3. Утворення і розвиток ранньофеодальної держави Київська Русь

1. Утворення Київської Русі.

2. Основні етапи розвитку Київської держави.

3. Становлення феодальної системи господарювання.

4. Основні етапи економічного розвитку.

5. Занепад Київської Русі.

6. Культура Київської Русі.

1. Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр східнослов’янських племен. Саме навколо нього наприкінці 8 – на початку 9 ст. відбувається об’єднання територій між Чорним та Балтійським морями. Зростання впливу Київського князівства в середині 9 ст. пов’язане з іменем князя Аскольда. Він проводив далекоглядну і активну зовнішню політику, зміцнив князівство і прагнув поставити Русь на рівень з могутніми державами того часу – Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.) в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. У 882 р. владу в Києві захопив новгородський князь Олег. Він об’єднав Київську та Новгородську землі, в результаті чого утворюється велика слов’янська держава Київська Русь. В цьому зв’язку треба згадати норманську теорію, авторами якої були німецькі вчені 18 ст. Їхня теорія апелює до літопису «Повість минулих літ», у якому йдеться про запрошення на князівський престол до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Вони утверджували концепцію заснування варягами (норманами) Київської Русі, принижуючи державотворчу здатність слов’ян.

2. Історію Київської Русі можна розділити на такі основні періоди:

1. 882 – 978 рр. – утворення та становлення східнослов’янської держави з центром у Києві;

2. 978 – 1054 рр. – розквіт Київської Русі; зростання її політичної могутності; збільшення території; значні досягнення у сфері культури;

3. 1054 – середина 13 ст. –поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств. Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом 9 – 13 ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади зосереджується в руках у князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя могли впливати лише бояри. Захопивши владу Олег проголосив Київ столицею об’єднаної держави. Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Олег був талановитим державним діячем. Він здійснив успішні походи на Візантію. Русько–Візантійський торгово-політичний договір 911 р. був надзвичайно важливий і вигідний для Русі.

Наступником Олега на Київському престолі став Ігор (912 – 945 рр). Його походи на Візантію виявилися менш вдалими. Зате більш вдалим був похід Ігоря проти союзника Константинополя, вождя прикаспійських горців Марзубана, у ході якого були взяті великі торговельні міста Дербент, Ширван, Бердаа. Загинув Ігор під час повстання древлян, незадоволених стягуванням позачергової данини. Влада перейшла до вдови Ігоря княгині Ольги.(945 – 964). Насамперед вона жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Ольга намагалася обмежити владу місцевої знаті, провела податкову реформу і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцніла економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964 – 972). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. Він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду давньоруську державу в геополітичний простір Євразії. Протягом 964 – 966 рр. Святослав у результаті численних походів приєднав землі в’ятичів, завдав поразки Волзькій Болгарії, підкорив мордовські племена, розгромив Хазарський каганат, успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі, відбив натиск печенігів. Але успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р візантійський імператор запросив Святослава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечні для імперії слов’янські держави – Русь і Дунайську Болгарію. Після того, як Святослав наніс болгарам ряд великих поразок і укріпився в Подунавї, Константинополь виступив на боці болгар і підштовхнув печенігів до набігу на Київ. Перервавши воєнні дії. Святослав у 968 р. повертається до Києва. За короткий час кочівники були вигнані з Подніпров’я. Другий похід Святослава на Балкани розпочався надзвичайно успішно, але закінчився дуже невдало. 972 р. повертаючись з походу, Святослав поблизу дніпрових порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.

Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) Володимир значно розширив межі держави. Приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. В цей час Київська Русь стала найбільшою країною Європи. Князь Володимир провів 4 великі реформи: адміністративну (поділив всю країну на 8 округів, де владу передав своїм синам, здійснивши територіальний поділ держави); військову (замінив племінну організацію війська на феодальну тобто службу у війську за право володіти землею; оборонна передбачала будівництво фортець та земельних валів. Найважливішою реформою Володимира була релігійна реформа. Офіційне прийняття християнства як державної релігії сприяло зміцненню князівської влади, активізувало процес державотворення. Після хрещення Русі розширилися її відносини з Візантією та країнами Європи. Проте християнська релігія не змогла повністю подолати язичницькі обряди та вірування і змушена була пристосовуватись до них. Деякі дохристиянські божества злилися з образами християнських святих. Наприклад, Перун став ототожнюватися з постаттю пророка Іллі, а Велес – святого Власія.

