- •1.Поняття і види суб'єктів адміністративного права
- •2.Поняття адміністративної правосуб'єктності та адміністративно-правового статусу
- •3.Фізична особа як суб'єкт адміністративного права: співвідношення дефініцій
- •4.Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб
- •5.Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини
- •6. Поняття і види органів виконавчої влади
- •7. Система органів виконавчої влади та основні засади її структурної побудови
- •8. Президент України і система органів виконавчої влади
- •9. Кабінет Міністрів України
- •10. Центральні органи виконавчої влади
- •11. Місцеві органи виконавчої влади
- •12.Адміністративно-правовий статус інших (крім органів виконавчої влади) державних органів
- •13. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування
- •14. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування
- •15. Об'єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус
- •16. Основні риси адміністративно-правового статусу підприємств, установ, організацій
- •17. Зміст державного керівництва в сфері економіки
- •18. Система центральних і місцевих органів управління в сфері економіки, їх компетенція
- •19. Правове регулювання управління економікою
- •20. Державний контроль і нагляд у сфері економіки
- •21. Організаційно-правові засади управління власністю
- •22. Система й правове становище органів управління власністю
- •23. Організаційно-правові засади управління обороною
- •25. Комплектування Збройних Сил України
- •26. Військова служба
- •27. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу
- •28. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами
- •29. Служба в органах внутрішніх справ
- •31. Громадські формування з охорони громадського порядку й державного кордону
- •32. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху
- •33. Дозвільна система
- •34. Організаційно-правові засади управління національною безпекою
- •35. Державний кордон та його охорона
- •36. Внутрішні війська
- •37. Адміністративне правопорушення, його склад
- •38. Система та види адміністративних стягнень
- •39. Загальні правила й строки притягнення до адміністративної відповідальності
23. Організаційно-правові засади управління обороною
В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, національна безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади й активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею.
Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.
Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.
Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій агресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.
Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до кожної держави й не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.
Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., нова редакція від 5 жовтня 2000 р.)1.
Формування й проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснює виключно Верховна Рада України. Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить: оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру, схвалення рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Верховною Радою схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.
Виключно закони України визначають організацію Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану й розв'язують інші питання в сфері оборони.
Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента України — гаранта державного суверенітету й територіальної цілісності держави. Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво та приймає рішення в сфері оборони держави, що надалі затверджуються законодавчим органом.
Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенцію та функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р.1, Тимчасовим положенням «Про Раду національної безпеки і оборони України», затвердженим Указом Президента України від 30 серпня 1996 р.2.
Організація оборони, крім формування воєнної політики й воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування структури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності; вироблення й проведення військово-технічної політики; підготовку населення та території країни до оборони тощо.
24. Збройні Сили України є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні.
Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об'єднань, з'єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів.
У разі війни свої завдання Збройні Сили України виконують у тісній взаємодії з Прикордонними військами України, іншими військовими формуваннями. Питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов'язаних із обороною держави, вирішує Верховна Рада.
Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, загальну структуру та чисельність, порядок комплектування, дислокації, мобілізації та демобілізації визначає Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. (в редакції від 5 жовтня 2000 р.)[1]та інші акти законодавства України.
До складу Збройних Сил України входять: Сухопутні війська (війська наземної оборони); Війська повітряної оборони (військово-повітряні сили й сили протиповітряної оборони); Військово-Морські Сили.
Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Безпосереднє керівництво в цій сфері здійснює Міноборони України, функції та завдання якого визначено чинним законодавством і Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (зі змінами від 12 листопада 1999 р.; нова редакція від 4 липня 2002 р.)[2]. Структуру Міноборони України затверджує Кабінет Міністрів України.
Міноборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики в сфері оборони та військового будівництва, мобілізаційну й бойову готовність і підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань.
Відповідно до покладених на нього завдань Міноборони України бере участь у формуванні та реалізації державної політики в сфері оборони та військового будівництва, розробленні проекту воєнної доктрини, проекту концепції військового будівництва, державної програми будівництва й розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, пропозицій щодо застосування Збройних Сил України; оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; здійснює функції державного замовника в оборонній сфері, забезпечення Збройних Сил України продовольством, речовими та іншими матеріальними ресурсами; проводить кадрову політику; керує економічною й фінансовою роботою в Збройних Силах України тощо.
Міністр оборони України видає накази й директиви, організовує та контролює їх виконання. Накази й директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ Міністр оборони України видає разом із Начальником Генерального штабу Збройних Сил України. Міністр оборони України в разі необхідності може видавати спільні акти з керівниками органів військових формувань, центральних і місцевих органів виконавчої влади.
У Міноборони України утворюють колегію. Членів колегії та Положення про колегію затверджує Президент України за поданням Міністра оборони України.
У структурі Збройних Сил важливе місце посідає Генеральний штаб — окрема складова частина Міноборони України, що є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в межах визначених Законами України, іншими нормативно-правовими актами. В особливий період Генеральний штаб є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (в разі її утворення). Генеральний штаб очолює Начальник, якого призначає на посаду Президент України за поданням Міністра оборони України й звільняє з посади Президент України.
Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (нова редакція від 4 липня 2002 р.)[3].
Значне місце в управлінні Сухопутними військами Збройних Сил України відводять трьом оперативним командуванням: Південному, Західному, Північному. До системи Сухопутних військ України входять п'ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії та інші військові частини, які очолюють відповідні командувачі та штаби. Кадри для цього виду військ готують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії та три школи прапорщиків.
З метою подальшого зміцнення законності, правопорядку й військової дисципліни в Збройних Силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців було прийнято Закон України «Про військову службу правопорядку в Збройних Силах України» від 7 березня 2002 р.