2.3. Механізм і особливості виникнення міжнародного права.

Особливості проекту формування міжнародного права зумовлені відповідними чинниками у міжнародних відносинах стародавнього періоду, як об’єкту міжнародно-правового регулювання, зокрема характером їх учасників. Внаслідок об’єктивних потреб це право виникає у додержавний період. Процес формування цього права проходить дві стадії: додержавного періоду та періоду взаємодії стародавніх держав, які надають цьому праву новий поштовх.

Особливістю стародавніх міжнародних відносин було те, що в них держави взаємодіяли з іншими суб’єктами: недержавними об’єднаннями, локальними групами, племенами, сімейними групами, етнічними спільностями, родинними кланами, субкланами, громадами тощо. В деяких регіонах (Індія), міжнародні відносини довгий час розвивалися взагалі за відсутності держав: "Суспільство, означене у Ведичній літературі було за своїм характером племінним"⁵⁹. Немає жодних підстав вилучати такі взаємини зі сфери міжнародних відносин, оскільки між цими суб’єктами укладались угоди, закріплювались звичаї, вони обмінювались посольствами, здійснювали торгівельні та інші операції, які з часом трансформуються в норми, інститути та інституції міжнародного (міждержавного) права. Такі ж правові категорії і інститути, як норми права і суб’єкти права, почнуть з’являтися лише на етапі взаємин надобщинних політичних структур, протодержав (вождеств), ранніх держав.

Паралельно з процесом формування міжнародного права відбувається ускладнення структури й характеру його суб’єктів: локальна група (община) — плем’я — вождество — місто (поліс) — переддержава — рання держава — стародавня держава. При цьому норми міжнародного права формуються на етапі вождества.

Відносини між утвореннями недержавного або додержавного типу були достатньо розвиненими і охоплювали собою практично всі напрями і особливості функціонування міжнародних відносин наступних епох та вимагали вже у той час виникнення відповідних норм та принципів правового характеру для їх врегулювання. Міжнародні відносини в їх класичному розумінні мають свої витоки і передумови формування у відносинах первісних племен, родинних кланів, груп. В додержавний період формування міжнародного права можна говорити частково про правові, а частково про протоправові регулятори міжнародних відносин, про становлення і розвиток правових інститутів по всім основним напрямам міжнародно-правового регулювання.

Традиційно (представники марксистської школи і державницького підходу) процес розвитку соціальних об’єднань розглядався за такими послідовними стадіями: рід – фратрія – плем’я – держава. П.Виноградов вважав, що цей процес розвитку суб’єктів міжнародних відносин (а згодом і міжнародного права) проходив інші етапи: плем’я – античне місто – церковне об’єднання – договірні асоціації – спільні організації. “Еволюція цих груп, - вважав він, зв’язана необхідністю набування певних форм міжнародної взаємодії, союзів і федерацій”⁶⁰. В другій половині ХХ століття з’явилась концепція еволюційних етапів соціально – політичної організації спільнот (Е.Сервіс), в якій розрізняли етапи: група – плем’я – вождество – держава.⁶¹ При чому, про міжнародні відносини і міжнародне право за цією схемою можна говорити на етапах “вождество – держава.”

Відтак існує досить багато варіантів поділу в науці стародавніх міжнародних відносин в залежності від їх суб'єктів і головних учасників.

Вже на рівні племінних відносин торгівля і обмін не лише відігравали роль зближення народів, а й в їх структурі зароджувались основні елементи майбутнього міжнародно-правового регулювання (обмін). Враховуючи, що обмін, як явище і еквівалентність, як основна риса його процедури є квінтесенцією всього міжнародного спілкування, то про зародки або витоки останнього можна говорити з міжплемінних відносин.

Про появу міжнародних відносин, чи їх прототипу (як і прототипу міжнародного права) мова може йти з появою надобщинних політичних структур: протодержав (вождеств) і ранніх держав. Основні генетичні наробки міжнародних відносин і міжнародного права створювались ще в міжгруповому, міжобщинному спілкуванні. Керуючись якісними відмінностями певних етапів і підетапів їх суспільного розвитку, вождества поділяють на мінімальні, типові, максимальні, прості і вищі, прості і консолідовані, прості, складні і надскладні і т.п.⁶² Певної деталізації зазнав і етап становлення держави, де розрізняють ранню державу, переддержаву, протодержаву, і т.п.⁶³

Сучасні досягнення науки (антропології, етнології, загальної історії, історії соціології, ін.) показали, що, наприклад, не всі грецькі поліси, єгипетські чи месопотамські номи були державами, в той же час відносини між ними, не менше аніж суто міждержавні впливали на формування і становлення міжнародного права. Протягом ХХ ст. західні вчені починають заперечувати державний характер грецьких полісів (починаючи з роботи М.Вебера “Економіка і суспільство” (1922), а згодом Дж. Гасеброк, Г.Берве, Г.Шефер, В.Суербаум, Х.Мейер та ін.).⁶⁴ Прихильники цієї ідеї стверджували, що поліси були не державами, а особливою формою організації бездержавного суспільства (М.Хансен).

