- •Філософія її предмет і роль у суспільстві
- •Світогляд та його історичні типи: міф, релігія, філософія
- •Німецька класична філософія
- •Формування основ матеріалістичної соціальної філософії
- •Проблеми філософії екзистенціалізму
- •Соціально-історичні та культурні передумови виникнення філософії хх століття
- •8. Зародження філософської думки в Стародавнього Китаю.
- •9. Досократівський період античної філософії.
- •10. Антична філософія ( Сократ, Платон, Арістотель)
- •11. Середньовічна філософія, її особливості
- •12. Основні риси філософії епохи Відродження
- •13. Онтологічна та гносеологічна проблематика Нового часу
- •14. Філософські ідеї в культурі Київської Русі
- •15. Проблема несвідомого та ірраціонального в сучасній філософії ( а. Бергсон, ф. Ніцше, з. Фрейд)
- •16. Неотомізм – сучасна релігійна філософія
- •17. Позитивізм та його різновиди
- •18. Філософські ідеї в культурі Київської Русі
- •19. Києво-Могилянська академія – центр філософської думки та освіти
- •20. Природа філософського знання
- •21. Глобальні проблеми сучасності
- •22. Філософське розуміння людини
- •23. Природа як предмет філософського аналізу
- •24. Проблема людського буття в психоаналізі
- •25. Зміст основних форм буття
- •26. Матерія як субстанція. Рівні структурної організації матерії
- •27. Основні поняття, що характеризують діалектику як теорію розвитку
- •29. Поняття і структура свідомості. Функції свідомості
- •32. Пізнання як соціально-опосередковане відношення людини до світу
- •32. Проблема істини в філософії та науці
- •33. Суспільство як соціальна система
- •34. Соціальна сфера суспільного життя
- •35. Діалектика національного та загальнолюдського в сучасному світі
- •36. Поняття духовного життя суспільства, його структура :духовне виробництво, духовна культура, суспільна свідомість
- •37. Філософська спадщина г. Сковороди
- •38. Наука як система знань, пізнавальна діяльність, вид духовного виробництва і соціальний інститут
- •40. Основні сфери, методи соціального прогнозування.
- •41. Індивід-індивідуальність-особистість
- •42. Проблема субстанції. Дуалізм і монізм
- •43. Поняття руху та його основні форми. Рух і розвиток
- •44. Закони діалектики
- •56. Основні методи наукового пізнання
- •57. «Філософія життя» як філософський напрямок 19 – 20 ст.
- •59. Антропологічні орієнтації філософської герменевтики прагматизму та інструменталізму
- •61. Новітня українська філософія
- •62. Місце онтології у структурі філософського знання
- •64. Моделі світу
- •65. Реальність буття і небуття
- •67. Рух і розвиток
- •70.Свідомість і несвідоме в мисленні
- •71. Поняття суб’єкта суспільного розвитку
- •73. Прoблемне поле філософії
- •74. Предмет, дисципліни та методи ф-ї
- •76. Методології та стилі мислення
- •82. Глобальний еволюціоналізм
- •85. Духовна культура та ідеологія
- •88. Поняття і субстанція соціального
23. Природа як предмет філософського аналізу
Поняття "природа" - одне з найважливіших філософських понять. Не можна усвідомити сутність багатьох фундаментальних філософських понять, наприклад суспільства, культури, духу, сутності людини та інших, не розглянувши їх у співвідношенні з природою. У свідомості сучасної освіченої людини слово "природа" асоціюється головним чином з двома значеннями: 1) природа в сенсі природного середовища проживання людини та 2) природа як об'єкт спеціального наукового дослідження в рамках цілої сукупності так званих природних наук (природознавства). У цих своїх значеннях термін "природа" походить від латинського слова "natura", яке було сприйнято і засвоєно практично всіма народами і мовами християнського світу. Звідси і "натуралісти" в сенсі - дослідники ("випробувачі") природи, і "натуралізм" як філософська позиція, що підкреслює завжди особливу значущість саме "природи" при розгляді та вирішенні центральних філософських питань буття і пізнання, особливо буття людини і людської культури. Більш уважний аналіз історико-філософського, історико-наукового матеріалу та матеріалу, що відноситься до історії європейської культури в цілому, показує, що, по-перше, термін "природа" мав і до цих пір зберігає та інші істотно важливі значення, а, по- друге, за всіма цими значеннями (включаючи і загальноприйняті) стоять глибокі ідейні та культурно-історичні підстави, без усвідомлення яких неможливо зрозуміти роль поняття "природа" у постановці та вирішенні саме філософських проблем. Звідси необхідний більш повний перелік істотно важливих значень терміна "природа": 1) Природа в сенсі внутрішніх особливостей, сутності тієї чи іншої речі (явища, системи та ін.) Наявність і специфіка цього значення стають особливо очевидними при зіставленні таких виразів, як "краса природи" і "природа краси"; "явище природи" і "природа явища" і т.