2.2. Передумови походження міжнародного права.

На початкових етапах розвитку людства економічна несамодостатність державоподібних утворень і держав змушувала їх шукати на міжнародному рівні задоволення своїх потреб і зав’язувати з цією метою відносини між собою. Останні, окрім правил регулювання торгівлі та обміну, вимагали й низки супутніх правових інститутів, які б уможливлювали міжнародне співробітництво. Саме тому основною причиною появи міжнародного права стала необхідність врегулювати та стабілізувати відносин між суверенними суспільними утвореннями. Це досягалось шляхом міжнародно-правового регулювання, в процесі якого з’являлись і проходили своє становлення необхідні для врегулювання поточних торгівельних відносин інститути (інститути майбутніх галузей торгівельного, посольського, морського права, права війни та права міжнародних договорів та ін.).

Необхідним елементом провадження міжнародних відносин було ще на їх початковому етапі визнання їх учасниками один одного. Потреба в міжнародно-правовому регулюванні виникла ще на початковому етапі таких відносин – моменті вступу в контакт з потенційно ворожою сусідньою групою, що представляє інші вірування, інші звичаї, традиції, ритуали, а часто і соціальний устрій, ідеологію, організацію. Тому цей процес мав супроводжуватись низкою близьких для правосвідомості обох сторін дій, які б символізували для них прийнятність, дружність одна одної. На цих початкових етапах розвитку стародавнього суспільства, на яких право лише почало зароджуватись, воно ще не було достатньо розвиненим, щоб належним чином врегулювати цей процес. Необхідно було вдаватись до інших, авторитетних систем управління в суспільстві – релігії, моралі, первісної етики та ін. Проте, вони були лише зовнішньою ознакою правового переконання (котре можна охарактеризувати, як зародки правосвідомості). В цьому важливо наголосити на аспекти усвідомлення народів регулювання своїх взаємовідносин саме нормами права, з моменту якого можна говорити про формування міжнародного права. Таке регулювання могло мати зовні різноманітні форми вираження, проте незмінною залишалася його правова сутність: “Центр ваги лежить зовсім не в ідейних, релігійних і економічних зв’язках народів і не в тому, що зв’язки ці можуть більшою або меншою мірою визначати ріст та зміни міжнародного права, але в тому, що самі народи вважають, що їхні відносини регулюються правом, а не релігією чи мораллю”⁴⁸. Проте, маючи таке усвідомлення стародавні (первісні) народи все ж повинні були створювати в першу чергу взаємно прийнятні норми взаємо поведінки. І в цьому допоміжним джерелом виявились існуючи звичаї, що мали часто багато спільних рис.

Тому і пізніше в стародавній період механізм правового врегулювання вступу суб'єктів міжнародного права у відносини між собою (наприклад, інститут визнання, одностороння пропозиція про укладання договору та ін.) мав багато природно-правових рис, релігійне забарвлення тощо. Це пояснює походження багатьох ритуалів і церемоній первісних племен, що супроводжували їхні контакти з іншими групами. Пережитки цих ритуалів дійшли до нашого часу у формі звичаїв ввічливості, гостинності, доброї поведінки та ін. Одним з таких звичаїв є правило приносити подарунок, при вступі на територію іншої особи. Воно має своє коріння в протоправовому звичаї, що існував ще з племінних часів, і полягав в принесенні дарів представником одного племені іншому при вступі на його територію. Соціальний аспект цього звичаю залишився у існуючому правилі ввічливості, правовий – вплинув на формування інституту економічного обміну і обміну подарунками і в ширшому значенні – на принцип міжнародно-правової відповідності (еквівалентності). Відтак, вироблення спільних обрядів, ритуалів і врешті звичаїв вступу та започаткування відносини між різними за своїми традиціями, ритуалами, звичаями утвореннями є важливим вже правовим, або протоправовим актом. Цей процес є прототипом цілої сукупності сформованих в майбутньому норм визнання, переговорів, укладання договорів та ін. галузей міжнародного права.

