§ 4. Види права власності залежно від правового режиму

4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)

Особливий режим права власності на землю пояснюється тим, що згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають в тому, що від­повідно до ст. 9 ЦК положення Кодексу застосовуються до врегу­лювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субси- діарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері), встановлюються ЦК.

Основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми глави 27 якого присвячені встанов­ленню засад цивільно-правового режиму землі, яка знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст. 373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку .'іішрюсться на поверхневий (ґрунтовий) шару межах цієї ділянки, .і гай і ні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходять і а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою 1.1 і іибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та ІНШИХ будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призна­ці пня, а також може використовувати на свій розсуд все, що знахо- шться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено ••аконом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч. З ст. 373 ЦК на те, що "власник земельної ділянки мас право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення" містить певну внутрішню суперечність, оскільки йдеться про розсуд, "обмежений цільовим призначенням земельної ті.іянки". Іншими словами, "розсуд" власника є вторинним щодо розсуду" суб'єктів публічної влади, котрі визначають цільове призначення ділянки. Ллє ця суперечність пояснюється необхід­ністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природ­но, тягне певне обмеження права власності. Отже "розсуд власника" гут є категорією приватного права, а "цільове призначення" — кате­горією права публічного.

Вгім, власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх ііях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціати­вою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити її цільове призначення (ч. 2 ст. 20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізич­ні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 374 ЦК, ст. 80 ЗК). Проте, це положення, як випливає з наступних частин ст. 374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільсько- господарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільсько­господарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави га міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомою майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням мід- приємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогоспо­дарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридич­ними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.

Отже повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише вітчизняні учасники цивільних відносин.

Проте й серед них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі загального користування населених пунктів — комунальна власність (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно- заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призна­чення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, есте­тичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначе­них ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам не передаються також у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття вітчизняними суб'єктами права власності на землю встановлені ст. 81 та іншими положеннями ЗК.

Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

• придбання її за цивільно-правовими договорами;

• безоплатної її передачі із земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи, засновані вітчизняними фізичними та юридич­ними особами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:

• на підставі їх придбання за цивільно-правовими договорами;

• в результаті внесення земельних ділянок засновниками юри­дичної особи до статутного фонду;

шляхом прийняття спадщини; ■і інших підстав, встановлених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність

і її їм хом:

передачі їм земель державної власності;

примусового відчуження земельних ділянок у власників з ми швів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• прийняття спадщини;

• придбання за цивільно-правовими договорами; іншими способами, передбаченими законом.

Держава набуває права власності на землю шляхом:

• відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

• придбання за цивільно-правовими договорами;

• прийняття спадщини;

• передачі у власність державі земельних ділянок комунальної в іасності територіальними громадами;

• конфіскації земельної ділянки.

Згідно з ч. 4 ст. 374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.ст. 90 та 91 ЗК, які встановлюють, що влас­ники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських м інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у вста­новленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці іагальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати килі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Разом з тим, землевласники зобов'язані: забезпечувати вико­ристання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав в часників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; і отримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особ- іивостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог ілконодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок і о що.

Хоча права та обов'язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий дім, спеціально регламен- ювані у ЦК.

Зокрема, ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право па її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, ство- , човати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти о\ іівництво на своїй ділянці іншим особам (ст. 375). Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, то власник ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якщо житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК. Загальне правило полягає у тому, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.

Враховуючи ці обставини, необхідно розрізняти такі випадки самочинного будівництва: І) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.

1. У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призна­чення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здій­снила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване майно (ч. З ст. 376 ЦК).

2. У разі здійснення самочинного будівництва особою, яка не є влас­ником ділянки, наслідки залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).

По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти визнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за її рахунок.

По-друге, такі самі наслідки настають, якщо самочинне будів­ництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому за положенням ч. 4 ст. 376 ЦК воля власника ділянки значен­ня не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, що проживають разом з ним) питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.

Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК). При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею на це будівництво.

• У разі, якщо будівництво здійснене власником (користувачем) млі. але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним ■іміденням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або рушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм правил) суд за позовом відповідного органу державної влади або тану місцевого самоврядування може постановити рішення, яким дов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести ¹ іповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є немож- ивим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовля­вся від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду її тягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будів­ництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, пбов'язана відшкодувати виграти, пов'язані з приведенням мельної ділянки до попереднього стану (ч. 7 ст. 376 ЦК). Слід пначити, шо в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме кісником ділянки. Проте, системний аналіз усіх частин сг. 376 11 К дозволяє зробити висновок, що сказане може стосуватися лише і.існика, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними юрмами.

Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у галузі і і носин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну іілянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди, що розмішені на ній, до особи, яка придбала зазначені речі.

При цьому право власності на земельну ділянку переходить без .міни її цільовою призначення. Розмір ділянки, що переходить 'азом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якщо • •твором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить раво власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята від­повідною нерухомістю, та на частину земельної ділянки, яка є еобхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля >о споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користу­вання, то у разі їх відчуження до набувача переходить право ко­регування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розмі­чені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування і . 377 ЦК).

На відміну від ст. З77 ЦК, ст. 120 ЗК закріплює по суті самостійні правові режими земельної власності й власності на розташовані на •смельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не тягне автоматичного переходу права власності на ісмельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує .кладення окремого договору (купівлі-продажу, дарування, міни іошо), У спадкових відносинах земельна ділянка також є і са­мостійним об'єктом і потребує самостійного оформлення переходу пава власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі і споруди).

Договором, що регламентує перехід права користування ділян­кою до набувача будівлі (споруди), ч. 1 ст. 120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.

Частина 3 ст. 120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається "автоматично", без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором — за договором довічного утримання, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішен­ням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст. 378 ЦК, глава 22 З К).

Припинення права власності на землю за волевиявленням земле­власника можливе у випадках:

• добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);

• добровільного відчуження земельної ділянки власником, в тому числі надання згоди на вилучення земельної ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

• викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іно­земними юридичними особами;

• вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;

• конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення зло­чину або адміністративного правопорушення;

• звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у випадку невиконання власником земель­ної ділянки іпотечних зобов'язань).

4.2. Право власності на житло

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інші при­міщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК). Не вважаються житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо, а також приміщення, призначені для тимчасового перебування людей (готель, лікарня, в'язниця).

За своєю правовою природою житло є нерухомістю, яка має використовуватися за цільовим призначенням.

До найважливіших різновидів житла належать: житловий будинок, садиба, квартира.

Житловий будинок — це будівля капітального типу, споруджена з ні гриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно- . рановими актами, і призначена для постійного у ній проживання (сі. 380 ЦК). Житловий будинок має відповідати таким вимогам: а.J це будівля капітального типу (зі строком служби від 30 до 150 років); б) споруджена з дотриманням вимог, встановлених зако­ном; в) призначена для постійного проживання в ній.

Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивільних відносин. ЦК. окремо згадує як власника будинку житлово-будівель­ний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруджений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу — і розпоряд­жання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якшо він не викупив її (ст. 384 ЦК).

Садиба — це земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, назем­ними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями (ст. 381 ЦК). Як випливає з цього визначення, садиба є складним майновим комплексом, який включає земельну ділянку, житловий будинок, допоміжні приміщення, багаторічні насадження тощо. Житловий будинок садибного типу складається з житлових та допо­міжних (нежитлових) приміщень. Характерними допоміжними приміщеннями будинку є: передпокій, кухня, коридор, веранда, вбиральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо. На присадибних земельних ділянках, крім житлових будинків, розміщуються господарські будівлі (сараї, хліви, літні кухні, гаражі, майстерні, вбиральні тощо) та споруди (колодязі, вигрібні ями, навіси, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо). До прибудов належать: прибудовані житлові кімнати та допоміжні приміщення (тамбури, веранди, кухні, комори, ванні кімнати, вби­ральні тощо). Багаторічними вважаються насадження, які мають вегетативний цикл більш ніж 2 роки. Розмір присадибної ділянки, що надається безоплатно, становить: у селах — не більше 0,25 гектара, у селищах — не більше 0,15 гектара, у містах — не більше 0,10 гектара (ч. 1 ст. 121 ЗК).

Оскільки садиба є складним майновим комплексом, то у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання (ст. 382 ЦК). Право власності на квартиру може виникати на підставі ци­вільно-правового договору (купівлі-продажу, міни тощо), приватизації квартири державного фонду, викупу квартири членом житлово- будівельного (житлового) кооперативу (ч. З ст. 384 ЦК).

Квартири, які належать громадянам на праві приватної влас­ності, становлять приватний житловий фонд.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або все­редині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників пежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники також мають право уповноважити одного з них на здійснення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Власник житлового будинку, квартири має прано використову­вати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має гіран використовувати його для промислового виробництва.

Дещо обмежені права власників квартири щодо здійснення ремонту і змін у квартирі. Вони можуть на свій розсуд вчиняти зазначені дії, але лише за таких умов:

• квартира надана для використання як єдине ціле (тобто не є "комунальною");

• ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку;

• ці зміни не призведуть до порушень санітарно-технічних ви­мог і правил експлуатації будинку.

