2. Правоздатність укладати договори. Сторони в договорах.

Відповідно до міжнародного права правоздатність укладати міжнародні договори є невід'ємним правом суб'єктів міжнародного права, найважливішим елементом їхньої міжнародної правосуб'єктності.

Стороною договору можуть бути всі суб'єкти міжнародного права. Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. кожна держава має правоздатність укладати договори (ст. 6), а також брати участь у багатосторонніх (універсальних, регіональних, субрегіональних) договорах. Цим правом кожна держава користується в силу свого суверенітету.

Суб'єктами міжнародних договорів можуть бути унітарні та федеративні держави, отже, суб'єкти федерації можуть укладати міжнародні договори, якщо це право визнане за ними у федеральній конституції. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції Російської Федерації (далі ­– РФ) поза межами відання РФ з предметів спільного відання РФ та суб'єктів РФ суб'єкти РФ мають усю повноту державної влади і вправі укладати міжнародні договори з іноземними державами.

У практиці зустрічаються багатосторонні договори, у яких поряд з державами беруть участь несуб'єкти міжнародного права. Такі договори умовно називають змішаними або складними. Як приклад можна назвати Експлуатаційну угоду Міжнародної організації морського супутникового зв'язку від 3 вересня 1976 р.

Кожна нація, що є суб'єктом міжнародного права, має правоздатність укладати міжнародні договори залежно від форми колоніального режиму і від визнання цією державою. Так, наприклад, Організація звільнення Палестини та Народна організація Південно-Західної Африки від імені своїх народів підписали Заключний акт Третьої конференції ООН з морського права в 1982 р.

Міжнародні організації також мають право укладати міжнародні договори, про що сказано у ст. 5 Віденської конвенції 1986 р. З усіх міжнародних організацій найширшою договірною правоздатністю наділена ООН. Вона вправі укладати договори з державними й міжнародними організаціями з політичних, економічних, гуманітарних та інших питань.

Правом на укладання договорів володіють усі спеціалізовані установи ООН. Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації, при цьому предмет та мета договору повинні відповідати установчому актові організації, яка укладає договір, й не суперечити основним принципам міжнародного права, у тому числі Віденській конвенції 1986 р.

Право на участь у договорі. Види договорів. Право суб’єкта міжнародного права бути учасником того або іншого договору (двостороннього, універсального, регіонального) залежить від виду договору й зацікавленості суб'єкта у предметі договору.

Залежно від числа учасників договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Останні, у свою чергу, підрозділяються на загальні (або універсальні) та локальні.

Як визначено у Заключному акті Віденської конвенції ООН з права договорів 1969 р., загальними багатосторонніми договорами є такі договори, що стосуються кодификації та прогресивного розвитку міжнародного права або об'єкт та цілі яких становлять інтерес для міжнародного співтовариства в цілому. Такі договори повинні бути відкритими для загальної участі.

Локальними вважаються договори, у яких бере участь обмежена кількість держав (наприклад, держави одного географічного регіону). Ст. 52 Статуту ООН передбачає можливість укладання регіональних угод або створення регіональних органів.

Будь-яка держава, не залежно від її визнання, має право на повноправну участь у міжнародних договорах загального і спеціального характеру. Відмова надати державі можливість участі в багатосторонньому договорі з мотивів невизнання її деякими учасниками суперечить міжнародному праву. Однак держави мають право під час підписання багатостороннього договору або приєднання до нього зробити застереження про невизнання певного уряду, що підписав багатосторонню угоду: у цьому випадку договір не породжує правовідносин між стороною, яка зробила застереження, та стороною, щодо якої зроблене це застереження.