Створення різними за своїми віруваннями суспільними утвореннями блоку спільних звичаєвих норм визнання є тим більш важливим, оскільки в стародавньому суспільстві за великої ваги і авторитету вірувань, релігії ці норми вимагали й лояльного ставлення до релігії та вірувань свого міжнародного контрагента. Ця вимога закріплювалась міжнародно-правовим звичаєм. В античній Греції, наприклад, на перших етапах існування її полісів вважалось неприпустимим порушувати звичаї інших народів, паплюжити їхні святині з тієї причини, що для кожного народу найсвятішими є саме його звичаї, відтак такі дії, є найбільшою образою для іншого народу. Тут в середовищі перших грецьких суспільних утворень виникає принцип – не чини іншому того, чого не хочеш, щоб вчинили по відношенню до тебе, який швидко стає принципом стародавніх міжнародних відносин та права. Неприпустимість же свавільних дій проти інших народів греки усвідомили досить рано, зрозумівши, що ворогування з сусідніми народами не приносить користі і не сприяє власним інтересам.

Це мало й зворотний вплив на релігійні та етичні системи первісних утворень: “Навіть, якщо первісна мораль була призначена для вузького кола, вона почала застосовуватись до перших ще не міжнародних, а міжплемінних відносин; ще велась великою мірою внутрішня боротьба, але вже існувала виразна тенденція, принаймні між сусідніми племенами вирішувати спори компромісом і взаємною згодою.”⁴⁹ Поступово ідея об’єднання різних суспільних груп стала втілюватись у спільні ритуальні, релігійні дії. В ході таких об’єднувальних акцій релігійного характеру створювались інститути які лягли в основу процедури створення міжнародних союзів держав, укладання багатосторонніх договорів тощо. Визнання первісними утвореннями один одного зробило можливим встановлення системи міжнародних відносин. Важливим елементом цього процесу є усвідомлення його сторонами однакового права одна одної на участь в таких відносинах і, як наслідок, формування їх переконання у взаємній рівності. Тут ритуали, що відіграють для регулювання таких відносин більшу роль своєю зовнішньою формою, аніж позитивним змістом (ритуали мають менше нормативного змісту аніж, навіть, обряди), є швидше процедурним супроводом встановлення відносин між різними соціальними групами. Основним в ньому були первісні протоправові норми, що і встановлювали механізм входження в такі відносини. Маючи звичаєву основу, такі норми досить швидко стали правовими, формулюється вимога їх дотримання сторонами-учасниками відносин із відповідними санкціями за їхнє порушення.

Вихід за межі власного соціуму вимагав врегулювання статусу іноземців, як первинного елементу міжнародних відносин. Недоброзичливість чи відверто негативне ставлення до іноземців, що існували в первісному суспільстві, вступили в протиріччя з вимогами економічного та політичного розвитку суспільних спільнот.

Вирішити цю проблему могло тільки право, оскільки інші системи управління в первісному суспільстві (релігія) часто самі встановлювали стан недовіри до представників іншого племені чи вірування. Навіть серед греків, які надавали великого значення факту належності особи до своєї цивілізації, якщо вона сповідувала іншу релігію, то за своїм правовим статусом прирівнювалась до варвара, але кожен вважався греком, “хто вірив у спільні грецькі божества – Олімпійських богів.”⁵⁰ Подібною до цієї була ситуація в державах стародавнього Китаю, які розглядали варваром не ту, особу, яка належить до іншої держави, народу чи етносу, а ту, “яка не здатна зрозуміти сенс і дотримуватись ритуалів, звичаїв, і узгодити свою поведінку з вимогами високоморального, соціального внормованого життя.”⁵¹

На становлення правового статусу іноземців мали вплив регіональні особливості стародавнього світу: першими відносинами, що виникали між суверенними утвореннями, були відносини всередині певного регіону (Месопотамія, Греція, Індія), і тільки згодом вони виходили за його межі (відносини між різними державами великого, багатоетнічного регіону, наприклад, Близького Сходу, міжрегіональні відносини). Представників різних державних утворень всередині одного географічного, геополітичного, державно - етнічного регіону часто об’єднувала належність до спільного етносу, подібність вірувань або й спільна релігія. Це породило поєднання на початку в міжнародному праві двох різновидів статусу іноземців: іноземці всередині певного державного регіону (представники різних номів Месопотамії або міст античної Греції) та іноземці з держав інших регіонів. Зі зрозумілих причин першим надавався більш сприятливий режим. З розвитком міжрегіональних відносин концепція більш сприятливого статусу представників держав свого регіону була перенесена на всіх іноземців. Насамкінець режим найбільшого сприяння іноземцям став мало чи не в усіх регіонах стародавнього світу загальновизнаним. Це трапилось досить рано і перші міжрегіональні контакти датуються ще 4 тисячоліттям до н.е.

