30. Відкладення, зупинення, закриття нотаріального провадження.

31.Видача свідоцтва про право на спадщину.Оформлення спадкових прав осіб здійснюється шляхом видачі їм свідоцтва про право на спадщину. Ця нотаріальна дія має вплив на динаміку спадкових правовідносин, а в окремих випадках свідоцтво про право на спадщину є підставою для реєстрації успадкованого майна і, відповідно, виникнення у спадкоємця права власності на нього. Процедура вчинення даного провадження визначається Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства Юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5 (далі за текстом - Порядок вчинення нотаріальних дій).Видача свідоцтв про право на спадщину є однією із найбільш поширених нотаріальних дій1.Свідоцтво свідчить (підтверджує, доводить) про наявність в особи, якій воно видано, права на спадщину. Право на спадщину виникає в результаті вчинення особою акта прийняття спадщини і належить їй з моменту відкриття спадщини. "Саме в момент прийняття спадщини настає спадкове наступництво із зворотною силою до часу відкриття спадщини" і "є єдиною сукупністю прав та обов'язків", що переходять до спадкоємця.Виходячи із розуміння свідоцтва про право на спадщину як "документа, який підтверджує право особи, вказаної у ньому в якості спадкоємця, на вказане в тому самому свідоцтві спадкове майно", "документа, який підтверджує права на певний вид спадкового майна" і "дозволяє повно реалізувати належне спадкоємцю право"6 у випадках успадкування нерухомості, "усуваючи всі невизначеності з приводу належних спадкоємцю прав щодо спадкового майна і має силу їх безспірного доказу", можемо перерахувати його основні ознаки.Свідоцтво по право на спадщину, з точки зору своєї правової природи і значення є:- актом державного управління, оскільки видача його віднесена до компетенції органів нотаріату, діяльність яких покладена в основу визнання державою права особи на спадщину;- документом, тобто з формального боку змістовні характеристики діяльності нотаріуса знаходять відображення в тексті свідоцтва, реквізитні складові якого є гарантією прав осіб, на ім'я яких свідоцтво видається і спадкові права яких ним оформлюються. Свідоцтво про право на спадщину є документом, який існує тільки у визначеній законом формі. Форми свідоцтв про право на спадщину визначені додатком № 25 (форми 1-17) до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 32 53/58;- засобом охорони цивільних прав осіб, за допомогою якого встановлюються часові межі спадкового процесу (фіксується суб'єктний склад осіб, які беруть участь у спадкуванні, та часток їх участі у спадкуванні, не допускається відчуження успадкованого майна до закінчення строку на прийняття спадщини);- юридичним фактом, оскільки змінює юридичну сторону спадкових правовідносин;- нотаріальним актом, тобто його посвідченням закінчується відповідне нотаріальне провадження;- легітимаційним документом, який виконує при цьому презентаційну функцію: свідоцтво є для всіх інших суб'єктів доказом вважати спадкоємцями померлого тільки вказаних у ньому осіб9;- правовстановлювальним (право підтверджуючим) документом, який офіційно і безспірно підтверджує наявність права власності на майно, що переходить у спадщину"10 - у тих випадках, коли звернення за його видачею є обов'язковим, а трансформація права на спадщину у право власності пов'язується законом з одержанням спадкоємцем свідоцтва і реєстрацією успадкованого майна, у тих випадках, коли спадковий процес завершується видачею свідоцтва;- правоперетворюючий або правоприпиняючий акт, у тих випадках, коли свідоцтво фіксує відмови від прийняття спадщини, розподіли спадкового майна, зміни черговості у спадкуванні.У той же час нотаріальне провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину являє собою "здійснення нотаріальним органом або уповноваженою посадовою особою основаного на законі визнання державою права особи на певне майно, що перейшло їй у порядку спадкування".

Тут можна говорити про те, що нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину підтверджує наявність у особи таких прав, як:- право спадкування (легітимність та обґрунтованість участі особи у спадковому процесі в якості спадкоємця, яка є наслідком закликання його до спадкування);- формальну правильність прийняття спадкоємцем спадщини (спосіб та строки прийняття як форма вираження волі, а змістом виступає акт прийняття спадщини, тобто односторонній правочин);- право на спадщину (право на спадкове майно (обсягу повноважень, що входять до змісту прав, що перейшли до спадкоємця), а у випадках, коли звернення до органів нотаріату за видачею свідоцтва не є обов'язковим - права власності на успадковану частку спадкового майна).

32.Видача свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя.У п.п. 1.1-1.5 п. 1 Глави 11 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України закріплена процедура вчинення нотаріального провадження з видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви. Питання щодо доцільності даної нотаріальної дії певний час було дискусійним. Тому це провадження було виключене з Інструкції про порядок вчинення нотаріальний дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністра юстиції від 03.03.2004 р., хоча у ст. 70 Закону воно мало та має місце й нині. Сьогодні ця колізія усунена та Порядком передбачена процедура вчинення цього провадження. Проте у Правилах нотаріального діловодства відсутня форма такого свідоцтва.Автори давно досліджують особливості даного нотаріального провадження і зазначали про його складність і доцільність вчинення, а також надавали проекти зразків форми такого свідоцтва (Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спільна сумісна власність подружжя з позицій нотаріального процесу / В кн. Сімейне право: Нотаріат Адвокатура Суд - К.: Видавець Фурса С.Я., 2005. - С. 210-217.; Фурса С.Я., Фурса. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К.: Видавець Фурса СЯ.:КНТ. 2008. - С. 187-282).Тому перед тим, як розкривати сутність нотаріального провадження, доцільно проаналізувати матеріальні передумови його вчинення, з урахуванням особливостей нотаріального процесу.

Спільна власність подружжя з позицій нотаріального процесу.Майно може належати подружжю на праві спільної власності, але нотаріус має відрізняти спільну сумісну та спільну часткову власність, оскільки правові властивості цих видів власності істотно відрізняються. Тому необхідно встановити, коли подружжю майно належить за певним видом спільної власності. Джерела розмежування цих видів власності зумовлені способами набуття власності:1. коли майно придбавалося під час перебування у шлюбі, то у подружжя, за загальним правилом, виникає право спільної сумісної власності, якщо інше не обумовлено шлюбним договором;2. винятками із загального правила можуть вважатися випадки виникнення у подружжя спільної часткової власності:o коли обидва із подружжя стають спадкоємцями за законом після смерті своєї дитини або коли вони зазначені у заповіті як спадкоємці;o у разі укладення договору дарування між собою щодо частини дошлюбного, подарованого або успадкованого одним із них майна, а також, коли перераховане майно придбавається за рахунок дошлюбних коштів;o коли за шлюбним договором майно вважається спільною частковою власністю;3. коли майно належить одному із подружжя і воно дає дохід, то спільна власність на доходи також вважається особистою власністю одного із подружжя (ст. 58 СК), на наш погляд, якщо інше не встановлено аліментним чи шлюбним договором чи рішенням суду, зокрема, щодо стягнення аліментів тощо.Таким чином, необхідно відмежовувати спільну сумісну власність від спільної часткової та приватної (особистої) власності. На практиці це дуже важко зробити, про що мова піде далі, але певні штучні ускладнення обумовлені й ч. 1 ст. 71 СК, в якій передбачається спільну сумісну власність ділити лише у натурі. Вважаємо, що подружжя вправі вийти з режиму спільної власності шляхом укладення шлюбного договору, в якому обумовити, що з певного часу для врегулювання власних правовідносин подружжя застосовуватиме правила спільної часткової власності, які з якихось причин не розкриваються у СК, а тому регламентуються ЦК.Своєрідним способом виділення може бути варіант, коли обидва з подружжя погодяться на відокремлення окремої речі із спільної сумісної власності і закріплення права приватної власності на річ за одним із подружжя. Або навпаки, один із подружжя може подарувати іншому із подружжя половину речі, права на яку він отримав до шлюбу або у результаті спадкування чи дарування. Якщо на майнові правовідносини подружжя поширюється режим спільної власності, то ця річ отримає статус спільної часткової власності, коли кожному із подружжя належатимуть рівні права на неї, тобто по частині. Якщо річ буде подарована подружжю, то така річ стане спільною сумісною власністю, якщо інше не буде обумовлене у договорі, наприклад, Симоненкам Ігорю та Світлані.Отже, можна говорити про можливі варіанти трансформації прав на речі від приватної до спільної часткової або сумісної власності.Тому завдання нотаріусів стосовно встановлення права власності на річ назвати простим неможливо.Поняття "спільна сумісна власність" - це юридичний термін і багато пересічних громадян може прожити життя і не зрозуміти різниці між наведеними термінами. Наприклад, подружжя збудувало будинок і живуть до старості, коли вони помруть, їх діти можуть без будь-якого оформлення прав продовжувати жити у цьому будинку. Так може тривати десятиріччями, але у юридичній практиці існують випадки, коли таке спокійне життя зупиняється і постає питання про те, кому ж все таки належить цей будинок. До таких випадків слід віднести:o у першу чергу, виникнення спору щодо прав на будинок, наприклад, у розглянутому вище випадку, коли спір виникне між дітьми;o найпоширенішими є ситуації, пов'язані з розірванням шлюбу, коли постає питання про те, що разом збудований подружжям будинок необхідно поділити;o коли один із співвласників має намір відчужити належну йому частину будинку;o у разі належного оформлення прав на будинок тощо.У таких випадках постає питання про те, кому і яка частка від будинку належить на праві власності і хто вправі розпоряджатися ним. У таких випадках спільна власність підлягає розподілу.

