6. Південна Україна

До складу Південної України (Степу) входили володіння знищеної Запорізької Січі, а також Причорноморські землі, захоплені Росією внаслідок російсько-турецьких війн другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія» – від Новоросійської губернії, створеної тут 1797 р. У 1802 р. значну територію Новоросійської губернії переділили на три частини: Миколаївську (з 1803 р.– Херсонську), Катеринославську й Таврійську губернії. Внаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Російська імперія захопила територію між Прутом і Дністром, з якої було утворено Бессарабську область, включену до складу Новоросії. Усі ці адміністративні одиниці входили до складу створеного 1828 р. Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

Для імперського уряду Південь став найпривабливішим регіоном з-посеред земель, приєднаних наприкінці XVIII ст. Внаслідок становлення індустріального суспільства у західноєвропейських країнах і збільшення попиту на зерно та інші сільськогосподарські продукти Південь з його родючими грунтами міг стати головним їх постачальником.

Можливість швидко розбагатіти, а також те, що селян-утікачів не повертали звідси їх давнім господарям, сприяло швидкому заселенню краю. Протягом першої половини ХІХ ст. населення губерній Півдня зросло вдвічі й 1851 р. нараховувало 2,3 млн душ. Основну масу переселенців становили українські селяни, значно меншу – російські.

Імперський уряд заохочував також переселятися на вільні землі Півдня іноземних колоністів. Серед тих, хто переселився сюди протягом першої половини ХІХ ст. найбільше було німців.

Внаслідок переселенських процесів етнічний склад населення Півдня був досить строкатим. Українці складали близько 74% населення, росіяни – 12%, молдавани – 9%. Серед інших народів, які населяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї та ін.

Соціальна структура Південної України значно відрізнялася від інших регіонів:

   більшість працездатного населення становили державні селяни, військові поселенці, іноземні колоністи, козаки. Усі вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі;

   кріпосні селяни складали незначну частину населення;

   великі землевласники мали тут найбільші з усіх українських земель володіння. Так, скажімо, німецькі барони Фальцфайни володіли 100 тис. десятин, графи Канкріни – 60 тис., графи Воронцови-Шувалови – 59 тис.;

   кількість міщан зростала разом із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та місцевої промисловості. Національний склад міського населення був дуже строкатим, українці в ньому становили меншість.

Внесок Півдня в український національний рух був невеликим. Набагато більше було значення Півдня для складання нової системи господарських зв’язків між українськими землями та унаочнення переваг використання вільнонайманої робочої сили.

3.4Економічне становище України в першій половині ХІХ ст.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин

У першій половині ХІХ ст. інтенсивно відбувався розпад феодально-кріпосницької системи. Він полягав насамперед у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Провідною галуззю економіки України й у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.

Незважаючи на це, у сільському господарстві протягом першої половини ХІХ ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які сприяли зростанню продуктивних сил і наполегливо вимагали ліквідації кріпосництва. Розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. З 1778 р. по 1851 р. посівні площі півдня України збільшилися у 25 разів. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, з’являлися нові галузі сільського господарства: тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну і льону) для продажу. У поміщицьких господарствах з’являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалися вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини.

Налагоджуючи товарно-грошові відносини, поміщики передусім збільшували виробництво та продаж хліба й особливо пшениці. У середині ХІХ ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Збільшували обсяги вивозу за кордон — в основному через чорноморсько-азовські порти: Одесу, Бердянськ, Миколаїв, Маріуполь, Таганрог.

Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, у губерніях Херсонській, Катеринославській і Таврійській.

Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини ХІХ ст. 40 % усього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна.

Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, — віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, через вузькість місцевого внутрішнього ринку не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого внаслідок цього не мала збуту. У зв’язку з цим лівобережні поміщики переробляли хліб на горілку.

Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур — тютюну, конопель та льону. Із другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків.

Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розпаду феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоча й ґрунтувалися на праці кріпаків, але вироблена продукція переважно йшла на продаж: борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (гуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості.