В той же час відносини між народами з різним етносом та віруваннями вимагали саме сприятливого взаємного врегулювання статусу іноземців. За свідченням Геродота "Після того, як Крез підкорив всі ці народності і приєднав їх до лідійського царства, до багатих і могутніх Сардів стали стікатися всі мудреці, які жили тоді в Елладі (кожен з них із самих різних мотивів)" (Історія. І.29). Так само священним розглядалось для греків право отримання притулку. Навіть, у відносинах щодо потенційних ворогів цар Крез вимушений був надати їм це право: "Цар спочатку по – дружньому прийняв цих скіфів, оскільки вони прийшли просити притулку." (Історія. І. 73). В багатьох випадках тим іноземцям, які просили притулок одразу надавались і усі політичні і громадянські права.

Причини вступу стародавніх народів у відносини між собою вимагали і відповідного забезпечення цих відносин; відтак, відправлення своїх людей за кордон і прийняття іноземців було об'єктивним продовженням даної цими народами згоди на взаємні відносини. Якщо ще врахувати, що передумовою вступу в такі відносини була взаємна зацікавленість держав (яка інколи доходила до рівня життєвої необхідності), то стає зрозумілим, що в інтересах цих держав було і належне ставлення до іноземців, (що на практиці реалізовували такі відносини), яке встановлювалось в порядку взаємності.

Почали з'являтись правила найбільшого сприяння торгівцям із закордону. В Месопотамії торгівля знаходилась під суворим наглядом правителя, який передбачав зокрема і встановлення системи привілеїв іноземним торгівцям та ведення торгівлі дипломатичними каналами. Відтак тут змогла процвітати міжрегіональна торгівля та міжнародна взаємодія у всій сукупності факторів.

За свідченнями деяких дослідників, в аккадській мові існував термін на позначення "свободи пересування". Це поняття містилось у кодексі законів Ліпіт-Іштара і застосовувалось зокрема щодо громадян міст Шумеру і Аккаду. Перше його значення полягало в звільненні реформою Ліпіт – Іштара громадян цих міст і надання їм певної сукупності прав (які в майбутньому, зокрема в сучасному міжнародному праві складуть основу поняття "громадянські права та свободи"). Серед іншого передбачалось звільнення їх від рабства та залежного стану і надання їм свободи пересування в Месопотамії та за її межами. Згодом це поняття поширилось і на іноземців, зокрема подорожуючих торгівців та офіційних (дипломатичних) представників інших країн.⁵²

Так, встановлення правового статусу іноземців було одним із перших кроків на шляху до становлення міжнародного права: “Припущення про те, що контакти з іноземцями були головним рушієм історичних змін, - писав В.Мак-Ніл, - і зараз видається мені слушним, а акценти, зроблені на базі цього припущення, - правильними. ...Щоб утримувати цивілізацію від розпаду, у ній повинна відбуватися постійна циркуляція новин та їх тлумачень між окремими містами, регіонами, соціальними та етнічними групами, що складають соціум.”⁵³

З розвитком міжнародних відносин і збільшенням міграції виникає необхідність врегулювання не лише особистого статусу іноземців але й статусу їх майна. Це відбувається на етапі повного визнання за іноземцями певного (часто більш сприятливого) статусу, і впливає на становлення низки інститутів міжнародного приватного права. Вимоги врегулювати міжнародні майнові відносини походять з тих же економічних чинників, котрі призвели і до утворення статусу іноземців взагалі. Виходячи з економічної доцільності даного інституту, він передбачав надання сторонами – учасницями торгівельних відносин взаємно сприятливого режиму для своїх офіційних представників та максимального задоволення їхніх майнових інтересів. Врегулювання статусу майна іноземців мало вплив і на становлення інституту міжнародної відповідальності (зокрема за ушкодження чи знищення іноземного майна), яка, як правило, носила колективний характер.