Особливим суб'єктом відносин власності, пов'язаних із житлом — юридичною особою, є об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, яке власники можуть створювати для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку. Таке об'єд­нання може бути створене також власниками житлових будинків (ст. 385 ЦК). Порядок створення та компетенція об'єднання та його членів визначаються Законом України від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" та іншими законодавчими актами.

4.3. Право довірчої власності

Право довірчої власності є особливим видом права власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ч. 2 ст. 316 ЦК).

Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя (ч. 2 ст. 1029 ЦК).

Управитель діє без довіреності.

Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (частини 4 та 5 ст. 1033 ЦК).

Додаткова література:

1. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., М96-.

2. Венедиктов A.B. Государственная социалистическая собствен­ность. - М.—Л., 1948. - С. 309 521.

3. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков, 2000.

4. Карасе A.B. П рано государственной социалистической собствен­ности. - М., 1954.

5. Майданик P.A. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. — К., 2002.

6. Пересунько ('./. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). — Кіровоград, 1998.

7. Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. O.B. Дзери, Н.С. Кузнецова!'. - К., 2000. - С. 158-339.

8. Слипченко С.А. Право доверительной собственности. — Харь­ков, 2000.

9. Слюсаревський М.М. З історії цивілістинної думки: фідуціарні (довірчі) договори, фідуціарна власність у римському праві // Ук­раїнське право,— 1998. — № І. — С. 101 — 110.

10. Червоный Ю.С. Понятие и виды общей собственности по со­ветскому праву. Вопросы государства и права развитого социалис­тического общества. — Харьков, 1975. — С. 102—103.

Глава 17 Захист права власності

§ 1. Загальна характеристика захисту права власності.

§ 2. Віндикаційний позов,

§ 3. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбав­ленням володіння.

§ 4. Визнання права власності.

§ 5. Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права власності.

§ 1. Загальна характеристика захисту права власності

Розглядаючи питання захисту права власності, насамперед не­обхідно звернути увагу на те, що в літературі йдеться як про захист права власності⁴², так і про його охорону⁴³.

При визначенні співвідношення них понять, очевидно, доцільно виходити з того, що "охорона права власності" є поняттям більш широким і охоплює усю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення, обсяг право- мочностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного права власності. Загалом, цілком припустимим є визначення охорони права власності як "захист права власності у широкому сенсі".

З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, консти­туційного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.

Поняття "захист права власності" у спеціальному значенні охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповнова­женими на те органами держави або самим власником для забезпе­чення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призна­чені для цього.

У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, котрі визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до ст. ІЗ Конституції держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права влас­ності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправ­но позбавлений права власності (ст. 41 Конституції).

Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'яза­но з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідува­ти наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.

Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:

1. його гарантованість державою;

2. його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції);

3. його рівність для усіх суб'єктів;

4. повнота захисту (власник, права якого порушені, мас право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення га припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встанов­лених ст.ст. 22, 23 ЦК).

Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути по­ділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) — це ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приват­ні) — це ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів — самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо.

Найбільше практичне значення мають легітимовані засоби захисту права власності. Вони поділяються на судові та адміністра­тивні.

Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права влас­ності у вітчизняній цивілістиці у свою чергу поділяють на 2 групи: речово-правові та зобов'язально-право и і⁴⁴.

Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпо­середньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей влас­ника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.

До них належать:

1. позов власника про витребування майна з чужого незакон­ного володіння (віндикаційний позов);

2. позов власника про усунення перешкод, що заважають нор­мальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови — про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тошо);

3. позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характери­зуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування запо­діяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.

Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недій­сним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про "зобов'язально-правові засоби захис­ту", а взагалі про "інші засоби захисту права власності". Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.

Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як "такі, що не є речовими", У зв'язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на "actio in rem" (позов щодо речі або "речовий позов") та "actio in personam" (позов щодо персони або "персональний позов").

Поділ засобів захисту права власності на "речові" та "персональні" є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провід­не значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.

Крім того, постає питання про доцільність виокремлення ци­вільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'я­зально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного в установленому порядку безвісно від­сутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним тощо⁴⁵.

Зазначені відносини, на'перший погляд, дійсно не пов'язані без­посередньо з жодним зі вказаних вище випадків. Проте у виокрем­ленні цих ситуацій необхідності нема, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якшо порушене право розпорядження майном особи, визнаної померлою, застосо­вується речово-правовий засіб захисту (подається негагорний позов). Якшо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном, і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається пер­сональний позов про відшкодування завданої шкоди.