Слід зауважити, що питання розподілу спільної сумісної власності подружжя не завжди адекватно сприймаються теоретиками, а тому більшість фахівців пов'язують розподіл спільної власності лише зі свідоцтвом про право власності на частку в спільному сумісному майні подружжя, яке видається за їх заявою. Виходячи з формальних відмінностей свідоцтв та договорів, можна стверджувати, що нотаріуси , в основному працюють за шаблонами раніше складених проектів договорів і, відповідно, свідоцтв, що робить ці документи схожими за змістом. Але Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02-2012р. передбачає певну "самостійну" послідовність дій нотаріуса при посвідченні відповідних свідоцтв, яку ми викладемо з урахуванням власних пропозицій..Підстави і порядок вчинення нотаріального провадження по видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжяЗгідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус може видавати свідоцтва лише на підставі спільної письмової заяви подружжя. Але у випадку смерті одного із подружжя достатньою є заява одного з подружжя, однак в даному випадку така особа має надати оригінал свідоцтва про смерть другого з подружжя.Вважаємо, що, насамперед, перед вчиненням нотаріального провадження нотаріус має з'ясовувати дійсну волю подружжя і надавати консультацію. Автори сприймають спільну власність багатоаспектно і тому пропонують багато варіантів оформлення як набуття, так і розподілу спільного майна. Зокрема, при наявності згоди обох сторін розподіл спільної власності може здійснюватись не тільки у формі видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, а у інших формах:1) шляхом посвідчення шлюбного договору, коли до його умов вноситимуться конкретні умови набуття права спільної часткової або сумісної власності чи приватної (особистої) власності кожного із подружжя, також через внесення доповнень і змін до шлюбного договору, якщо подружжя не розірвали шлюбу;2) шляхом посвідчення відповідного самостійного договору, що не заборонено як під час шлюбу, так і після його розірвання, зокрема, в договорах про набуття майна можна зазначати не одного власника, а обох із подружжя. При цьому виділення частини майна для власних потреб одного зі подружжя може відбутися на підставі договору міни, коли половина права власності на майно, необхідного одному із подружжя, буде компенсуватися правом власності на інше майно іншому із подружжя тощо;Особливого значення це питання набуває у випадках, коли подружжя не розлучається, а чоловік або дружина мають намір розпорядитись якоюсь річчю, а не всією часткою, на власний розсуд, зокрема, для відшкодування завданої шкоди одним із подружжя тощо. Тобто в цій ситуації мова може йти навіть про виділення із спільної власності однієї речі і компенсації її вартості іншому із подружжя іншими речами або грошима тощо.Вважаємо, що в кожній конкретній ситуації нотаріус має порадити подружжю найкращий варіант врегулювання їх відносин щодо спільно набутого майна, зрозуміло, коли це можливо. У разі смерті одного із подружжя крім отримання свідоцтва на частку в спільному майні подружжя альтернативних варіантів розподілу спільного майна не існує, крім врегулювання цього питання за рішенням суду, якщо виникне спір між пережившим з подружжя та спадкоємцями. Тобто така консультація має виявити дійсну волю подружжя.На стадії підготовки нотаріус також має з'ясувати такі правові питання:- перед вчиненням нотаріального провадження має бути встановлений факт перебування осіб в шлюбних відносинах, що в наступному відображається на примірнику свідоцтва, що залишається у матеріалах нотаріальної справи. Зокрема, про це робиться відмітка, у якій зазначаються найменування поданого для огляду документа, його номер, дата та найменування юридичної особи, що його видала. Важливим правовим аспектом в даному документі є строк шлюбних відносин, оскільки він визначатиме спільне набуття прав на майно. Вважаємо, що нотаріус вправі зробити фотокопію такого документа і залишити її в справі;- яким чином подружжя бажає визначити частки в спільному майні подружжя. Нотаріус може розподіляти майно лише в рівних частках, якщо інше не встановлено у шлюбному договорі, а при наявності дітей і бажанні відійти від рівності часток - суд. Якщо подружжя посвідчило шлюбний договір і в ньому визначені умови щодо розподілу спільної сумісної власності, то майно підлягає поділу відповідно до умов шлюбного договору, а при виникненні спору і неможливості досягнення компромісу такий спір вирішується тільки судом;- яке майно подружжя вважає спільно набутим, чи є воно в наявності, чи не накладено на нього заборона відчуження або арешт і де воно розташоване, оскільки відповідь на ці питання визначає межі повноважень нотаріуса по вчиненню даного нотаріального провадження. Так, свідоцтво про право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, земельну ділянку та інше нерухоме майно може видаватися нотаріусом за місцезнаходженням цього майна. Накладені заборона відчуження або арешт майна не дозволяють нотаріусу вчиняти дане провадження;- чи відповідає заявлене подружжям майно правовому становищу спільного. Заява подружжя, навіть у письмовій формі не може звільнити нотаріуса від обов'язку перевірити право власності подружжя на те майно, яке визначатиметься як спільне. Перевірка робиться шляхом співставлення дати придбання майна в оригіналі правовстановлюючого документа з періодом перебування осіб в шлюбних відносинах;- правовстановлюючі документи на майно, яке підлягає державній реєстрації, можуть бути прийняті нотаріусом лише у випадку наявності ознак такої реєстрації. При видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на житловий будинок, квартиру та інше нерухоме майно, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає витяг з Реєстру прав власності.- якщо правовстановлюючий документ на майно, що підлягає реєстрації, повертається заінтересованим особам, нотаріус досиджує документ, про що робить відповідну відмітку на заяві Про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя або на примірнику свідоцтва, який залишається у матеріалах нотаріальної справи. Допускається приєднання до матеріалів нотаріальної справи засвідчених в установленому порядку фотокопій правовстановлюючих документів на майно, які повертаються заінтересованим особам;- чи бажають обидва з подружжя отримати свідоцтва або свідоцтво має виготовлятися лише для одного з них, що в подальшому впливатиме на кількість примірників документів, які нотаріус має виготовити.На стадії вчинення нотаріального провадження нотаріус має:- виготовити оригінали свідоцтв за встановленою формою, для чого на практиці нотаріуси виготовляють спочатку проект за встановленою формою і надають його для ознайомлення подружжю та з'ясування зауважень, після чого виготовляють оригінали на бланках і належним чином їх оформлюють;- при видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, земельну ділянку, інше нерухоме майно нотаріус робить на відповідному правовстановлюючому документі відмітку про видачу такого свідоцтва.- здійснити реєстрацію вчиненого нотаріального провадження у реєстрі.Видаючи свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, до складу якого входить майно, що підлягає державній реєстрації, нотаріус роз'яснює необхідність подати це свідоцтво для державної реєстрації у відповідний орган.Аналіз форм свідоцтвЦілком зрозуміло, що у свідоцтві мають бути відображені найбільш істотні умови, які мають правове значення для подружжя щодо їх майна.Главою 8 Закону "Про нотаріат" передбачена така назва свідоцтва як "Свідоцтво право власності на частку в спільному майні подружжя", яке видається за їх спільною заявою (ст. 70 Закону) випливає, що воно можуть застосовуватися лише до спільної часткової власності, хоча за раніше діючою формою передбачалося називати "Свідоцтва про право власності", що дозволяло говорити про можливість встановлення на підставі свідоцтва права спільної сумісної власності. У главі 8 Закону України "Про нотаріат" мова йде про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, а не у спільній сумісній власності.

Питання полягає в тому, що свідоцтво на частки у спільній сумісній власності може стосуватися:- визначення часток на конкретне майно;- визначення майна в натурі, яке відходитиме до кожного з подружжя;- змішане, коли частина майна буде розділена в натурі, а частина майна залишиться в спільній сумісній або частковій власності.Отже, головним фактором, який має бути відображений в назві свідоцтва, - це характерна риса трансформованого після розподілу спільного майна права власності. Наприклад, свідоцтво про право власності свідчитиме лише про загальну рису такого права, яке існувало у подружжя й до розподілу. А право власності на частку в спільному майні подружжя конкретизуватиме визначення часток в спільній власності, зокрема, свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя підтверджуватиме остаточний результат - розподіл права власності на частки. Якщо до встановленої назви додати уточнююче поняття, то стане очевидним зміст свідоцтва без його досконального вивчення, зокрема, "свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, виділеного в натурі". Тобто назва документа має коротко розкривати його зміст.Тому автори беруть на себе сміливість пропонувати уточнення до раніше чинної форми і надалі будуть надані проекти відповідних свідоцтв з розробленими авторами уточненнями. Такі уточнення потребуються й для встановлення статусу подружжя на момент розподілу спільної власності. Наприклад, додавши лише одне слово "колишнього" до назви документа можна встановити, що подружжя не перебуває у шлюбі, а якщо такого слова не додавати, то це означатиме, що подружжя поділило майно в період шлюбу. У разі, коли застосувати таку назву "свідоцтво про право власності на частку пережившого з подружжя ", то стане очевидним, що свідоцтво видається у разі смерті одного з подружжя.Вказівка у свідоцтвах на стан подружжя на момент їх посвідчення свідоцтва має правове значення. Так, у разі смерті одного із подружжя посвідчення свідоцтва про право власності на ім'я померлого має формальний зміст, тому отримувати його не має сенсу, а в даному конкретному випадку має відкриватися спадкова справа на ім'я того з подружжя, хто помер. Спадкоємці отримуватимуть свідоцтво про право власності на спадщину, а інший з подружжя - свідоцтво про право власності як переживший із подружжя.У змісті свідоцтва акцент має робитися не на тій особі, яка його посвідчує, а на змісті вчинюваної нотаріальної дії. Тому має бути перераховане майно, яке було спільною власністю та встановлено його подальше правове становище.При цьому, всі основні і характерні властивості майна, яке перебувало у спільній власності, на наш погляд, мають бути визначені у свідоцтві, зокрема, яке майно, де воно розташоване, якщо мова йде про об'єкти нерухомості, на чиє ім'я і коли було зареєстроване тощо. Тому у свідоцтві має встановлюватися право власності лише на те майно, що перебувало лише у спільній власності, а не належало одному із подружжя за правом особистої (приватної) власності. Саме правовий статус спільного майна може бути змінений свідоцтвом про право власності на спільне майно.Наприклад, у разі підтвердження, що автомобіль придбаний у період шлюбу, то ця обставина може бути встановлена: дата придбання автомобіля на підставі правовстановлюючого договору про придбання автомобіля - технічний паспорт, а час реєстрації шлюбу - свідоцтво про реєстрацію шлюбу, паспорти. Тоді можна говорити про певні підстави розподілу такого автомобіля поряд з іншим майном, що належить подружжю. При цьому, нотаріус за заявою подружжя може вносити до свідоцтва відомості про будь-яке майно, але доцільно зазначати лише те майно, яке підлягає реєстрації. Однак, для того ж, щоб врівноважити частки кожного із подружжя необхідно вносити все майно, яке фігурує в договорі подружжя про розподіл спільного майна.Зрозуміло також, що посилань у свідоцтвах на норми лише Сімейного кодексу недостатньо, а вважається за доцільне зробити посилання й на спеціальні норми, якими регламентується нотаріальна діяльність, тобто на норми Закону України "Про нотаріат".Наступний проект свідоцтва про право власності подружжя у спільній частковій власності, яке видається за їх спільною заявою, коли подружжя не розірвало шлюбних відносин і ділить майно в натурі, складений з урахуванням бажання обох з подружжя кардинально розподілити майно. Такі випадки на практиці існують і, як показує практика, такий розподіл не завжди призводить до розлучення. Хоча такий проект може застосовуватися й для випадку, коли подружжя розірвало шлюб (див. дод. форма № І).Проект свідоцтва про право власності подружжя у спільній частковій власності, яке видається кожному з них на частину майна, з вказівкою на ту частину, яка залишається в їх спільній власності також вважається можливим для застосування на практиці, оскільки головним фактором тут є волевиявлення обох з подружжя. Зрозуміло, що такий проект є не зовсім прийнятним для подружжя, яке розлучилося, у зв'язку з тим, що остаточного розподілу майна в даному випадку не відбувається.Крім того, подружжя може залишити частину майна не в спільній сумісній власності, а в спільній частковій власності з визначенням рівних часток {див. дод. форма № 2 ).Проект свідоцтва про право власності на частку пережившого з подружжя із спільної сушеної власності, яке видається за його заявою, - це найскладніший проект свідоцтва, оскільки тут, ва наш погляд, має враховуватися позиція іншої сторони, але її тривалий час може не існувати. Тобто до моменту отримання спадкоємцями свідоцтв про право на спадщину вони не можуть вважатися належною стороною для укладання договору з пережившим з подружжя, а таке свідоцтво не може за чинною практикою бути видане до поділу спільного майна подружжя (див. дод. форма М 3).Видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя у випадку наявності заборони відчуження або арешту на майноЯкщо при підготовці до вчинення даного нотаріального провадження нотаріусом буде встановлено заборону відчуження або арешт житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, то нотаріус має повідомити власника таких об'єктів про причини неможливості посвідчення свідоцтва і роз'яснити способи " виходу" з даної ситуації.Так, у разі наявності заборони відчуження перерахованих об'єктів свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя може бути посвідчене і видане у разі згоди на те кредитора. При цьому, згода кредитора має бути викладена у формі письмової заяви, яка, на наш погляд, може бути надана:- від фізичної особи лише безпосередньо нотаріусу або у нотаріально посвідченій формі.У такому разі власник майна визначає з нотаріусом та іншим з подружжя строк відкладання вчинення нотаріального провадження.Якщо на вищевказане майно накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя може відкладатися до зняття арешту.Про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбіЗа чинним Сімейним кодексом (статті 69, 70, 71, 74) виходить, що подружжя, а також жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, але до останнього часу ні в Законі України "Про нотаріат", ні в законопроектах положення СК не відтворюються. Крім того, за СК подружжя, а також жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, мають право укласти договір про поділ нерухомого майна та про виділ нерухомого майна кожному із подружжя зі складу усього майна подружжя, який повинен бути нотаріально посвідчений.У статті 71 ЗУ "Про нотаріат" 1993 р. зазначено: "У разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні другому з подружжя може бути видано свідоцтво на половину спільного майна". У СК зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними (дане положення поширюється і на жінку та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі). Отже, якщо провести аналогію, то і у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні другому з подружжя має також видаватися на половину спільного майна. І це положення має застосовуватися до жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.Відмінність даного провадження від аналогічного щодо зареєстрованого шлюбу зумовлено, на наш погляд, такими особливостями:- відсутність реєстрації шлюбу між жінкою та чоловіком перевіряється не тільки на момент посвідчення договору, а й на момент придбання майна;- за заявою жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має фіксуватися час їх спільного проживання і відсутність в цей час у кожного з них відносин за зареєстрованим шлюбом.Авторська позиція поки що не має відтворення у законодавстві і, як правило, нотаріуси будуть відмовляти у видачі таких свідоцтв, але зроблена пропозиція ґрунтується на нормах СК і має запроваджуватися в нотаріальну практику. До внесення змів у законодавство, жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі можуть встановлювати взаємні права та обов'язки на підставі договорів.Видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у випадку наявності заборони відчуження або арешту на майно1. За наявності заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя видається у разі згоди на те кредитора (відповідного податкового органу).2. Згода кредитора має бути викладена у формі письмової заяви.3. Якщо на вищевказане майно накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя відкладається до зняття арешту.Про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбіЗа чинним Сімейним кодексом (статті 69,70,71,74) виходить, що подружжя, а також жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, але до останнього часу ні в Законі України "Про нотаріат", ні в законопроектах положення СК не відвоюються. Крім того, за СК подружжя, а також жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, мають право укласти договір про поділ нерухомого майна та про виділ нерухомого майна кожному із подружжя зі складу усього майна подружжя, який повинен бути нотаріально посвідчений.У статті 71ЗУ "Про нотаріат" 1993 р. зазначено: "У разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні другому з подружжя може бути видано свідоцтво на половину спільного майна". У СК зазначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними (дане положення поширюється і на жінку та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі). Отже, якщо провести аналогію, то і у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні другому з подружжя має також видаватися на половину спільного майна. І Це положення має застосовуватися до жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.Відмінність даного провадження від аналогічного щодо зареєстрованого шлюбу зумовлено, на наш погляд, такими особливостями:- відсутність реєстрації шлюбу між жінкою та чоловіком перевіряється не тільки на момент посвідчення договору, а й на момент придбання майна;- за заявою жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, має фіксуватися час їх спільного проживання і відсутність в цей час в кожного з них відносин за зареєстрованим шлюбом.Авторська позиція поки що не має відтворення у законодавстві і, як правило, нотаріуси будуть відмовляти у видачі таких свідоцтв, але зроблена пропозиція ґрунтується на нормах СК і має запроваджуватися в нотаріальну практику.