Для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо у степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати у своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косарки, молотарки. Ці машини здебільшого привозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які були засновані у той час.

Деякі поміщики робили спроби раціоналізувати своє господарство, запровадити досягнення агрономії.

Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773–1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету. Його зусиллями в 1811 р. у Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об’єднало майже 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку у с. Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле.

Значного розвитку набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Чумаки купували випарну і кам’яну сіль, в’ялену і солену рибу в Криму, Бессарабії, у Бахмуті, на Дону і Волзі та продавали по всій Україні й Росії. Чумацький промисел відігравав важливу роль у розширенні торгівлі та зміцненні економічних зв’язків України з Росією.

Початок промислового перевороту в Україні

Разом із сільським господарством в Україні у І половині ХІХ ст. відбувався і подальший розвиток промисловості. У цей час в Україні збільшувалася кількість промислових підприємств, виникали нові галузі виробництва, поступово підприємства, основу яких складала вільнонаймана праця, витискали мануфактури, які базувалися на кріпосній силі, тобто починався промисловий переворот, формувалися нові класи — робітників і буржуазії.

Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії є промисловим переворотом, або промисловою революцією. Промисловий переворот у Російській державі, у тому числі й в Україні, унаслідок тривалого панування феодально-кріпосницьких відносин почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, і відбувався повільніше. Почався він наприкінці 30-х — на початку 40-х років ХІХ ст. і завершився після реформи 1861 р. у другій половині ХІХ ст.

Продовжували розвиватися дрібні селянські промисли й міське ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від землеробства і переходило на капіталістичні засади. Ремісники об’єднувались у цехи.

Промислові підприємства поділялися на капіталістичні, які належали купцям, міщанам та селянам і ґрунтувалися в основному на вільнонайманій праці та застосуванні машин, і феодально-кріпосницькі, що були власністю поміщиків і базувалися на примусовій праці селян-кріпаків і відсталій техніці. Деякі підприємства належали державі (скарбниці). Такими були Шосткинський пороховий завод і Луганський ливарний завод, катеринославські суконна й панчішна мануфактури, Київський завод «Арсенал» та інші.

Панівне становище займали поміщики і в цукровій промисловості, яка стала швидко розвиватися в Україні з 20-х років ХІХ ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. на Київщині. У 1825 р. з’явився цукровий завод на Чернігівщині. У 1848–1849 рр. в Україні налічувалося вже 208 цукрових заводів, що становило приблизно дві третини цукроварень усієї Росії, а в 1861 р. їх було 229. Переважна більшість цукроварень належала поміщикам, але певна частина — і купцям.

Загальна кількість виробленого в Україні цукру на середину ХІХ ст. становила майже 80 % загальноросійського виробництва. Київська губернія давала 60 % цукру, який вироблявся в Україні.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Основними стали капіталістичні мануфактури й вільнонаймана праця, почався промисловий переворот — були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин і праці найманих робітників.

Місце України в зовнішній торгівлі Російської імперії

У першій половині ХІХ ст. спостерігається дедалі ширше проникнення в українську економіку російських купців і промисловців. На кінець першої половини ХІХ ст. в Україні дуже зміцнився й зайняв панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємствами українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, із них в Україні — 1953, тобто 40 %. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (із 1852 р. — у Полтаві), Воздвиженський у Кролевці. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина — хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави — Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данциг і Ригу) порти товари експортувалися за кордон — в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни

4.4

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.

Характерними рисами та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853—1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

На мій погляд, реформи, які буле проведені під час так званої модернізації, суттєво вплинули на подальшу судьбу не тільки Російської імперії, а й України, яка входила до її складу. Але, все ж таки, не можна однозначно сказати, чи позитивний вплив мали ці реформи.

