2. Конституційний принцип народного суверенітету

У формально-юридичному сенсі народний суверенітет – це закріплена в конституції найбільш загальна засада владарювання в державі.

Принцип народного суверенітету в його сучасному трактуванні, запропонованому Ж.-Ж. Руссо, ґрунтується на ідеології природного права, на ідеях справедливості, свободи й рівності індивідів. Він відіграв визначну роль у державно-правових перетвореннях, що відбулися за нових історичних часів.

Відповідне трактування народного суверенітету передбачало таку його якість, як невідчужуваність. Ще у першій Конституції Франції 1791 р. народний суверенітет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та невід'ємним і констатувалося, що "жодна частина народу, жодна особа не може привласнити його здійснення".

Аналогічні або близькі за змістом положення містяться в багатьох сучасних основних законах. При цьому в них часто встановлено заборону підміни носія влади, узурпації влади політичною партією, громадською організацією, будь-якою групою людей або окремою особою. Іноді узурпація влади в державі конституційно визначена злочином (Азербайджан, Вірменія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан).

Похідним від принципу народного суверенітету є право народу на повстання проти правителів, які узурпують владу або зловживають нею. Визнання цього права народу має давню традицію: про нього почали писати ще у XIII ст. Але до революцій XVII– XVIII ст. в Європі й Америці існувала так звана аристократична концепція народу як фактичної сукупності людей, належних до політично та економічно заможних верств.

За змістом сучасних основних законів таке право трансформувалося у право громадян протидіяти незаконним насильницьким зазіханням на конституційний лад (Естонія, Литва, ФРН), на демократичний порядок здійснення основних прав і свобод (Словаччина) або у право чи навіть обов'язок громадян виступити законним способом проти узурпації державної влади (Угорщина).

Ідея суверенітету народу набула суспільного значення в період, коли в Європі розпочався або поглибився процес формування національних держав. З огляду на це, народний суверенітет визначили як національний суверенітет. "Джерело суверенітету сутнісно віднесене до нації. Жодна корпорація, жоден індивід не можуть бути наділені владою, яка не походить з цього джерела" – встановлено у ст. З Декларації прав людини та громадянина 1789 р. (Франція).

Однак і в чинній Конституції Франції передбачено, що "національний суверенітет належить народу" (ст. 3). Подібно визначений носій і джерело влади в інших сучасних основних законах: носієм національного суверенітету є народ (Іспанія), усі "влади" походять від нації (Бельгія), верховна влада належить нації (Польща), суверенітет належить нації (Люксембург, Туреччина) тощо.

За наведеними та іншими такими прикладами йдеться про суверенітет політичної нації, тобто народу як сукупності громадян або як сукупності виборців.

Водночас іноді в основному законі визнається право нації – етнічної спільноти – на самовизначення, наслідком реалізації якого може бути й утворення окремої держави. Наприклад, у преамбулі Конституції Словаччини визначене "природне право націй на самовизначення", а в ст. З Конституції Словенії – "споконвічне і невідчужуване право словенської нації на самовизначення".

Поняття народного суверенітету спирається на більш загальне поняття народу. Починаючи з XVII ст., визнаною є укорінена в доктрині природного права так звана демократична концепція народу як сукупності вільних і рівних у правах індивідів, які є членами суспільства і водночас самодостатні у своїй індивідуальній якості.

У наші дні на рівні суспільної свідомості народом вважається або усе населення конкретної країни, або конкретна етнічна спільнота – нація. Певний час терміну "народ" надавалося ідеологічне забарвлення, і ним позначали "експлуатовану частину" суспільства, його відповідний клас або класи.

Існують юридичні трактування терміна "народ", які взаємопов'язані.

Народ – це сукупність усіх громадян, про що йдеться в основних законах Азербайджану й Узбекистану. У Конституції Сербії визначено "державу сербського народу, всіх громадян, що в ній проживають" (ст. 1).

Народ – це також сукупність усіх виборців, або виборчий корпус. В основних законах народ як виборчий корпус прямо не визначається, але використовуються похідні терміни, зокрема "народне голосування" і "народний референдум".

Трактування народу як сукупності всіх громадян і як виборчого корпусу іноді відображені в назвах парламенту: наприклад, "народні збори" в Болгарії, Данії й Сербії. В конституціях Іспанії та Нідерландів парламент визначений як такий, що "представляє народ", а Молдови й Румунії – "представницький орган народу".

Відповідні юридичні трактування народу знаходять вираження в таких термінах, як "народний депутат" і "народний представник".