Починаючи з окремих випадків регулювання статусу майна іноземців, відповідні норми розвинулись до рівня регулювання широкого кола міжнародних майнових відносин. Детальніше про особливість останнього буде сказано далі (зокрема при розгляді економічних чинників появи міжнародних відносин та інститутів торгівельного права в стародавній період), проте відповідні витоки цього регулювання полягають саме в необхідності на перших етапах міжнародних відносин (навіть на етапі їх зародження) врегулювати статус майна іноземців. Останні із певним поширенням ще первісних контактів між різними суспільними групами, племенами і т.д. перебуваючи на території іншої такої групи (в тому числі і переважно з економічною метою) змушували її встановлювати статус свого майна, що пізніше став основою сукупності міжнародно-правових норм щодо врегулювання статусу іноземного майна (як особистого, так і державного).

Головною формою здійснення міжнародних відносин спершу був обмін, торгівля, подарунки, данина та інші види економічної взаємодії. Цим пояснюється і розвиток в першу чергу інститутів торгівельного права, та інших правових інститутів, які також мали на меті забезпечення торгівельних відносин. Еквівалентні дарунки, що започаткували ширший торгівельний обмін, а згодом стали міжнародно-правовим інститутом, вплинули на становлення супутніх інститутів права торгівлі (гостинності, визначення статусу офіційних торгівельних делегацій та його відмінність від статусу приватних торгівців чи купців, поняття мита, податків на іноземні товари, режимів міжнародної торгівлі, статусу іноземного майна, територіальних режимів, сплати данини, укладання угод та визнання інших джерел міжнародного права, відповідальності і навіть укладання династичних шлюбів). Розвиваючись в регулюванні міжнародного економічного обміну ці інститути з розширенням сфери міжнародних відносин набували нових рис і включались в інші галузі права (посольське, морське, право договорів, право війни та ін.). Це видно на прикладі інституту обміну жінками, який вплинув на появу інституту еквівалентних дарунків, а згодом ліг в основу процедури укладання династичних шлюбів та відповідних їм договорів.

Зародившись великою мірою для задоволення економічних потреб (і внаслідок маючи як форму, так і зміст економічного, торгівельного характеру) перші контакти між первісними утвореннями, розвинувшись і перерісши у сталу систему міжнародних відносин, залишили подібну форму та риси. Проте, вже при розвинених міжнародних відносинах (публічного, навіть міждержавного характеру) вони містили подібні економічно-торгівельні риси, лише з метою посилення публічно-правових, політичних аспектів (в якості дипломатії чи торгівлі престижу, торгівельного обміну, як прояву comitas gentium). Своїм же походженням така форма здійснення міжнародних відносин завдячує саме первинним потребам в походженні міжнародного права, як регулятора економічної та торгівельної взаємодії несамодостатніх в економічному розумінні первісних утворень.

Економічні вимоги вплинули в стародавній період і на запозичення суто торгівельних процедур при формуванні міжнародно-правових інститутів. Зокрема інститути міжнародно-правової суб’єктності і статусу території зазнали впливу вимог міжнародного економічного характеру і узвичаєним способом набуття території стала її купівля. Про такий випадок йдеться у договорі правителів міст Ямхаду (Абба – Ана) і Алалаху (Ідрімі) - (близько середини ХVІІІ ст. до н.е.): “Якщо наступник Ярімліну захоче продати одне зі своїх міст, то його старший брат має його купити; він може продати його тільки наступнику Абба – Ана, але іншому цареві він не може його продавати.” Процедури, характерні торгівельному обігу, починали застосовуватись й іншими інститутами та правилами міжнародного обороту.

Даний принцип, що базується на основі принципу еквівалентності або відповідності, став ключовим процесуальним принципом міжнародно-правового регулювання. Основним же здобутком міжнародного права стародавнього періоду, який перейшов до нього від вимог міжнародного економічного обігу, є становлення принципу еквівалентності, правової взаємності і відповідності дій однієї сторони діям іншої, котрі є властивими саме торгівельним, обмінним відносинам.

Він є ключовою ідеєю дипломатичного листування правителів близькосхідного регіону. Питанню дотримання принципу еквівалентності в міжнародних взаємовідносинах присвячено більшу частину дипломатичного листування Тель–ель-Амарнського архіву.