33.Видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів(аукціонів).До законодавства, яке регулює процедуру проведення публічних торгів (аукціонів) належить:- Тимчасове положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27.10.1999 р. № 68/5 (далі - Тимчасове положення)25,- Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.1997 р. № 1448 в редакції Постанови від 03.06.2011 р.,- Закон України "Про виконавче провадження" (із змінами та доповненнями станом на 12.05.2011 р. № 3319-УІ26;- Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 р. № 74/5 зі змінами та доповненнями, внесеними Наказом від 17.11.2009 р. № 2166/5 (п. 5.3.6, п. 5.12),- Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 15.07.1999 р. № 42/5.Перш ніж перейти до аналізу процедури проведення прилюдних торгів (аукціонів) слід визначитися, яке майно може реалізуватися на таких торгах (аукціонах).До такого майна належить:- арештоване майно (згідно ч. 1 ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження"). Але тут слід говорити не про арештоване майно, а про майно на яке звернено стягнення, оскільки арешт е тимчасовим способом обмеження права власності, а не підставою для реалізації майна. Таким майном не може бути вилучене з обігу згідно з законом, та майно зазначене у ч. 8 ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження". У даній нормі йдеться не тільки про реалізацію з торгів нерухомого (режим нерухомої речі може бути поширений на повітряні, морські та судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, які підлягають держаній реєстрації - ч. І ст.181 ЦК), а й рухомого майна (наприклад, транспортні засоби, які згідно ч. 2 ст.62 Закону України "Про виконавче провадження" реалізуються виключно на прилюдних торгах (аукціонах), якщо це не заборонено законом;- майно, яке було предметом застави (іпотеки). Ним може бути нерухоме майно (іпотека), а також предметом застави може бути і рухоме майно (ч. 1 ст. 576 ЦК, ч. З ст. 577 ЦК).Проведення прилюдних торгів (аукціонів) з реалізації зазначеного вище майна підтверджується протоколом проведення аукціону, який є підставою для проведення покупцем розрахунків за придбане майно. Після повного розрахунку на підставі протоколу про проведені торги і копій документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведення публічних (прилюдних) торгів і передає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядковується. Затверджений акт передається покупцеві.Так, відповідно до п. 7.1. Порядку реалізації арештованого нерухомого майна, таке право власності на майно виникає у особи - переможця аукціону після повного розрахунку за придбане майно і підтверджується протоколом проведення аукціону та актом про проведений аукціон.У акті обов'язково має зазначатися сума, внесена переможцем торгів за придбане майно. Саме за такої умови цей акт буде підставою для видачі нотаріусом свідоцтва про придбання майна з публічних торгів, тобто особа вже придбала таке майно, оскільки вона заплатила за нього гроші, а нотаріусу треба надати факту набуття права власності на майно вірогідного (достовірного) значення, тобто оформити це право власності, шляхом видачі свідоцтва.Тобто, свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) після його державної реєстрації буде правовстановлювальним документом особи на нерухоме майно, яке вона придбала законно з прилюдних (публічних) торгів.

34.Посвідчення безспірних фактів.Дане нотаріальне провадження належить до багатоетапних нотаріальних проваджень, яке у своєму розвитку проходить три етапи. Перший етап зводиться до видачі свідоцтва виконавцю заповіту. Другий етап зумовлений діями виконавця заповіту, спадкоємців, нотаріуса, спрямованих на виконання повноважень. Третій етап зводиться до припинення повноважень виконавця заповіту. Кожний етап у своєму розвитку проходить три стадії.Але відразу ж слід звернути увагу на непослідовність законодавця щодо назви даної нотаріальної дії, регламентації процедури її вчинення та назви нотаріального акта, який видається нотаріусом після вчинення даної нотаріальної дії.Так, у п. 13 ст. 34 Закону така нотаріальна дія іменується як посвідчення факту, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту". Проте у Законі відсутні норми, які б регламентували процедуру посвідчення такого факту нотаріусом. В Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України також має бути регламентована процедура посвідчення такого факту нотаріусом, але гл. 14 Порядку дане провадження має назву "видача свідоцтва виконавцю заповіту". Якщо у цьому контексті звернутися до Правил ведення нотаріального діловодства, то у формі 13 вже йдеться про "свідоцтво про призначення виконавця заповіту".Тому перш ніж перейти до аналізу стадійності даного провадження слід зупинитися на різних правових ситуаціях, які можуть бути пов'язані зі статусом виконавця заповіту.Згідно зі ст. 1286 ЦК, виконавцем заповіту може бути:- фізична особа;- юридична особа.Крім того, виконавцями заповіту можуть бути:1) спадкоємці за заповітом, якщо заповіт складено на користь кількох осіб (ч. 2 ст. 1286 ЦК);2) особи, які не є спадкоємцями за заповітом (ч. З ст. 1286 ЦК). Згідно п. 1 виконавцем заповіту може бути декілька осіб, щоне суперечить принципу свободи заповіту. Якщо спадкоємців декілька, вони можуть призначити одного із них за його згодою виконавцем заповіту.Важливим для правильної регламентації процедури вчинення даного нотаріального провадження та уточнення його назви е порядок призначення особи виконавцем заповіту.Так, виконавець заповіту може бути призначений:1) заповідачем у заповіті (ч.І ст. 1286 ЦК) за наявності згоди особи на виконання заповіту, яка може бути виражена у тексті самого заповіту або додана до нього (ч. 2 ст. 1289 ЦК);2) заповідачем у заповіті, але у ньому немає згоди особи на виконання заповіту;3) самими спадкоємцями (ст. 1287 ЦК);4) нотаріусом (ст. 1288 ЦК);5) судом (ч. З ст. 1287 ЦК).Зупинимося на аналізі випадку (п.1), коли особа була призначена заповідачем виконавцем заповіту і у ньому є на це її згода. У даному випадку заповідач призначив виконавця заповіту за його згодою, яка знайшла своє закріплення у заповіті. Тому дії нотаріуса не повинні зводитися до призначення особи виконавцем заповіту, а має лише встановити безспірний факт, що особа є виконавцем заповіту та видати та підтвердження цього факту особі свідоцтво виконавця заповіту з переліком його повноважень (ч. 8 ст. 1290 ЦК), якщо вона не відмовляється від його виконання.Зупинимося на аналізу стадійності першого етапу даного нотаріального провадження.Перша стадія першого етапу: відкриття нотаріального провадження пов'язується з поданням особою, яка заповідачем у заповіті призначена його виконавцем, заяви про встановлення факту, що вона є виконавцем заповіту та видачі свідоцтва на підтвердження її повноважень.Законом не передбачена форма такої заяви. Але виходячи із аналізу п.п. 2.11 п. 2 гл. 13 Порядку, можна дійти висновку, що така заява подається у письмовій формі, оскільки на ній має зазначатися час її надходження та номер спадкової справи, заява підшивається у спадкову справу. Оскільки зміст такої заяви законом не передбачений, то на нашу думку, у ній має бути зазначена дата смерті заповідача, дата посвідчення заповіту, яким особа була призначена виконавцем. Така заява згідно п.п.2.11 п.2 гл. 13 Порядку може містити в собі одночасно згоду на вчинення певних дій, тобто зобов'язання, які бере на себе особа, висловлюючи бажання стати виконавцем заповіту. Згода виконавця заповіту виконувати покладені на нього обов'язки також може бути викладена в окремій заяві, справжність підпису якого підлягає нотаріальному засвідченню.Крім того, додатком до такої заяви може бути копія згоди особи, яку вона надавала при посвідченні заповіту, чи копія заповіту, де була викладена її згода.Друга стадія першого етапу: підготовка до вчинення нотаріального провадження зводиться до таких дій нотаріуса:- перевірка належності даного питання до його компетенції. Факт, який свідчить про те, що особа є виконавцем заповіту, та свідоцтво виконавцю заповіту видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини;- встановлення особи виконавця заповіту;- перевірка дієздатності фізичної особи, оскільки основною вимогою, яка пред'являється до виконавця заповіту законом, є його повна цивільна дієздатність (ст. 1286 ЦК), тобто особа має досягти повноліття, чи має набути повну дієздатність до повноліття, чи їй така дієздатність була надана у випадках, передбачених законом (ст. 35 ЦК), чи юридичної особи та повноважень представника;- перевірка за Спадковим реєстром наявності заповіту - чи він не змінений, чи не скасований, чи є у ньому згода виконавця заповіту на виконання повноважень;- встановлює факт заведення спадкової справи. Якщо спадкова справа після смерті заповідача ще не заведена, пропонує виконавцеві заповіту надати свідоцтво про смерть спадкодавця або його нотаріально засвідчену копію та заводить спадкову справу, до якої долучає всі документи або їх копії. Якщо спадкова справа заведена, документи, які є підставою для встановлення факту та видачі свідоцтва про те, що особа є виконавцем заповіту (заповіт, заява) приєднуються до спадкової справи;- перевірка наявності заперечень спадкоємців проти встановлення даного безспірного факту та видачі свідоцтва виконавцю заповіту. Якщо таких заперечень немає, то нотаріус може вчиняти нотаріальне провадження;- перевірка правильності сплати державного мита та плати приватному нотаріусу.Третя стадія першого етапу: видача свідоцтва виконавцю заповіту.Після встановлення особи та перевірки відповідності її особи особі, яка вказана у заповіті як виконавець заповіту, нотаріус на підтвердження встановленого факту видає особі свідоцтво, у якому зазначаються її повноваження як виконавця заповіту.При видачі виконавцю заповіту свідоцтва нотаріус повинен роз'яснити: сутність його повноважень, права та обов'язки" зокрема, право на плату за виконання його повноважень, право на відмову від здійснення його повноважень, обов'язок щодо подання звітів про дії, які ним мають бути вчинені щодо виконання заповіту спадкоємцям, опікунам, піклувальникам, органам опіки та піклування нотаріусу, а також подання після виконання заповіту остаточного звіту про виконання своїх повноважень спадкоємцям або їх законним представникам чи нотаріусу, строк дії його повноважень та підстави їх припинення.Крім того, свідоцтво має включати обов'язки, передбачені ст. 1290 ЦК:1) вживати заходів щодо охорони спадкового майна;2) вживати заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань;4) управляти спадщиною;5) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.Але слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним, оскільки заповідач може покласти на виконавця заповіту виконання інших дій, не заборонених законом, виходячи зі статей 6, 627 ЦК, які передбачають свободу договору з метою виконання заповіту. Слід погодитися з О. Є. Кухарєвим про те, що недоцільно обмежувати повноваження виконавця заповіту здійсненням дій лише майнового характеру, оскільки заповідач може встановити у заповіті і розпорядження немайнового характеру.

