3.Політичні і правові погляди представників утопічного соціалізму пер. Пол. XIX ст.:

а) Л.Штейн про соціалізм, державу й громадянське суспільство.

4. Комуністична державно-правова ідеологія:

б)Й.В.Сталін (1879-1953) – апологет державно-правової ідеології комуністичного спрямування. Вчення про соціалістичну державність, диктатуру пролетаріату, соціалістичну правосвідомість. Значення і перспективи розвитку комуністичної державно-правової ідеології.

Після смерті Леніна його вчення розвивали і конкретизували його соратники. Майже три десятиліття головним охоронцем і тлумачем ленінських ідей виступав Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі) (1879— 1953 р.), народився в м. Горі (Грузія). Навчався в духовній семінарії, брав активну участь у революційному русі на Кавказі. Член РСДРП із 1898 р., член її ЦК із 1912 р. брав активну участь у Жовтневій революції 1917 р. У 1917—1922 р. — нарком по справах національностей, нарком державного контролю в Радянському уряді. З 1922 р. за рекомендацією Леніна — Генеральний секретар партії більшовиків. В роки Великої Вітчизняної війни — голова ДКО, нарком оборони, Верховний головнокомандуючий.

Вчення Сталіна про державу і право викладено в його роботах «До питань ленінізму» (1926 р.), «Про проект конституції Союзу РСР» (1936 р.), «Про діалектичний і історичний матеріалізм» (1938 р.) і ін.

У ленінізмі для Сталіна головне — «вчення про пролетарську революцію взагалі, теорія і тактика диктатури пролетаріату особливо». На його думку, саме диктатура пролетаріату є «основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, фундаментом». Ідея диктатури пролетаріату виявилася для Сталіна надзвичайно плідною, з якої виростав задум тоталітарної державної системи, культу влади. Якщо Ленін слідом за Марксом виходив з необхідності короткочасного існування диктатури пролетаріату, то Сталін схвалював закріплення в Конституції 1936 р. «у силі режиму диктатури пролетаріату». І не випадково, тому що тим самим підтверджувалася його теза про загострення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму.

Держава, говорив Сталін у 1939 р., «виникла на основі розколу суспільства на ворожі класи, виникла для того, щоб тримати у вузді експлуатовану більшість в інтересах експлуататорської меншості. Знаряддя влади держави зосереджувалося, головним чином, в армії, у каральних органах, у розвідці, у в'язницях». Отже, «держава є машина в руках пануючого класу для придушення опору своїх класових супротивників». Така природа держави. «Дві основні функції характеризують діяльність держави: 1)внутрішня (головна) — тримати експлуатовану більшість у вузді і 2)зовнішня (не головна) — розширювати територію свого, панівного класу за рахунок території інших держав, чи захищати територію своєї держави від нападів з боку інших держав». Відмирання держави, пояснював Сталін, «прийде не через ослаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити залишки умираючих класів і організувати оборону проти капіталістичного оточення, що далеко ще не знищене і не швидко ще буде знищене». Відмирання держави через максимальне посилення державної влади — було в дусі Сталіна, , що сміливо ревізував це положення марксизму.

Для Сталіна демократія — класова форма держави. У капіталістичному суспільстві вона — «демократія для сильних, демократія для імущої меншості». Пролетарська демократія

— «демократія для трудящих, тобто демократія для всіх». Власне неприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагається виправдати то незрілістю чи ворожістю тих, хто ратує за демократичні порядки, то відсутністю культурності», «активності на місцях», те ворожим капіталістичним оточенням і його підступ. «Природно, що тут приходиться відступати від демократії...».

Маса — наріжний камінь марксизму, стверджував Сталін. Особистість, індивід — лише «винтик» у суспільному механізмі.

Наша демократія повинна завжди на перше місце ставити загальні інтереси, — говорив він. — Особисте перед суспільним — це майже нічого». У сталінській концепції демократії, про яку він узагалі не любив говорити, закономірно відсутня людина, а про її права і свободи — лише загальні фрази.

І.Сталін удосконалив ленінську модель правлячої партії. «Керівництво партії, — писав він у роботі «До питань ленінізму», — є головне в диктатурі пролетаріату». Без керівництва партії («диктатури» партії) неможлива скільки-небудь міцна диктатура пролетаріату. У його моделі партії — вона, спаяна залізною дисципліною і зміцнювальна залізну дисципліну в робітничого класу, що підкоряється єдиній волі, перетворюється у своєрідний «орден мечоносців», що здійснює тотальну диктатуру над державою, суспільством, кожним громадянином. Юридичне закріплення в Ст.126 «Сталінської Конституції» монопольного положення комуністичної партії як «керівного ядра всіх організацій трудящих як суспільних, так і державних» свідчило про створення Сталіном у рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної і правової системи.

Ті, хто чесно присвятив своє життя служінню трудовому народу, ілюзорним ідеалам комунізму, хто прагнув проводити в життя норми «пролетарського права», стали жертвами «караючої руки партії». Так було з українськими партійними і державними діячами — Н.А.Скрипником, Г.І.Петровським, Х.Г.Раковським, М.В.Фрунзе й ін. Цілком розділяючи ідеологію і практику ленінізму, вони намагалися протистояти настанню сталінізму, відстояти залишки суверенітету України. Вчення про соціалістичну державність, диктатуру пролетаріату, соціалістичну правосвідомість. Значення і перспективи розвитку комуністичної державно-правової ідеології.

18