Причини проведення реформ

Олександр ІІ зійшов на престол в лютому 1855 року: 18-го – маніфест про сходження, в день смерті Миколи І; 19-го – присяга Державної ради новому імператорові і його спадкоємцю. Зміна царювання, на відміну від 1825 року, пройшла мирно. Проте із смертю Миколи І співпала і оголилася криза військово-поліцейської системи, яка проіснувала 30 років, як противага декабризму, прогресу.

Перший глобальний удар миколаївській системі був нанесений ззовні. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) показала дійсний стан кріпосницької Росії. Вона не тільки вийшла з війни переможеною, але й опинилась в міжнародній ізоляції. Пройде небагато часу і новому самодержцю і його уряду стане зрозумілим те, що вихід може бути знайдений тільки в радикальному перегляді всієї політики. Серед ряду стимулів, які штовхали до зміни курсу, фактори престижу були могутньою рушійною силою.

Заборона, яка була накладена Миколою І на друковане слово, доведена в 1848 – 1855 рр. до “цензурного терору”, була знесена пристрасною, нестримною необхідністю суспільства виговоритися. Гласність виникла стихійно, знизу. Уряд ішов в хвості подій, відмовившись від надзвичайних цензурних заборон, але в подальшому взяв гласність на озброєння.

Діяв і велетенський економічний стимул. Розуміння того, що вільнонаймана праця більш вигідна ніж кріпосна, що кріпосництво, як було відомо уряду і раніше, гальмує розвиток землеробства і товарного виробництва хліба, примушувало до відміни кріпосного права.

Вже в січні 1857 р. правлячим верхам, Олександру ІІ відкрилося дійсне, вкрай тяжке, загрозливе становище фінансів. За час війни, з 1853 по 1856 роки, дефіцит бюджету на звичайні витрати виріс майже в 7, а загальна дефіциту – в 6 разів. Більш ніж на 50% зменшилася золота забезпеченість паперових грошей.

Вступивши на престол в момент кризи старої системи, пробудження суспільного думки, яка вимагала реформ, Олександр ІІ зумів це зрозуміти і почав шукати нові рішення і нових людей.

Відміна кріпосного права

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – «Положення про селян» і Маніфест, який підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. В містах і селах України ці документи обнародувалися з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три й для України. Ця реформа мала як позитивні так і негативні наслідки.

Головною перевагою в особистім звільненні було те, що селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни відтоді отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних. Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво і т. д.), вступати до навчальних закладів, на службу тощо.

Але, вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були до 1904 р. вільні від фізичних покарань.

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною угодою» між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених для конкретної місцевості.

До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності, такі, як панщину (оскільки до реформи в Україні переважала панщина, а не оброк). Категорія тимчасово зобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні виплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% потрібної суми держава давала селянам в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р.

Судова реформа

Судова реформа XIX століття в Росії - реформа судової системи і судочинства. Викликана капіталістичними відношеннями, що розвивались в Україні, судова реформа відбила класові інтереси буржуазії, проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 року «Заснування судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, стомившись про покарання, що накладаються світовими суддями. На околицях Російської імперії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес був завершений лише до 1896 року.

Судова реформа базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: без становості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

З 70-х років у період реакції почався відступ від проголошених принципів. Судова реформа була піддана корінному перегляду раніше інших реформ 60-х років.

У 1866 році з веденням суду присяжних були вилучені справи про пресу; законом 19 травня 1871 року були затверджені Правила про порядок дії членів корпусу жандармів по дослідженню злочинів, що передали дізнання по справах про державні злочини у ведення жандармерії. 7 червня 1872 року була прийнята нова редакція розділу про судочинство по державних злочинах «Статуту карного судочинства», що закріпила створення Особливої присутності Сенату, що управляє, (за участю станових представників) для розгляду цієї категорії справ законом від 9 травня 1878 року «Про тимчасову зміну підсудності і порядку виробництва справ по деяких злочинах».