Динаміку становлення інститутів міжнародного права можна простежити з розвитку інституту династичних шлюбів. Вже на етапі існування локальних груп між ними існувало правило обміну жінками, що не лише призводило до заборони інцесту, а й сприяло появі одного з перших елементів норми “я тобі – ти мені” (прототипу принципу взаємності, правової еквівалентності). Обмін жінками сприяв становленню звичаю еквівалентних дарунків, розвитку позагрупових шлюбних зв’язків. На етапі становлення общини і особливо вождества міжобщинні шлюбні взаємини змінюються: соціальна стратифікація вносить елементи нерівності в даний звичай. Перед самою появою надобщинних політичних структур міжобщинні шлюби стають привілеєм старійшин, вождів, а з появою держави вони лягають в основу міжнародно-правового інституту династичних або дипломатичних шлюбів. Такі позаплемінні шлюби були фактором мирного зближення племен, закріплювались угодами й швидко набули характер звичаю.

Інститут династичних шлюбів відігравав велику роль в додержавний період у відносинах між стародавніми народами, коли він тісно увійшов зокрема до процедури укладання міжнародних договорів. Проте свідчення про нього є і в даних античної Греції. Геродот позитивно відгукувався про скріплення шлюбом укладання договору: "оскільки без таких родинних зв'язків мирні договори як правило не міцні." (Історія. І. 74).

Інститут еквівалентного дарунку сприяв розвитку торгівельних звичаїв, що зумовлюють з часом становлення різних, інколи взаємно неузгоджених інститутів міжнародного права, наприклад, гостинності, сплати данини, розвитку торгівельного права, як сфери зовнішньої діяльності спільноти. Але вже на етапі існування локальних груп вчені вказують на появу зародків таких форм обміну: 1) подарунки (односторонній правочин, переважно короткочасний); 2) обмін (двосторонні угоди: а) торгівельні дарунки (взаємні дарунки); б) адміністративна торгівля; в) ціновстановлююча торгівля; 3) розподіл: а) розподіл за взаємною угодою; б) розподіл з волі лідера локальної групи; 4) накладання податків, реквізиція. За цією схемою видно еволюцію норм еквівалентного дарунку аж до становлення інститутів права міжнародної торгівлі, які фактично склалися на етапі вождества, а юридично був визнаний з появою держав.

Взагалі інститут дарунків чи обміну подарунками є одним з ключових для розуміння механізму становлення міжнародних контактів і відтак згодом міжнародного права в стародавній період. Його важливість полягає в тому, що за своєю формою інститут дарунків (обміну дарунками) є квінтесенцією принципу еквівалентності і взаємності – основи правової взаємодії між особами, народами, країнами чи державами. Інститут подарунків і церемонії, що його супроводжують є важливою об'єднуючою ланкою між відокремлиними народами, а в деяких випадках і єдиним засобом їх спілкування. Даний інститут виникає ще на етапі міжобщинних відносин.

На етапі локальних груп в їх взаємних відносинах з’являються зародки майбутніх інститутів міжнародного права, таких як посередництво в конфлікті (частіше ці функції здійснював вибірний лідер, який відповідав перед групою в цілому), ієрархія санкцій за порушення відносин з іншою групою (засудження громадською думкою, презирство, висміювання, і, навіть, відмова в спілкуванні з членами групи, що згодом трансформується в інститут остракізму), гостинність (в загальній теорії права визнаним є існування у той період правила, за яким сусіднім общинам, кланам, родам, групам, племенам і т.д. дозволялось тимчасово оселятися на власній території внаслідок природних лих, що їх спіткали – засухи, природних катаклізмів та ін.), проксенія, статус іноземців (з отриманням врожаю, який перевищував потреби групи, для його збору запрошувались представники сусідніх груп і їм гарантувалась повага, безпека і частина врожаю), статус території, кордонів та ін. Вже в цей період проявляється становлення у першу чергу самих необхідних, нагальних міжнародно-правових норм і інститутів. В наступні етапи ці норми отримають формалізоване визнання з боку суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права, системність, об'єднаються в інститути і складуть основу міжнародно-правового регулювання.

