Енді Уорхолл. Мерилін. 1964.
Поп-арт
Рух у мистецтві США та Великої Британії, який виник у 1950-е, надихаючись образами масово споживацької культури. Популярні комікси, реклама і продукти промислового виробництва послужили джерелом його образного світу. Короткочасність сюжету в живопису часто підкреслюється технікою, що нагадує ефект фотографії, а в скульптурі – ретельним відтворенням мілких деталей. Пот-арт часто використовує також фотомонтаж, колаж та асамбляж. Деякі представники поп-арту брали участь у хеппенінгах. ** Блейк, Дайн, Джонс, Китай, Лихтенштейн, Ольденбург, Раушенберг, Розенквист, Тибо, Уорхол, Хамильтон
У середині 60-х виник оп-арт.
Оп-арт. Напрямок абстрактного мистецтва, який отримав розвиток у 1960-ті роки. Оп-арт (скорочено від англ. optical art – оптичне мистецтво) побудований на ефектах обману зору. Художник ніби грає з глядачем, змушуючи свої образи мигтіти і пульсувати. Хоча самий твір залишається статичним, форми і кольори підібрані таким чином, щоб створити оптичну ілюзію руху.
Художники ** Райлі, Вазарелі
Віктор Вазареллі.
Арктур II. 1966.
У роботах оп-художників основна увага приділялась оптичним ефектам, що грунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. На повну силу це авангардистське крило продемонструвало себе у Нью-Йорку, на виставці “Пильне око”, в якій брало участь 75 художників з десяти країн. Оп-арт певним чином вплинув на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.
В ті самі роки виникло і кінетичне мистецтво, в якому головним принципом було те, що твір “рухався, вібрував, набирав енергії, вмирав і знову відроджувався”.
Новинками постмодернізму стали також світлове мистецтво (здебільшого це спроектовані на екран рухливі, часом досить ефектні комбінації кольорових променів); хепенінг (це дії самих учасників – своєрідні живі картини, але картини, не зв’язані логічно, хаотичні ; гіперреалізм, а точніше фото-реалізм (використовує кольорову фотографію або муляж для відтворення дійсності).
У мистецтві ХХ ст. жили і реалістичні традиції. Новий реалізм, якому ще не знайдено точної назви і який найчастіше йменується реалізмом ХХ ст., почав складатися з перших років ХХ ст. в експресивній німецькій художній графіці Кете Кольвіц (серії офортів “” Повстання ткачів), “Селянська війна” , у гравюрах бельгійця Франца Мазереля (серії “Хресний шлях людини”, “Мій часослов”, “Місто”), швейцарця Теофіля Стейнлейна, ліричних пейзажах французів Моріса Утрілло та Альбера Марке.
У роки фашизму малюють свої антифашистські твори Ганс і Леа Грундінг (графічні цикли “Звірі і люди” та “війна загрожує”). Героїчним експресіонізмом названа творчість Гарсіа Лорки: серія графічних аркушів, що зображають звірства фашизму. Так зароджувалося мистецтво італійського неореалізму, якому належало пережити блискучий розквіт у кінематографі.
У 50-ті рр. виступили так звані соціальні реалісти Англії: графік Пол Хогарт, живописець Кліффорд Ро.
Вірною реалізму залишилась і французька скульптура, яка дала на початку ХХ ст. трьох видатних майстрів – Арістіда Майоля (пам’ятник Сезанну, “Присіла навпочіпки”); Антуана Бурделя (“Пам’ятник полеглим у 1870-1871 рр.”, “Стріляючий Геракл”, пам’ятник Адаму Міцкевичу в Парижі); Шарля Деспіо.
Глибоко гуманістичне за своєю суттю мистецтво чудового італійського скульптора Джакомо Манцу, художника-філософа (“Розп’яття”, “Кардинал”, серія “Балерина”, рельєфи для “Брами смерті” собору св. Петра у Римі).
Хоча скульптура ніколи не була провідним видом англійського образотворчого мистецтва, саме Англія породила одного з найвидатніших майстрів скульптури ХХ ст. – Генрі Мура (1898-1986). Його роботи – від цілком реалістичних до суто абстрактних – величні і монументальні (“Мати й дитина”, Хорхемптон, Собор св. Матфея; “Лежача постать” для будинку ЮНЕСКО у Парижі).