Було різко скорочене коло справ, що розглядалися судом присяжних; законами від 9 серпня 1878 року і 8 квітня 1879 року розгляд справ про державні злочини й особо небезпечних злочинах проти порядку управління було передано військовим судам. Прийняте 14 серпня 1881 року «Положення про міри охорони державного порядку і суспільного спокою» ще більш розширило компетенцію військових судів і звузило коло процесуальних гарантій у загальних судових установленнях. Завершенням судової «контр реформи» постала судово-адміністративна реформа 1889 року.

Судова реформа мала прогресивне значення, тому що нова судова система замінила собою вкрай роздрібнену систему судів (суди по станах, по роду справ, із безліччю інстанцій, де справи велися на основі інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція і т.п.).

Проте значення судової реформи 1864 року применшувалося поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ із компетенції суду присяжних (у т.ч. про державні злочини), зберіганням системи заохочень судів місцевими адміністраціями, що подавали їх до чергових чинів і орденів і т.д.

Військова реформа

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо.

За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін.

Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби ( у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів.

Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі; коли кількість призовників перевищувала необхідне число для набору в армію, то від несення військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян.

Земська реформа

1864-го року було впроваджено земське самоуправління. Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губернську управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «само обкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати. Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші ґатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги приділялось на меліорацію – осушування багнищ, заліснювання ярів, вирощування лісів. У функції земств також входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, а головне збіжжям. Вони тримали зв’язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя. В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній.

реформа кріпосний судочинство селянський

Освітня, фінансова та цензурна реформи

Під час освітньої реформи були організовані земські школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. Середня освіта здобувалася в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи, а жінкам не передбачалось взагалі ніяких прав, бо їх місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену «дружину і матір сім’ї». Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах.

Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі. Всі ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

Серед реформ 60 – 70 р. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було зреформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок.

Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з віданням міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягли попередній, ще до друку, цензурі. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі йшло тимчасове припинення видання і, нарешті, повна заборона. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство «закручувало гайки».

Висновок

Фактично більшість реформ, проведених за весь час існування людства, мали причиною не прозорливість їх реформаторів, а зовнішні та внутрішні процеси, що спонукали до проведення цих реформ. Не стали виключенням в цьому правилі й реформи, проведені Олександром ІІ.

Серед зовнішньополітичних чинників реформаторського курсу правлячої династії слід виділити поразку Росії в Кримській війні, і, як наслідок, один з головних внутрішніх чинників – дефіцит державного бюджету. Загроза фінансової кризи стимулювала «верхи» до пошуків та перетворень.

Ліквідація кріпосного права, яка була проведена під значним тиском «низів» і призвела до знищення вотчинної влади дворянства мала наслідок і зміну устрою місцевого управління.

Робота над проектом земської реформи, що почалася ще в 1857 р. була закінчена лише в 1864 р. Вона вводила початки всестанового, виборного представництва в масштабах повіту та губернії. Специфікою цієї реформи було те, що селянство вперше отримало місце у всестанових установах. Компетенція земства була обмежена місцевими господарськими турботами (про медицину, статистику, ветеринарію, початкову освіту); не мало воно і реальної виконавчої влади.

Земська реформа була проведена в шести з дев’яти українських губерній. За положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії), при чому третя курія (селянська) обиралася двохступенево, що робило результат виборів на користь селян (існувало значна перевага поміщиків). Земське самоврядування мало специфічний характер – воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної адміністрації на місцях.

Земська реформа викликала до життя аналогічні перетворення в міському самоуправлінні. Згідно з цим законом вводилися нові всестанові органи міського само врядування – міські думи (обиралися на 4 роки), які із свого середовища вибирали діючі виконавчі органи – міські управи. Право обирати і бути обраними мали лише власники певного майнового цензу, платники міських податків. Компетенція органів міського самоврядування була обмежена рамками господарських питань, охорони здоров’я, народної освіти.

