16. Значення церкви у вихованні молоді.

• Духовний розвиток: Церква надає молоді можливість розкрити свою духовність, здійснювати пошук сенсу життя та розвивати віру. Відповідно до вірувань, церква допомагає формувати моральні цінності та етичні принципи.

• Громадянська відповідальність: Церква сприяє формуванню громадянської відповідальності, закликаючи молодь до участі у благодійних заходах та громадському служінні.

• Моральна стійкість: Церковні цінності та настанови сприяють формуванню моральної стійкості у молоді, допомагаючи їм уникати негативних впливів та приймати правильні рішення.

• Спільнота та соціальна взаємодія: Церковна спільнота створює можливості для соціальної взаємодії та співпраці, забезпечуючи молоді підтримку та відчуття належності до чогось більшого.

• Психосоціальний розвиток: Церква може виступати як осередок психосоціальної підтримки, допомагаючи молоді подолати труднощі та знаходити психологічну стабільність.

• Освіта та культурний розвиток: Церква забезпечує освітні можливості через релігійні школи, курси та навчальні заходи, сприяючи культурному розвитку молоді.

• Сприяння сімейним цінностям:тЦерква акцентує на важливості сімейних цінностей, сприяючи утриманню молоддю стабільних та здорових сімей.

17. Дитячі та юнацькі організації. Їхня роль у соціологізації особистості.

Дитячі та юнацькі організації – це соціальні структури, які об'єднують дітей та молодь з метою сприяння їхньому фізичному, інтелектуальному, соціальному та моральному розвитку. Ці організації можуть бути різноманітними, включаючи шкільні клуби, спортивні команди, молодіжні гуртки, інтересні групи тощо.

Роль дитячих та юнацьких організацій у соціологізації особистості:

• Сприяння соціальному взаємодії: Організації надають можливості для взаємодії та спілкування між дітьми та молоддю, що сприяє розвитку соціальних навичок.

• Формування ідентичності: Участь в організаціях допомагає молоді визначити свої інтереси, цінності та погляди, що впливає на формування особистої ідентичності.

• Розвиток лідерських якостей: Дитячі та юнацькі організації створюють умови для розвитку лідерських навичок та вмінь у молоді.

• Виховання громадянської відповідальності: Організації сприяють формуванню у дітей та молоді громадянської відповідальності, розуміння важливості участі у громадському житті.

• Сприяння фізичному розвитку: В багатьох випадках, дитячі та юнацькі організації спрямовані на фізичний розвиток учасників через спорт, рухливі ігри тощо.

• Організація навчальних та творчих заходів: Організації надають можливість для навчання та розвитку творчих здібностей через різноманітні заходи та заходи.

• Створення соціальної підтримки: Участь в організаціях дозволяє молоді відчувати підтримку та приналежність до соціальної групи.

18. Поняття колективу: сутність, ознаки, функції та структура.

Колектив (Н.Є.Мойсеюк) – (від лат. – збірний) – група людей, об'єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю.

Дитячий колектив – об’єднання дітей, згуртованих спільною корисною діяльністю (навчанням, працею, спортом, громадською роботою).

Дитячий колектив – це така форма організації життя дітей, яка задовольняє їх життєві потреби і одночасно є могутнім чинником морального виховання.

Дитячий колектив відрізняється від інших колективів:

- віковими межами;

- специфічною діяльністю (навчання);

- послідовною мінливістю складу;

- відсутністю життєвого досвіду;

- потребою в педагогічному керівництві.

19. Стадії розвитку учнівського колективу.

І стадія: створення колективу учнів, коли педагог висуває вимоги безпосередньо до всієї групи.

Ця стадія характеризується недостатньою організованістю, розрізненістю учнів, формально об’єднаних в один клас. Учитель виступає організатором колективу, єдиним джерелом вимог до учнів. Колектив лише формується, учні недостатньо знають один одного, не ініціативні, не сформований його актив. Відбувається знайомство класного керівника з дітьми, ознайомлення учнів з єдиними вимогами, правилами та режимом дня школи.

