8. Східнослов'янські союзи племен: їх розселення та процес об'єднання навколо Києва

У VІ-ІХ ст. на території України відбуваються якісні суспільні зміни, що згодом призвели до формування та становлення держави східних слов'ян ― Київської Русі. Союзи племен відіграли важливу роль у створенні перших держав східних слов'ян. Спочатку найбільш впливова частина племен — вожді, жерці та інша племінна знать захоплює усі землі, які належали громадам. Згодом деяка частина вільних общинників поступово перетворюється на феодально залежне населення.

Суспільні зміни були б неможливі без впливу господарського життя, яке постійно еволюціонувало під впливом як зовнішнім, так і внутрішнім. Основою господарського життя східних слов'ян було землеробство. Допоміжне значення мали також скотарство та промисли. Протягом VII—IX ст. відбувається вдосконалення техніки обробітку землі та сільськогосподарських знарядь праці. Вирощуються такі злакові культури, як яра та озима пшениця, жито, ячмінь, овес та ін.

Зростання продуктивності господарства сприяло підвищенню прибутків її власників. Родові патріархальні зв'язки слабшають, відбувається перехід від родової до територіальної або сусідської громади. Військова та племінна знать зосереджує у своїх руках не тільки владу, але й більшість земель, рабів, худоби, грошей та цінностей. Такі суспільні зміни призвели до зародження і розвитку нерівності серед громади. Знать сконцентрувала у своїх руках великі землеволодіння і перетворилась у середньовічну аристократію (феодалів), а вільні общинники стали залежним чи напівзалежним населенням.

Важливе місце в господарському житті слов'ян займали ремесла. Найбільш поширеними серед праукраїнських племен були гончарне, залізоробне, косторізне, ювелірне ремесла. Вражаючих успіхів досягла металообробка та добування заліза. Розвій ремесел зумовив і поглибив суспільний поділ праці, сприяв активізації товарного обміну між громадами на тільки сусідніх, а й віддалених племен, Пожвавлення торгових відносин обумовило появу, розвиток і піднесення поселень та міст ("градів") східних слов'ян на перехресті торговельних шляхів.

Активізація торгівлі, зародження товарного виробництва, у свою чергу, сприяли становленню не лише міжплемінного обміну, а й пришвидшували налагодження зовнішніх відносин з іншими країнами, віддаленими значною відстанню. Особливо тісними були комерційні зв'язки з країнами Сходу (Арабським халіфатом, Волзькою Булгарією, Хозарією, Грузією, Кавказькою Албанією, Дагестаном) та Заходу (Великою Моравією, Болгарією, Візантією). Розширення торговельних контактів ще більше збагачувало племінну знать, посилювало розшарування суспільства.

Таким чином, торгівля стала одним із потужних чинників, які сприяли державотворчим процесам у східних слов'ян. Першими східнослов'янськими державами дослідники називають Антську державу (IV-VII ст.), Дулібське князівство (VI ст.), Волинь (VII ст.), Артанію, Славію та Куявію (VIII—IX ст.). їх основою стали великі племінні союзи дулібів, волинян, полян, сіверян, ільменських словен.

У VIII—IX ст. племінні князівства східних слов'ян настільки зміцніли, що про них стали писати і зарубіжні джерела. Зокрема, арабські автори писали про існування трьох центрів східнослов'янських держав: Куявію (союз полянських племен зі столицею Києвом), Славію (ймовірно, союзом племен ільменських словен), Артанію (ймовірно, союзом племен сіверян). Найбільш впливовим серед усіх держав східних слов'ян вважається Полянське, або Київське, князівство, відоме з літописів під назвою „Руська земля". Важлива роль Київщини зумовила консолідацію навколо неї усіх слов'янських племен Східної Європи. Інші державні утворення так і не змогли зберегти свою незалежність, увійшовши до складу Русі. Київське князівство стало тим політичним та економічним ядром, навколо якого сформувалася найбільша європейська країна - Київська Русь.

Таким чином, розвиток родоплемінної організації, постійна воєнна активність, перехід до нових методів і форм управління, зовнішньополітична активність та зростаюче соціальне розшарування населення зумовили появу держав у східних слов'ян. Зміни у суспільному житті праукраїнських племен (вдосконалення техніки обробітку землі, розвиток ремесел, активізація торгівельних відносин, майнове розшарування, зміцнення племінної аристократії) призвели до прискорення державотворчих процесів на українських землях. Помітну роль також відіграли і зовнішні чинники: хозари, які своєю агресивною зовнішньою політикою підштовхували слов'ян об'єднуватися, та варяги, які активно втручалися у політичне життя східнослов'янських держав.

