21. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (р. Декарт, б. Спіноза і г. Лейбніц).

Філософський раціоналізм − напрям в теорії пізнання, згідно з яким істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат. rаtiо - розум, rаtiоnаlis - розумний). Рене Декарт(1596 -1650) - філософ, математик, фізик, механік, фізіолог. Основна риса філософського світогляду Декарта - дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий). У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції,котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму.Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, авзяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому.

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677). Така побудова, коли питанню Бога передує питання людини, означає, що при хибному уявленні про бога основа буття - субстанція (те, що лежить в основі) - є причиною самої себе - Бог - першопричина всіх і себе, - він є творчим виявом самого природного буття. Природа це субстанція, а як першопричина і само причина - Бог. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять нерозривну єдність реальності. Субстанції притаманні протяжність і мислення. Протяжність розкривається в нескінченості "модусів". "Модуси" одушевленні. Проголошуючи мислення атрибутом субстанції, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про збіг структури світу зі структурою розуму. Порядок і зв′язок ідей ті ж самі, що й порядок і зв′язок речей (матеріалізм). Свобода як пізнана необхідність. Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646 - 1716) - протиставляє плюралістичний підхід − монадологія. Реальність складається з монад (простих субстанцій). Вони утворюють ієрархію: монади - душі, монади - духи, монада – Бог, (не мають вікон) Погодженість завдяки божественній мудрості. Необхідне те, що є можливим. Свобода тлумачиться як свобода діяння і передбачає "свої рівні та різновиди".

22. Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини (Д. Юм та Д. Берклі). Англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) відкрито виступив проти матеріалістичної філософії і атеїзму. У своїй головній роботі “Трактат про початки людського знання” він виразив свою незгоду з початковим пунктом матеріалізму – з прийняттям матерії за речовинну основу світу. Якщо, на думку Локка, наш розум здатний виділити ознаки, які є загальними для всіх тіл і таким способом прийти до загальної абстрактної ідеї матерії, яка існує як така, то Берклі вважає, що подібну абстракцію ні сприймати, ні уявляти ми не можемо. Людський розум здатний сприймати лише окремі конкретні предмети, і будь-яке подібне сприйняття є певна сума, сукупність відчуттів (згідно термінології Берклі, “ідей”). Тому, з точки зору Берклі існує тільки те, що можна сприймати. “Бути” означає “бути в сприйнятті”. Що ж до абстрактної ідеї матерії, яку ми не можемо сприймати, то вона не додає жодної властивості до відомих властивостей речей, відкритих для чуттєвого сприйняття. У цьому питанні Берклі не згодний з вченням Локка. Для філософії Локка, для його теорії пізнання зовнішній незалежний від свідомості предмет є джерелом відчуттів. Берклі відкидає цей початковий постулат. Для нього початковий початок – це відчуття, комбінація відчуттів (ідей). На думку Берклі, ідеї не можуть бути копіями речей зовнішнього світу, вони породжені духом і поза духом не існують. Ідею можна порівняти лише з ідеєю, ідея схожа тільки на ідею. Відповідно до такого пояснення Берклі доводив, що пізнання людиною світу складається з опису різних комбінацій відчуттів (ідей). У зв’язку з цим Берклі зазначав, що суть питання складається не в твердженні або запереченні існування речей поза свідомістю окремого суб’єкта, а в твердженні або запереченні абсолютної реальності речей, як вони сприймаються Богом. Це абсолютне божественне сприйняття речей зовні по відношенню до будь-якого суб’єкта. Таким чином, Берклі обгрунтовує існування Бога як творця всього сущого, переходить від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного, до єдиної духовної субстанції, до Бога, всюдисущого вічного духу, що обіймає всі речі, показуючи нашому погляду такі правила, які він сам встановив і, які ми намагаємося визначити як закони природи. Відповідно до вчення Юма, дійсність для нас з’являється як потік безпосередніх вражень, які отримуємо, коли бачимо, чуємо, бажаємо, відчуваємо і т.д. Причини, що викликають ці враження, непізнавані. Самі враження, згідно Юму, поділяються на враження почуттів, відчуття зовнішнього досвіду і враження внутрішньої діяльності душі (рефлексії). Таким чином, джерелом пізнання оголошується досвід, під яким Юм, як і Берклі, розуміє сукупність відчуттів. Що ж є джерелом відчуттів? Це питання Юм залишає відкритим. На його думку, ми не можемо вийти за межі свого власного розуму. Ми можемо говорити тільки про свій духовний досвід, а про те, що знаходиться за межами цього досвіду, сказати що-небудь просто неможливо. Якщо в теорії пізнання Юм з’являється як агностик, то на практиці він захищав позиції “здорового глузду” і утилітаризму. Задачу знань він убачав не в адекватному пізнанні, а в можливості бути керівництвом для практики. Ця суперечність, видимо, неминуча для філософії суб’єктивного ідеалізму. Загалом же скептицизм Юма представляється своєрідним теоретичним обгрунтуванням практицизму і розсудливого світогляду.

