведення справ фінансово-промислової групи встановлюються її статутом та договором про створення.

28. Науково-технічна продукція-це особливий вид інноваційного товару, який втілює в собі оригінальні знання, які формують їй неповторювальну та специфічну природу

Попередній аналіз попиту на нову науково-технічну продукцію - одна з найбільш важливих, оскільки на його базі розробляється виробнича програма і будується стратегія просування на ринку нової продукції.

Попередній аналіз проводиться на базі даних, одержуваних за допомогою спеціальних вибіркових обстежень, проведених у сфері споживання інновацій, якщо продукція знаходиться в стадії підготовки дослідного зразка, запуску у виробництво, а іноді на етапі виведення її на ринок.

Вибіркові обстеження в сфері споживання можуть бути проведені у вигляді анкетування. Попит на науково-технічну продукції має подібні ринкові особливості, характерні для попиту на промислового ринку. Попит на інновацію має вторинний, нееластичний та парний характер. Доволі часто впровадження інноваційних товарів викликає зміни попиту на суміжних ринках, оскільки техніко-економічні переваги науково-технічної продукції надають нові технологічні можливості для споживачів й через ланцюгову залежність створюються більш досконалі кінцеві товари. Ціна на науково-технічну продукцію доволі часто встановлюється виходячи с конкретної техніко-економічної користі інновації, складності та вартості виконаних інноваційних процесів чи на основі аналізу ринкових факторів. Суттєва цінова конкуренція можлива в випадку стандартизації кінцевих товарів чи послуг, в яких реалізується науково-технічний потенціал певної розробки;

Класичний комплекс маркетингу для науково-технічної продукції формується під впливом патентно-ліцензійних чинників. Можливі форми комерціалізації науково-технічної продукції коректують кожен елемент комплексу маркетингу, адаптуючи його під особливості певного виду інновації;

Велика ймовірність відсутності прямого ринкового конкурента в силу монополії інтелектуальної власності. Патентне забезпечення інноваційного товару та особливості інноваційного процесу створюють великі ринкові бар'єри для проникнення потенційних конкурентів;

Виникають певні труднощі з прогнозуванням потенційного попиту на науково-технічну продукцію через наступні фактори: велику ринкову невизначеність, особливу інноваційну природу науково-технічної продукції;

Ринок науково-технічної продукції має глобальний характер.

29.Мотивація учасників ТЦ

Формування корпоративних об'єднань передбачає наявність яких-небудь загальних корпоративних інтересів різних суб'єктів господарювання. Найбільш зближуючими з цих інтересів є умови спільного ведення бізнесу, участь в єдиному технологічному бізнес-процесі, що передбачає створення, вдосконалення і залучення нових учасників в єдиний технологічний ланцюжок. Технологічний ланцюжок - упорядкована в процесі виконання операцій по спільному веденню бізнесу сукупність юридичних осіб, що здійснюють виробничу та іншу діяльність з розробки, виготовлення та просування кінцевого продукту технологічного ланцюжка у рамках повного технологічного циклу.

Повний технологічний цикл - сукупність технологічних операцій, які виконуються в певній послідовності, починаючи з переробки сировини, необхідних і достатніх для виготовлення кінцевого продукту.

Мотивація необхідна для продуктивного виконання прийнятих рішень та намічених робіт .. Основна ідея мотивації в тому, що дуже багато чого люди здатні зрозуміти, якщо їм пояснити. Сучасна теорія мотивації робить основний упор на визначення переліку і структури потреб людей. Потреби - це усвідомлена відсутність чого-небудь, що спричиняє спонукання до дії. Потреби можна задовольнити винагородами. Винагорода - це те, що людина вважає для себе цінним. Менеджер технологічного ланцюжка використовує зовнішні винагороди (грошові виплати, просування по службі)

внутрішні винагороди (почуття успіху при досягненні мети), що отримуються за допомогою самої роботи.

В умовах перехідної економіки на перше місце виходить опис перспективи підприємства як стабільно працюючої системи, приналежністю до якої зможе пишатися кожен працівник. А далі - що для цього потрібно від кожного працівника.

Така робота з людьми дає свої результати. Наприклад, якщо раніше при зустрічі з керівництвом робочі на лінії запитували про те, коли підвищать зарплату, то зараз - чи все добре з замовленнями.

Для стимулювання підприємств, що діють в рамках технологічного ланцюжка необхідно на організаційному етапі провести розподіл сукупної прибутку серед підприємств таким чином, щоб кожне підприємство кожен керівник і прості робітники були зацікавлені у кінцевому результаті діяльності всієї ТЦ.

Для досягнення цілей мотивації необхідно забезпечити вплив мотивуючих чинників - таких, як відчуття успіху, просування по службі, визнання з боку навколишніх, відповідальність, зростання можливостей.

. Мотивація є функцією чинника очікування "витрати праці - результати", "очікування - результати - винагорода". Найбільш ефективна мотивація досягається, коли люди вірять, що їх зусилля обов'язково дозволять їм досягнути мети і приведуть до отримання особливо цінної винагороди. Мотивація слабшає, якщо імовірність успіху або цінність винагороди оцінюється людьми невисоко.