Обмін подарунками є обов'язковим інститутом як з боку залежного правителя щодо його господаря, чи просто керівника більш могутньої держави, так і навпаки.

Взаємні відносини базувались на своїх правилах взаємності: а) взаємна довіра; б) домовленість про взаємну довіру чи недовіру іншим царям; в) дозвіл взаємоузгодженого контролю та ін. Кожний з видів взаємних відносин мав свої особливі правила. Так на загальноприйняту взаємність могли претендували інші царі, бо ж неодмінною умовою її був груповий характер. Взаємність на умовах рівного статусу повинна була поширюватися на всі види співробітництва: від обміну принцесами до компенсацій у формі подарунків.

Принцип еквівалентності, правової відповідності проявився і в міжнародних відносинах регіону античної Греції.⁵⁴ Аристотель писав про необхідність "політичної дружби", що базується на принципі взаємовигідності та правової відповідності. Саме цей принцип за Аристотелем не лише сприяє встановленню рівності суб'єктів міжнародних відносин, а й утворює стан "взаємної рівності", який зберігає міста.

В стародавній Греції взагалі розвиненою ідеєю була ідея правової відповідності у міжнародних відносинах, справедливості, яка стала для греків основою їхньої правосвідомості. За свідченнями Фукідіда вони вважали справедливим, “щоб той, хто просить допомоги в іншого ... (якщо він не вправі розраховувати на винагороду за минулі великі благодіяння або на союзницькі взаємовідносини), довів, що задоволення його прохання відповідає інтересам тих, до кого він звертається, або, принаймні, не суперечить їм, і що ця допомога буде зустрінута з неодмінною вдячністю.” (Історія. І.32).

Існування держав і державоподібних утворень на територіях з різною економічною цінністю в умовах, коли чи не найпершу роль в становленні стародавніх держав відігравали економічні інтереси, також вимагало правового врегулювання статусу території. При вступі первісних утворень у взаємовідносини, виникла необхідність у розмежуванні меж допустимого втручання на територію один одного. Через це вже на перших етапах міжнародної взаємодії виникають міжнародно-правові інститути встановлення, визнання, зміни та режиму кордонів і статусу території. Саме тому в стародавньому міжнародному праві статус території та встановлення кордонів стали одними з найбільш розвинутих інститутів. Виникають різні способи набуття території і їх правове закріплення; визначення територій з різним правовим статусом.

З подальшим розвитком міжнародних відносин виникла необхідність у врегулюванні засобів їх здійснення: встановлення статусу офіційних дипломатичних представників, розмежування їхніх функцій та надання їм відповідного захисту. Першими інститутами, знаними ще на ранніх етапах міжнародних відносин, були гостинність, гарантії безпеки дипломатам, правила покровительства, а першим необхідним елементом міжнародних відносин, який би їх уможливлював було визнання за офіційними представниками іноземної сторони статусу особистої недоторканості. Вони генетично пов’язані з інститутами статусу іноземців та гостинності, проте, мають самостійне походження ще на етапі так званої “первісної дипломатії”.

Розвиток відносин між державами і державоподібними утвореннями вимагав не лише правового врегулювання а й закріплення останнього у відповідних міжнародно-правових джерелах. На ранньому етапі міжнародних відносин стали виникати правила і процедура створення міжнародних звичаїв, договорів, усних домовленостей. Один із найперших міжнародних договорів (договір царя Хетів Цідантаса І з правителем Кіццуватни Піліясом – поч. ХV ст. до н.е.): "Сонце, великий цар, цар Цідантас, цар країни Хетів, і Піліяс, цар Кіццуватни, зв’язали себе договором".

Представляючи різні соціальні утворення, часто різні релігії, які забороняли відносини а тим більше укладання домовленостей з іноземцями, сторони таких актів вдавалися до деталізованої процедури їх укладання з метою взаємного визнання за ними юридичної сили. Так виникають досить складні правила процедури укладання міжнародних договорів та встановлення засобів їх забезпечення (визначення статусу заручників, розміру та умов сплати данини, визнання богів сторін та ін.) і встановлюється принцип дотримання міжнародних зобов’язань. Таким правилам створення міжнародно-правового джерела, тісно пов'язаним з ритуалами та обрядами при укладанні і реалізації, практикою найбільше відповідав звичай. Тому досить тривалий час саме він був основним джерелом стародавнього міжнародного права.

