2)Лінгвостилістична характеристика античної міфології

Антична література (від лат. Antiquus - стародавній) - література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах та узбережжях). Її письмові пам'ятники, створені на діалектах грецької мови та латині, відносяться до I тисячоліття до н. е. та початку I тисячоліття н. е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.

Традиціоналізм античної літератури був наслідком загальної повільності розвитку рабовласницького суспільства. Невипадково найменш традиційної і новаторської епохою античної літератури, коли склалися всі основні античні жанри, був час бурхливого соціально-економічного перевороту VI-V ст. до зв. е.

В інші ж століття зміни в суспільному житті сучасниками майже не відчувалися, а коли відчувалися, то сприймалися переважно як виродження та занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за добою общинно-родової (звідси – гомерівський епос, створений як розгорнута ідеалізація «героїчних» часів) , а епоха великих держав - за добою полісною (звідси - ідеалізація героїв раннього Риму у Тита Лівія, звідси - ідеалізація «борців за свободу» Демосфена і Цицерона в епоху Імперії). Всі ці уявлення переносилися і літературу.

Система літератури здавалася незмінною, і поети наступних поколінь намагалися йти слідами попередніх. У кожного жанру був основоположник, який дав закінчений його зразок: Гомер - для епосу, Архілох - для ямба, Піндар або Анакреонт - для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл і Евріпід - для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи поета вимірювалася ступенем його наближення до цих зразків.

Особливе значення така система ідеальних зразків мала для римської літератури: по суті всю історію римської літератури можна розділити на два періоди - перший, коли ідеалом для римських письменників були грецькі класики, Гомер або Демосфен, і другий, коли було вирішено, що римська література вже зрівнялася з грецькою досконало, і ідеалом для римських письменників стали вже римські класики, Вергілій та Цицерон.

Звичайно, були і такі епохи, коли традиція відчувалася як тягар і новаторство цінувалося високо: такий, наприклад, був еллінізм. Але й у ці епохи літературне новаторство виявлялося й не так у спробах реформувати старі жанри, як у зверненні до пізніших жанрів, у яких традиція ще була досить авторитетна: до ідилії, епілію, епіграмі, міму тощо.

Тому легко зрозуміти, чому в тих поодиноких випадках, коли поет заявляв, що складає «досі нечувані пісні» (Горацій, «Оди», III, 1, 3), гордість його виражалася настільки гіперболічно: він пишався не лише за себе, а й за всіх поетів майбутнього, які мають наслідувати його як основоположника нового жанру. Втім, в устах латинського поета такі слова часто означали лише те, що він перший переніс на римський ґрунт той чи інший грецький жанр.

Остання хвиля літературного новаторства прокотилася античності близько I в. н. е.., і з цього часу усвідомлене панування традиції стало нероздільним. У древніх поетів переймали і теми, і мотиви (виготовлення щита для героя ми знаходимо спершу в «Іліаді», потім в «Енеїді», потім у «Пуніку» Силія Італіка, причому логічний зв'язок епізоду з контекстом дедалі слабший), і мова, і стиль (гомерівський діалект став обов'язковим всім наступних творів грецького епосу, діалект найдавніших ліриків - для хорової поезії тощо.), і навіть окремі напіввірші і вірші (вставити рядок із колишнього поета у нову поему те щоб вона природно прозвучала і по-новому осмислилася у цьому контексті, вважалося найвищим поетичним досягненням).

А схиляння перед давніми поетами доходило до того, що з Гомера в пізній античності робили уроки і військової справи, і медицини, і філософії та ін. Вергілій же наприкінці античності вважався вже не тільки мудрецем, але і чаклуном і чаклуном.

Третя риса античної літератури - панування віршованої форми - результат найдавнішого, дописьменного ставлення до вірша як єдиного засобу зберегти у пам'яті справжню словесну форму усного перекази. Навіть філософські твори рано грецької літератури писалися у віршах (Парменид, Емпедокл), і ще Аристотелю на початку «Поетики» доводилося пояснювати, що поезія відрізняється від непоезії не так метричної формою, скільки вигаданим змістом.

Однак цей зв'язок вигаданого змісту та метричної форми залишався в античній свідомості дуже тісним. Ні прозового епосу - роману, ні прозової драми в класичну епоху не існувало. Антична проза з самого свого зародження була і залишалася надбанням літератури, яка мала не художні, а практичні цілі, - наукову та публіцистичну.