18. У чому виражається сувора нормативність уживання морфологічних форм частин мови у науковому стилі?

Морфологічними особливостями наукового стилю української літературної мови є нормативне використання частин мови, яке позначене обмеженнями щодо вживання одних та повторюваності інших.

Морфологічні засоби, які використовуються у наукових текстах, покликані підкреслювати нейтральність тексту та сприяти зсуву фокусу уяви від особистості дослідника в бік предмета дослідження. Існують чітко визначені норми щодо їхнього вживання. В наукових текстах найчастіше зустрічаються іменники, дієслова та прикметники, рідше — частки та займенники.

 Іменник.' Найчастіше вживаними в українській науковій мові вважаються абстрактні та віддієслівні іменники, які зазвичай позначають абстрактні поняття. У наукових текстах переважають іменники, що містять суфікс -ств, та -н. Переважають абстрактні іменники середнього роду. В іменникових формах зазвичай використовується форма однини замість множини. У звертаннях, власний іменник ставиться у у кличному відмінку (Андрію Петровичу). Іменники, що позначають жінок за професією чи родом занять вживаються у наукових текстах в чоловічому роді: старший вчитель України Алла Бєлова, декан Ольга Боровик.

 Дієслово. Займає друге місце за частотою вживання у наукових текстах. Найчастіше вживається недоконаний вид дієслова у формі теперішнього часу (з метою констатації факту): вивчається, спростовується. Такі дієслова як «вважатися» та «характеризуватися» зазвичай слугують зв’язкою. З метою деперсоніфікації висловлювання, форми дієслів 1-ої та 2-ої особи однини (стверджуєш, засвідчую, доповідаєш) вживаються рідко. Уникається вживання наказового способу, натомість переважає дійсний та умовний.

 Прикметник. У наукових текстах переважають відносні прикметники (критичний, експериментальний), які покликані уточнювати зміст понять, вказуючи на їхні ознаки, і підкреслюють термінологічну функцію іменника, разом з яким він вживається (напр. «хімічна реакція», «концептуальний аналіз»). У наукових текстах часто використовуються форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників (напр. найменш висвітлений, найбільш вдалий).

 Прийменник і сполучник. У наукових текстах прийменники вживаються для класифікації та вираження обмежень (напр. у межах, у галузі). Прийменник «у рамках» часто поєднується з іменникои, що позначає вид діяльності чи галузь знань (напр. «у рамках дослідження», «у рамках дослідження був з’ясований наступний факт»). Найпоширенішими прийменниками є: для, за, по, під, через (напр. під час дослідження, через брак коштів та ін.). Найбільш вживаними сполучниками у наукових текстах є: тому, в наслідок того, але, однак, проте). Помилки у застосуванні сполучників найчастіше виникають через калькування висловлювань з російської мови (напр. сполучник « в силу того, що…» потрібно замінити на «через те, що…»).

19. Наголос у науковому мовленні.

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Правильне наголошення слів регулюють орфоепічні норми.

Наголос є логічний, словесний, фразовий, емфатичний.

Словесний наголос полягає у виділенні одного складу в слові за допомогою артикуляції. Він має подвійну функцію: об’єднує звукові комплекси в окремі слова (вищезазначений, вище зазначений) та виступає засобом розрізнення слів та словоформ (вигода (користь) – вигода (зручність).

В українській мові наголос рухомий. Система наголошування в українській мові досить складна. Тому у випадках сумніву щодо наголосу слід звертатися до словників. Разом із тим спостерігаються й деякі закономірності в наголошуванні слів.

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчання, завдання, запитання, читйння, визнйння, видання, пізнйння, послання. Але є й відхилення від цього правила: обладнання (набір механізмів тощо), нехтування, бігання, ковзання.

2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказівка — вказівки, учителька — учительки, ластівка — ластівки, голка — голки, писанка — писанки] але: родичка —родички, сусідка — сусідки, верхівка — верхівки.

3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузький, кружний, легкий, липкий, мілкий, низький, новий, нудний, пісний, різкий, сипкий, скучний, стійкий, стічний, страшний, твердий, тісний, тонкий, трудний, тяжкий, черствий, чіткий, чуткий, шкільний. У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголос падає на перший склад: вузько, легко, мілко.

4. У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете -ите не наголошується: несемо, несете (а не «несемо» «несете»); ідемб, ідете (а не «ідемо», «ідете»); підемо, підете; будемо, будете; гуркочемо, гуркочете; гуркотиш} , гуркотите; залишимо, залишите.

5. Треба запам'ятати наголос у таких словах: агент, бюлетень (множина: бюлетені), кулінарія, випадок, діалог, документ, засуха, монолог, їм 'я, каталог, некролог, експерт, жевріти, квартал, кілометр, колія, компроміс, кропива, мережа, одинадцять, ознака, оптовий, пасквіль, пеня, перепис, перепустка, піна, предмет, приятель, приятелька, разом, рукопис, середина, сільськогосподарський, спина, співробітник, титульний, урочистий, феномен, цемент, центнер, черговий, чотирнадцять, шофер.

6. У багатоскладових словах, крім основного, є ще побічні наголоси, які розташовуються через один або два склади від основного: переробити, винагороджувати, безперечний, задоволений, подорож. Побічний наголос на дає українській мові особливої співучості, плавності. У прискореному темпі мовлення він чується слабко, в уповільненому — сильніше. Особливо виразно такий наголос чується в складних словах: синьо-жовтий, гірничодобувний, новобудова.

Фразовий наголос – звукове виділення одного із слів фрази.

Логічний наголос – це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу.

Емфатичний наголос – це емоційне виділення групи слів, слова чи його частини у фразі з метою передачі емоційного стану мовця.

20. Що таке мовна норма? Назвіть рівні мови, на яких вона виявляється.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

- орфоепічні норми (вимова);

- акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);

- лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

- словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

- морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

- синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

- стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

- орфографічні норми (написання слів);

- пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Мовні одиниці якогось одного типу утворюють певний мовний рівень (ярус, зріз). Розрізняють такі мовні рівні:

— звуковий рівень мови (утворений із звуків мови);

— фонологічний рівень мови (до його складу входять фонеми);

— акцентний рівень мови (формується з наголосів);

— морфемний рівень мови (його утворюють морфеми);

— синтаксичний рівень мови (утворений із членів речення, словосполучень і речень);

— лексичний, або семантичний, рівень мови (складається з лексичних значень слів);

— стилістичний мовний рівень (його утворюють стилістеми);

— графічний рівень мови (формується з графем — найменших писаних знаків, літер, букв);

— орфографічний мовний рівень (утворюється з орфограм);

• пунктуаційний рівень мови (його формують пунктограми).