Політично-владні відносини здійснюються новими надобщинними структурами, в стабілізації яких важливу роль грають: екологічні фактори (в районі стародавнього Єгипту і Месопотамії це створення іригаційної інфраструктури); виробничі відносини (серед них для теми цього дослідження особливе значення має фактор обміну продуктами між відповідними надобщинними політичними структурами); демографічний фактор; процес політичної інтеграції. Ці процеси супроводжуються посиленням боротьби за провідну роль в створюваних надобщинних політичних структурах. Вона ще не є війною (внаслідок відсутності централізованих політичних структур), але вже й не простим конфліктом. Фактично вона як і війна ставить за мету захоплення чужої території, населення, основних ресурсів. Ця боротьба стає невід’ємним фактором нових політичних структур, і вже на етапі створення вождеств, має всі формальні риси війни.

Відбувається інституалізація влади і легітимація політичного лідера, який перебирає на себе права зносин з іншими централізованими (чи іншими) політичними утвореннями і поряд зі спільнотою в цілому видає себе за повноправного суб’єкта вирішувати будь – які питання її зовнішніх зносин. Вже з цього періоду він починає являти собою прообраз правителя – суб'єкта міжнародного права, що стане класичним у стародавній період. тут проявляються всі основні його риси як такого суб'єкта – міжнародна "нормотворчість", правоздатність, дієздатність і відповідальність за міжнародні дії – свої чи свого утворення.

За висновком дослідників, вождества – це такий “тип соціально – політичної організації, що складається з групи общинних поселень, які ієрірхічно підчиняються центральному, найбільш крупному з них, в якому проживає правитель (вождь).”⁶⁵ В Стародавньому Єгипті період вождеств тривав включаючи Нове царство.

Сьогодні досить переконливо доведено дослідженнями вчених (див., наприклад, праці Х.Дж.М.Классена, П.Скальника, Р.Л.Карнейро та ін.), що всім раннім державам передувала політична організація типу вождества.

Вождество є вже достатньо зрілою політичною структурою з розвинутим товарообміном з іншими політичними зносинами як добросусідського, так і воєнного характеру. Вождества прагнули бути в центрі міжнародних торгівельних шляхів, заволоділи ключовими пунктами такої торгівлі, для чого при необхідності навіть вдавалися до воєнних дій.

На цьому етапі завершується формування міжнародних відносин як особливої функції вождества. Відбувається поділ міжнародних відносин на офіційні (їх здійснюють лише чітко визначені суб’єкти політичної влади) і неофіційні (проявляються в стосунках окремих осіб з представниками сусідніх вождеств, інших надобщинних структур). Серед тих, хто має право здійснювати зовнішні зносини, чітко встановлюються старшинство, ранги, посади, розміри морального і матеріального заохочення, повага і авторитет. В зовнішніх зносинах цього періоду виділяються адміністративні, торгівельні, воєнні, обрядові, протокольні, релігійні та інші. В структурі вождества виділяється центр і периферія, а за його межами сусіди, колонії, нейтральні вождества. Явище нейтралітету стає стабільним фактором міжнародних відносин, а з колоніями розвиваються різноманітні відносини (від відносин повної залежності, до васальних і патронажних).

Є підстави зарахувати до вождеств і грецькі міста – поліси.

Виділяються різні види міжнародних взаємин залежно від міжнародного статусу сторін.

Звичаї та усні угоди, що існують в період вождеств є прототипами норм міжнародного права, що згодом функціонуватимуть між стародавніми державами. Але формально вони не схвалені політичною владою, як владні рішення, тому залишаються в морально політичній, релігійній сфері. На етапі існування протодержав (вождеств) завершується формування міжнародних відносин майже у всіх напрямах зовнішньополітичної діяльності надобщинних структур. Вони набувають стабільного самостійного значення для політично – владних одиниць (учасників), головного фактору формування міжнародного права. Цей період можна назвати етапом становлення міжнародного протоправа. Зовнішні зносини вождества, які спрямовувались переважно на забезпечення життєво важливих потреб цих суспільних утворень (задоволення нагальних економічних потреб, забезпечення певної міри політичної стабільності та зовнішньої безпеки тощо), серед іншого ставали каталізатором їх розвитку і перетворення врешті решт на більш складні політичні утворення – держави. В правовому плані цей розвиток вождества шляхом його суспільно – політичного ускладнення сприяв становленню інституту міжнародної правосуб'єктності.

Контакти між цими політично і соціально неоднорідними утвореннями відбувалися в звичайній для міжнародних відносин формі і їм були властиві ті ж закономірності: “дані джерел про регулярні зв’язки між гіпотетичними анклавами єгипетської протодержави в епоху Раннього царства доводиться розуміти так, що значні простори, ті, що припустимо не підпадали під владу Тину, зокрема, територія Середнього Єгиптув “дворіччі” Ніла і рукава Бахр-Юсуф, не складали непереборної перепони для повноцінної взаємодії Тину, Мемфісу і політично тяжівших до них селищ – за всієї неминучості ворожих випадів з боку незалежних номів, що вклинювалися у цю систему”⁶⁶.