- свідоцтво викладається на нотаріальному бланку;- скріплюється підписом нотаріуса та його печаткою;- нотаріальна дія реєструється у реєстрі вчинюваних нотаріальних дій та книзі обліку спадкових справ;- примірник свідоцтва видається заявнику під підпис, а його копія залишається у справах нотаріуса.Щодо випадків призначення особи виконавцем заповіту, але у тексті заповіту немає її згоди і вона не звертається до нотаріуса за встановленням даного факту, нотаріус у порядку підготовки до вчинення нотаріального провадження з видачі свідоцтва про право на спадщину повинен повідомити особу про відкриття спадщини та роз'яснити їй право на вступ у процес виконання заповіту шляхом подання письмової згоди на виконання повноважень виконавця заповіту у встановлений ним строк.Якщо особа у визначений нотаріусом строк дає таку згоду, нотаріус встановлює факт, що особа є виконавцем заповіту та видає їй свідоцтво виконавця заповіту.Якщо особа не дає згоди на виконання повноважень виконавця заповіту, питання про її призначення вирішується спадкоємцями, нотаріусом або судом.Щодо випадків призначення виконавця заповіту спадкоємцями, то у даному разі за заявою спадкоємців та згодою Даної особи має також встановлюватися безспірний факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту, та на його підтвердження має видаватися свідоцтво виконавця заповіту.Спадкоємці можуть призначати виконавцем заповіту одного із них або декількох із числа спадкоємців.При встановленні таких фактів може мати місце об'єднання нотаріальних проваджень за умови, якщо один і той самий заповідач складе декілька окремих заповітів на частки одного і того самого майна. Наприклад корпоративні права на володіння, розпорядження та управління видавничим концерном "Право", до якого як складові входять три різні видавництва - "ДеЮре", "Справедливість", "Закон та бізнес", які заповідаються батьком трьом своїм синам і у кожному з них призначено виконавця заповіту. Виконавці наділятимуться як окремими, так і спільними повноваженнями щодо управління відповідно кожний окремим видавництвом, а спільними - щодо управління видавничим концерном.Може мати місце ситуація, коли виконавцями заповіту можуть бути як стороння особа, яка призначена заповідачем у заповіті, так і сам спадкоємець або один із них, якщо спадкоємців декілька. Така конструкція щодо призначення виконавцями заповіту різних осіб законом не заборонена, навпаки, вона доцільна, оскільки дає можливість здійснення контролю спадкоємцем за сторонньою особою - виконавцем заповіту (ст. 1292 ЦК), адже останній має право на отримання винагороди за виконання своїх повноважень, тому повинен належним чином їх виконувати. Крім того, участь одного із спадкоємців у виконанні заповіту і встановлення недобросовісності у виконанні обов'язків іншим дасть підстави для звернення до суду за припиненням його повноважень.Може мати місце така дія" як підпризначення виконавця заповіту, оскільки у законі немає такої заборони. Доцільність такої дії зумовлена тим випадком, що коли виконавець заповіту відмовляється від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК) або коли він буде усунений від виконання таких повноважень судом, або буде визнаний безвісно відсутнім чи таким, що місце перебування його невідоме, оголошений померлим чи помре.Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від його виконання чи був усунений від його виконання, якщо цього потребують інтереси спадкоємців. Щодо даного випадку, то слід зазначити, що нотаріус з власної ініціативи не може встановлювати факт того, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту, оскільки такі його дії суперечитимуть принципу диспозитивності. Проте нотаріус у порядку такого нотаріального провадження, як вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (п. 2 ст. 34 Закону), яке одночасно вчиняється із провадженням щодо видачі свідоцтва про право на спадщину (п. З ст. 34 Закону), тобто має місце об'єднання нотаріальних проваджень, з власної ініціативи вживає заходів до охорони спадкового майна, якщо це необхідно в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів або територіальних громад, може по аналогії з власної ініціативи призначити виконавця заповіту з метою покладення на нього повноважень щодо вжиття заходів охорони спадкового майна (п. 1 ч. 1 ст. 1290 ЦК). У такому разі, за згодою особи, він видає свідоцтво про призначення її виконавцем заповіту та зазначає її повноваження згідно віст. 1290ЦК.Щодо випадку призначення виконавця заповіту судом у разі, якщо спадкоємці не можуть досягти щодо цього згоди, то судом встановлюється спірний факт про те, що особа є виконавцем заповіту. Рішення суду про призначення особи виконавцем заповіту (за наявності згоди такої особи) після набрання ним законної сили буде підставою для видачі нотаріусом особі відповідного свідоцтва.Щодо другого етапу даного провадження, то він зводиться до комплексу дій виконавця заповіту, спадкоємців та нотаріуса які спрямовані на виконання заповіту.Третій етап даного нотаріального провадження зводиться до припинення повноважень виконавця заповіту.Підстави припинення повноважень виконавця заповіту:- у разі визнання безвісно відсутнім чи таким, місце перебування якого не відомо;- у разі смерті чи оголошення померлим;- визнання його у процесі здійснення повноважень недієздатним або обмежено дієздатним;- у разі відмови від виконання повноважень;- у разі визнання судом заповіту недійсним;- у разі неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом;- у разі повного виконання повноважень (ч. 1 ст. 1294 ЦК - повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті).Ці підстави дають можливість говорити про третій етап даного нотаріального провадження, який зводиться до таких стадій:1)відкриття провадження зводиться до подання:- заяви самим виконавцем заповіту: у разі визнання судом заповіту недійсним; у разі неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом; про припинення його повноважень у разі відмови від їх виконання (ст. 1295 ЦК);- заяви заінтересованих осіб у разі визнання виконавця заповіту безвісно відсутнім або таким, місце перебування якого не відомо, у разі смерті чи оголошення його померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним (додатком до такої заяви є рішення суду про встановлення даних фактів, що набрало законної сили);- заяви спадкоємців чи контролюючих органів у разі неналежного виконання виконавцем заповіту його повноважень та усунення його від виконання повноважень за рішенням суду;- заяви виконавця заповіту у разі повного виконання ним його повноважень.На заяві ставиться дата її надходження і вона підшивається у спадкову справу.2) підготовка до вчинення провадження: дії нотаріуса на цій стадії залежать від того, у який спосіб припиняються повноваження виконавця заповіту. За загальним правилом, на цій стадії нотаріус встановлює належність даного питання до його компетенції встановлює особу заявника, перевіряє його право- та дієздатність, повноваження, наявність всіх необхідних документів, а саме рішення суду про встановлення фактів, що є підставою для припинення повноважень, правильність сплати держмита та витрат за вчинення даної Нотаріальної дії.У разі припинення повноважень на підставі повного виконання обов'язків виконавця заповіту, тобто повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті, нотаріус має вирішити питання про припинення повноважень за погодженням із спадкоємцями, а також якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітня, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, з батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, органами опіки та піклування, а також відказоодержувачами. Крім того, після виконання заповіту виконавець має подати спадкоємцям або їхнім законним представникам остаточний звіт про виконання своїх повноважень.Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за письмовою заявою спадкоємців, відказоодержувачів, а також осіб (органів), які мають право здійснювати контроль за виконанням заповіту. На таких заявах зазначається час їх надходження та номер спадкової справи, у яку вони підшиваються.Якщо є письмова згода спадкоємців або їх законних представників, відказоодержувачів на припинення повноважень виконавця заповіту, нотаріус переходить до безпосереднього вчинення даної дії.3) безпосереднє вчинення даної нотаріальної дії зводиться до того, що виконавець заповіту повертає нотаріусу свідоцтво. Нотаріус на поверненому йому виконавцем заповіту свідоцтві, на примірнику копії свідоцтва, яке зберігається у його справах, та примірнику, який зберігається в архіві, книзі обліку спадкових справ, реєстрі вчинюваних нотаріальних дій робить відмітку про припинення чинності повноважень виконавця заповіту. Повернений виконавцем заповіту примірник свідоцтва підшивається у спадкову справу.Якщо виконавець заповіту не повернув нотаріусу документ, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих збитків (ч. 4 ст. 1294 ЦК).

35.Посвідчення правочинів.Серед правочинів, які посвідчуються у нотаріальному порядку та належать до даної групи нотаріальних проваджень, є договори.Нотаріальне посвідчення договорів має важливе значення як для окремого суб'єкта нотаріального процесу, так і суспільства в цілому, тому законодавством передбачено найбільш важливі договори обов'язково посвідчувати у нотаріальному порядку.Особливе значення нотаріального посвідчення договорів полягає у тому, що договір набуває офіційного статусу, оскільки пов'язується із нотаріальною процесуальною формою. Після нотаріального посвідчення він підпадає під державну охорону, тобто має більшу гарантованість та стабільність завдяки тому, що при його посвідченні нотаріус перевіряє правоздатність та дієздатність юридичних і фізичних осіб, роз'яснює їм їхні права та обов'язки, сутність правочину та наслідки вчинюваної нотаріальної дії, тим самим зменшується ризик цих осіб бути обманутими, що дає можливість громадянам вільно розпоряджатися своїми майновими правами. Переваги нотаріальної форми посвідчення договорів полягають і в тому, що нотаріус зобов'язаний перевіряти їх законність, чи не суперечать їх умови інтересам сторін, суспільства, держави в цілому. Нотаріальне посвідчення полегшує доказування у разі виникнення спору, робить взаємовідносини сторін прозорими та визначеними, дає змогу у разі втрати договору отримати його дублікат тощо. Отже, особа, яка уклала та нотаріально посвідчили договір, має не тільки переваги перед особами, які не дотримуються вимог закону щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договору, а у неї виникає право вимагати від іншої сторони договору виконання зобов'язань у безспірному порядку, тобто шляхом вчинення на ньому виконавчого напису.Для деяких категорій суб'єктів, що посвідчують договір у нотаріальному порядку, існують пільги при сплаті державного мита, звільнення від сплати прибуткового податку з доходів громадян.Посвідчення договорів є найпоширенішою нотаріальною дією. За посвідченням договорів до нотаріуса звертаються у разі, якщо нотаріальна форма договору є обов'язковою в силу закону або іншого нормативного акта.За бажанням сторін можуть посвідчуватися правочини, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, договори позики, позички, доручення, схову, найму, договори про визначення часток або про зміну розміру часток тощо. За посвідченням договорів можуть звертатися також юридичні особи при укладенні правочинів між собою.Загальна характеристика процедури нотаріального посвідчення договорівЗа порядком вчинення нотаріальної дії посвідчення договору, за загальним правилом, належить до одноетапного нотаріального провадження, яке у своєму розвитку проходить три стадії, а саме: відкриття, підготовку та безпосереднє укладення договору, яке закінчується посвідченням нотаріального акта.Проте з урахуванням певних обставин, зокрема можливості сторонами вносити зміни (доповнення) до договору (статті 651,652 ЦК) та виходячи із матеріальної природи деяких видів договорів, наприклад попереднього та основного договорів; можливість заміни майна, яке було передано набувачеві за договором довічного утримання (догляду) згідно ст. 753 ЦК, можна говорити про те, що посвідчення таких договорів може належати до багатоетапних нотаріальних проваджень. Кількість етапів е необмеженою і залежить від кількості змін (доповнень), які вносять сторони у договір.При посвідченні будь-якого договору нотаріус обов'язково має вчинити комплекс процесуальних дій, які зводяться до вчинення нотаріальної дії з дотриманням:- Загальних правил вчинення нотаріальних дій (гл. 4 розд. Ш Закону та глав 1-16 Порядку);- Основних правил посвідчення правочинів (гл. 5 розд. III Закону та розд. П гл. І Порядку);- Спеціальних (специфічних) правил, які стосуються окремих видів договорів та притаманні лише їм, тобто таких, що передбачені нормативними та підзаконними актами, які визначають матеріальну природу конкретного договору та процедуру його нотаріального посвідчення. Наприклад, матеріальна природа договору довічного утримання (догляду) регламентується статтями 744-758 Цивільного кодексу України, а процедура посвідчення цього договору, крім Загальних правил вчинення нотаріальних дій та Основних правил посвідчення правочинів - Спеціальними правилами, тобто процесуальними нормами, які передбачені п.п. 7.1-7.14 п. 7 гл. 2 "Посвідчення договорів довічного утримання (догляду)..." Порядку.Тому нотаріус при посвідченні договору має дотримуватися правил нотаріальної процедури, щоб в майбутньому не було підстав для визнання договору недійсним.Важливим елементом процесуального порядку посвідчення договору є складання сторонами самостійно або за допомогою нотаріуса проекту договору та перевірка останнім проекту договору, запропонованого сторонами, оскільки нотаріус як фахівець в галузі права має можливість істотно впливати на права та обов'язки осіб, які укладають договір. Але тут слід застерегти, що такий вплив має здійснюватися нотаріусом не в корисних цілях, а виходячи з вищих інтересів його клієнтів. Тобто, тут мається на увазі обов'язок нотаріуса проаналізувати фактичні обставини справи, дати їм правову оцінку та порадити особам, які беруть участь у вчиненні нотаріальної дії (сторонам, третім особам договору), найкращий варіант охорони їхніх безспірних прав. Нотаріус повинен роз'яснити сутність договору, за посвідченням якого сторони звернулися до нього, наслідки, які можуть настати для кожної Із сторін у результаті його посвідчення, та запропонувати альтернативні способи охорони їхніх прав на майбутнє.Досить важливим у процесі посвідчення договору є перевірка його умов на відповідність вимогам закону та дійсним намірам сторін. З цією метою нотаріус має всебічно і повно з'ясувати суть договору, дійсне волевиявлення її учасників, щоб договір не посвідчувався у результаті тиску, омани тощо. Це питання дуже важливе, якщо його пов'язати з можливістю не тільки впливати на права осіб, а й з відповідальністю нотаріуса за наслідки вчинюваної нотаріальної дії.Під умовами відповідності правочину вимогам закону пропонується розуміти об'єктивні вимоги закону, які не можуть змінюватися умовами договору.Виходячи з аналізу ст. 203 ЦК, недійсними є правочини:- зміст яких суперечить вимогам чинного законодавства, а також моральним засадам суспільства;- які вчиняються особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності;- у яких волевиявлення учасника не є вільним та не відповідає його внутрішній волі;- які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними;- які вчиняються батьками (усиновлювачами) всупереч правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей.Щодо вчинення правочинів у разі недотримання вимоги щодо письмової форми правочину чи недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину чи договору настають правові наслідки, передбачені статтями 218-220 ЦК.Нотаріус при посвідченні договору може встановити, що особи намагаються укласти договір, який у майбутньому може бути визнаний недійсним шляхом перевірки документів та за наявності інших підстав. Проте в деяких випадках це буває зробити досить складно, оскільки клієнти не зобов'язані виправдовуватися перед нотаріусом, надавати йому пояснення, чому саме договір укладається на таких, а не інших умов. На нашу думку, в багатьох випадках особи просто не усвідомлюють, які наслідки можуть настати для них у майбутньому від посвідчення таких правочинів. Тому законодавство вимагає від нотаріуса роз'яснювати особам, які підстави для визнання правочину недійсним передбачені законом та які правові наслідки визнання такого правочину недійсним.

