5. Українські землі під владою Литви та Польщі

1. Українські землі в складі іноземних держав.

2. Люблінська унія та її наслідки для України.

3. Формування українського козацтва.

4. Козацькі повстання та битви.

1. Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія ІІ в 1340 р. в Галичину вдерлися польські та угорські війська. Після тривалої та виснажливої боротьби Галичина була остаточно захоплена Польщею. Волинь та решта українських земель були поступово приєднані до Литовської держави. На початку 14 ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. Буковиною заволоділо Молдавське князівство. Чернігово-Сіверщину приєднало до себе Московське царство. Таким чином у 13 – 14 ст. українські землі були розчленовані та ввійшли до складу різних держав.

Основна частина українських земель ввійшла до складу литовського князівства. Українці досить спокійно поставилися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили у литві захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо.

В 1385 р. між Польщею та Литвою було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі, шляхом укладення шлюбу між литовським князем Ягайлом та польською королевою Ядвігою. За те, що Ягайла проголошували королем двох держав, він зобов’язувався насадити католицизм в Литві, а українські землі приєднати до Польщі. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і розпочала проти неї боротьбу. Цю боротьбу очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси».

Для України велике значення мала так звана «чорноморська» політика Вітовта. Литовський князь скористався міжусобною боротьбою в Орді й поширив свою владу на північне Причорномор’я, включаючи Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах: Хаджибей (біля сучасної Одеси) звідкіля український хліб вивозився до Візантії, Каравул на Дністрі, Білгород на Дністровому лимані, фортецю св. Івана в гирлі Дніпра, та біля сучасного Кременчука. Але в 1399 р. на річці Ворсклі військо Вітовта потрапило в засідку, влаштовану татарами і зазнало страшної поразки. «Чорноморська» політика Литви потерпіла крах, і до середини 15 ст. від неї залишилася лише згадка.

На початку 15 ст. знову посилюється наступ Тевтонського ордену на схід, і в цих умовах Литва і Польща виступають разом проти німецької загрози. В 1410 р. відбулася Грюнвальдська битва, під час якої Тевтонський орден був розгромлений. Але Грюнвальдська перемога призвела до посилення позицій Польщі в польсько-литовському союзі. Городельська унія запроваджена у 1413 р. призвела до посилення впливу в Литовському князівстві католицької віри. Невдоволення такою політикою серед православної знаті привело до виступу, на чолі якого став Свидригайло, молодший брат Ягайла. Але його боротьба не увінчалася успіхом і він змушений був припинити боротьбу.

2. В 1569 р. в Любліні була проголошена унія, що утворювала нову державу - Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. З цього моменту українські землі опиняються в складі Польщі, де починається ополячення та окатоличення українського народу. Незважаючи на певні позитивні наслідки таких змін в суспільстві починає наростати незадоволення соціальними, релігійними та національними утисками. Під час Польсько-литовського панування в Україні було запроваджено Магдебурзьке право, яке встановило виборчу систему органів міського самоуправління та суду, регулювало питання торгівлі і т. д. Але користуватися Магдебурзьким правом могли лише католики.

Українські землі складали основу польсько-литовської держави. Їх було поділено на 6 воєводств. Король почав роздавати українські землі польській шляхті. Відбувається інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Польські пани наполегливо запроваджували тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувались.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Наступ католицької церкви викликав спротив у міщан, селянства та значної частини української шляхти. Особливу роль у боротьбі за православну віру відігравали братства. В другій половині 16 ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві. Перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву врятувати цю самобутність. Після тривалих дискусій та суперечок в 1596 р. в Бресті було проголошено союз з католицькою церквою. Але в результаті цієї унії релігійні протиріччя ще більш загострилися. Отже феодальний, національний та релігійний гніт посилюється. Це не могло не привести до великих кривавих повстань.

3. У 15 – 16 століттях в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво. Основою для його формування була наявність вільних, неосвоєних земель, прагнення людей до самозбереження. Причинами виникнення козацтва була польська колонізація українських земель, посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку татар та турків. Волелюбні селяни й міщани, які не хотіли терпіти іноземного гніту, втікали у степові райони середньої течії Дніпра, де лежали неозорі родючі землі. У тривожні й небезпечні часи в сусідстві з Диким Полем козацтво набуло напівгосподарського, напіввійськового характеру; воно поєднувало працю зі збройним захистом своїх земель.