Це свідчить про те, що державницька форма не є обов’язковою для вступу утворення в міжнародні відносини і їх здійснення як активного учасника цих відносин. Генезис міжнародних відносин з історичних етапів, які передують появі держави доводить, що і походження міжнародного права лише з етапу її появи датувати не можна. Оскільки за своїм позитивним змістом воно покликане регулювати не суто міждержавні, а в ширшому контексті – міжнародні відносини.

В “додержавний період” формування відносин між існуючими стародавніми утвореннями та вироблення ними в процесі взаємодії відповідних норм для її регулювання стали ефективною основою міжнародного права та відносини подальших (“державних”) періодів та створили собою передумову характерних рис та особливостей норм і принципів міжнародного права і міжнародних відносин наступних історичних періодів.

Зародження держав не могло якісно не вплинути на сутність цих відносин. В міжнародних відносинах виділяється центральна ланка – міждержавні зносини, які стають головним фактором формування міжнародного права, а нормам останнього надається санкціонована державою обов’язковість. Разом з тим, вказані відносини по суті і по формі дуже тісно пов’язані з їх попередниками (відносинами додержавних надобщинних політичних структур, які в свою чергу "взяли" всі основні протоправові наробки первісного, племінного періоду).

Відносини між першими ранніми державами обмежені тими ж регіонами, що й "їх попередники" – відносини, наприклад між вождествами: “Особливістю цих відносин був їх осередковий характер, тобто на початку міжнародні відносини і норми, що їх регулюють розвивались в тих районах земної кулі, де зароджувалась цивілізація і виникали центри міжнародного життя”⁶⁷ - Близький Схід, Індія, Китай, античний греко – римський світ. Сфера здійснення цих відносин практично мало розширилась, структурно на ранніх стадіях існування держави вони майже не змінилися.

Процес державотворення а за ним і міжнародного правотворення сприяє на завершальних стадіях існування ранніх держав сформуванню інституту суб'єктів міжнародного права як специфічної сукупності норм, незалежних від волі окремої держави. Відтак, як учасники міжнародних відносин вдосконалювали і сприяли формуванню міжнародного права для їх регулювання, так і міжнародно-правові наробки додержавного, первісного періоду впливали на розвиток цих суб'єктів і їх становлення як більш складних суспільно - політичних утворень.

З появою ранніх держав продовжує розвиватись принцип еквівалентності та ін. ключові принципи взаємовідносин, нароблені у додержавний період. Зокрема залишився і зміцнів принцип престижного дарообміні. З появою вождеств престижна економіка почала відігравати роль важливого засобу створення і розвитку міжнародних відносин. Так, шляхом влаштування свят престижу, здійснення дарів, правителі вождеств отримували союзників, здійснювали важливу статтю економічного прибутку (позаяк за принципом еквівалентності, на дарунок мала бути відповідь).

Особливості міжнародно-правової системи серед іншого визначає характер їх учасників. Характерною рисою стародавніх міжнародно-правових відносин був їх поділ на різні рівні (залежно від форми сторін) та типи (в залежності від статусу сторін). Різні рівні міжнародних відносин того часу зумовлені тим, що спочатку в межах одного етнічного регіону виникає низка державних утворень: номів (Месопотамія, Єгипет), полісів (Греція), царств або князівств (Індія, Китай). Особливістю міжнародних відносин таких утворень було те, що вони велись на двох рівнях: “внутрішньому” та “зовнішньому”, при чому перший складав прообраз другого, його наробки згодом стали інститутами класичних міжнародних відносин. “Внутрішні” відносини полягали переважно в торгівельному обміні, військовій співпраці. Конфлікти в межах такого регіону виникали з приводу боротьби за більш вигідне географічне становище (контроль за торгівельними шляхами, кращі в економічному плані землі, політичний контроль над регіоном в цілому і пріоритетне право ведення зовнішніх зносин). Зокрема в стародавній Месопотамії такі "внутрішні" відносини зазнали великого впливу геополітичного середовища – боротьба за більш вигідне становище відігравала ключову роль в них. При здобутті такого становища (а воно визначалось перш за все перетинами торгівельних шляхів) місто, ном ставав найбільш впливовим. Так, відомі крупні міста – торгівельні центри Месопотамії: Ур, Дер, Маккан та ін. Вигідне географічне положення Ашшура (контроль над торгівельними шляхами) дозволило йому задовольнити як свої економічні, так і політичні вимоги. Основною зовнішньоторговельної діяльності Ашшуру була система приватних (сімейних) торгівельних фірм. Вони управляли як внутрішнім ринком, так і зовнішньою торгівлею Ашшуру. Сімейний характер таких комерційних утворень свідчить про те, що в цьому місті ще не існувало держави як такої, а сімейно – кланові відносини відігравали переважаючу роль як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Іншим видом зовнішньоекономічної діяльності Ашшуру було заснування комерційних колоній. Їх заснування було продиктоване не стільки економічною доцільністю як такою, скільки бажанням зменшити ризики нападів бандитів на каравани при торгівлі на далекі відстані. Схожою була ситуація в стародавньому Римі, де серед римської аристократії виділялись цілі сім'ї, або окремі особи, які встановлювали прямі відносини із відповідними провінціями, що полягали у відносинах особистого адміністрування та передавались у спадщину. Через такі відносини встановлювався режим гостинності між відповідними провінціями і Римом, гарантом яких виступав голова роду або родини, що встановила прямі стосунки з відповідною територією.

