3. Аристотель

Одним із перших мислителів, які намагались дослідити суть і дію економічних законів, був великий античний вчений Аристотель (384 -322 до н.е.).

Арістотель народився в грецькій колонії Стагір в Фракії, його батько Нікомед був лікарем і близькою особою до царя Македонії, яка в той період ставала сильною державою. Він 20 років навчався і викладав в Академії — філософській школі Платона. потім відкрив власну школу - Лікей (Ліцей), був учителем і вихователем Олександра Македонського — майбутнього «завойовника світу». Численні праці Арістотеля охоплювали широкий спектр різних галузей знань — логіку і фізику, біологію і психо­логію, етику і політику, риторику і поетику, які в той час узагальнювались широким поняттям «філософія». Віддав він належне й економіці, погляди на яку виклав в працях «Етика», «Політика», «Афінська політія».

Арістотель вважав, що суспільство розвивається за природними законами, одним із яких є універсальний закон панування і підкорення. З цих позицій він пояснював природність існування рабства, а рабів розглядав живим майном, яке покликане приносити користь. З іншого боку, Арістотель пояснював існування рабства із позицій поділу праці на розумову і фізичну: вільні виконують розумову працю, а раби — фізичну. «Вільний тому і є вільним, що не знає фізичної праці», — пояснював філософ. Однак він був прихильником ліберального рабства з огляду на можливі повстання рабів, засуджував поневолення греків, вважаючи, що рабами повинні бути тільки варвари, тобто населення всіх територій поза межами Еллади (Греції).

Утворення держави Арістотель пояснював природним прагненням людей до спілкування. В його розумінні, держава досягає найвищого роз­квіту за умов. коли її громадяни не мають надлишку багатства, але й не є бідними, тобто живуть «середнім життям». Арістотель, як і Платон. також будував проекти «кращої держави», основою структури якої уявляв «середній клас», який спроможний нівелювати майнові суперечності. Вся земля повинна, за уявленнями Арістотеля. поділятись на дві частини — приватну і державну. Державою управляють вільні громадяни, наглядаючи і контролюючи суспільне життя, а раби створюють необхідні для вільних життєві блага.

Досліджуючи природу багатства і закономірності його нагромадження. Арістотель вводить поняття «економіка» і «хрематистика». Економіка створює справжнє багатство, тобто сукупність життєвих благ, необхідних для громадян і держави. Джерелом багатства тут виступає виробництво, розміри якого обмежуються розумним рівнем споживання для забез­печення нормального життя. Економіку Арістотель вважав потрібною і природною. Хрематистика — це надмірне нагромадження багатства в грошовій формі, яке не має меж, тому є протиприродним. З цих позицій засуджується заняття торгівлею і лихварством, адже вони сприяють хрематистиці. Особливо негативно Арістотель ставився до лихварства — найганебнішої, на його думку, справи, яка суперечить людській природі.

Аналізуючи закономірності товарного обміну. Арістотель визначив, що він породжується поділом праці, сприяючи утворенню спільноти людей. Життєві блага, з одного боку, використовуються для споживання, а з іншого — для обміну на інші блага, Власне, таким чином він підходить до розуміння двох сторін товару — як споживної і як мінової вартості, тобто його корисності і цінності. Арістотель виявив також розуміння того, що мінова вартість є зародковою формою товарних цін.

Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т - Т), а потім і обмін товарів із посередництвом грошей (Т - Г - Т). Із появою грошей метою торгівлі стає хрематистика — нагромадження багатства в грошовій формі (Г - Т - Г*. де р — гроші з торговельним прибутком). Таким чином, Арістотель розглядає дві форми грошей — гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу в якості грошового капіталу.

Аристотель не поділяв, водночас, поглядів купецьких та лихварських елементів суспільства, що виступали за перетворення рабовласницького господарства в джерело необмеженого збагачення. Він вважав, що справжнє багатство складається з предметів першої необхідності в господарстві з середнім достатком. Хоча торгівля існує в силу необхідності і держава не може без неї обійтись, недопустимо, щоб вона панувала.

Варто ще раз підкреслити, що економічні погляди мислителів Ста­родавньої Греції Ксенофонта, Платона і Арістотеля стали відправним пунктом для формування економічної науки.