23. Концепції "природного права", "суспільного договору", "громадянського суспільства" та "правової держави" вфілософії французького Просвітництва (Ж. Руссо, Ш.Монтеск’є). У сучасних демократичних державах розрізняють два напрями процесу делегування влади: "знизу вгору" і "зверху вниз". Перший випадок характерний при передачі повноважень народу його представникам посредствам процедури демократичних виборів, другий - при подальшому розподілі владних повноважень. Відносини політичного представництва тісно пов'язані з іншим видом політичних відносин - договірними відносинами. Договірна практика відносин політичного представництва отримала теоретичне оформлення в концепції договірних відносин влади і суспільства . Першою була ідея угоди народу про передачу державі права встановлювати порядок і наступна за нею концепція суспільного договору . Концепція договірних відносин суспільства і державної влади була оформлена конституційними документами ряду країн того часу. З часом конституція як вид договору держави з народом, в тому числі і про делегування влади від народу його представникам, стала основним договірним документом більшості країн. Для сучасного демократичного суспільства характерно те, що відносини політичного представництва при делегуванні влади виявляються виключно у формі договірних відносин. Відповідно до теорії народного суверенітету, головним джерелом влади і основним політичним суб'єктом її делегування є народ. Відомо, що політика починається там, де зачіпаються інтереси великих груп людей, "де мільйони". Але політичні відносини виникають там, де з мільйонів виділяється політик, який приймає рішення, що стосуються доль цих мільйонів, за умови визнання її права на такого роду рішення. Тобто цей політик повинен бути легітимним представником соціальної спільності. Відносини політичного представництва і виникають в результаті обміну можливостями громадської діяльності. Механізмом обміну ресурсом можливостей, є вибори політика соціальної спільністю до органу влади. Відзначимо, що в даному випадку ми маємо справу з якісним стрибком, при якому можливості окремих людей перетворюються в реальну владу політиків. Політик, з одного боку, акумулює можливості суспільної діяльності, передані йому членами соціальної спільністю, а, з іншого, отримує право впливати на цю спільність. У свою чергу, передавши свої можливості, члени спільності отримують право тиску на "свого" представника. Таким чином, модель обміну передбачає і механізм відповідальності, який розуміється як дотримання умов договору в явному або неявному вигляді укладеного між політичним діячем і соціальною спільністю. Формування відносин політичного представництва має ще одну якісну межу - інституціоналізацію відносин представництва. Політик, отримавши довіру соціальної спільності, виявляється включеним в політичний інститут і стає представником пануючої еліти. Він змушений підкорятися не тільки інтересам представляється їм соціальної спільності, а й законам і нормам, що поширює вплив на діяльність політичного інституту. Інституціоналізація відносин політичного представництва призводить до подвійності положенню політика: з одного боку він є як представник соціальної спільності виразником її приватного інтересу, з іншого боку, будучи членом державного інституту, він зобов'язаний виражати загальнонаціональні інтереси. Через систему представництва сучасне суспільство прагне вирішити проблеми, що мають найбільший інтерес для різних соціальних спільнот.

24. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення засобу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, на його думку, повинна відповісти на такі питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне й теоретичне застосування, то й філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія − філософія моральності. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність  судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.