Відносини "внутрішнього" рівня можна прослідкувати на прикладі стародавньої Месопотамії, де існував центр (місто Ашшур), його сателіти в південній Месопотамії та система торігвельних колоній в Сирії та Анатолії. Подібною була і система хеттської держави, яка проте, засновувала не колонії, а збільшувала кількість залежних від неї більш слабких країн, укладаючи з ними нерівноправні договори.

Дещо подібна ситуація із системою центр – провінції, або колонії була в стародавньому Римі. Проте, тут особливості полягали у тому, що римськими провінціями виступали країни у самих віддалених частинах світу, що раніше самі виступали могутніми державами (країни Індії, Греції, Єгипет, Германське царство та ін.). Відтак і міжнародні відносини Риму мали найбільше географічне поширення.

Так, в Римі існувала категорія привілейованих людей (еквіти), до функцій яких входив збір податків з провінцій. Їхня вага і функції час від часу змінювались. Юлій Цезар зменшив їхні функціональні обов'язки, а імператор Август надав їм політичні обов'язки, які можна порівняти із функціями римських сенаторів.

“Зовнішні” зносини таких утворень полягали відповідно у міжрегіональному обміні і торгівлі на далекі відстані. Щоправда, якщо стосунки між сусідніми державними утвореннями в межах одного субрегіону характеризувались більшою терпимістю, підлягали певним правилам які дотримувались, то відносини з дальніми сусідами виявлялись суворішими і в них частим було порушення, недотримання правил взаємовідносин. Згодом такий стан вплинув на часом негативне сприйняття іноземців, на певні труднощі у спілкуванні, встановленні контактів між державами різних регіонів, релігій та культур. Згодом об’єктивно виникає прагматична ідея співробітництва, одержання вигоди від відносин з іноземцями.

Близьке сусідство а також належність до одного геополітичного регіону рано чи пізно зумовлювали об’єднувальні тенденції в межах субрегіонів. Так, створювались Ліги чи союзи месопотамських міст (Ліга Кенгір – 4 тисячоліття до н.е.), індійські мандали – кола сусідніх держав (союз північноіндійських держав на чолі з Магадхою – VI – IV cт. до н.е.), грецькі симмахії та амфіктіонії, союзи китайських князівств (союз 170 дрібних царств – 546 р.). Метою таких об’єднань було юридичне врегулювання спільних проблем: поліпшення і координація внутрішнього торгівельного обігу, проведення спільної військової як наступальної (грецькі симмахії, індійські мандали) так і оборонної (грецькі епімахії, союзи китайських держав) політики, розширення та зміцнення шляхом політичної інтеграції. Це часто призводило до формування на їх основі крупних унітарних держав, а розвиток відносин між ними призводить до розвитку права для їх регулювання; власне тут великою є роль саме таких перших об’єднань державних утворень. Існування ситуації із такими "внутрішніми" відносинами спричиняло також появу системи балансу сил у відповідному регіоні.

Характерна особливість стародавніх міжнародних відносин полягає також в їх поділі на відповідні типи в залежності від політичного статусу стародавніх держав, який був продиктований мірою їх суверенітету. Звичайним станом міждержавної системи була наявність в межах регіону однієї або кількох крупних держав – гегемонів, як правило рівних між собою суб’єктів міжнародних відносин, зовнішня політика яких спрямована на встановлення балансу сил на міжнародній арені (такими у різні часи були Єгипет, Хетське царство, Вавілон, Асірія, Митанні, китайські царства Шан, Чжоу, Цин, Цзинь, індійські – Магадха, держава Маур’їв, грецькі поліси Афіни, Спарта, Карфаген), та низки менших державних утворень з різним обсягом суверенітету – від повністю залежних, завойованих країн чи політично самостійних, але економічно залежних держав (Аласія) до васальних, напівсуверенних держав з обмеженим правом здійснення зовнішніх зносин (Угарит, Амурру, Кадеш). Дослідник стародавнього договірного права Д.Маккарті говорить про три основні категорії суб’єктів міжнародного права в залежності від їх статусу в укладених ними міжнародних договорах: повноправні суб’єкти (сторони рівноправних договорів), залежні держави з обмеженою правосуб’єктністю (сторони васальних договорів) і середній ранг суб’єктів, не васалів але й не повністю вільних, правителів держав лише частково підлеглих Хеттській імперії⁶⁸.