5.4

Проаналізувати причини, хід та особливості промислового перевороту в Україні у II пол. XIX ст. Буржуазні реформи 60-х рр. XIX ст. в Росії створили умови для модернізації господарства України, Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобто перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного. Індустріалізація відбувалась саме на нових землях імперії - в Новоросії. Це були південно-східні регіони сучасної України -Донбас, Криворіжжя, Харківщина, де виросли нові промислові міста -Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка, Маріуполь та ін. Модернізація економіки Росії вимагала прискорення темпів об'єднання всеросійського ринку, будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпечення російської армії пушками, ядрами, рушницями необхідним було підвищення видобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям нові південно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробах важкої промисловості. Хід промислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси -слабкість внутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку. Першим на Україні розвинулось залізничне будівництво. У 1866-1871 рр. між Одесою та Балтою були прокладені перші колії. У 70-х рр. залізниці об'єднали українські міста з Москвою. Характерною рисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості над легкою. Будувались металургійні заводи в Донбасі, Катеринославі, Харкові, Києві, машинобудівні. До середини 90-х рр. в південно-східних районах сучасної України працювало 109 машинобудівних заводів. Це складало 32% всіх заводів цієї галузі Росії. З середини 80-х рр. почалась великомасштабна здобич залізної руди в Криворіжжі. До 1990 р. вона збільшилась у 158 разів, в той час як уральські заводи збільшили здобич у 4 рази. У 60-80-х рр. XIX ст. на південному сході сучасної України в цілому завершився промисловий переворот від мануфактури до машинної індустрії. У виробництві застосувались парові двигуни і системи машин та верстатів, досягнення науки і техніки. Розвиток капіталізму мав деякі особливості, які впливали на формування економічної, суспільної та соціально-культурної системи в цих регіонах. Перш за все - це високі темпи індустріалізації Південної і Східної сучасної України. Ця територія перетворилась на нову вугільно-металургійну й машинобудівну базу Росії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля тут зріс більш, як у 115 разів і у 1900 р. становив 691,5 млн.пудів (майже 70% усього видобутку держави). За останні два десятиріччя у Новоросії виникли 17 великих металургійних заводів. Другою і, найбільш важливою, особливістю розвитку капіталізму була переважаюча присутність в економіці іноземного капіталу. Більшість заводів будувалась на кошти іноземців: завод Джона Хьюза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк), Дніпропетровський завод у селищі Кам'янському та ін. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яно-вугільній, залізорудній і металургійній промисловості. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон. Третя особливість полягала в тому, що в промислових регіонах Півдня і Сходу сучасної України населення формувалось як багатонаціональне. Річ в тому, що індустріалізація відбувалась на нових російських землях, які пізніше ввійшли до складу Української РСР і тому тут переважала російська людність - в містах, промислових центрах, адміністративному апараті, в складі буржуазії середньої та дрібної, інтелігенції та робітничого класу. Крім росіян та українців серед купецтва було багато греків, євреїв. Українське сільське населення майже не прийняло участі у модернізації економіки Сходу та Півдня сучасної України. Традиційна сільськогосподарська праця, барщина не сприяли відходництву, як у російських селян. Тому на заводах, рудниках, шахтах росіяни становили біля 70% серед робітників. В Лівобережній та Правобережній Україні зберігалися сільськогосподарські та переробні промисли - цукрова, винокурна, мукомельна, шкіряна промисловість. В цих галузях провідні позиції утримувала українська буржуазія. Основними джерелами її формування були купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, кустарі, заможне селянство, які в пореформений період зуміли накопичити капітали, пристосуватися до буржуазних умов. Поступово сформувалась українська торговельно-промислова еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Семиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей України. Однобічний характер індустріалізації, хижацькі темпи розробки корисних копалин, жорстока експлуатація робітників, їх незахищеність законодавством складали умови для росту робітничої боротьби за соціальні права і свободу. Наслідком промислового перевороту в Україні у II пол. XIX - поч. XX ст. було утворення високорозвинутої промислової бази. Україна в ії сучасних кордонах мала індустріально-аграрне господарство. Внаслідок промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства - дворянства і селянства, крім того виникли нові класи - буржуазія і пролетаріат, активізувалась інтелігенція.

7.4