4.ІНШІ ФІЛОСОФИ

Право власності охоронялося законодавчо. Так, у 621 р. до Р.Х. архонт (вища посадова особа в Афінах) Драконт склав звід законів, що охороняли особисту власність, а будь-які посягання на неї каралися надзвичайно суворо, навіть смертною карою. Що правда, закони ці не раз порушувалися, і великі землевласники через інститут боргового рабства перетворювали на рабів не лише боржників, а й членів їхніх родин, а землі останніх приєднували до своїх. Адже позики надавалися під заставу землі, а на ді­лянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими (від 30 до 100 %), борги росли швидко, і вже наприкінці VII ст. до Р.Х. поля Аттики були вкриті борговими (іпотечними) стовпами.

Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства, певної втрати тих принципів соціальної структури, що склалися ще у патріархальний період. Адже, як правило, позики надавали саме представники торгово-ремісничого прошарку, які отримували можливість заволодіти землею боржника. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та реміс­ництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.

Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного гро­мадянства. Усі вони були поділені на чотири класи відповідно до доходу, що його давала земля, який вираховувався не у гро­шовому виразі, а в натуральних продуктах (певній кількості хліба, олії, вина). До останнього, четвертого класу фетів нале­жали всі ті, які землі не мали, а, отже, не мали і прав громадян­ства, а гроші, якими б не були великими, значення не мали. З першого класу обирали архонтів, перші три класи надавали державі воїнів, доходами з їх землі покривалися державні видатки на ве­дення війни. До перших класів належали всі землевласники, не­залежно від розмірів їх володінь. Ця реформа перекривала до­ступ до земельної власності тим категоріям населення, які не входили до перших трьох класів, а також чітко визначала соціаль­ний статус громадян.

Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове раб­ство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабст­во одноплемінників було заборонене: «Одних повернув з чужи­ни, — писав сам Солон у своїх поетичних творах, — а іншим, що в рабстві на місці були, дав свободу...». Були також анульовані всі борги під заставу земель. Знищувалися боргові зобов'язаним не лише відносно приватних осіб, а й відносно держави (сейсахрія, тобто полегшення). Відносно цього він писав: «З землі повсю­ди зняв поставлені границі, і вільна стала та земля, що в рабстві скніла». Отже, реформи захистили інтереси землевлас­ників і певною мірою — старого ойкісного господарства.

У той же час Солон бачив необхідність у зростанні ремесел та торгівлі в Афінах, і всупереч поширеному серед громадян Афін презирливому ставленню до ремісничої праці Солон видає закон, за яким афінський громадянин може відмовити в утри­манні своєму перестарілому батькові, якщо той не подбав про навчання свого сина будь-якому ремеслу. У тому ж напрямі дія­ло розпорядження законодавця щодо надання прав громадян тим ремісникам, які переселялися до Афін з інших міст. Отже, статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можли­вості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. Водночас і ремісники отримували можли­вість стати власниками землі, адже їм забезпечувалося право на громадянство.

Для підняття рівня забезпеченості Аттики продовольством Солон заборонив експорт усіх сільськогосподарських продуктів крім олії, якої виробляли значно більше від потреб регіону. Цей захід став стимулом для керамічного виробництва, адже олію експортували у глиняних амфорах.

Важливу роль відіграла також монетна реформа, за якою в Афінах відмовилися від панівної досі егінської монетної системи на користь евбейської, що була поширена в більшості полісів не лише узбережжя Егейського моря, а й у колоніях та багатьох ре­гіонах Середиземномор'я. Срібна монета Егіни була важчою за евбейську (73 егінські драхми = 100 евбейським), тому перехід до цієї монетної системи зрівняв ціни на афінському ринку із загаль­но грецькими та полегшив вихід афінських товарів на зовнішні ринки.

У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рів­ними незалежно від їх майнового стану. Реформував він і спад­кове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передава­ти своє майно у спадок на власний розсуд, тоді як раніше таке майно повинно було переходити громаді. Тим самим Солон зав­дав досить вагомого удару по родовому праву та родовій аристо­кратії.

Отже, реформи Солона, хоч і були певною мірою дещо консер­вативними, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, від­крили шлях до посилення економічної та політичної могутності. Зростає роль ремісничого виробництва, торгівлі, яка поширюєть­ся від Кавказу до Гібралтару. Розквіт ремісництва у V ст. пов'я­зують із зростанням використання рабської праці, зі створенням великих ремісничих майстерень (ергастерій), що виробляли про­дукцію масового споживання, в яких працювало часом до 100 робітників-рабів. Рабів завозили сюди з країн Сходу та Скіфії. Але у сільському господарстві рабська праця використовувалася надзвичайно рідко.