Проте, з розвитком стародавніх міжнародних відносин виявилась недостатність звичаю для їх регулювання. Відтак, почали вдаватись до можливостей інших джерел, що в свою чергу породжувало відповідні нормотворчі процедури. Необхідність визнання таких правочинів з іншими суспільними утвореннями (або їх представниками) породжувала в свою чергу низку супутніх міжнародно-правових інститутів: договірної ініціативи (що мала відповідати встановленій процедурі), форми договору, статусу та положення свідків укладання договору, підписання та ратифікації, депозитарію, гаранта договору, підстав, суб’єктів, умов та розмірів відповідальності за його порушення та ін. Цій же меті служило і зазначення в текстах договорів існуючих і давно визнаних між сторонами звичаїв⁵⁵. Це сприяло не лише підтвердженню юридичної сили таких звичаїв, а й підвищенню авторитету договору, особливо на тих етапах, коли він ще не отримав достатнього визнання в стародавній правосвідомості.

Чи не головним аргументом заперечення міжнародного права стародавнього періоду було твердження про переважання у той час відносин ворожості між народами, переважання воєнних відносин перед мирними. Стан недовіри, ворожості між різними народами і державами можна вивести швидше з релігійних, етичних, ідеологічних, інших соціальних переконань стародавніх народів. Виходячи з причин появи та функцій міжнародного права, швидше слід говорити не про неможливість його існування внаслідок ідеології ворожості між різними суспільними групами, а про його виникнення саме як засобу запобігання конфліктів і первісної ворожості і уможливлення міжнародної взаємодії. Внаслідок первісного негативного ставлення до іноземців і за умови крайньої необхідності міжнародних економічних контактів з ними, міжнародне право виникає для уможливлення таких контактів і запобігання міжнародних конфліктів.

Воно виникло у тому числі для подолання низки негативних чинників, що існували у відносинах між первісними суспільними групами: “Вже в глибокій давнині люди стали розуміти, що боротьба, доведена до непримиренності, до такого озлоблення, при якому сторони знищують одна одну або настільки втрачають повагу одна до одної, що не здатні вести переговори і встановлювати мир, крайнє шкодить обом сторонам. …Метою архаїчного права було примирення сторін.”⁵⁶

Це ж є і функцією права взагалі, котре виникає для “пом’якшення аргесивної поведінки як членів общини, кланів, так цих колективних утворень в цілому, встановлення необхідного співробітництва та взаємодопомоги між ними. Процес соціалізації (співробітництва, взаємодопомоги, колективізму, організації відповідного духовного життя, корисного управління і т.п.) в суспільствах пивласнюючої економіки набирав силу, заміняв і витісняв чисто біологічну еволюцію людини, і немає нічого більш далекого від сучасних етнографічних та археологічних даних про життя первісних суспільств, аніж зображувати їх як осередок агресивності, взаємознищення, “війни всіх проти всіх””⁵⁷.

Тут важливою передумовою утвердження правових засобів запобігання війнам і конфліктам в міжнародних відносинах було запозичення принципу запобігання злочинам чи їх покарання, що втілювалось у первісних ідеях принципу таліону. Саме він обмежував покарання тим злочином, який було скоєно (якщо хтось вкрав якусь річ він мав віддати її власникові таку саму річ і т.п.) і цим запобігав необмеженості у накладанні санкцій на злочинця. В основі принципу таліону лежить знову ж таки принцип еквівалентності або відповідності масштабів покарання масштабам злочину. Принцип таліону не лише відповідав ідеї правової еквівалентності – відповідності покарання злочину, а й сприяв встановленню більш гуманної системи покарань.