Цю стадію розвитку колективу не слід затягувати. Якщо учні довго залежать лише від педагогічного впливу, то згодом їм важко підкорятися впливові органів учнівського самоврядування.

ІІ стадія — поширення впливу активу на весь колектив, коли вимоги поряд із педагогом висуває актив класу.

На цій стадії в класі виділяються учні (актив), які підтримують вимоги вчителя і готові до співробітництва з ним. Вони не тільки самі погоджуються з нормами поведінки, яких вимагає педагог, але й переконують у необхідності їх дотримання інших учнів класу.

Особливу увагу приділяє педагог створенню активу класу та засвоєнню ним своїх прав і обов'язків, методів роботи. Через актив класний керівник висуває дальші перспективи діяльності колективу (у навчанні, праці, спорті, іграх тощо) і водночас зміцнює їх авторитет у середовищі школярів, частково передає їм свої функції з питань організації дітей: організацію прибирання шкільної кімнати, спільне харчування в їдальні, підготовку до свят тощо.

На цій стадії набуває великого значення принцип паралельної дії А.С.Макаренка: на вихованця одночасно повинно впливати щонайменше три сили: вихователь, актив і весь колектив. Друга стадія може тривати рік - півтора. На її початку колектив нібито поділений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активістів (опору класного керівника); пасивних учнів (які поступово долають байдужість); «ядро опору» (педагогічно занедбані діти).

Наприкінці ІІ стадії клас стає психологічно та педагогічно однорідним.

ІІІ стадія – вирішальний вплив громадської думки, коли вимоги висуває колектив до себе та до його членів.

Ця стадія характеризується високим рівнем згуртованості групової самосвідомості, єдиною системою групових норм (громадська думка), дотримуватися яких повинен кожний член колективу. Дитячий колектив стає суб’єктом виховного впливу, джерелом вимог до поведінки своїх членів. Виникає атмосфера взаємної доброзичливості, вимогливості, колектив стає спонукає дітей до самовиховання.

На третій стадії розвитку колективу педагог менше контролює і частіше скеровує діяльність колективу. Вихователь надає право колективу самостійно, без класного керівника, розв'язувати питання про заохочення і стягнення, планування роботи тощо.

ІV стадія – самовиховання як вищий тип виховання в колективі, коли вимоги вихованець ставить сам до себе на фоні вимог колективу.

Цей етап передбачає створення такої моральної атмосфери, коли кожний вихованець сприймає колективні вимоги як вимоги до себе і, відповідно до них вибирає способи поведінки. Завдяки засвоєному колективному досвіду виконання моральних норм стає його потребою, процес виховання переходить у самовиховання.

Колектив перетворюється з об’єкта виховання – на суб’єкт виховання, стає носієм виховуючи функцій. На цій стадії колектив виходить на активну взаємодію з іншими первинними колективами, ставить до них певні вимоги, надає допомогу.

20. Педагогічне спілкування. Головні складові і функції педагогічного спілкування.

Професійно-педагогічне спілкування є системою способів та прийомів соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, здійснення виховного впливу, організація взаємовідносин.

Педагог виступає як ініціатор цього процесу, організує його і керує ним.

Педагогічне спілкування – професійне спілкування вчителя з учнем, яке має ряд функцій і спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату в системі “учитель – учень” і “учень – учень”.

Отимальне педагогічне спілкування — таке спілкування вчителя із школярами в процесі навчання, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації учнів і творчого характеру навчальної діяльності, для формування особистості школяра, забезпечує сприятливий емоційний клімат навчання, забезпечує управління соціально-психологічними процесами в дитячому колективі і дозволяє максимально використовувати в навчальному процесі особистісні властивості вчителя”.