Практично в усіх регіонах учасники міждержавних відносин поділялись згідно з класифікацією Артхашастри на 1 – крупні держави – імперії, 2- незалежні держави меншої ваги та 3 – васалів та протекторати. Останні як правило використовувались крупними державами для проведення їх інтересів як буферні держави, військові форпости, торгівельні постачальники тощо.

Відносини між метрополією і васальною (завойованою) державою відрізнялись їх одностороннім характером: зобов’язанням васалів надавати всебічну допомогу відповідала, як правило, лише гарантія ненападу або, в разі потреби, надання військової допомоги з боку держави – суверена. Різні типи міжнародних відносин – між рівноправними суб’єктами, між залежними і незалежними тощо – характеризували міждержавну систему стародавнього світу. Проте, їх особливістю було те, що залежна держава в них, позбавляючись певної частки свого суверенітету, по – перше, залишалась активним суб’єктом міжнародних відносин, а по – друге, часто добровільно вдавалась до звуження своїх суверенних прав, з метою отримання часто більш сприятливого статусу залежної держави. Так, Ханаан, залежний від Єгипту, окрім захисту з боку останнього отримував певну економічну допомогу; на його ж жителях зміни в суверенітеті не позначались.

До укладення договорів з сильною державою, гегемоном у регіоні, які б ставили їх у залежний статус вдавалися і держави Малої Азії. Подібне становище звільняло їх (не позбавляючи міжнародної правосуб'єктності) від вирішення багатьох проблем зовнішніх зносин.

При заснуванні колоній поширеною практикою Аккаду, а згодом Асірії було встановлення однієї колонії, "відповідальної" за певну групу колоній, та вищою за своїм статусом за них. Правитель такої колонії юридично був представником царя Асірії, та від нього залежали правителі всієї групи колоній. За своєю формою така система колоній нагадує середньовічний принцип "васал мого васалу". Складні зв'язки між колоніями різних рівнів та колоній із "метрополією" регулювались шляхом дипломатичного листування їх правителів або представників їх правителів.

Подібні особливості учасників міжнародних відносин мали вплив на інститут міжнародної правосуб'єктності.

Не рідко перебувати у залежному становищі державі чи державоподібному утворенню було більш вигідно. Так Лідійські царі протягом тривалого часу вели війни з Мілетом з метою захоплення його торгівельних портів. В той же час саме провадження морської торгівлі вони залишали за грецькими купцями, користуючись лише її плодами. Для Мілету залежне становище було швидше вигідним, оскільки, не позбавляючись реальних фінансових інтересів, він отримував з боку Лідії військовий захист і політичну підтримку.

Не вірним було б порівнювати дану систему нерівноправних взаємовідносин держав із феодальною системою епохи середньовіччя. В першій залишався принцип потенційної рівності, а різниця у статусі мала характер економічної залежності і переважно була добровільною. Наприклад, відносини стародавнього Єгипту з його васалами переважно базувались на угоді, добровільній для обох сторін, при чому обидві володіли достатньою міжнародною правосуб’єктністю для її укладання.

Однією з причин різноманітності суб'єктів стародавніх міжнародних відносин був їх об’єкт – протягом історії їх учасники використовували їх з метою поповнення відсутніх у власному розпорядженні ресурсів – економічних, політичних, військових, ідеологічних і т. і.

Породжені економічною несамодостатністю держав, міжнародні відносини спрямовуються на задоволення саме тих потреб їх учасників, які останні не можуть задовольнити власними силами та ресурсами. Тому відносини, що виникали між ними рідко носили широкомасштабний за змістом характер, а частіше стосувались саме тієї кількості питань, яку необхідно було вирішити в процесі взаємодії. Звідси і походить характерна особливість стародавніх міжнародних відносин, як утилітарних, покликаних забезпечити щоденні практичні потреби їх учасників.

Особливістю стародавніх міжнародних відносин був їх 1 - переважно двосторонній і 2 - партикулярний характер, оскільки задоволення своїх щоденних економічних потреб держави могли найбільш ефективно забезпечити у двосторонньому обміні. А це – укладання спеціальних договорів, ведення активної торгівлі у тому числі на далекі відстані (археологічні свідчення говорять про існування морської торгівлі в державах Месопотамії ще у 4 тисячолітті до н.е.), дипломатичні засоби, переговори, династичні шлюби тощо.