Щоб пред'являти високі вимоги до персоналу, прагнуть адекватно оплачувати роботу. Але паралельно зі зростанням зарплати підвищується попит з працівників - дисципліна, обсяг робіт. У підсумку на підприємство приходять працівники більш високого рівня, а ті, хто в таких умовах працювати не може, - йдуть.

Необхідно зробити так, щоб командою, відповідальною за майбутнє підприємства, почувалося як найвище керівництво заводу.

В умовах перехідної економіки на перше місце виходять такі аспекти мотивації як матеріальне стимулювання і відповідальність.

^ Матеріальне стимулювання - обіцянка матеріальної винагороди конкретному працівникові або групі працівників з досягнення поставленої мети, яке застосовується для спонукання підлеглих до виконання поставленої мети.

. До способів матеріального стимулювання можна віднести: заробітну плату, премії, просування по службі та ін

Відповідальність - це усвідомлення працівником того, що він у відповіді за результати власної роботи.

Поняття відповідальності тісно пов'язане з поняттям стимулювання. Відповідальність може бути добровільним і вимушеним. Добровільна відповідальність передбачає, що працівник усвідомлює те значення, яке саме його робота має для досягнення успіху і цілей всього підприємства. Вимушена відповідальність грунтується на страху працівника не одержати винагороду за виконану роботу.

30. Під науково-технічним прогресом (НТП) розуміється вдосконалення і оновлення знарядь праці, предметів праці і технологічних процесів на основі наукових досягнень (відкриттів, розробок).

НТП диференціюється також в розрізі кожного з елементів техніки, тобто виділяються: прогрес у сфері знарядь праці, прогрес у сфері предметів праці (матеріалів), прогрес у сфері технології.

Важливість вивчення науково-технічного прогресу обумовлюється тим, що техніка є однією з складових частин продуктивних сил, і рівень її розвитку характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни. Йому властиві як еволюційні (зв'язані з накопиченням кількісних змін), так і революційні (обумовлені стрибкоподібними якісними змінами) форми удосконалення технологічних методів і засобів виробництва, кінцевої продукції. При цьому до еволюційних форм НТП відносять поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів чи технології їх виготовлення, модернізацію або створення нових моделей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах одного й того ж покоління техніки, а до революційних - зміна поколінь техніки і кінцевої продукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей, загально-технічні (науково-технічні) революції, у процесі яких здійснюється масовий перехід до нових поколінь техніки у лідируючих її галузях. Процес НТП двосторонній: з одного боку створення і виробництво нової техніки, з іншого -- споживання (використовування) нової техніки. З боку виготовлювача нової техніки повинні бути здійснені такі етапи: наука (наукові дослідження) -- техніка (наукові розробки) -- виробництво -- збут -- сервіс (обслуговування).

На першому етапі проводяться наукові дослідження з метою виявлення, відкриття нових фізичних, хімічних або біологічних законів, нових принципів створення знарядь праці, предметів праці, побудови технологічних процесів. На другому етапі здійснюються наукові і конструкторські розробки з метою створення дослідного зразка нової техніки, його випробування і доведення. Наукові дослідження і наукові розробки прийнято об'єднувати в одному понятті -- науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НІОКР).

На третьому етапі («виробництво») здійснюється підготовка підприємства, цеху, ділянки до виготовлення нової продукції, а також освоєння, наладка нового виробництва.

В сучасних умовах особливе значення набувають четвертий і п'ятий етапи НТП, на яких виконуються функції збуту і обслуговування своєї продукції підприємствами-виготівниками. Ці етапи НТП забезпечують покупцям нової техніки право вибору продукції, при цьому вони керуються прагненням придбати високопродуктивну, високоякісну техніку, щоб на її основі добитися високої ефективності виробництва.

Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється передовсім такими обставинами:

1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові технології (у тому числі інформаційні) мають ліпші показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції. Так, проведений у США статистичний аналіз впливу трьох головних факторів -- капіталу, праці й науково-технічного прогресу -- показав, що нині внесок НТП в економічне зростання США досягає 70%.

2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва засобів праці та спожитих предметів праці. Усе більшого значення набуває інфраструктура: зв'язок, транспорт, шляхове господарство, інформаційні системи, енерго-, водо- та газопостачання, загальна й професійна освіта, охорона здоров'я та ін.. Завдяки безперервному розвитку науки і техніки з'являються нові виробництва та галузі.

Науково-технічний розвиток зумовлює зміни й у соціальній структурі економіки. Зростає рівень кваліфікації, а отже, і рівень доходів найманих працівників. Під впливом цього фактора відбуваються зміни організаційно-правових форм підприємництва.

Науково-технічний розвиток безпосередньо позначається на структурі зовнішньої торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн переважає техніка і технології, в експорті більшості країн, що розвиваються, -- сировина та матеріали.

3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп'ютери та інформаційні технології уможливлюють автоматизацію управління технологічними процесами у виробництві, підвищення надійності й довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мікроелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп'ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський діапазони нових виробів.

4. Екологічна роль НТП полягає у тому, що на його основі має бути забезпечене усунення негативного впливу на навколишнє середовище і здоров'я людини попередніх результатів НТП, оскільки застосування сучасних технологій веде до шкідливих змін в атмосфері, водному басейні і кліматі планети, до зростання захворюваності населення, тобто загрожують самому існуванню життя на планеті .