Розглянемо приклад, який є характерним нині для нотаріальної практики, коли замість договору довічного утримання (догляду) укладаються договори дарування квартири чи будинку. Чи е можливість встановити, що такий договір укладається внаслідок помилки? Звичайно є, для цього навіть не потрібно роз'яснювати всі правові наслідки такого правочину, достатньо запитати, де збирається жити особа, яка дарує своє житло. Тому нотаріус повинен роз'яснювати особі сутність договору дарування, наслідки, які настануть в результаті його посвідчення та запропонувати альтернативні способи, зокрема посвідчення договору довічного утримання (догляду), спадкового договору чи заповіту.Під умовами відповідності правочину дійсним намірам сторін, на нашу думку, слід розуміти відповідність правовідносин, які виникають між сторонами в результаті посвідчення правочину, тим бажаним правовідносинам, яких сторони намагалися досягти, укладаючи його. Порушення цих умов визнається законодавством як підстава для визнання правочину недійсним, хоча з цим важко погодитись щодо нотаріально посвідчених правочинів. Оскільки на нотаріуса покладається обов'язок роз'яснювати сторонам договору їхні права та обов'язки, попереджувати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду, випадки визнання нотаріально посвідченого правочину в суді недійсним внаслідок обману (ст. 230 ЦК) або помилки (ст. 229 ЦК) стає досить складним завданням для сторони договору, яка намагатиметься визнати його недійсним. Якщо в реєстрі будуть зафіксовані власноручні підписи особи про надані їй нотаріусом роз'яснення щодо сутності наслідків посвідчуваного правочину, то ці дві категорії підстав для визнання посвідчених нотаріусом правочинів недійсними не повинні діяти.Крім того, умови договору вважатимуться такими, що не відповідають вимогам закону, якщо вони суперечать чинному законодавству. Нотаріуси зобов'язані перевіряти надані особами проекти договорів на предмет наявності в них умов, які не відповідають чинному законодавству. Наприклад, до вимог про розірвання договору дарування, згідно статей 258, 728 ЦК, застосовується позовна давність в один рік. Тому сторони у такому договорі не можуть змінювати строк позовної давності або порядок його обчислення.Досить важливим питанням, якому на практиці не приділяється достатньо уваги, - це власноручний підпис учасника правочину. Всі примірники договору підписуються всіма учасниками правочину перед тим, як на них робиться посвідчувальний напис. Необхідно перевіряти відповідність підпису учасника договору на його примірнику та його підпису у паспорті.При посвідченні договору нотаріус має дотримуватися правил нотаріального діловодства, тобто оформляти кількість примірників договору відповідно до кількості сторін даного правочину (за їх клопотанням), але обов'язково один примірник залишати у своєму архіві, що дасть можливість у майбутньому, у разі втрати стороною оригіналу, видати дублікат, а також вносити відомості про посвідчений договір як у паперові, так і електронні реєстри, що дасть можливість, у разі втрати чи знищення паперових реєстрів, встановити факт посвідчення правочину.Щодо можливості нотаріуса відповідати за наслідки вчинених нотаріальних дій, зокрема посвідчення правочинів, процедура яких не знайшла свого закріплення в Порядку, то така відповідальність випливає з аналізу Закону. Статтею 49 Закону передбачено, що нотаріус повинен відмовляти у вчиненні нотаріальної дії, яка суперечить закону. Нотаріусу пропонується у своїй діяльності керуватися нормативними актами, зазначеними у ст. 7 Закону, тобто всією нормативною базою України та нормами міжнародного права. Недотримання вимог закону є підставою для анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Отже, нотаріус несе відповідальність не лише за дії, передбачені Порядком, а й за дії, які входять до його компетенції, але не передбачені ним.

36.Посвідчення заповітів.Перш ніж перейти до процесуального порядку посвідчення заповітів, слід зупинитися на їх матеріальній природі, оскільки процедура їх складання та посвідчення, наповненість стадій процесу комплексом процесуальних дій як особи, яка звернулася до нотаріуса (заявника-заповідача), так і самого нотаріуса залежить він місця заповіту серед інших правочинів, його правової природи, характерних його ознак, видів з урахуванням такого принципу цивільного права, як свобода заповіту.Так, усяка дієздатна особа вправі на випадок своєї смерті розпорядитися усім належним їй майном або його частиною (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) на свій розсуд шляхом посвідчення заповіту на ім'я однієї або кількох осіб, як тих, що входять, так і тих, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також держави чи юридичної особи. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкування будь-яку особу із числа спадкоємців за законом (ст. 1235 ЦК).Згідно зі ст. 1233 ЦК, заповіт є особистим розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті і як зазначають багато вчених, одностороннім правочином. Так, вчений O. Кухарев зазначає, що за своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, оскільки дії однієї особи (заповідача) породжують певні правові наслідки у майбутньому і не передбачають будь-якого зустрічного волевиявлення іншої особи. Свій висновок автор мотивує посиланням на ч. З ст. 202 ЦК України, згідно з якою одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Далі він зазначає, що не суперечить даному положенню і ст. 1243 ЦК, де йдеться про заповіт подружжя, оскільки у разі складання спільного заповіту воно виступає як одна сторона у правочині.3.В. Ромовська, вказуючи на те, що заповіт є одностороннім правочином, аргументує свою думку тим, що цій тезі не суперечить заповіт подружжя, оскільки, як зазначено у ч. З ст. 202 ЦК, одностороннім є не лише правочин, який вчиняє одна особа, а й той, у якому одна сторона представлена кількома особами. Адже особливістю одностороннього правочину є наявність єдиної волі. Ю.О. Заіка, аналізуючи ст. 1233 ЦК уточнює поняття заповіту і вважає, що більш вдалим є таке його визначення: "Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи стосовно її майна і зобов'язань, яке набуває чинності після смерті, складене у передбаченій законом формі та посвідчене особами, визначеними у законі"15. Аналогічної думки про те, що заповіт є одностороннім правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частини 1, 2 ст. 202 ЦК) дотримуються й інші вчені. Проте вони вважають, що ч. З ст. 202 ЦК стосовно заповіту має винятковий характер і пов'язана лише Із заповітом подружжя (ст. 1243 ЦК), який складається двома особами - подружжям.Є.О. Рябокінь формулює розширене поняття заповіту, під яким розуміє правочин, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється у передбаченій законом формі, містить призначення спадкоємця (спадкоємців), а також може передбачити інші розпорядження, у тому числі покладати на спадкоємців обов'язки щодо виконання вказівок заповідача особистого характеру. Далі автор, розкриваючи ознаки заповіту, зазначає, що він, за загальним правилом, є одностороннім правочином, оскільки у ньому знаходить своє вираження волевиявлення лише однієї особи - заповідача. При цьому вважає, що заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) є інститутом, який чітко не вписується в існуючі конструкції договорів та правочинів. Його не можна віднести ні до односторонніх правочинів, оскільки він передбачає розчеплення існуючої, на перший погляд, сторони - подружжя - після смерті одного з них, ні до договорів, бо у ньому не передбачені права та обов'язки одного із подружжя щодо іншого17.С.Я. Фурса, Є.І.Фурса свого часу зазначали, що заповіт є одностороннім правочином, проте нині із поглибленим вивченням правової природи заповіту, виходячи з аналізу судової, нотаріальної практики, погляди цих вчених на правову природу заповіту дещо змінилися, про що йтиметься далі у роботі. Крім того, ці вчені вказували, що поняття заповіту, яке закріплено уст. 1233 ЦК, є загальним і конкретизується в інших нормах глави 85. Згідно із заповітом заповідач передає все своє майно або його частку і може визначати ті умови, за якими спадкоємці мають право його прийняти. Аналогічним має бути прийняття заповіту; Особу знайомлять зі змістом заповіту і дають час для прийняття рішення про відмову або прийняття спадщини. Отже, прийняття заповіту - це односторонній правочин18.Так, сьогодні теоретики дискутують щодо належності заповіту до договорів або залишення його у сфері односторонніх правочинів і порушують інші питання" пов'язані з особливостями спадкування за заповітом19. Така дискусія ґрунтується на тому простому аспекті, що правоздатність фізичної особи припиняється у разі її смерті, а також на неможливості визнати суб'єктом договірних відносин померлу особу.На нашу думку, ці доводи були слушними доти, доки у цивільному праві не з'явилися інтереси ненародженої дитини, які закон почав захищати до моменту її народження живою (ч. 1 ст. 1222 ЦК). Тобто закон став на бік суб'єкта цивільно-правових відносин, якого не існує. При цьому закон і раніше захищав суб'єкта, якого не існує, оскільки передбачав кримінальну відповідальність за наругу над трупом або урною з прахом покійного (ст. 297 КК України) тощо. Але після смерті людини її тіло перетворюється на річ, над яким на договірних засадах допускається проводити медичні дослідження, отже, договір між людиною і медичною установою, укладений за її життя, продовжує діяти і після її смерті. Так само договір довічного утримання і спадковий договір зобов'язують набувача майна вчиняти певні дії, обумовлені в договорах.Справді, тут не можна говорити про те, що покійний вправі вимагати від контрагента дотримання обов'язків, обумовлених у договорі, і не може висловити та реалізувати свої права, але його інтереси були закладені в змісті договору. Так само і заповіт продовжує діяти після смерті заповідача доти, доки спадкоємці не відмовляться приймати спадщину за заповітом або не виконають його умов. Але це загальне правило, яке слід сприймати ширше, ніж встановлює сучасне законодавство. З давніх часів остання воля людини традиційно вважалася непорушною, але при демократизації суспільних відносин цим принципом почав нехтувати. Зокрема, в частині визначення обов'язкової частки у спадщині воля заповідача порушується ст. 1241 ЦК України тощо. Зрозуміло, що абсолютизувати волю заповідача і класти поряд з ним у труну дружину або забороняти їй вдруге брати шлюб неможливо, але поряд з цим існують волевиявлення заповідачів, які слід виконувати. Зокрема, коли заповідач виявив волю щодо довічного проживання у будинку людини, яка не має власного житла і через поважні причини не може його знайти, то така воля має виконуватися. Повернулися часи, коли одні люди можуть тривалий час служити іншим і мешкати в будинку власника або знаходитися у нього на утриманні, а отже у разі його смерті може виникати питання, коли слуга або утриманець стають зайвими, але піти їм нікуди через похилий вік тощо. Що робити з такими людьми і волевиявленням заповідача? Наприклад, загальновідомим є заповіт принцеси Діани, яка заздалегідь склала заповіт, у якому потурбувалася не тільки про членів своєї родини, а й про прислугу, яка допомагала їй у повсякденному житті.Тому волевиявлення заповідача, на наш погляд, коли він виявляє турботу про близьких для нього людей, навіть тварин, має виконуватися, незважаючи на те, що спадкоємці відмовляються приймати спадщину за заповітом, тільки за рахунок спадкового майна. Отже, слід визнати за виконавцем заповіту обов'язок виконувати умови заповіту і вимагати від інших осіб дотримання встановлених у ньому обов'язків. При цьому його повноваження виникають у разі існування заповіту, що підкреслює гіпотезу автора щодо дотримання насамперед інтересів саме спадкодавця та інших осіб. При спадкуванні за законом доцільно також ввести повноваження особи, яка займатиметься опікою майна спадкодавця, особливо у випадках, коли йдеться про значну спадщину, до якої включено корпоративні права та інше майно, що потребує управління.СЯ. Фурса, Є.І. Фурса висловили думку, що на заповіт може поширюватися принцип свободи договору21, тобто він може розцінюватися як договір. Проте її критично сприйняла З.