До питання про доцільність багатовекторної зовнішньої політики україни

Часто доводиться знайомитися з виступами, в яких висловлюється думка про те, що сьогоднішній стан України є таким, коли внутрішня політика держави повинна визначати зовнішню. Заклик до такого спрощення державної політики національної безпеки є продуктом визнання не тільки поступового (за роки незалежності) ослаблення нашої держави як суб’єкта міжнародних відносин, але й згасання нашої національної волі, нашого національного ентузіазму до розбудови незалежної України. Адже Україна розвивається на тлі глобальних і регіональних об’єктивних процесів, які, незалежно від нашого бажання, накладають відбиток на все наше життя, його сьогодення та його перспективу. Звідсіля головним завданням сьогоднішнього дня є, все ж таки, не питання щодо енергоносіїв або цукру, незважаючи на їхню очевидну важливість, а питання ментального самовизначення тих, кому український народ довірив державне керівництво, єднання їх стратегічних інтересів з інтересами нації і, зрештою, формування сучасної української національної ідеї. Ось на чому має базуватися Стратегія національної безпеки нашої держави.

Визначальною формальною рисою зовнішньої політики України сьогодні наша суспільна думка називає багатовекторність. Це має означати тільки одне: наша державна політика національної безпеки є також багатовекторною. Якщо винести зазначену тезу на обговорення широкого загалу, багато хто з таким висновком би не погодився. Причина у тім, що ця теза яскраво висвітлює неоднозначність поняття «багатовекторність». Дійсно, послідовний аналіз суті зовнішньої політики дозволяє диференціювати її цілі, стратегію і метод. Багатовекторність нашої зовнішньої політики — це метод. Тобто метод, який має використовуватися для впровадження в життя стратегії нашої зовнішньої політики та досягнення її цілей. А цілі нашої зовнішньої політики не можуть бути багатовекторними, адже вони сфокусовані на Україні. Якось Президент Кучма визначив, що наша зовнішня політика має бути ані прозахідною, ані проросійською, бо вона — проукраїнська. Таким чином, багатовекторною може бути тільки тактика нашої зовнішньої політики. Ця обставина не дає підстав називати нашу зовнішню політику багатовекторною. Ті ж, хто використовує поняття «багатовекторність» для визначення нашої зовнішньої політики, користуються цим поняттям як фіговим листком, щоб прикрити сором від того, що досі не розібралися з цілями і стратегією цієї політики. А за цією невизначеністю йде подальша плутанина. Наприклад, плутанина і невизначеність з поняттям «стратегічне партнерство». Саме стратегія нашої зовнішньої політики має визначити, з якими із наших зовнішніх партнерів слід розвивати стратегічне партнерство. Адже стратегічне партнерство — це змістовний вид міждержавних відносин двох і більше держав. Згідно з сьогоднішніми апологетами багатовекторності нашої зовнішньої політики, виходить так, що Україна може мати стратегічне партнерство з будь–якою кількістю будь–яких держав. Але це ж нонсенс, з якого й випливає невірність положення про багатовекторність нашої зовнішньої політики.

Стратегія національної безпеки має розглядатися як стратегія державної політики національної безпеки і має визначати цілі й стратегію зовнішньої політики як складової державної політики національної безпеки. Якщо так відбудеться, то зрозумілим буде й визначення багатовекторності.

Тепер про те, що має визначати Стратегію національної безпеки. Ми знаємо, що Стратегія національної безпеки має бути пов’язаною з національними інтересами та проблемами сьогодення, хоча й зорієнтована на майбутнє. Проте хотілося б зосередити увагу на тому, що в основі нашого стратегічного вибору мають лежати ще й коріння чинників і явищ, які існують тисячоліттями й тому визначають і визначатимуть певним чином нашу історію у минулому і майбутньому. Ці коріння, мабуть, і замасковані рутиною кожного дня («большое видится на расстояньи»), але мають бути відомі й враховані тими, хто буде розробляти і затверджувати Стратегію національної безпеки України.

