§ 6. Володіння і право володіння чужим майном

6.1. Володіння як самостійне речове право

Ведучи мову про володіння як правову категорію, слід розріз­няти "право володіння" як елемент права власності і як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК), і "володіння" як особливе (окреме) речове право.

Володіння як самостійне речове право я нляєсрбою фактич не шчл о- діння речами, поєднане з намі®м_водрдіти цими речами для^ебе.

Таким чиномГ~володіння включає 2 елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним дія себе).

При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом достатньо тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, шо це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема, в цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ без­посередньо знаходиться у володільця, але й у будь-якому випадку, коди володілець не втрачає контроль над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

Разом з тим, невірним є ототожнення ставлення посесійного і власницького⁴⁸. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характерне, як вже зазначалося, наміром "володіти річчю дія себе", але не наміром "вважати її своєю власністю". У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, але власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вва­жати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

Крім того, слід зазначити, що оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

Для того, щоб визначити значення цього факту, звернемося до характеристики видів володіння.

Передусім володіння поділяється на законне і незаконне. За­конне володіння — те, яке має правову підставу (титул). Незаконне володіння не має під собою достатньої правової основи. У свою чергу воно поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний власник знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володін­ня підпадають під понялтя "володіння" як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим ін­ститутом, а всього лише фіксацією факту порушення права влас­ності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння нагадує право влас­ності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, що можуть бути власниками; його об'єктом є майно, яке може стати об'єктом права власності.

Разом з тим, ці дві категорії не можна плутати. Право власності являє собою вид прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння — відображає фактичний стан речей, а не право на речі.

Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи виробили короткі, але точні формули для характеристики цих понять: право власнос­ті — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ". Відповідно відрізняється і їх зміст, а також підстави виникнення.

Змістом права власності є правомочності володіння, користу­вання, розпорядження майном. Зміст володіння полягає у можли­вості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі названі можливості тлумачаться як фактичні стани і не оціню­ються як суб'єктивні права.

Володіння може виникнути:

1. внаслідок за володіння майном (первинне встановлення воло­діння, встановлення волоіІШтя~уперше);

2. внаслідок^псре^ачі володіння майном однією особою іншій (похідне володіння).

Володіння припиняється втратою одного з елементів — об'єк­тивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння від третіх осіб здійснюється таким же чином, як захист права власності, а від влас­ника — можливістю протиставлення позову заперечень про добро­совісність і відплатність придбання володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння від недоб­росовісного незаконного володільця встановлені ст. 400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не лише власнику, але будь-якій особі, яка мас­на нього інше право відповідно до договору або закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання не­добросовісним володільцем цього обов'язку, зацікавлена особа ма< право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або й незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

6.2. Право володіння чужим майном

Інститут права володіння чужим майном, тобто вид права на чужі речі регулюється главою 31 ЦК.

Під правом володіння чужим майном мається на увазі тільки те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або з інших підстав, встановлених законом (ст. 398 ЦК). Гншими слова­ми, це таке володіння, яке має під собою правову підставу або "титул". Тому воно нерідко також іменується "титульним воло­дінням".

Разом з тим, у ч. З ст. 397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Виникає питання про співвідношення цих понять.

"Фактичне володіння" охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст. 397 ЦК презумпція правомірності фак­тичного володіння є не більше ніж припущенням, котре може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його придбання володільцем.

Таким чином, зіставлення зазначених вище норм глави 31 ЦК дозволяє зробити висновок, що розрізняється "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі в якоїсь особи. Розрізнення цих понять відбувається у деяких нормах ЦК. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч. 2 ст. 397 і ст. 398; фактичному володінню — частини 1 та 3 ст. 397, ст. 400 ЦК та ін.

Поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків закон­ного володіння чужим майном, тобто такого, що має під собою достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одно­часно двом або більше особам. Це не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або упов­новажену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку воло­дільця щодо певного майна (здійснення права володіння), прано вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу, зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1. право мати майно у фактичному володінні;

2. право користування майном;

3. обмежене право розпорядження майном.

"Фактичний володілець" за певних умов може мати:

• право залишити собі доходи, отримані від майна, що нале­жить іншій особі (ч. 2 ст. 390 ЦК);

• право на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч. З ст. 390 ЦК);

• право залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч. 4 ст. 390 ЦК).

Підставами виникнення права володіння є:

1. Договори з власником або іншою особою, якій майно було передано власником. Сторонами такого договору є володілець і влас­ник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передачу права володіння цим майном іншій особі;

2. односторонні правочини, наприклад заповіт, якими спадко­давець передає спадкоємцям своє право володіння;

3. юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на збе­рігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст. 337 ЦК);

4. правові акти суб'єктів .цубдічного права;

5. рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1. відмови володільця від володіння майном;

2. витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3. знищення майна;

4. вилучення речі з цивільного обігу;

5. поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

Додаткова література:

1. Горонович И. Исследование о сервитутах. — К., 1883.