Чи не першою формою більш менш розвиненого і систематичного спілкування держав були торгівельні експедиції. Вони посилались переважно на далекі відстані внаслідок дефіциту тих чи інших товарів в державі. Вони мали подвійний характер і розглядались не лише як суто економічні, але і як політико – дипломатичні акції. Як правило, такі делегації поділялись за рівнем, гарантіями їх безпеки та політичними функціями на ті, що надсилались до сусідніх країн та на ті, що вирушали на далекі відстані (у тому числі міжрегіонального характеру).

З розвитком стародавніх міжнародних відносин в них постійно переважав економічний аспект, який впливав на форми всіх зовнішніх зносин держав.

Довгий час саме інститути зовнішньої торгівлі забезпечували інші види відносин між державами. Торгівельні представники були першими іноземцями, що з офіційною метою пересікали кордони стародавніх держав. Відтак і статус іноземців їх положення в державі визначались і формувались залежно від потреби торгівлі, її рівня та інтенсивності. Оскільки саме особи пов’язані з торгівлею мали на ранніх стадіях розвитку міждержавних відносин доступ до іноземних країн, вони і ставали першими дипломатичними представниками і здійснювали окрім суто економічних функцій, завдання політичного характеру. Такі функції торгівцям часто надавав Єгипет та інші держави регіону, використовуючи малозатратні торгівельні експедиції для вирішення поточних проблем міждержавного спілкування.

Вузька спрямованість міжнародних відносин на задоволення поточних потреб (що здійснювалось на початку переважно між сусідами), а також те, що вони велись переважно між державами невеликого регіону, і за невеликої кількості учасників призвело до того, що за формою вони стали нагадувати прообраз сім’ї, сімейних відносин. В цьому можна вбачати пережитки родоплемінного ладу, коли позиції сім’ї були досить сильними, а перша взаємодія з представниками іншої сім’ї здійснювалась за умови включення їх до свого тотему. Особливо характерною “сімейна” система була для Близького Сходу, де існувало декілька незалежних, етнічно різних держав, для яких найбільш придатною формою об’єднання, встановлення між собою сталої системи відносин була форма “сімейних” відносин. Така “сімейна метафора проявляється в поширеному вживанні звернення “мій брат” до партнера (метафора “мій батько” вживалась щодо старшого за віком партнера)” у договорах, дипломатичному листуванні, особистому спілкуванні тощо. Це свідчить про прояви певного усвідомлення належності всіх учасників міжнародних відносин до однієї тісно пов’язаної спільноти, про їх чітку класифікацію за прикладом сімейних відносин.

Окремим напрямом міждержавних зносин стає укладання династичних шлюбів – споріднення різних держав. Це врешті призводить до того що “часом виникає враження, що міжнародні відносини спричинив синдром “великого хутора” і ... вони формувались за моделлю міжособистнісних відносин.”⁶⁹ З поняття міжнародних відносин як “сімейних” в яких правителі держав є родичами (членами сім’ї) випливає їх особливий статус не лише в середині держави, а й у зовнішніх відносинах. Тому не дивно, що персоніфікацією цілого народу, держави на міжнародній арені на певному етапі став її правитель. Саме правитель є дієвою одиницею, реальним учасником міжнародних відносин: основні їх напрями ведуться за безпосередньою участю правителя або його апарату. Зовнішня торгівля більшості стародавніх держав мала характер "палацової економіки": всі зовнішньоекономічні (як і політичні) рішення і відносини йшли з палацу правителя, більшість видів міжнародних зносин мала безпосередній зв’язок з особою правителя, насамкінець, вся економіка держави мала характер "палацової". Те ж можна сказати і про суто політичні чи дипломатичні відносини.

Кульмінацією системи міжнародних відносин стародавнього періоду (на Близькому Сході) вважають систему, що знайшла відображення в Тель – Амарнському архіві дипломатичних документів (середина ХІУ ст. до н.е.) і в якій найхарактерніше закріплена концепція “сім’ї держав” – Амарнську систему: “Міжнародні відносини, як міждержавні, вперше складаються і розвиваються на Стародавньому Сході... В ХV-ХІV ст.ст. до нашої ери для міжнародних зв’язків вживається мова Аккаду або Стародавньої Вавілонії... В Стародавньому Єгипті вже в ІІ тисячолітті до н.е. існувала спеціальна професія людей, які їздили за кордон, підтримували зв’язки з сусідніми державами. Для міжнародних зв’язків єгиптяни вживали не свою рідну, а іноземну мову, якій вчилися відповідні писарі, що були спеціалістами по зносинам з закордоном, з іншими суспільствами та їх правителями. Наявність постійних зносин можна прослідкувати вже в період Середнього царства... Мали місце і дипломатичні переговори перед відкриттям воєнних дій... В цю епоху на східному узбережжі Середземного моря склалася така система рабовласницьких держав, яку зазвичай прийнято називати в міжнародних зносинах “концертом держав”, при наявності постійного взаємного зв’язку між ними.”⁷⁰

У регіоні склалась система міжнародних зв’язків, в яких крупні держави намагались встановити баланс сил, і які отримали ефективне правове врегулювання. Суб'єктами цих відносин виступали політично і інституційно неоднорідні утворення: держави (різного рівня розвитку), державоподібні утворення, міста, вождества, племена, та ін. Створені у той період правила здійснення міжнародних відносин дають приклад стабільного співтовариства держав а концепції, вироблені у Амарнський період, були запозичені античною Грецією.