На мій погляд, у даному випадку слід говорити про геополітичне коріння. Саме воно має визначати стратегічну траєкторію України, тобто сукупність її політичних, економічних та інших метаморфоз, які, зрештою, мають привести Україну до певного стану серед держав європейського регіону і світу (тобто до «набуття» своєї «геополітичної долі»). Це геополітичне коріння визначає геополітично значущий період часу, протягом якого й набувається зазначена «геополітична доля» України.

Отже, виходячи з викладеного, можна стверджувати, що генеральна (стратегічна) ціль політики національної безпеки, а з нею й зовнішньої політики є незмінною і однозначною протягом геополітично значущого періоду часу (кілька десятиріч і більше). Ця ціль має визначатися «геополітичною долею» України, яку також мають уявляти ті, хто буде розробляти і затверджувати Стратегію національної безпеки України.

Стратегії політики національної безпеки і зовнішньої політики є незмінними протягом окремих відрізков (частин) зазначеного геополітично значущого періоду часу. Розподіл останнього на ці відрізки слід пов’язувати зі значущими змінами на міжнародній арені, або у внутрішньому житті країни.

Таким чином, можна говорити про стратегічну траєкторію протягом геополітично значущого періоду часу як політики національної безпеки, так і зовнішньої політики України.

Окреслимо гіпотетичну стратегічну траєкторію України у сфері зовнішніх відносин. Геополітично значущий період часу, за моєю оцінкою, складає до 75 років. При цьому виходимо з того, що Україна в цей період опанує роль суб’єкта міжнародних відносин з адекватною вагою, а також, що наша держава під час реконструкції європейської та світової систем буде йти з розвинутими країнами «в ногу».

Ситуація з однополярним домінуванням у світі, що склалася сьогодні, є всього–навсього перехідним етапом до стану врівноваженості у світовому співтоваристві, який і є єдиним стабільним станом. Згідно з законом планетарного дуалізму геополітики, який випливає з філософського закону єдності й боротьби протилежностей, світ суб’єктів міжнародних відносин — держав об’єктивно тяжіє до цього стану, сутністю якого є баланс суші та моря. Майбутня світова і європейська стабільність уже створюється за активною участю інтегрованої Європи. Саме ці події і є тлом, яке має визначити стратегічну траєкторію України.

З самого початку, після отримання незалежності Україна має «грати» на таласократію, сприяючи, її, сказати б, очищувальному, оновлюючому впливу як самої себе, так і Росії.

Другій частині траєкторії геополітичної функції України має відповідати «гра» на телурократію з відповідним зближенням з новою Росією або іншою континентальною конструкцією, що виникне замість неї, якщо Росія не впорається з завданням власного оновлення. Ця «гра» має вестися з європейських позицій, при цьому наслідком її має бути сприяння зближенню Росії (або іншої континентальної конструкції) з Європою, тобто реконструюванню суші.

Визначальним для успіху цієї справи є необхідне налагодження тісних взаємовідносин України з Німеччиною, адже це основний напрям нарощування суші на Захід Європи.

Детальніша стратегічна траєкторія України виглядає так:

а) відокремившись від Росії, до США та НАТО;

б) з розвитком відносин з США та НАТО, через США та НАТО — до Європи;

в) налагодження на всіх попередніх етапах та у складі інтегрованої Європи всебічно тісних відносин з Німеччиною та створення тим самим умов для майбутнього нарощування суші;

г) разом з інтегрованою Європою — відхід від США, участь у витісненні США з Європи;

д) не відриваючись від інтегрованої Європи, «поворот» до Росії (або іншої континентальної структури), сприяння (разом з Німеччиною) злиттю останньої з об’єднаною Європою та відтворенню нової суші як геополітичної реалії;

е) разом з новою сушею і в її складі «поворот» до США та створення стабільної дуальної глобальної конструкції суша—море.

З аналізу геополітичної траєкторії України можна визначити моменти, на яких поведінка України набуває особливої відповідальності як з точки зору її геополітичного значення, так і з точки зору благополучної власної долі. Це ті моменти, в які ця траєкторія дістає зламу. Розглянемо їх.

1. Україна відривається від Росії та повертається до США як стратегічного партнера номер один і будує свої відносини з НАТО. Цей момент ми нині фактично переживаємо.