Ярослав Мудрий уславився не далекими військовими походами, а своєю законодавчою та культурно - освітньою діяльністю. За Я. Мудрого був прийнятий збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів князя та його адміністрації, дружинної знаті , пізніше феодалів землевласників. Водночас «Руська Правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані стосунки, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях зовсім її заборонила. Я. Мудрий зводив на Русі численні монастирі і храми, що ставали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. Київ за тих часів перетворився на першокласну європейську столицю. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала «шлюбна дипломатія» тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. Він поділив Київську державу між синами. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар.

Отже визначальними рисами цього періоду були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього впорядкування та втримання під контролем; активна реформаторська діяльність князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; розквіт давньоруської культури.

3. Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувається в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоральних (вотчинних). В 10 – 12 ст активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалась не територія, а право стягувати податки. Це була помісна форма феодального землеволодіння, що не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З послабленням князівської влади у державі поширюється вотчина – спадкове володіння.

В 10 – 13 ст. на Русі склалася ієрархічна структура панівного класу основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його категоріями були: смерди, закупи, рядовичі, челядь, холопи. Посилення експлуатації панівною верхівкою виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто виявлялось у формі збройних повстань.

4. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Завдяки використанню вдосконалених знарядь праці особливо значного розвитку досягло землеробство. Важливе місце в господарському житті належало ремеслу. Найпоширенішими його видами були залізоробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництво. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих професій зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Цьому сприяло також те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Активні торговельні відносини сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, переважно римські, з’явилися в 2 -3 ст. Місцевою грошовою одиницею була «куна» (хутро куниці або білки). Згодом з’являється гривня, яка в 12 ст. дорівнювала 50 кунам. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники. В кінці 13 ст. виникає карбованець. Проте хутро продовжує бути загальним ціновим еквівалентом майже до 14 ст.

Під впливом бурхливого розвитку ремесла та торгівлі, посилення державних структур тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами. Літописи повідомляють, що в 9 -10 ст. існувало понад 20 міст. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами.

5. Наприкінці 11 ст. посилилися відцентрові тенденції в державі. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність, подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125 – 1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Якщо у 12 ст. на теренах Русі з’явилося 15 князівств, то їхня кількість на початку 13 ст. сягала вже 50. Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4. Частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників.

6. Отже, Київська Русь проіснувала з середини 9 ст. до середини 13 ст. і відіграла важливу роль в історії середньовічної Європи. Об’єднавши східних слов’ян вона створила умови для їх економічного, політичного та культурного розвитку. Розвиток продуктивних сил, формування державності сприяли культурному прогресу. Ще до прийняття християнства на Русі вже існувала писемність, про що свідчать багато археологічних знахідок. Після 988 р. найпоширенішою абеткою на Русі стала «кирилиця», розроблена для слов’ян грецькими ченцями Кирилом та Мефодієм. Київська Русь вирізнялась в тогочасному світі великою кількістю освічених людей. Цьому сприяли різноманітні школи, які створювалися при церквах та монастирях. Там же відкривалися бібліотеки та майстерні з перекладу та переписування книг. Серед монастирських шкіл на першому місці була школа при Києво-Печерському монастирі. Найвидатнішими творами того часу були: «Повість временних літ» літописця Нестора, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Поучення дітям» князя Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім». Унікальною була архітектура Київської Русі, що формувалась на основі поєднання кращих візантійських та слов’янських традицій у будівельній справі. Чудовими взірцями давньоруського архітектурного мистецтва в Києві були Софійський собор, Десятинна церква, Золоті ворота. Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий монастир та інші архітектурні пам’ятки. Таким чином. за часів Київської Русі було досягнуто високого рівня розвитку в соціально-економічній, політичній та культурній сферах, що відповідало загальносвітовому рівню тогочасної цивілізації.