10. Основні етапи розвитку держави Київська Русь

У розвитку Русі виділяють переважно 3 основних етапи:

1. Період формування Київської Русі як держави.

2. Розквіт Київської Русі (посилення централізації влади).

3. Період політичної роздробленості.

Родоначальник київських князів Кий, що, ймовірно, правив наприкінці V — на початку VI ст., розпочав об'єднувати навколо Києва сусідні племена. Володіючи Києвом, полянський князь мав можливість стратегічного контролю над Верхньою та Середньою Наддніпрянщиною, оскільки місто розташовувалося на перехресті основних торговельних шляхів, які пролягали переважно річками. Через Київ проходив відомий шлях „з варяг у греки", що з'єднував Балтійське і Чорне моря.

У VIII ст. виникає центр державності в ільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища недалеко від Новгорода (заснований на початку X ст.). Це державне утворення було військово-політичним союзом слов'янських та угро-фінських племен. Захопивши владу в ільменських землях, варяги звернули увагу на Полянське князівство, яке контролювало важливі торговельні шляхи.

У 879 р. князь Рюрик помер і спадкоємцем став його малолітній син Ігор, регентом при ньому був Олег. У 882 р. Олег на чолі невеликого війська підступає до Києва. Захоплення влади в Києві Олегом призвело до об'єднання Новгородського та Полянського князівств, виникнення великої руської держави. Розпочався процес становлення нового державного об'єднання, яке в істориків отримало назву ― Київська Русь.

На початку правління Олега (882-912 рр.) Руська земля розпалася і князю довелося знову відновлювати територію держави військовою силою. В основу консолідації східнослов'янських племен Олег взяв принцип централізованої держави, а не традиційної до того часу федерації земель.

Протягом 912—945 рр. Руською державою правив князь Ігор . Князювання Ігоря розпочалося із відновлення територіальної єдності країни. Дружина Ігоря І воєнною силою примусила підкоритися волелюбних древлян та уличів.

У 941, 943 рр. Ігор І організував два походи на Візантію. Перший був невдалим, а другий призвів до укладення нового русько-візантійського договору в 944 р. Як і широкомасштабні воєнні кампанії вимагали від держави великих витрат, що підштовхувало київського князя постійно збільшувати податки (данину), у 945 р. Ігор загинув під час повторного збору данини з древлян. Через малолітство сина Святослава І, країною стала керувати його мати Ольга (945—964 рр.). Вона придушила древлянське повстання, а їхню столицю Іскоростень спалила. Загибель Ігоря змусила Ольгу переглянути способи збору податків з населення. Була проведена реформа, яка чітко встановила повинності населення.

Проведена адміністративна реформа, відповідно до якої місцева племінна верхівка остаточно була усунута від влади і у містах були створені постійні осередки центральної князівської влади.

На міжнародній арені княгиня Ольга спромоглася відновити добросусідські відносини з Візантією, до якої здійснила два дипломатичні візити у 946 та 957 рр.

Невдача у проведенні християнізації Русі послабила внутрішні позиції Ольги. Святослав І за підтримки прихильників язичництва отримує всю повноту влади у свої руки. Протягом 964—972 рр. відбувається становлення Русі як ранньофеодальної держави.

Русь періоду правління Святослава І характеризується такими рисами: і) відбулося активне втручання Русі у геополітичні плани Візантії і відповідно залучення у вирішення міжнародних справ у Східній Європі; 2) розширення меж Київської Русі на південь, схід і південний захід; 3) перевага зовнішньополітичних планів над внутрішньополітичними; 4) створення системи васальних відносин; 5) нерівномірний вплив влади великого князя по території держави.

Період піднесення та розквіту Київської Русі припав на кінець X — середину XI ст. Він розпочався не одразу після смерті Святослава І, а після приходу до влади його сина Володимира І. Конфлікт між синами Святослава І призвів до загибелі древлянського князя Олега та київського князя Ярополка. У 980 р. Володимир І стає єдиним правителем Руської держави.

Володимир І продовжив політику своїх попередників щодо розширення меж Русі, у 981-993 рр, відбулося приєднання земель в'ятичів,білих хорватів, ятвягів. Практично завершується формування кордонів Київської Русі.

Від політики розширення меж держави Володимир перейшов до політики їх захисту.

