§ 2. Види права власності за суб'єктом

2.1. Право публічної власності

2.1.1. Право власності Українського народу

Стаття 324 ЦК відтворює положення ст. ІЗ Конституції, в якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

З урахуванням наведеного положення та загальної концепції пра­ва власності, сформованої у вітчизняній цивілістиці і відображеної у ЦК, право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосе­редньо використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися тощо) майно, котре йому належить відповідно до Конституції.

У зв'язку з тим, що в етнодержавознавстві іноді ставиться під сумнів існування самого явища "Український народ"', виникає питання, чи можна взагалі вважати Український народ суб'єктом (учасником) цивільних відносин?

Відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 2 ЦК, яка передбачає, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Оскільки народ, хоча і з деякими засте­реженнями, може бути визнаним суб'єктом публічного права, то, очевидно, так само він має бути визнаним і суб'єктом цивільних відносин, а, відтак, може бути і суб'єктом права власності.

Оскільки Український народ визнається суб'єктом права влас­ності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, виникає питання, чи не призведе це до "подвійною" права власності на такий об'єкт як земля?

На думку одних авторів, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) Українського народу як до території держа­ви, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право влас­ності на землю зачіпає інтереси суспільства в цілому -—тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (і дер­жави відповідно), і ті випадки, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю³⁶.

Відповідь на це питання певною мірою дає ч. 2 ст. 324 ЦК, яка встановлює, що від імені Українського народу права власника здій­снюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського на­роду. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна зводяться лише до здійснення права управління зазначеним майном.

Коли йдеться про здійснення права власності на майно, яке є влас­ністю Українського народу, слід зазначити, ідо воно може відбува­тися як через згадані вище органи, так і безпосередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референ­думі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів держави, тобто передачу чи набуття частини її території — землі, яка належить Українському народу.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ч. З ст. 324 ІДК). Отже, кожен має гарантований Конституцією та ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом.

Особливістю набуття права власності Українським народом є те, що у кожному разі воно може відбуватися лише на підставі спе­ціального вольового рішення уповноваженого на те органу держав­ної влади. Таке рішення за своєю суттю і актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тошо).

2.1.2. Право державної власності

Право державної власності може бути визначене як влада (повно­важення) держави використовувати (володіти, користуватися, роз­поряджатися, управляти тощо) майном, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу.

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна.

Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебу­вання яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон "Про охорону навколиш­нього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зарахо­вує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

У літературі зверталася увага на те, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин, внаслідок чого здійснення права держави з використання таких речеіі, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держана виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади.

У зв'язку з цим ці відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками цього (метод впливу на учасників, принципи, засоби захисту тощо)³⁷.

На підтримку згаданої позиції можна навести також такі аргументи.

По-перше, правове становище речей, вилучених з обігу, визна­чається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені до норм цивільного права, це не змінює їх правову природу. По- друге, порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер. І, нарешті, порядок управління речами, шо вилучені з цивільного обігу, також є публічно-правовим.

Слід зазначити, що вилучення речей із цивільного обігу прита­манне не лише країнам з правовими системами соціалістичного та постсоціалістичного типу. Цей інститут відомий і правовим системам із розвиненою ринковою економікою, де деякі види рухомого і не­рухомого майна з різних причин виводяться з ринкового обігу. Так, наприклад, романська правова традиція виокремлює деякі види неру­хомого майна, яке може перебувати винятково у власності держави (що відчужується у разі необхідності — necessary demanial) — морське узбережжя, військове майно тощо, а також майна, яке під­падає під дію публічно-правового режиму регулювання у випадку, коли це майно перебуває у власності держави (наприклад, авто­магістралі). При цьому морське узбережжя держава не може ні продати, ні заборонити вільний доступ населення до нього.

Крім цього, залежно від різних ідей та понят ь, прийнятих у сфері публічного права гісї чи іншої правової системи, певні види майна — як рухомого, так і нерухомого можуть бути виведені за межі звичайного приватноправового режиму. У низці цивільно- правових систем самого факту належності об'єкта майнових відносин державі або органу громадського управління достатньо для виведення його за межі дії звичайного цивільно-правового режиму-.

Таким чином, можна говорити про розмежування речей публіч­ного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здійснення права влас­ності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається нормами адміністративного права.

Отже, публічні речі мають такі ознаки: 1) ці речі мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями;

2) вони призначені для публічного користування. Держава, пред­ставляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основ­ним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству. При цьому держава має право власності не лише на речі, шо вилучені із цивільного обігу, але й на такі, що знаходяться у цивільному обігу.

Таким чином, до складу права державної власності входить право Власності на публічні речі і право власності на приватні речі.

Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доціль­ності воно за вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє певним чином уніфі­кувати правові рішення у цій галузі.

Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традиційним правом власності, яке охоплює звичай­ні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на зви­чайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний з іншими учасниками таких відносин.

Праву інших країн також відомий поділ майна держави на приватне та публічне. Наприклад, у Французькому Цивільному кодексі у ст. 537 та наступних протиставляється майно приватних осіб і майно юридичних осіб публічного права. Щоправда, Кодеке не визначає точно режим майна останніх (річ у тім, шо у дореволю­ційному французькому цивільному праві не було чіткого розуміння відповідних відносин, оскільки феодальні концепції, за загальним правилом, змішували суверенітет і власність. Лише у першій поло­вині XIX ст. склалося як поняття звичаєвого права, закріпленого у подальшому законодавцем, так і розуміння відмінностей публіч­ного і приватного майна держави).

Правовий режим публічного майна складностей не викликає: воно не відчужується, виведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами, на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічного права, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК.

До приватного майна держави належить все майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно знаходиться у цивільному обігу; публічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником, вона має право відчужувати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб ре­човими правами, право власності на таке майно може набуватися за давністю.

Однак, тут слід зробити зауваження. По-перше, норми адмі­ністративного права визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. По-друге, нормами адміністративного права заборонено безоплатне відчужен­ня цього майна і звернення на нього вимог кредиторів³⁸,

Згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У ст. 13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади. Згідно зі ст. 326 ЦК, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Вер­ховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також користується іншими повноваженнями. Повноваження Верховної Ради закріпле­ні у ст. 85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних дого­ворів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.ст. 33, 37, 39 Закону "Про власність").

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції).

Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).

Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та куль­тури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) кон­фіскація (ст. 354 ЦК)³⁹.