В. Ромовська, яка зазначала, що заповіт - це не договір. Але з цією тезою важко погодитися однозначно. Якщо заповіт у широкому розумінні сприймати лише як правочин, але відмежовувати його від договору, то можна зайти у тупік. У цьому контексті виникає запитання: чи зобов'язані спадкоємці за заповітом, де встановлено їхні конкретні обов'язки (ст. 1240 ЦК)? Якщо це не договір, то ні, оскільки дії або волевиявлення однієї особи не може породжувати обов'язки у іншої особи (ч. З ст. 202 ЦК). Але у ст. 1240 ЦК йдеться про можливість зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру" які не передбачені актами законодавства, а встановлюються у заповіті. Якщо ж уважно прочитати ст. 1238 ЦК, то заповідачу належить право розпоряджання не тільки спадщиною, а й речами, що не входять до її складу. Можна припустити, що власниками цих речей можуть бути лише спадкоємці, оскільки інші особи не виконуватимуть розпорядження "покійної сторонньої особи".Чому спадкоємці можуть бути зобов'язані до виконання обов'язків, встановлених у заповіті? Відповідь на це запитання буде простою, якщо не брати до уваги можливість вступу у правовідносини з померлою особою, а допустити можливість дотримання інтересів спадкодавця, висловлених у заповіті. Для цього доцільно розкласти заповіт як особливий договір на дві складові - після його вступу в дію, тобто після смерті заповідача, він, як правило, оголошується спадкоємцям, і їм пропонується у встановлені строки або прийняти спадщину, або відмовитися від ЇЇ прийняття за заповітом. Отже, заповіт - це оферта заповідача, а прийняття спадщини за заповітом - її акцепт спадкоємцями на тих умовах, які висунув спадкодавець, адже вони при акцепті беруть на себе зобов'язання дотримуватися встановлених вимог заповідача.Отож слід сприймати заповіт як два односторонні правочини: з одного боку, це правочин заповідача, який може завершитися акцептом, а з іншого - правочин спадкоємця або декількох спадкоємців. Підпризначення ж спадкоємця - це не що інше, як альтернативна кандидатура спадкоємця, який може-прийняти спадщину, якщо від її прийняття на зазначених в ній умовах відмовиться спадкоємець. Отже, розглядаючи заповіт як односторонній правочин, ми допускаємо лише один варіант наслідків, коли спадкоємці не приймуть спадщину. Якщо ж спадкоємці приймають спадщину, то такий заповіт слід розглядати як два послідовні односторонні правочини, тобто як договір особливого виду.Якщо позиція авторів дещо ускладнена, то доцільно це питання розглянути і в іншій площині. Ми припускаємо, що заповідачу роз'яснюється право на обов'язкову частку в спадщині і, незважаючи на це, він не зазначає у заповіті осіб, які мають право на обов'язкову частку. Що це означає? З одного боку, так він погоджується на те, що вони все одно отримають спадщину, тобто його волевиявлення збігатиметься з Його волею. З іншого - він просто не має вибору, оскільки йому при цьому не роз'яснюють інших способів передання майна конкретним особам у разі його смерті, зокрема, особливості спадкового договору та договору довічного утримання (догляду), дарування тощо. Якщо розглянути цю правову ситуацію, то заповідачу навіть не роз'яснюють його право на усунення від спадкування недостойних спадкоємців, а заповіти складаються нотаріусами за "шаблоном".Нотаріус, посвідчуючи заповіт, повинен передусім знати його види та матеріальну природу, оскільки від цього залежить надання особам, які до нього звертаються, належної правової допомоги.У зв'язку із цим доцільно навести запропоновану вперше Є.І. Фурсою класифікацію заповітів за різними критеріями, яка у подальшому була удосконалена.Так, заповіти поділяються на види:;I. За способом розподілу майна:1) простий;2) частковий (ст. 1236 ЦК); . 3) натуральний;4) пропорційний;5) змішаний;II. За характером розпоряджень заповідача або зі встановленням умов та/або обов'язків:1) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК);2) з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 ЦК);3) з умовою (ст. 1242 ЦК);4) зі встановленням сервітуту (ст. 1246 ЦК);5) з підпризначення спадкоємців (ст. 1244 ЦК);

6) з позбавленням прав на спадкування (ст. 1249 ЦК):- із зазначенням причин усунення від права на спадкування;- без зазначення причин усунення від права на спадкування;- шляхом не зазначення у заповіті;ІІІ. За суб'єктним складом:1) особистий заповіт (ст. 1233 ЦК);2) заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК);IV. За особливостями процедури посвідчення заповіту:1) секретний (ст. 1249 ЦК);2) за участю свідків (ст. 1253 ЦК);3) у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець.Наведена класифікація дає можливість, по-перше, узагальнити риси усіх видів заповітів та вдосконалити поняття "заповіт".Отже, заповітом має визнаватися посвідчене у встановленому законом порядку особисте розпорядження фізичної особи, у якому вона визначає на випадок її смерті спадкоємців, яким бажає передати належні їй на праві власності майно та особисті немайнові права, а також може зазначати умови прийняття спадщини та інші передбачені законом розпорядження (заповідальний відказ).По-друге, така класифікація спрямована на забезпечення послідовності дій нотаріусів. Знаючи сутність кожного виду, вони можуть надати ґрунтовну консультацію щодо різних видів заповітів та з урахуванням конкретної життєвої ситуації, запропонувати найкращий спосіб охорони прав особи на випадок смерті, зокрема посвідчення спадкового договору чи складення певного виду заповіту, запропонувати свою допомогу при підготовці проектів заповіту, спадкового договору чи договору довічного утримання. Широкі верстви населення сьогодні також здатні свідомо вибрати вид заповіту, який відповідатиме їхній волі, адже Центр правових досліджень Фурси пропонує увазі читачів серію книг "Правовий всеобуч населення"24, у яких розкривається матеріальна природа правочинів, процесуальний порядок їх посвідчення та даються проекти таких договорів.Важливими гарантіями прав заповідача є таємниця заповіту (ст. 1494 ЦК), свобода заповіту та можливість його тлумачення після смерті заповідача (ст. 1495 ЦК).12.1.8.2. Процесуальний порядок посвідчення заповіту та його стадіїЩодо процесуального порядку вчинення даного нотаріального провадження, то нотаріус має вчиняти його з дотриманням Загальних правил вчинення нотаріальних дій, Основних правил посвідчення правочинів та спеціальних правил, які регламентують процедуру даного провадження (статті 56-57 Закону, п. 1-8 гл. З розділу П Порядку), а також Правил ведення нотаріального діловодства, Положення про Спадковий реєстр і норм Цивільного кодексу.Нотаріальна дія з посвідчення заповіту, за загальним правилом, якщо до нього не вносяться зміни та чи він не скасовується, належить до одноетапних нотаріальних проваджень, яка у своєму розвитку проходить три стадії, якщо зводяться до вчинення нотаріусом певних процесуальних дій. Внесення ж кожної наступної зміни до заповіту передбачає окремий етап, який також складається з трьох стадій - відкриття, підготовка та безпосереднє вчинення нотаріальної дії.1 Зупинимося на аналізі стадій нотаріального провадження загального порядку первісного посвідчення заповіту. Слід зазначити, що залежно від виду заповіту він має свої особливості нотаріального посвідчення.1. Стадія відкриття даного нотаріального провадження пов'язується із особистим зверненням заповідача до нотаріуса за посвідченням заповіту. З процесуального боку заповіт є особистим розпорядженням, безпосереднім вираженням заповідачем Його волі, тому посвідчення заповітів через представників, а також від імені кількох осіб не допускається (ч. 2 ст. 56 Закону та п. 156 Інструкції). Винятком щодо кількісного складу заповідачів є заповіт подружжя, який передбачений законом. Хоча він посвідчується від імені двох осіб, у ньому має місце співпадіння їхньої волі (ст. 1243 ЦК).2. Стадія підготовки до вчинення даного нотаріального провадження складається з таких процесуальних дій нотаріуса:1) перевірка належності даного питання до компетенції нотаріуса:Згідно Закону заповіт може бути посвідчений державним або приватним нотаріусами, посадовою особою консульської установи, органу місцевого самоврядування та посадовими особами, передбаченими ст. 40 Закону. Крім того, нотаріуси, а також закон не забороняє консулам та уповноваженим на вчинення нотаріальних дій органам місцевого самоврядування посвідчувати заповіти згідно ст. 42 Закону поза їх робочим місцем, якщо заповідач за станом здоров'я не може з'явитися до них, але про це у заповіті робиться відповідна відмітка. Крім того, при вирішенні питання щодо можливості посвідчення заповіту нотаріус має враховувати положення ст. 9 Закону про обмеження у праві вчинення нотаріальних дій.2) встановлення особи заявника-заповідача, перевірка його право- та дієздатності, а також встановлення особи, яка діє за дорученням заповідача, якщо він внаслідок фізичної вади або з будь-яких інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт на підставі документів, передбачених Порядком. Оскільки посвідчення заповіту через представника не допускається, то у разі звернення представника за посвідченням заповіту нотаріус має відмовити йому в цьому. Якщо разом із заповідачем з'явиться особа, на користь якої заповідається майно, то вона не вправі підписувати заповіт замість заповідача.3) перевірка відповідності форми та змісту заповіту вимогам закону.Згідно зі ч. 1 ст. 1247 ЦК, заповіт має бути складений у письмовій формі та відповідно до ч. З даної норми посвідчуватися в нотаріальному порядку.Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (п.п. 1.7 гл. З Порядку). Дане положення істотно впливає на порядок діяльності нотаріусів, які повинні оформляти вчинені ними нотаріальні дії на спеціальних нотаріальних бланках за допомогою технічних засобів, які гарантують їх достовірність. З аналізу цього положення Інструкції та ч. 1 ст. 1248 ЦК не випливає висновок про те, що при власноручному написанні заповіту заповідачу слід користуватися спеціальними бланками, тобто нотаріальними. Тому така умова, виходячи із ЦК, не може вважатися обов'язковою. Проте про необхідність викладення заповіту на нотаріальному бланку свідчить ч. 2 ст. 1248 ЦК, яка визначає, що нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У такому разі нотаріус має вчинити запис на нотаріальних бланках. Про це також свідчать положення Порядку витрачання, зберігання, обігу спеціальних бланків нотаріальних документів та звітності про їх використання, а також Правил ведення нотаріального діловодства. Заповіт має бути вслух прочитаний заповідачем і підписаний ним.Щодо змісту, то загальні вимоги до нього викладеш у ст. 1247ЦК. У ньому мають обов'язково зазначатися:- місце і час його складення;- він має бути особисто підписаний заповідачем або із дотриманням вимог, відповідно до ч. 4 ст. 207 ЦК та п. 2 гл. З Порядку;- заповіт має бути посвідчений особами, яким надано таке право законодавством про нотаріат та ЦК;- із зазначенням дати та місця народження заповідача (п.п. 1,8 п. 1 гл. З Порядку).Проте заповідач не завжди правильно може сформулювати зміст заповіту, що у майбутньому, після його смерті, може призвести до неможливості виконання та необхідності тлумачення змісту заповіту.Тому перед формулюванням змісту заповіту заповідачем чи нотаріусом на прохання заповідача нотаріус має роз'яснити заповідачу такі положення закону:- зміст ст. 1241 ЦК щодо права певних осіб на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту та неможливість позбавлення їх такого права (ч. З ст. 1235 ЦК);- право заповідача на позбавлення права на спадкування будь-якої особи із числа спадкоємців за законом без зазначення причин (ч. 2 ст.1235 ЦК);- право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦК);- право заповідача на заповідальний відказ (статті 1237, 1238 ЦК);- право заповідача на покладення на спадкоємців певних обов'язків (ст. 1240 ЦК) та певних умов (ст. 1242 ЦК) та неможливість обмеження особистих прав спадкоємців у зв'язку з отриманням спадщини. У цьому зв'язку слід зазначити, що запропоновані в ч. 1 ст. 1242 ЦК положення досить вагомі: наявність інших спадкоємців, проживання в певному місці, народження дітей, здобуття освіти тощо. Ці обставини без визначення концепції їх застосування можуть бути незаконними (наприклад, заборонити дружині народжувати дітей або навпаки - визначити їх кількість, не одружуватися тощо). Зрозуміло, що в цьому випадку суд може визнати певну вимогу заповідача незаконною, але правові наслідки такого рішення будуть суперечити волі заповідача. Нотаріус повинен знати, які обмеження є дозволеними, а які недозволеними. Це дасть йому можливість попередити особу про можливі негативні наслідки такої умови. Умови можуть бути різними, але вони не повинні бути спрямовані "проти прав" спадкоємців, а навпаки - для їхньої користі або на користь суспільства чи держави. Наприклад, з народженням дитини після смерті заповідача можна (наприклад, якщо інший із подружжя, на думку заповідача, марнотрат) і доцільно пов'язати окрему частину спадщини, яка має бути отримана лише цією дитиною після досягнення нею повноліття, а інший із подружжя уповноважується до досягнення дитиною повноліття отримувати проценти із вкладу в банку і використовувати їх на утримання дитини, але не знімати всієї суми.