2. Рухаючись шляхом прогресивного розвитку та оновлення, Україна, набирає належного прискорення на грунті стратегічного партнерства з США та взаємин з НАТО і прямує до інтегрованої Європи.

3. Україна — член ЄС — знову зосередить зусилля на інтенсифікації відносин з Росією або іншою континентальною конструкцією замість неї.

Отже, головною рисою української зовнішньої стратегії має бути її маневреність, а не багатовекторність, головним мотивом — всебічний власний розвиток, головні ж наслідки мають бути пов’язані з геополітичними глобальними наслідками. Саме в цих геополітичних глобальних наслідках криється основоположна ідея про «геополітичну долю» України.

Чому Україна має йти до Європи не разом з Росією, а змушена робити свій перший зовнішньополітичний маневр? Адже спочатку вона була разом з Росією, та й надалі має знов повернутися до Росії? Річ у тім, що Україна та Росія мають суто різну геополітичну масу порівняно з Європою. У механіці маса — це міра інерції. У політиці — теж саме: геополітична маса країни — це міра її політичної інерції. Оскільки геополітична маса України є (порівняно з російською) невеликою, вона може перебороти свою інерцію і рушити до Європи з наміром у майбутньому влитися в неї. Водночас велика геополітична маса Росії визначає потребу взаємного двостороннього зближення з Європою та наступного двостороннього процесу злиття. Таким чином, політична інерція Росії вимагає набагато тривалішого часу руху назустріч Європі. Процес зближення Росії з Європою є довшим і складнішим, ніж це потрібно для України. До того ж треба розглядати два можливих варіанти розвитку геополітичного ландшафту: або Росія вистоїть та збереже й закріпить свою роль «Географічної вісі історії», або її місце посяде якась інша держава чи сукупність держав.

Навіть радикально налаштований апологет російської нової імперії як геополітичного новоутворення О. Дугін не певен «на сто відсотків», що Росія вистоїть за нинішньої багатосторонньої кризи: «...Якщо Росія обере якийсь інший шлях, ніж шлях збирання Імперії, континентальну місію heartland почнуть брати на себе нові держави або блоки держав... Або Китай зробить відчайдушний кидок на Північ — у Казахстан та Східний Сибір, або Середня Європа рушить на західноросійські землі — Україну, Білорусь, західну Великоросію, або ісламський блок постарається інтегрувати Середню Азію, Поволжя та Приуралля...», їх «підштовхне аж ніяк не «територіальний егоїзм» чи «русофобія», а невмолима логіка простору та геополітична пасивність Росії...».

Якщо виникне велетенський геополітичний катаклізм і Росія поступиться своїм географічним місцем та своєю геополітичною роллю якійсь іншій державі або сукупності держав, геополітична траєкторія України має доповнитися ще однією гілкою: разом з інтегрованою Європою витримати тайфуни, що будуть породжені великим катастрофічного характеру геополітичним «перелицьовуванням» тієї конструкції, яка сьогодні називається Росією, і вжити заходів, що мають сприяти «зшиванню» нового heartland зі старою Європою.

Допускаючи (теоретично) можливість розпаду Росії та втрати нею свого статусу «Географічної вісі історії», певна річ, уявляємо, які наслідки для Європи та світу матимуть ті катаклізми, що супроводжуватимуть гіпотетичне «перекроювання» heartland. Події в Югославії 1999 року порівняно з тими, які відбудуться за такого варіанту, матимуть вигляд дитячої гри. Тому вимальовується ще одна роль України, яка визначає глобальне значення правильного вибору зовнішньополітичної траєкторії розвитку нашої держави. Ця роль України пов’язана з підтримкою таких демократичних перетворень в Росії, які дозволять їй не розпастися, зберегти свій геополітичний статус і при цьому не перетворитися на полюс, ворожий для моря. Не можна переоцінити значення цієї глобально мироносної ролі України.

Таким чином, можна стверджувати, що найбільш відповідальним завданням сьогодення для керівництва нашої незалежної держави є формування державної політики національної безпеки, яка передбачає одновекторні стратегічні цілі, маневрену стратегію та багатовекторну тактику.

Вадим ТЮТЮННИК, Україна