д. 2) Природа в сенсі сущого в цілому, у всьому різноманітті його існування у світі. У цьому своєму значенні термін "природа" соотносітелен з такими поняттями (а іноді й синонімічний їм), як матерія, Всесвіт, космос, універсум і т.д. 3) Природа як матеріальне начало в самій людині. У цьому сенсі "природа", "природне" протиставляється "духу", "духовному" в людині як основу його моральної волі. Ці значення вироблені задовго до зазначених вище двох звичних нам сьогодні значень терміна "природа", які з'явилися на досить пізньому етапі розвитку культури і мають свої конкретно-історичні та філософські підстави. Випишемо тепер ці зазначені раніше два значення в загальному переліку і в більш точної формулюванні: 4) Природа як сукупність природних умов існування людини, людського суспільства і людської культури і як джерело необхідних ресурсів (матеріальних, енергетичних і ін) їх існування. 5) Природа як об'єкт спеціального наукового пізнання в рамках цілого комплексу дисциплін - "наук про природу" або "природних наук" (природознавства). У цьому своєму значенні поняття "природа" формується лише в Новий час, в період становлення промислового капіталізму і науки в сучасному її розумінні і носить яскраво виражений нормативний характер. Хоча поняття "природа" у значенні сущого в цілому, космосу зіграло важливу роль у розвитку філософії, особливо в античності, особливе значення в обговоренні філософських проблем воно знайшло після усвідомлення важливості таких протилежностей, як "природа - культура" і "природа - дух". За часом це співпадає з періодом гуманістичного повороту у розвитку давньогрецької філософії. Вже софісти стали надавати велике значення розрізненню того, що існує тільки "за природою", і того, що існує "за положенням", тобто за умовним (прийнятим) думок, звичаїв і інших людських звичаями. До цієї області умовного вони відносили всі моральні засади та норми особистого і громадського життя, позбавляючи їх таким чином внутрішньої обов'язковості. З іншого боку, починаючи з Сократа, у філософії зароджується лінія на розуміння моральності, чесноти як того, що вкорінене в самій природі і потім осягається природним розумом людини. З цієї точки зору до умовного відноситься як раз все те, що створено самою людиною, всі цивільні і культурні встановлення та установи, не виключаючи навіть держави. Цей погляд пізніше особливо послідовно був розвинений стоїками, для яких вираження "жити за природою", "жити по розуму" і "жити доброчесно" були синонімами. Це протиставлення "життя за природою" (як нормальне, природне і доброчесне) "життя по культурі" (як чогось умовного, протиприродного і неналежного) спалахує знову в лоні романтичних течій у XVIII-XIX століттях у поглядах Ж. Ж. Руссо і інших, а в своїх крайніх формах знаходить вираз у молодіжних контркультурних рухах вже XX століття. У другій половині XX століття, проте, коли була усвідомлена вся серйозність можливого глобальної екологічної кризи і наївність будь-яких крайніх підходів до вирішення майбутнього людської культури, стали вироблятися більш реалістичні концепції та ідеї: концепція коеволюції природи і суспільства, концепція сталого розвитку та інші. Настільки ж далекосяжні наслідки мала і формулювання іншої пари протилежностей - "природи" і "духу". У ясній формі вона сформульована вже у філософії Платона з його чітким протиставленням "світу ідей" "світу речей". Цей дуалізм природи і духу був відтворений в Новий час, причому в двох найбільш впливових філософських системах - в навчаннях Декарта і Канта. У Декарта зазначений дуалізм існував у вигляді подання про двох субстанціях, що лежать в основі кожної з цих областей буття, а саме субстанції мислячої і протяжної субстанції. Кант же протиставив, по-перше, природу як царство необхідних законів моральної свободи людини, а, по-друге, природу як світ пізнаваних у досвіді явищ непізнаване світу "речей в собі". Ця дуалістична установка була наприкінці XIX - початку XX століття відтворена у вигляді протиставлення "наук про природу" "наукам про дух" (за іншою термінологією - "наук про культуру"), що вилилося в розбіжність двох культур - природно-наукової і гуманітарної - і найсерйознішим чином позначилося на розвитку загальнолюдської цивілізації у XX столітті. В даний час, проте, все більше усвідомлюється, що саме сучасний розвиток "наук про природу", виникнення некласичних, а потім і постнекласичних наукових концепцій створює умови для подолання цього розколу і вироблення єдиної мови для діалогу двох культур.