Розглядаючи питання про певні вимоги заповідача, що стосуються умов прийняття спадщини, доцільно також передбачити у заповіті випадки, коли спадщина не буде прийнята спадкоємцями за заповітом, які не погоджуються виконати умови заповіту. В цьому випадку, якщо не було підпризначення спадкоємця, необхідно передбачити процесуально-правовий механізм залучення до спадкування осіб, які мають право на отримання спадщини, але із збереженням умов, зазначених у заповіті. Тобто визначальними для отримання спадщини мають бути умови заповіту, які відповідають закону, і лише за відсутності осіб із числа спадкоємців, що погоджуються їх виконати, така спадщина або її частка має успадковуватися на загальних підставах. Потребує також правової регламентації заповіт з умовою Його прийняття, якщо умова несе в собі особистий характер.- зміст ст. 1219 ЦК, яка передбачає перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщини. Тобто нотаріус має попередити заповідача, що він має право заповідати, щоб у майбутньому не виникало прикрих відхилень або "виправлень" останньої волі заповідача.Так, у ст. 1219 ЦК передбачені права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини, а саме: - 1) особисті немайнові права;2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; -3) право на відшкодування збитків, завданих каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я;4) право на аліменти, пенсію, допомогу чи інші виплати, встановлені законом;5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК.Слід погодитись із запропонованими обмеженнями, оскільки ці права нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Так, право авторства навіть сьогодні не може передаватися у порядку спадкувань.Нотаріус також має роз'яснити особі яка складає заповіт:- право заповідача на підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК);- право на призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК);- право заповідача на встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК);- право на посвідчення секретного заповіту (ст. 1250 ЦК) чи при свідках (ст. 1253 ЦК) та процедуру такого посвідчення;- право на скасування чи зміну заповіту (ст. 1254 ЦК).При складанні проекту заповіту нотаріус має враховувати всі вимоги матеріального права та роз'яснювати їх заповідачу, адже якщо воля заповідача буде викладена незрозуміло або двозначно, це позбавить спадкоємців та нотаріуса можливості виконати її та призведе до необхідності тлумачення заповіту.Якщо заповіт не відповідає вимогам закону і заповідач не бажає усувати його недоліки нотаріус повинен відмовити у його посвідченні.На даній стадії вчиняються також такі процесуальні дії як:1) перевірка доказів, необхідних для вчинення нотаріальної дії. Щодо необхідності подання доказів, то це чи не єдина нотаріальна дія, яка не вимагає від заповідача надання доказів, які підтверджують його право власності на майно, яке заповідається. Наявність майна та його належність заповідачу (спадкодавцю) визначається на момент відкриття спадщини, тобто в день смерті заповідача.2) якщо заповіт вчиняється при свідках, нотаріус зобов'язаний встановити їх особу, перевірити право- та дієздатність, і попередити про обов'язок дотримання нотаріальної таємниці та наслідки за її розголошення. Крім того, він повинен враховувати положення п.п. 1.11 п.1 гл. З Порядку, де має місце обмеження щодо переліку осіб, які не можуть бути свідками.3) якщо заповіт секретний, нотаріус має дотримуватися процедури, передбаченої п. З гл. З Порядку та положень матеріального права;4) нотаріус зобов'язаний забезпечити таємницю заповіту, тобто роз'яснити особам, які братимуть участь у посвідченні заповіту, їх обов'язок щодо нерозголошення відомостей про факт його складення до смерті заповідача;5) нотаріус має вжити заходів щодо усунення можливості стороннього впливу на заповідача;6) нотаріус повинен перевірити правильність сплати державного мита чи плати за посвідчення заповіту.3. Стадія безпосереднього вчинення нотаріального провадження складається з таких дій нотаріуса:1) визначення дійсної волі заповідача на посвідчення заповіту. На цій стадії нотаріус має приділити особливу увагу визначенню справжнього волевиявлення заповідача як зовнішньо, так і внутрішньо. З цією метою він має роз'яснити особі суть заповіту та вимоги закону, яким він має відповідати, права заповідача та впевнитися в тому, що особа зрозуміла роз'яснення. Перевірити, чи не зроблений такий заповіт внаслідок тиску, омани, помилки у сприйнятті сутності даного правочину та його наслідків, оскільки, згідно з ч. З ст. 204ЦК, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто зовнішнє волевиявлення особи, яке реалізується через звернення до нотаріуса за посвідченням заповіту, має бути адекватним внутрішній волі суб'єкта - вільному бажанню посвідчити такий заповіт. Якщо нотаріус встановить, що таке посвідчення не відповідає внутрішній волі особи, не є вільним, він має відмовити у посвідченні заповіту;2) викладення заповіту на спеціальному нотаріальному бланку та за певним змістом. Згідно з Законом та Правилами ведення нотаріального діловодства, заповіт має включати такі реквізити:- назву процесуального документа;- дату складання заповіту;- текст заповіту залежно від його виду та зазначення спадкового майна (конкретизація місцезнаходження);- посвідчувального напису із зазначенням прізвища, ім'я по батькові нотаріуса, адреса його робочого місця чи державної нотаріальної контори (прізвище, ім'я та по батькові консула, адреса розташування консульської установи), номера акта в реєстрі нотаріальних дій та даних про розмір державного мита чи плати за вчинення нотаріальної дії (див.: форми 45-49 Правил ведення нотаріального діловодства);- посвідчення нотаріусом заповіту своїм підписом та скріплення печаткою.Якщо заповіт викладений нотаріусом за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, він має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.Заповіт складається у двох примірниках і реєструється у реєстрі вчинюваних нотаріальних дій та залишається в справах нотаріуса чи консульської установи. Відомості про посвідчений заповіт вносяться до Спадкового реєстру.До нього мають увійти такі відомості: прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження заповідача; серія, номер спеціального бланка нотаріального документа, на якому викладено текст заповіту; дата, час і місце посвідчення заповіту; номер запису в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, за яким посвідчено заповіт; місце зберігання заповіту; відомості про особу, яка посвідчила заповіт; відомості про Реєстратора.Нотаріус досить часто посвідчує заповіт за місцем проживання заповідача, якщо останній через стан здоров'я не може з'явитися до нього. Але в житті мають місце випадки визнання заповітів недійсними, тому нотаріусу для забезпечення на майбутнє достовірності складеного та посвідченого заповіту, якщо виникне питання про його оспорювання у суді, доцільно фіксувати його за допомогою, наприклад, диктофона, на який може бути записаний заповіт зі слів заповідача. Потім він у присутності заповідача може перенести цей текст заповіту на нотаріальний бланк власноручно чи за допомогою загальноприйнятого технічного засобу, яким може бути персональний комп'ютер.При цьому нотаріус має зазначити, що запис заповіту зроблено зі слів заповідача, прочитано йому вслух, роз'яснено його суть та наслідки. Записується відповідь заповідача на такі роз'яснення, зокрема, що суть заповіту йому зрозуміла, зрозумілі наслідки, права та обов'язки або ж що заповідач прочитав його вслух сам. Такий комп'ютерний диск, касету диктофона у присутності заповідача доцільно запечатати у конверт, який заповідач повинен декілька разів підписати і зберігати в архіві нотаріуса разом із другим примірником заповіту. Про наявність такого диска слід зазначити у посвідчувальному написі. Ця пропозиція авторів зумовлена необхідністю гарантувати на майбутнє права як заповідача, так і нотаріуса. Вона є обґрунтованою також відповідно до положень чинного ЦПК, у якому ч. 2 ст. 57 передбачено такі засоби доказування, як звуко-, відеозаписи. Тобто у разі виникнення спору про визнання заповіту недійсним нотаріус зможе надати суду як доказ диск (касету) із записом заповіту заповідача. Процес посвідчення заповіту можна фіксувати за допомогою відеомагнітофона на відеокасету. Але така процедура для надання їй офіційного значення та згідно з принципом єдиної нотаріальної форми має бути законодавчо закріплена. У цьому контексті слід погодитися з Я. Панталієнко, яка зазначає, що варто на законодавчому рівні закріпити обов'язок нотаріуса зачитувати вслух учасникам зміст правочину для найскрупульознішого відстоювання відповідності бажаного правочину тому, який реально, письмово викладено учасниками цивільних відносин26.Особливу увагу автори приділяють випадкам, коли заповідач бажатиме здійснити оголошення змісту заповіту в урочистій обстановці і про це дасть нотаріусу відповідну вказівку. При цьому і відеозапис, і письмова форма заповіту мають бути вчинені в один день. Слід також зазначити, що ці форми заповіту не повинні суперечити одна одній, оскільки в противному разі переваги будуть на боці письмової форми доти, доки законодавство не надасть однакової сили письмовим доказом та доказам, отриманим за допомогою технічних засобів у нотаріальному процесі.12.1.8.3. Процесуальний порядок скасування та зміни заповітуЗгідно зі ст. 1254 ЦК, заповіт може бути змінений або скасований заповідачем у будь-який час, і про це нотаріус має попередити заповідача. Він має пояснити, що заповіт, складений пізніше, скасовує попередній повністю або в частині, у якій він йому суперечить (ч, ст. 1254 ЦК), а також що заповідач має право подати письмову заяву про скасування чи зміну заповіту або ж скласти новий заповіт.Тому внесення змін та скасування первісного заповіту слід вважати другим етапом нотаріального провадження з посвідчення заповіту, який складається з трьох стадій.1. Щодо відкриття нотаріального провадження, то воно здійснюється на підставі письмової заяви заповідача про внесення змін чи скасування заповіту. Справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту має бути нотаріально засвідчена.2. Щодо підготовки, то нотаріус зобов'язаний :- перевірити належність даного питання до його компетенції;- встановити особу заявника і перевірити його право- та дієздатність;- перевірити наявність заповіту за Спадковим реєстром;- перевірити правильність справляння державного мита чи плати за вчинення нотаріальної дії.3. Стадія безпосереднього вчинення нотаріального провадження.Нотаріус повинен зробити:- відмітку на первісному екземплярі заповіту, який зберігається в його архіві;- відмітку в реєстрі нотаріальних дій;- відмітку в алфавітній книзі обліку заповітів;- відмітку на примірнику заповіту заповідача;- відмітку в Спадковому реєстрі;- заява і оригінал (якщо заповіт скасований заявою) додаються до примірника, який зберігається в нотаріальній конторі.Недійсність окремих частин заповіту не тягне за собою недійсність його в цілому. Наприклад, якщо заповіт був визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.Якщо заповіт посвідчений посадовими особами у порядку ст. 40 Закону, завідувач нотаріального архіву, державної нотаріальної контори зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, і при невідповідності його закону повідомити про це заповідача і посадову особу не пізніше наступного дня після одержання заповіту. За бажанням заповідача такий заповіт переоформляється нотаріусом на загальних підставах або тими посадовими особами, які його посвідчили.На заповіті нотаріус робить посвідчувальний напис із зазначенням розміру державного мита (0,05 % мінімальної заробітної плати) чи плати за посвідчення приватним нотаріусом, який також підписується нотаріусом та скріплюється печаткою.Слід зазначити, що внесення змін до заповіту не є остаточним припиненням нотаріального провадження, всі наступні зміни - це новий етап даного провадження.