На заселених козаками землях склалася особлива соціальна організація – без кріпацтва і примусу. Козаки становили «товариство» - громаду, яка на своїх радах вирішувала всі життєво важливі питання. Тут же обирали старшину –отаманів, суддів. Поступово влада зосереджувалася в руках заможних козаків. Польський уряд намагався використати козаків для захисту кордонів і боротьби з татарськими набігами. У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ прийняв на державну службу 300 козаків, які повинні були охороняти південні кордони України. Вони були занесені польським урядом до спеціального реєстру і називались реєстровими козаками. За свою службу вони отримували платню від польського короля.

Були ще й міські козаки. Вони становили значну частину населення Чигирина, Канева, Черкас.

У першій половині 16 ст. частина козацтва відступила на південний схід і створила поселення за Дніпровими порогами. Тут виникає Запорізька Січ. Вона була своєрідною козацькою республікою. Очолював її кошовий отаман; він керував виборною козацькою радою. Рада обирала кошового отамана (гетьмана), осавула, обозного, суддю, писаря, хорунжого та ін.. козацьку старшину. За адміністративно-територіальним устроєм землі Січі у 18 ст. поділялися на паланки (округи) на чолі з полковниками. Військо складалося з куренів, якими керували курінні отамани.

4. У 1591 р. на українських землях спалахнуло велике повстання під проводом гетьмана Запорізької Січі Криштофа Косинського, в якому взяли участь як реєстрові, так і нереєстрові козаки, а також селяни, міщани, дрібна православна шляхта. Повстанці здобули Білу Церкву, Переяслав та ін.. міста. Налякана шляхта зібрала величезне військо. Козаки стали табором біля міста П’ятки на Волині. Але польське військо оточило їх, змусивши Косинського підписати угоду про припинення боротьби. Незабаром зібравши свіжі полки, він 1593 р. пішов на Черкаси, де і загинув за нез’ясованих обставин.

У 1594 р. вибухнуло нове повстання під проводом Северина Наливайка. Воно охопило майже всі землі України і Східної Білорусі. За підтримки селян та запорожців. Наливайко здобув Вінницю, Бар, Кременець, Луцьк, а потім перейшов у Південне Подніпров’я. У 1596 р. польсько-шляхетське військо на чолі з коронним гетьманом С.Жолкевським оточило повстанців біля міста Лубни. Після капітуляції повстанців Наливайко потрапив у полон. Його повезли до Варшави і там стратили.

Видатним гетьманом українського козацтва був Петро Сагайдачний. Завдяки його діяльності було зміцнене козацьке військо, воно перетворилося в помітну політичну силу. Сагайдачний успішно керував боротьбою козацтва проти Туреччини та її васала Кримського ханства. У 1621 р. під фортецею Хотин козаки під проводом Сагайдачного билися разом із поляками проти турків. Того ж року було укладено мир за яким турки відмовлялися від планів загарбання Речі Посполитої. За участь у війні польський король обіцяв козакам деякі пільги. Проте поляки не виконали своїх обіцянок і навіть хотіли перетворити козаків, що брали участь у Хотинській битві на кріпаків. Це викликало народні заворушення. Улітку 1625 р. польський уряд направив проти повсталих каральний загін під керівництвом С.Конєцпольського. Проти карального загону виступили козаки на чолі з М. Жмайлом. Біля Курукового озера відбулася битва в якій обидві сторони зазнали значних втрат. Куруківська угода закріплювала права лише 6 тисяч реєстрових козаків, а решта були виписані з реєстру і повинні були перейти на становище залежних селян. Після Куруківської угоди становище на Запоріжжі ще більше загострилося.

Нове повстання відбулося в 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Полякам було завдано великих втрат. Було підписано угоду, за якою козацький реєстр збільшився до 8 тисяч чоловік.

Щоб перешкодити постачанню Запорізької Січі продуктами, порохом та людьми польський уряд збудував над Дніпром фортецю Кодак і поставив там своїх солдат. Але в 1635р. козаки на чолі з Іваном Сулимою розгромили гарнізон фортеці і зруйнували її укріплення. Невдовзі Сулиму було схоплено і страчено. Це привело до нового повстання. Новим масштабним виступом народних мас стало козацько-селянське повстання 1637-1638 рр., яке очолювали Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня та Яків Остряниця. Повстання поширилось по всьому Подніпров’ї, але було придушене польськими військами. Тривала боротьба підірвала на деякий час сили козацтва. Однак незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду боротьби, прискорювали формування національної свідомості.