11.2. Соціальна політика стосовно осіб з обмеженими можливостями та моделі інвалідності

Соціальна політика стосовно осіб з обмеженими можливостями здійснюється за двома напрямками:

• з точки зору суспільних, глобальних проблем — зміни суспільної думки до проблеми інвалідності і, формування середовища життєдіяльності, створення системи соціального і раціонального працевлаштування і т.п.;

• з точки зору окремого індивіда — створення необхідних умові для адаптації до нових життєвих умов з урахуванням індивідуальних особливостей.

У Рекомендаціях до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. відзначалося, що «інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, що не дозволяють людині яка має інвалідність бути інтегрованим у суспільство і брати участь у житті сім’ї або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям».

Значні зусилля щодо зміни в суспільних відносинах стосовно інвалідності відіграє ООН і її спеціалізовані установи, інші організації міжнародного співтовариства. Так Україна нещодавно приєдналася до Конвенції ООН про права інвалідів, підписавши відповідний Факультативний протокол. Цей документ стандартизує права і свободи осіб з обмеженими можливостями та попереджає їх дискримінацію.

Згідно з зазначенисм вище міжнародним документом, якою б не була інвалідність, набутою або вродженою, особлива увага приділяється двом її аспектам - індивідуальному та суспільному. Перший аспект полягає у прагненні до повного або часткового відновлення втрачених можливостей і він ґрунтується на так званій медичній моделі інвалідності. Інший аспект акцентує увагу на забезпеченні умов особам із обмеженими можливостями для реалізації прав у всіх сферах суспільного життя. Цим аспектом опікується так звана соціальна модель інвалідності.

Медична модель інвалідності ідентифікує фізичний стан, що характеризується хворобою або інвалідністю, та визначає шляхи його стабілізації, контролю та реабілітації. Визначення шляхів стабілізації, контролю та реабілітації дозволяють оцінити необхідні людські та матеріальні ресурси галузі охорони здоров'я та пов'язаних з ними послуг. Тобто медичні моделі інвалідності можуть дати фінансову оцінку витрат і вигод медичних, соціальних або професійних заходів, що відображатимуться відповідними статтями Державного та місцевих бюджетів або цільових програм, а також у вигляді виплат та пенсій,які складають видатки позабюджетних фондів.

Медична модель інвалідності класифікує причини інвалідності за трьома групами: генетичні/спадкові фактори, біологічні (в тому числі пов'язані з віком) чинники та аварії. За статистичними даними, в Україні упродовж багатьох років серед причин первинної інвалідності (так само, як і серед причин смертності) зі значним відривом лідирують захворювання серцево-судинної системи. За ними йдуть злоякісні новоутворення, захворювання нервової системи та травми. Переважна більшість інвалідів мають другу групу, частки інвалідів першої і третьої групи також приблизно однакові. Основні причини інвалідності значною мірою визначаються віковим складом інвалідів, адже більше половини осіб, вперше визнаних інвалідами, досягли пенсійного віку (чоловіки старше 60 років, жінки старше 55 років). Очевидно, що для різного віку причини інвалідності помітно різняться. Частки "молодих" (16-44 років жінки, 16-49 років чоловіки) інвалідів та інвалідів передпенсійного віку приблизно однакові

На відміну від медичних моделей, що слугують для бюджетування галузі та її фінансового прогнозування, соціальні моделі використовуються для реалізації політики держави та розробки відповідних соціальних програм. Чинне українське законодавство, відповідно до української соціальної моделі інвалідності, визначає інваліда як особу зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, міра втрати здоров'я якої визначається шляхом експертного обстеження в установах МСЕ МОЗ України та призводить до обмеження життєдіяльності, що тягне за собою необхідність соціальної допомоги та захисту.

Соціальна модель інвалідності зазвичай спрямована проти навмисних та ненавмисних бар'єрів, забобонів та ізоляції з боку суспільства щодо тих його членів, які мають явні чи неявні відмінності від «середньостатистичної працездатної» особи. Фундаментальним аспектом соціальної моделі є поняття рівноправності, яке в демократичному суспільстві трактується як гарантування можливості приймати рішення та здатність жити повним суспільним життям. Зазвичай соціальна модель інвалідності ставить такі вимоги до суспільства:

• визнання рівного потенціалу осіб із розладами здоров'я, індиферентними стосовно обраного виду діяльності;

• відповідна соціальна підтримка;

• адекватне подання інформації (шрифт Брайля тощо);

• позитивне ставлення до певних обмежень щодо поведінки;

• належна інфраструктура (пандуси, ліфти);

• спроби змінити, "виправити" або "лікувати" особу проти її волі є виявом дискримінації і упередженого ставлення, що може завдати шкоди самоповазі та соціальній інтеграції.

Підписання згаданої міжнародної Конвенції ООН про права інвалідів означає перехід української соціальної моделі інвалідності, що нині сповідує «пасивний» підхід і розглядає інвалідів як осіб, які потребують соціального захисту, до ставлення до інвалідів як до активних членів суспільства, що розглядає осіб з обмеженими можливостями як таких, яким потрібно створити умови, аби повністю реалізувати їх індивідуальний суспільно-економічний та культурний потенціал.