Економічний розквіт Афін припадає на першу половину V ст. і базується не на землеробстві, а на ремісничому виробництві та морській торгівлі, визначна роль якої підкреслюється діями афінських правителів, спрямованих на вдосконалення афінських портів. Пірей, головні морські ворота Афін, мав 372 доки, гавань була поєднана безпосередньо з містом двома рядами паралельних стін. Торговельна гавань відокремлювалася від військової, адже бойові кораблі не повинні були заважати купецьким; на її узбережжі були розташовані складські приміщення, а також дейгма — свого роду біржа, де виставлялися зразки товарів.

Щодо розвитку ремесла, то його високий рівень підтверджується розвитком торгівлі. Поділ праці, що активно зростає в цей період, зумовлює спеціалізацію ремісничого виробництва, цілі квартали міста населялися ремісниками відповідних спеціально­стей. Щоправда, широке застосування рабської праці ставило у скрутне становище вільних громадян, які жили за рахунок заро­бітної плати, адже праця рабів була набагато дешевшою за заро­бітну плату. Рабів можна було побачити всюди: у домі, в лавці, банкірській конторі, в ергастеріях, на торговельних судах як гребців, а особливо у копальнях. Вони були й чорноробами, й домаш­німи слугами, й майстрами, й наглядачами, й управителями, й дрібними службовцями, й, нарешті, вихователями. Рабська праця була поширена всюди, але не зникала й праця вільних громадян. Грецький поліс залишався колективом рівноправних громадян, маєток і гідність яких оберігала держава, а приватна ініціатива, підприємливість та збагачення заохочувалися.

Зростання товарного виробництва та широкий розвиток тор­гівлі зумовили появу у Греції різних видів кредитних і банківсь­ких операцій. Першими банкірами стали святилища та храми, де зосереджувалися значні кошти — пожертви та маєтності, що віддавалися на збереження населенням, які і надавалися храма­ми у позику. Потім цим стали займатися й приватні особи, передусім міняйли, так звані трапезити. Збереглися імена двох найвизначніших трапезитів — Пассіон та Форміон, вони були в минулому рабами та вільновідпущениками, які досягли високого становища.

Відомий афінський політик Перікл (490—429 рр. до н.е.) керував афінською державою у 444—429 рр. до н.е. Захищаючи рабовласницький устрій, він заохочував розвиток міст, дрібну торгівлю та ремесло, колонізацію нових територій. Щоб полегшити доступ незаможних громадян до управління, він забезпечив ухвалу народних зборів про грошові оплати для членів ради та народних суддів.

На думку визначного давньогрецького мислителя Демокріта (близько 470 або 460 рр. до н.е. — помер у глибокій старості), первісне суспільство не заслуговує на ідеалізацію. На перше місце Демокріт ставив інтереси держави і піклувався про управління нею. Захищаючи приватну власність та виправдо­вуючи рабство, він звертав увагу на відносність багатства, виступав проти необмеженого зростання землеволодіння та накопичення грошей. На думку мислителя, жадоба до грошей приносить втрату честі, а перенесення бідності з гідністю є ознакою здорового глузду.

У поглядах на економіку відомого філософа Стародавньої Греції Сократа (469—399 рр. до н.е.) переважали морально-етичні підходи. Економічну діяльність з метою наживи він трактував як несумісну з доброчинністю. Сократ стверджував, що всі економічні операції випливають із моральних характеристик людини: енергії, настирливості, стриманості тощо. Вважаючи багатство відносним поняттям, він наголошував на тому, що доброчесність пов'язана не стільки з умінням користуватися багатством, скільки з умінням обходитись без нього.

У багатьох відношеннях греки були більш сучасними людьми, ніж люди середньовічної Європи, а в деяких відношеннях вони випередили наш час.

Але вони не дійшли до концепції визнання достоїнств людини як такої, розглядали рабство як щось зумовлене природою; вони терпляче ставились до сільського господарства, але розглядали всі інші види виробництва як такі, що ведуть до деградації, і вони мало або зовсім нічого не знали про ті економічні проблеми, на яких зосереджена увага в наш час.