Встановлення мирних відносин і запобігання виникненню конфліктів досягається шляхом впровадження правових інститутів недоторканості іноземних офіційних представників, гостинності, переговорів, посередництва, арбітражу, встановлення правового статусу територій, розмежування кордонів, врегулювання меж надання притулку, правового вирішення проблем іноземних біженців та мігрантів, забезпечення міжнародної релігійної терпимості. Виникнення подібних міжнародно-правових інститутів встановлювало процедуру ненасильницького вирішення найбільш суперечливих питань міжнародних відносин. З розвитком стародавнього міжнародного права процедура запобігання міждержавним конфліктам ускладнюється і з’являються нові інститути міжнародного примирення, більшість з яких відомі сучасному міжнародному праву.

В античній Греції говорять про бажаність запобігання війнам, як про принцип життя народів: "немає на світі настільки нерозумної людини, яка б переважала війну, а не мир." (Геродот. Історія. І. 87).

Іншою причиною появи і функцією міжнародного права було врегулювання вже існуючих міжнародних конфліктів. Саме з цією метою вже на початку історії міжнародних контактів виникають інститути ведення війни, правове врегулювання статусу представників ворожої сторони, поводження з воїнами і цивільним населенням, договірного врегулювання воєнного конфлікту. Подібна функція міжнародного права вплинула на появу теорії примирительного походження міжнародного права (Г.Берман, Е.Аннерс). В міжнародному праві, від часу його появи, примирення сторін міжнародних відносин є одним з його найважливіших завдань, хоча й виникло воно паралельно з іншими його функціями: регулювання та стабілізації міжнародних відносин, запобігання міжнародним конфліктам, встановлення міжнародного балансу сил.

Переважна більшість міжнародних усних угод і письмових договорів того періоду містять 1) вимоги мирного улагодження конфліктів; 2) закріплення мирних відносин на тривалі (або необмежений) періоди та 3) правову процедуру вирішення і завершення існуючих воєнних конфліктів (договори царів країни Хетів Цідантаса І з правителем Кіццуватни Піліясом, початок ХV ст. до н.е., Суппілуліуми І з Лабу і населенням міста Туніп, Суппілуліуми І з правителем Митанні Шаттівазою 1350 р. до н.е. та ін.).

Походження міжнародного права має ще одну важливу причину: вже на перших етапах міжнародного спілкування його учасники намагаються створити систему міжнародного балансу сил між собою. За умови часто недружнього ставлення до представників інших етносів або релігій і цю функцію виконувало міжнародне право. Свідченням цього є інститути, що виникли для забезпечення еквівалентних дарунків і згодом склали процедуру і правила торгівельної взаємодії, правові інститути, що супроводжували політичну інтеграцію в процесі створення унітарних держав, відносини союзництва, розмежування юрисдикції тощо. Системи міжнародного балансу сил, досягнута засобами правового регулювання, мала свої регіональні особливості (концепція мандали – кола держав в стародавній Індії, концепція сім’ї держав на стародавньому Близькому Сході та ін.).

В стародавній Індії баланс сил між державами досягався встановленням “кола держав”, дипломатичної концепції, за якою союзницькі відносини підтримувались між державами, що не мають спільного кордону, а навпаки, держави – сусіди мали остерігатись одна одної. Цю доктрину сформульовано в Артхашастрі: “Якщо (правитель) знаходиться між двома більш сильними, то він має прагнути допомоги того, хто здатний його врятувати, або того, хто безпосередньо межує з ним ... Якщо йому загрожує загибель з боку обох, то він повинен прагнути допомоги “серединного” чи “того, хто стоїть у стороні”, або “тих правителів, які є прибічниками таких” і т.д. Подібна концепція зовнішньої політики існувала і в Хетській державі. “Якщо цар країни хеттів, - говориться у договорі царя хетів Мурсіліса ІІ х правителем Угариту Нікмеппою, - вступає у відносини з Ханігальбатом чи Єгиптом, чи Вавілоном, чи Альті чи з іншими ворожими країнами, що знаходяться на кордоні з твоєю країною, які є ворогами царя країни хеттів, чи з будь – якою країною, яка знаходиться на кордоні з твоєю країною і є другом царя країни хеттів (Мукіш, Алеппо, Нугассі) будь на стороні царя країни хеттів, і воюй разом з ним, якщо цар країни хеттів розпочинає війну.” Наприклад один лише Угарит знаходився під впливом Митанні, потім Єгипту, згодом Хетської держави які встановлювали між собою систему балансу сил (окрім укладання договорів, це робилось і засобами фінансового заохочення: так Угарит заплатив велику суму грошей цареві Амурру, щоб той надавав йому необхідний захист від зовнішніх і внутрішніх ворогів).