2. Иеринг Р. Теория владения / Пер. с нем. — СПб., 1895.

3. Коновалов A.B. Владение и владельческая защита в граждан­ском праве. — СПб., 2001.

4. Копылов A.B. Вещные права на землю. — М., 2000.

5. Підопригора O.A. Захист володіння за римським правом // Право України. — 1999. — № 8.

6. Петров Д. В. Прано хозяйственного ведения и право оператив­ного управления. - СПб., 2002.

7. Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

8. Полонский Э.Г. Право оперативного управления государствен­ным имуществом. — М., 1980.

9. Толстой Ю.К. Социалистическая собственность и оператив­ное управление // Проблемы гражданского права. — Л., 1987.

10. Талапина Э.В. Управление государственной собственностью. — СПб., 2002.

Глава 19 Право інтелектуальної власності

§ 1. Поняття та види інтелектуальної власності.

§ 2. Право інтелектуальної власності як вид речового права.

§ 3. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелек­туальної власності.

§ 4. Зміст права інтелектуальної власності.

§ 5. Здійснення права інтелектуальної власності.

§ 6. Захист права інтелектуальної власності.

§ 1. Поняття та види інтелектуальної власності

Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як час­тини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяль­ність людини, результатом котрої є щось якісно нове, що відріз­няється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення ви­користання і належної охорони результатів творчої діяльності (об'єднаних у понятті "інтелектуальна власність") для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період свого становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права ґрунтувалася на визнанні та регулю­ванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, від­криттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають, головним чином, відносний (зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався такий термін як "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний в останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".

Початком становлення українського законодавства про інте­лектуальну власність є прийняття Закону "Про власність", який містив спеціальний розділ "Право інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі був прийнятий 21 квітня 1993 р. Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" (діє в редакції Закону від 17 січня 2002 р.). Можна вважати, що саме він іаклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст. 41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, та у ст. 54 Конституції, котра гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їхніх моральних і матеріаль­них інтересів, що виникають у зв'язку з інтелектуальною діяльністю.

Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелек­туальної власності в Україні є низка спеціальних законів: Закон "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", а також закони України від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"; "Про племінну справу в тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.). До таких актів також належить Закон "Про авторське право і суміжні права", а також закони України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію"; від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю" (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.); від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу"; від 5 листопада

1997. р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.

Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності за­кони України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.); від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу"; від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки"; від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію"; від 23 грудня

1997. р. "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність"; від 16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та ін.

У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена книга 4, яка розміщена відразу за книгою 3 "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу мали намір підкреслити соціаль­но-економічну значимість інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права⁴⁹.

Перед тим, як визначити поняття інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності, слід зазначити, шо саме по собі поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацю­вання. Недосконалість його полягає в тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридично за допомогою документів, що гарантують майнові права. При цьому майнові стають реальністю лише завдяки залученню їх у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських опе­рацій і процесів матеріального виробництва. Тільки в результаті названої сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особ­ливий вид власності⁵⁰.

Таким чином, з одного боку наголошується на значенні враху­вання тієї обставини, що суттю інтелектуальної власності є те, що вона стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш рішуче вказується на значення її легітимації: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання тільки тому, що такими їх визнає закон. Тобто, хоча кожна інтелектуаль­на діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом права інтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає вимогам закону. Наприклад, ви­рішення технічного завдання є результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, не бути об'єктом права інтелектуальної власності.

Таким чином, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону. З огляду на це, найпростіше визначити це понят­тя так: інтелектуальна власність — це власність на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують роз­біжності.

Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на 2 основні групи:

1. літературно-художня власність (сюди відносять твори літера­тури і мистецтва і в суміжних сферах);

2. промислова власність (охоплює всі результати творчості в галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному Цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає в тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на 3 групи:

1. об'єкти літературно-художньої власності;

2. об'єкти промислової власності;

3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

Саме друга з наведених класифікацій була визнана виправданою і доцільною розробниками ЦК⁵¹ і закладена ними в основу концеп­ції регулювання інтелектуально власності в проектах ЦК 1996 — 1999 рр., де книга 4 поділялася на 3 розділи з відповідними найменуваннями. Проте у ЦК такий поділ на розділи відсутній, а, відтак, питання про концепцію вітчизняного законодавства з цієї проблеми залишається відкритим.