З метою консолідації держави Володимир І провів декілька важливих реформ Володимир І провів адміністративну реформу. Цією реформою Володимир І намагався подолати сепаратизм племінної аристократії. Релігійні реформи на Русі відбулися у 980 та 988 рр. Перша релігійна реформа князя Володимира І була спробою вдосконалення язичництва, пристосування його до державних потреб. Наприкінці 980-х рр. було розпочато процес християнізації Київської Русі.

Наступним кроком Володимира І стало укладення і запровадження нового зведення законів на основі усного звичаєвого права „Уставу земельного", який згодом використав Ярослав І для укладення „Правди Ярослава", або „Руської Правди" (1016 р).

Окрім воєнних кампаній Володимир І увів у традицію міждержавних стосунків Київської Русі шлюби своїх дітей з представниками правлячих династій Європи. Після смерті Володимира І у країні розгорілася боротьба між його синами великокнязівський престол у Києві. Протягом чотирьох років загинули Бори Гліб, Святополк. У 1019 р. великим князем стає Ярослав І.

Правління Ярослава І Мудрого (1019-1054 рр.) припадає на період найбільшого розквіту та піднесення Київської Русі. Головним завданням для князя було об'єднання країни і посилення єдності та централізації держави. На відміну від своїх попередників Ярослав І майже всю свою діяльність присвятив розбудові і зміцненню Русі. Організація продуманої оборони Русі дала можливість Ярославу І в 1036 р, розгромити печенігів, які після цієї поразки вже не тривожили країну.

У 1043 р. русичі востаннє здійснили похід на Константинополь. Незважаючи на невдачу походу, Київська Русь залишилася впливовою державою Східної Європи Зовнішньополітична діяльність Ярослава І спиралася перш за все на дипломатію, а не на грубу воєнну силу. Ярослав І продовжив політику свого батька щодо укладення династичних шлюбів.

Розвиток культури за правління Ярослава І Мудрого у Київській Русі досяг найвищого рівня. Було укладено збірник звичаєвого права „Руська Правда", побудовано велику кількість монастирів, храмів. На чолі київської митрополії без відома константинопольського патріарха було обрано Іларіона.

Незадовго до своєї смерті Ярослав І поділив Русь між своїми синами: старший син Ізяслав ставав великим київським князем.

Таким чином, період піднесення і найвищого розвитку Київської Русі характеризувався такими рисами: 1) відбулося завершення формування території та кордонів держави; 2) посилено центральну князівську владу; 3) продовжено політику християнізації приєднаних земель; 4) укладено збірник кодифікованого права „Руська Правда"; 5) остаточно родоплемінний поділ суспільства було замінено на територіальний; 6) дипломатія шлюбів з європейськими монархами зробила Русь могутньою та впливовою європейською державою; 7) відбулося піднесенням і розвиток культури Київської Русі

Третій період розвитку Київської Русі припадає на часи політичної роздробленості і тривав до захоплення території держави монгольськими завойовниками (кінець XI — середина XIII ст.).

У 1054 р. після смерті Ярослава І три його сини - Ізяслав, Святослав та Всеволод, уклали між собою політичний союз (тріумвірат) і стали спільно управляти державою та забезпечувати її безпеку. Таке становище тривало близько двадцяти років. Бурхливий розвиток феодалізму, зміцнення місцевої аристократії породжували відцентрові тенденції у країні. У 1072 р. князі приймають у Вишгороді загальноруський кодекс правових норм — „Правду Ярославичів".

Отже, наприкінці XI ст. було втрачено політичну єдність у країні, розпочалися численні міжусобні війни князів, посилилася зовнішня загроза, відцентрові тенденції набули незворотного характеру. У XII ст. на території Київської Русі одне за одним з'являються окремі самостійні об'єднання. Роздробленість з часом ще більше прогресувала. Якщо в XII ст. було 15 князівств, на початку XIII ст. їх вже стало 50, а згодом понад 70.

Основними причинами роздробленості Київської Русі були такі причини: 1) етнічна неоднорідність держави; 2) відсутність чіткого механізму спадкоємності князівської влади; 3) зростання великого землеволодіння; 4) посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців, торків та ін.); 5) зміна торговельних напрямків внаслідок дій кочовиків і створення декількох транзитних шляхів поза територією Русі.

Таким чином, третій період існування Київської Русі характеризувався посиленням відцентрових тенденцій, втратою державної єдності, князівськими міжусобицями, зниженням обороноздатності країни, активізацією сусідніх держав, зростанням великого землеволодіння, створенням нових торгових центрів, піднесенням міст, зростанням населення та ін.