Існували активні торгівельні зв'язки між близькими регіонами – Месопотамією і Єгиптом, територією Туреччини; Китаєм та Індією та ін., а також між Єгиптом і Китаєм, Індією, що полягали перш за все у торгівельній взаємодії, яка здійснювалась морем. За античних часів активно розвивалась торгівля морем між Грецією та Єгиптом, Індією і Китаєм. Про них свідчать грецькі храми та мотиви вірувань у стародавньому Єгипті, а єгипетські фараони приносили дари грецьким оракулам та святилищам.

Індійські джерела свідчать про активні контакти регіону із Китаєм, Тибетом, Непалом, Шрі – Ланкою, Індонезією, Камбоджею, арабськими, африканськими народами, і навіть з народами латинської Америки – інками і майа, подорожі морем до яких індуси здійснювали за тисячоліття до Х.Колумба (індійський календар, образ лотосу та деякі індійські національні ігри та релігійні процедури було запозичено ацтеками). Про зв'язки із цими американськими народами говорять у стародавній період і китайські джерела. Свідчення про ці контакти можна почерпнути зокрема із запозичених цими народами міжнародно-правових звичаїв. Зокрема китайська міфологія говорить про делегації буддистських місіонерів із Індії (217 р. до н.е.), про їх прийом китайським імператором та їх просвітницьку діяльність. А у 65 р. н.е. вже китайський імператор направив до Індії посольство із проханням прислати буддистських місіонерів до його країни. Об'єктом індо – китайських відносин у той час залишалась культуно – релігійна діяльність; економічний обмін між країнами зводився переважно до торгівлі предметами розкоші. З подібною просвітницькою діяльністю направлялись індійські місіонерські делегації протягом кінця І тисячоліття до н.е. до Тибету, Непалу, Шрі – Ланки, Бірми, Сіаму, Індонезії (проте відносини із останніми носили швидше нерівноправний характер). Паралельно вони виконували функції політичного зближення та встановлення взаємовигідних контактів в інших галузях.⁷¹

Буддистські звичаї виявлено і в Ніневії та інших країнах Малої Азії (так там знайдено принаймні 24 буддистських храми). Дослідники це пояснюють активними торгівельними зв'язками цих держав із буддистським регіоном. Відома низка торгівельних делегації від різноманітних країн Індії до Сирії, Греції та Риму. особливо ефективно провадились торгівельні відносини між стародавніми Індією та Єгиптом, який отримував від індуських купців необхідну будівельну і продовольчу сировину.

* * *

На перших етапах міжнародних відносин, коли в них вступали об'єднання додержавного типу можна говорити про існування протоправа для їх регулювання. З етапу вождеств і пізніше з появою державоподібних утворень і держав можна говорити про виникнення міжнародного права для їх врегулювання. Це право постійно володіло здатністю пристосовуватись до змінних відносин. Цим пояснюється переважання в стародавній період природно – правових, релігійних рис в міжнародному праві. Походження міжнародного права пов'язане з необхідністю врегулювання міжнародних відносин стародавнього періоду, особливості якого породжують і особливості цього права. Каталізатори появи міжнародного права містяться саме в стародавніх міжнародних відносинах; при чому їх зародки належать до етапу до виникнення держав, а власне формування норм, інститутів і принципів міжнародного права відбувалось у відносинах між ранніми державами та протодержавними утвореннями стародавнього періоду.

Виникаючи в різних регіонах стародавнього світу, міжнародні відносини в усіх регіонах мали подібність, що пояснюється як схожістю причин, внаслідок яких держави вступали в такі відносини, так і характером і основними властивостями міжнародних відносин. Призначені для забезпечення поточних, як правило економічних потреб держав, їх міжнародні відносини мали спеціальний характер, спрямовувались на досягнення конкретних вигод. Цим же пояснюється і відсутність довготривалих багатосторонніх союзів стародавніх держав. Це мало вплив і на їх правове регулювання (переважання двосторонніх міжнародних угод, правове врегулювання конкретних вузьких міжнародних питань та ін.).

На особливості стародавніх міжнародних відносин впливав статус їх учасників – звичайним станом була участь в міжнародних відносинах всіх суб’єктів, не залежно від обсягу їх суверенітету та міжнародного статусу. Їх нерівний статус вплинув і на особливості їх міжнародних відносин, що поділялись залежно від нього на різні рівні.