Тема 5. Внутрішнє і зовнішнє середовище організації

5.1. Загальна характеристика внутрішнього і зовнішнього

середовища організації

Ті фактори, які піддаються впливу з боку менеджменту, є умовно контрольованими і називаються внутрішніми.

Ті фактори, які самі є «суб'єктами» управління, тобто задають умови існування організації, називаються зовнішніми.

За ознакою ступеня змінності факторів зовнішнього середовища його можна умовно поділити на „спокійне” і „мінливе”.

Організаційно-економічні умови вробництва у «спокійному» зовнішньому середовищі можна охарактеризувати наступним чином:

• тривалі цикли життя товарів;

• наявність великого часу на розробку нових продуктів (технологій, послуг);

• головна умова в кооперації - ціна;

• збільшення розмірів компаній з пірамідальною структурою — утримання в структурі компанії власних експертних, транспортних, складських, дослідних, обслуговуючих підрозділів;

• масове виробництво;

• ефективність утримання великих складських приміщень для сировини і готової продукції.

Формування «мінливого зовнішнього середовища» почи­на­ється приблизно з кінця 70‑х, початку 80‑х років.

Мінливе (турбулентне) зовнішнє середовище характери­зується підвищеною нестійкістю, непередбачуваністю, а завдання менеджерів ускладнюються через зміну основних організаційно-економічних показників середовища, а саме:

• різке скорочення життєвих циклів товарів;

• зміна вимог до технічної підсистеми організації;

• ускладнення продукції;

• зміна відносин замовник-виробник (якість, надійність – основ­на умова кооперації);

• посилення конкурентної боротьби.

5.2. Характеристика елементів внутрішнього середовища

Загальну структуру елементів внутрішнього середовища організації можна представити наступним чином (рис.4).

Рис. 4. Структура елементів внутрішнього середовища організації

Цілі представляють собою кінцевий стан, якого організація прагне досягти в певний момент у майбутньому.

Правильно сформульовані організаційні цілі мають відповідати наступним вимогам:

• цілі мають бути конкретними та вимірювальними;

• цілі мають бути зорієнтованими в часі;

• цілі мають бути реалістичними, досяжними, такими, що не перевищують можливостей організації;

• цілі мають бути не суперечливими, узгодженими, взаємопов’язаними;

• цілі мають бути сформульовані письмово.

Цілі організації можна класифікувати за кількома критеріями (табл.1). Таблиця 1

Класифікація цілей організації

Критерії класифікації	Види цілей організації
Рівень абстракції	Місія Загальноорганізаційні Задачі
Об’єкт спрямованості	Фінансові Виробничі Маркерингові Кадрові Інноваційні
Ступінь відкритості	Офіційно проголошені Неофіційні (закриті, таємні)
Організаційний рівень	Загальноорганізаційні Дивізіональні Групові Індивідуальні
Часовий інтервал	Короткострокові Середньострокові Довгострокові

Місія організації – характеризує погляд на причину, філософію і сенс існування організації з точки зору самої організації та суспільства. Місія деталізує статус організації, надає орієнтири для визначення її задач.

Задачі – це цілі, досягнення яких бажано к певному моменту часу в межах періоду, на який розраховане управління.

Особливості задач:

1. задачі вказують на безпосередні цілі організації, які підлягають кількісній характеристиці;

2. задачу визначають як конкретну роботу, серію робіт;

3. задача призначається не робітнику, а його посаді.

Структура організації – це певні логічні взаємозв'язки рівней управління і функціональних областей, які побудовані в такій формі, яка дозволяє найбільш ефективно досягти цілей організації.

Функціональна область (зона) – це робота, яку виконує певний підрозділ для організації в цілому.

В основі побудови структури організації лежить розподіл праці:

1. Спеціалізований – закріплення певної роботи за окремими спеціалістами.

2. Горизонтальний – групування спеціалістів в межах функціо­нальних областей.

3. Вертикальний – відокремлення робіт з координації від безпосереднього виконання задач.

Ступінь вертикального розподілу праці характеризується сферою контролю – кількістю працівників, які підпорядковуються одному керівникові.

Технологія – це спосіб перетворення ресурсів на «вході» організації у бажану форму на «виході» організації, заснований на поєднанні кваліфікаційних навичок, обладнання, устаткування, інфрастуктури інструментів і відповідних знань.

Класифікація технологій

І. для промислових організацій (за Дж. Вудвортом):

• одиничне, індивідуальне, малосерійне виробництво;

• масове чи крупносерійне виробництво (основа – конвейєрні технології);

• безперервне виробництво (основа – автоматизоване обладнання).

ІІ. для непромислових організацій (за Дж. Томпсоном):

• багатоланкова технологія – характеризується взаємозалеж­ністю задач, які виконуються послідовно (технологія навчання);

• посередниціька технологія – характеризується зустричами груп людей, які є, чи хочуть бути, взаємозалежними. Використовується певний ступінь стандартизації взаємовідносин між людьми (надання кредиту);

• інтенсивна технологія – характеризується використанням спеціальних прийомів, навиків, послуг, для того, щоб здійснити певні перетворення в конкретному матеріалі. який поступає у «виробництво» (технологія лікування).

Персонал. Люди є ключовим елементом внутрішнього середовища будь-якої організації. Виділяють три основні аспекти взаємодії людини і організації:

• поведінка окремої людини;

• поведінка людей в групах;

• характер поведінки керівника.

Серед основних факторів, які визначають успішність діяльності конкретного робітника виділяють: здібності, обдарованість, потреби, очікування, сприйняття, цінності.

Організаційна культура — це система цінностей, переконань, вірувань, уявлень, очікувань, символів, а також ділових принципів, норм поведінки, традицій, ритуалів і т.д., які склалися в організації або її підрозділах за час діяльності та які приймаються більшістю співробітників.