Подібні звичаї існували і в стародавніх персів. За свідченням Геродота в них "найбільшою пошаною користуються (звичайно після самих себе) найближчі сусіди, потім – більш віддалені, а потім повагою користуються в залежності від віддаленості. Менш за все в пошані у персів перебувають народи, найбільш від них віддалені. ... Перси більше за інших схильні запозичувати іноземні звичаї. Вони, навіть носять мідійську одежу, вважаючи її красивішою за власну, а на війн одягають єгипетські шати." (Історія. І. 134 – 135).

Організаційними передумовами встановлення системи міжнародного балансу сил в стародавній період почали виступати вже перші союзницькі, інтеграційні відносини між державоподібними утвореннями в процесі створення ними унітарних держав (міста – номи Месопотамії, держави – царства стародавніх Китаю, Індії). Процес їхнього об’єднання в єдину державу (Вавилон, Асірія) супроводжувався укладанням договорів, які б гарантували певну міжнародну рівновагу різних держав – імперій. Це вимагало відповідних міжнародно-правових інститутів: встановлення міжнародного статусу та обсягу міжнародної правосуб'єктності союзів держав, союзних держав, імперій, держав – учасниць союзів, врегулювання між ними питань взаємної військової, торгівельної взаємодії, умови взаємної видачі ними злочинців, біженців, врегулювання спільних кордонів.

Іншими міжнародно-правовими засобами встановлення міжнародного балансу сил були договірні відносини між державами, створення багатосторонніх союзів (тимчасових або постійних), спільна міжнародна боротьба з загальними загрозами (піратством, бандитизмом, що проявлявся у нападі на торгівельні і дипломатичні делегації, спільним ворогом).

Засобами міжнародно-правового регулювання встановлювалась міжнародна релігійна терпимість. Вже у ІІІ тисячолітті до н.е. учасниками системи міжнародного балансу сил виступали держави з різними релігіями і віруваннями, що не завадило їм укладати між собою десятки сотень договорів з найважливіших питань міжнародного співіснування.

Цьому сприяли вірування тотемізму у середовищі первісних племен. Символічне втілення певної суспільної групи (утворення) у відповідному тотемі, яким обов’язково виступав “представник природи” – звір або рослина. Відтак, усі суспільні групи-тотеми були пов’язаними спільним верховенством природи, були, ніби однаковими її “дітьми”, рівними перед нею. Відтак, тотемізм ставав основою не лише релігійної терпимості, але й засад рівності у міжнародному суспільстві. Цю думку щодо міжнародного права та міжнародної правосвідомості висловив М.Циммерман: “це символічне втілення колективу в живій істоті або в силі природи – тотемі в свою чергу ніби втілює більш широку і всебічну єдність всіх кланів і усіх тотемів одному великому одухотвореному началі божественної природи, що надає всьому розділеному і індивідуальному вищу синтетичну єдність”⁵⁸.

* * *

Генезис міжнародного права можна віднести до періоду існування ще додержавних політичних об'єднань (“додержавних” міжнародних відносин). Першими (ще в первісні часи) з'являлись зародки тих інститутів міжнародного права, які були покликані забезпечити поточний обмін між різними суспільними групами в умовах їх майже цілковитого взаємного невизнання і які є ключовими, необхідними для правового регулювання міжнародних відносин. Міжнародне право за своїм походженням є тією системою, що пов'язує такі групи і уможливлює мирні відносини між ними.

Походження міжнародного права являє собою об'єктивний процес, що мав місце протягом перших етапів стародавнього періоду, і відбувався під впливом вимог міжнародних суспільних відносин і ніс на собі їх відбиток. Саме ці вимоги і лягли в основу особливостей міжнародного права а також визначили основні напрями його регулюючої дії. Особливості стародавнього міжнародного права також як і наступних періодів були зумовлені історичними особливостями суспільних відносин стародавнього періоду та відносин між стародавніми народами. Характерні риси стародавнього міжнародного права напряму витікають з механізму його походження і періоду формування.