Педагогічне спілкування передбачає виконання системи важливих функцій:

• обмін інформацією між педагогом та учнями,

• міжособистісне пізнання,

• організація та регуляція взаємостосунків і спільної діяльності,

• здійснення виховного впливу,

• педагогічно доцільна самопрезентація педагога.

21. Параметри педагогічного спілкування.

22. Стилі педагогічного спілкування.

• Активно-позитивний стиль педагогічного спілкування виявляється в емоційно-позитивній спрямованості та у ставленні до студентів, що адекватно відображається в манері поведінки та мовленнєвих впливах педагога. Представників цього стилю характеризують: спрямованість на справу; вимогливість у поєднанні із зацікавленістю в успіхах студентів; здатність надавати їм допомагу у важку хвилину; наявність потреби в неформальному спілкуванні.

• Пасивно-позитивний стиль педагогічного спілкування. Для представників цього стилю притаманні: замкнутість, сухість, категоричність, педантизм; вимогливість та спрямованість на суто ділові стосунки. Брак емоційного забарвлення стосунків, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток студентів, поєднується із загальною позитивною спрямованістю у манері поведінки й мовленнєвих впливах педагога на студентів.

• Активно-негативному стилю педагогічного спілкування притаманна яскраво виражена емоційно-негативна спрямованість, що виявляється в наголошуванні на недоліках студентів та постійних зауваженнях на їхню адресу. Негативне ставлення до студентів створює грунт для виникнення недовір’я, замкненості, а то й таких форм самоутвердження, як лицемірство, брутальність тощо.

• Пасивно-негативний стиль педагогічного спілкування передбачає завуальоване негативне ставлення до студентів і педагогічної діяльності. Педагоги, яким притаманний цей стиль спілкування, виявляють емоційну в’ялість, приховану неприязнь, сухість і відчуженість у спілкуванні зі студентами. Вони також неуважні до їхніх успіхів і невдач, формально ставляться до роботи .

23. Головні рівні педагогічного спілкування.

рівні спілкування на основі дослідження особливостей діалогу. Ними є:

- конвенційний (спілкування зумовлене потребою та рольовими очікуваннями партнерів один від одного), примітивний (партнер для співрозмовника - все одно, що пусте місце: що думаю, що хочу, те і говорю. Якщо подобається партнер, говорю приємне, не подобається - неприємне);

- маніпулятивний (розглядає партнера як суперника у грі, яку обов'язково потрібно виграти);

- стандартизований (взаємодія відбувається на рівні контакту масок: маска "привітності" - посміхніться ж бо, я власне цього від вас очікую; маска "байдужості" - я вас не чіпаю - ви мене не чіпайте);

- ігровий (на цьому рівні спілкування передбачає взаємні, або близькі до них почуття, симпатію, близькі стосунки);

- діловий (характерні особливості відображені у фазах контакту: спрямованість на партнера, взаємовідображення, взаємоінформування, зовнішній спокій і внутрішня насолода);

- духовний (партнер сприймається як носій духовного начала).

24. Педагогічний такт та його ознаки.

Основні ознаки педагогічного такту: людяність без зарозумілості; вимогливість без брутальності та прискіпливості; педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності вихованця; вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без благання, але і без марнославства; вміння слухати співрозмовника, не виказуючи байдужості та вищості; врівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування без дратівливості та сухості; простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без «показухи»; принциповість і наполегливість без упертості; уважність, чутливість і емпатійність без їх підкреслення; гумор без насмішки; скромність без удаваності.

Отже, педагогічний такт виховується і набувається разом з педагогічною культурою і конкретно виявляється в педагогічній діяльності. Він є показником зрілості педагога як майстра своєї справи. Це сильний засіб, за допомогою якого вихованців можна перетворити на своїх спільників чи, навпаки, суперників. Педагог повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалювати. Як немає межі досконалості, так і немає межі вияву різноманітних і багатогранних сторін педагогічного такту.