37.Посвідчення довіреностей.Виходячи із того, що нотаріальний процес є комплексною галуззю правової науки і основою вчинення будь-якого нотаріального провадження є матеріальне право, не є винятком і провадження щодо посвідчення довіреностей. Тому перед аналізом порядку посвідчення довіреностей слід зупинитися на нормах ЦК, які регламентують правову природу такого правочину, як довіреність, про що зазначають й інші автори28.Згідно ст. 64 ЦК, довіреністю визнається письмове повноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Це положення ЦК має бути адекватно відображене у законодавстві про нотаріат.Так, у статях 34, 40, 38, 58 Закону України "Про нотаріат" йдеться про те, що до повноважень нотаріусів та інших осіб, які уповноважені на вчинення нотаріальних дій, належить посвідчення довіреностей.Проте законодавець не у всіх нормах цього Закону, коректно застосовує термінологію щодо довіреності та доручення як нотаріальних дій, про що авторами зазначалося, починаючи з 1999 року. Нині лише до ст. 40 Закону внесені відповідні зміни щодо посвідчення саме довіреностей певними посадовими особами. Що стосується ст. 58 Закону, то у ній досі має місце поняття "доручення" замість "довіреність". Згідно п.п. 1.2 п. 1 гл. 4 Порядку нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені фізичної або юридичної особи, на ім'я однієї або кількох осіб з чітко визначеними юридичними діями, які належить вчинити представнику. Проте у ст. 58 Закону України "Про нотаріат" нічого не сказано, а для чого посвідчуються такі довіреності, йдеться лише про кількісний склад суб'єктів, на ім'я та від імені яких вчиняються такі довіреності.Крім того, слід звернути увагу на те, що якщо представник уповноважується довіреністю на вчинення нотаріальної дії - правочину у нотаріальному порядку замість довірителя, то він має наділятися комплексом не лише матеріальних прав щодо вчинюваного правочину, наприклад посвідчення договору через представника, а й комплексом процесуальних прав як суб'єкта нотаріального процесу.Довіреність від імені кількох осіб може бути посвідчена тільки у тому випадку, якщо дії, передбачені довіреністю, стосуються однорідних інтересів усіх осіб, які дають довіреність, а не кожного з них окремо.Можна виділити такі довіреності:- які підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Так, ч. 1 ст. 245 ЦК передбачено, що форма довіреності повинна відповідати формі у якій, відповідно до закону, має вчинятися правочин. Наприклад, довіреність на посвідчення договору дарування нерухомого майна має обов'язково посвідчуватися у нотаріальній формі;- які не підлягають нотаріальному посвідченню, але можуть посвідчуватися нотаріусом за бажанням заявника. Наприклад, довіреність на одержання заробітної плати, стипендій, пенсій, аліментів, інших платежів, поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, у якій довіритель працює, навчається, житлово-експлуатаційною організацією, перебуває на стаціонарному лікуванні або за місцем його проживання, або за бажанням заявника нотаріусом.У тексті довіреності мають бути зазначені:- місце і дата її складання (підписання);- прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи (повне найменування юридичної особи) і місце проживання особи (місцезнаходження юридичної особи), яка видає довіреність, і особи, на чиє ім'я ця довіреність видається (юридична, фізична адреса, а також посада, якщо це необхідно);- зміст довіреності (бути представником та дії, які необхідно здійснювати);- межі повноважень;- певні умови (з правом передовіри або без права передовіри, можуть зазначатися обставини, за якими особа має право здійснити пере довіру).У довіреностях, що видаються на вчинення правочинів щодо розпорядження майном, також зазначається реєстраційний номер облікової картки платника податків довірителя (податковий номер).Отрок, на який може бути видана довіреність, визначається, ст. 247 ЦК. Так, строк довіреності встановлюється у самій довіреності. Якщо строк довіреності не встановлено, то вона зберігає чинність до припинення її дії.У довіреності має бути зазначена дата її посвідчення, якщо такої дати немає, то довіреність є нікчемною. Строк дії довіреності має зазначатися прописом.12.1.9.2. Процесуальний порядок посвідчення довіреностей та його стадіїПри вчиненні даної нотаріальної дії нотаріус має керуватися статтями 34,40,58 Закону України "Про нотаріат". Загальними правилами вчинення нотаріальних дій, Основними правилами посвідчення правочинів, Спеціальними правилами посвідчення довіреностей (гл. 4 Порядку), Правилами ведення нотаріального діловодства, Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, а також нормами ЦК.Провадження з посвідчення довіреності, за загальним правилом, належить до багатоетапних нотаріальних проваджень, які вчиняються у два або три етапи, залежно від того, чи має місце передоручення або скасування довіреності чи припинення довіреності у разі відмови представника від вчинення дій, передбачених довіреністю.Але при визначенні таких етапів слід розглянути різні правові ситуації, які можуть мати місце у даному провадженні.Перший етап, як правило, зводиться до посвідчення основної (первісної) довіреності.Щодо другого етапу, то тут можливі два варіанти:- перший варіант зводиться лише до скасування довіреності за ініціативи особи, яка її видала, та припинення дії довіреності у разі відмови представника від вчинення дій, що були нею визначені (п. З ч. 1 ст. 248 ЦК) та з інших підстав передбачених даною нормою;- другий варіант зводиться до посвідчення довіреності у порядку передоручення та скасування передоручення.Кожний етап складається з трьох стадій. Стадійність першого етапу посвідчення довіреності:1. Відкриття нотаріального провадження пов'язане з усним зверненням особи за посвідченням довіреності.2. Підготовка до вчинення нотаріального провадження зводиться до таких дій нотаріуса:- перевірка належності даного питання до компетенції нотаріуса;- встановлення особи заявника - фізичної особи і перевірка її право- та дієздатності, а також представника юридичної особи.Особливості та порядок посвідчення довіреностей від імені малолітніх, неповнолітніх, недієздатних і обмежено дієздатних мають відповідати загальним положенням представництва їхніх інтересів у нотаріальному процесі та з дотриманням вимог п. 40 Інструкції.Порядок посвідчення довіреності від імені юридичної особи базується на таких правилах:- перевіряється правоздатність юридичної особи, тобто нотаріус знайомиться зі статутом (положенням) юридичної особи;- перевіряється, чи відповідає дія, яка вчинятиметься за цією довіреністю, правам, наданим юридичній особі її статутом чи положенням;- перевіряються повноваження представника юридичної особи надавати таку довіреність;- роз'яснення заявнику сутності довіреності, її матеріальної природи, його прав та обов'язків;- складання проекту довіреності. Довіреність, крім матеріальних аспектів, тобто дій представника на укладення (вчинення) правочину з точки зору матеріального права, має також включати процесуальні права та обов'язки представника як суб'єкта нотаріальних процесуальних відносин. Так, представник при посвідченні правочину наділяється правом звернення до нотаріуса з клопотанням щодо сприяння йому у здійсненні певних процесуальних дій, зокрема витребування доказів - документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії, додаткових роз'яснень щодо сутності, порядку вчинення правочину, проведення експертизи, оцінки, відкладення вчинення нотаріальної дії, передання заяви іншим учасникам правочину - третім особам тощо. Тому нотаріус має всі ці аспекти роз'яснити особі, яка звернулася до нього за посвідченням довіреності, узгодити та відобразити їх у довіреності;- заявник має право передовірити надані повноваження іншій особі або заборонити таку передовіру;- припинити дію виданої ним довіреності, тобто скасувати її (ст. 249 ЦК);- не може посвідчувати довіреність на здійснення правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем;- у довіреності на укладення договору дарування має обов'язково зазначити ім'я обдарованого, бо у противному разі вона буде нікчемною;- не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом;- підстави припинення довіреності (ст. 248 ЦК). Чинність довіреності припиняється при:1) закінченні строку довіреності;2) скасуванні довіреності особою, яка її видала;3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;4) припиненні юридичної особи, яка видала довіреність;5) припиненні юридичної особи, якій видана довіреність;6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною, безвісно відсутньою;- перевірка правильності справляння державного мита чи плати за вчинення нотаріальної дії приватним нотаріусом.3. Безпосереднє вчинення нотаріального провадження з посвідчення довіреності зводиться до:- перевірки дійсного волевиявлення на посвідчення даного правочину;- викладення нотаріусом змісту узгодженої (остаточний текст) із заявником довіреності на нотаріальному бланку;- підписання заявником;- вчинення посвідчувального напису, зміст якого передбачений формою 37, 39, 41, 42 Правил ведення нотаріального діловодства.Довіреність для посвідчення подається в двох екземплярах, один з яких залишається в архіві нотаріуса, інший - видається особі, від імені якої вона посвідчується.Довіреності після їх посвідчення підлягають обов'язковій реєстрації в реєстрі нотаріальних дій та Єдиному реєстрі довіреностей30.При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус роз'яснює довірителю, що уповноважена особа (представник) вправі вчиняти від його імені як позивача всі процесуальні дії, передбачені статтями 27, 31 ЦПК, наприклад право на передачу справи в товариський чи третейський суд, повну або часткову відмову від позовних вимог, визнання позову, зміну предмета позову, укладення мирової угоди, передачу повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачу виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Обмеження повноважень представника щодо вчинення конкретних - процесуальних дій мають бути обумовлені в довіреності.У нотаріальному порядку посвідчуються також телеграми-довіреності, які можуть бути передані телеграфом (п. 4 гл. 4 Порядку). Телеграма-довіреність складається з тексту довіреності та посвідчувального напису з розшифруванням підпису нотаріуса та його печатки. Аналогічно можуть передаватися довіреності між нотаріусами за допомогою факсимільного зв'язку або зв'язку через Інтернет, про що йшлось раніше.