- •Передмова
- •Основними завданнями вивчення навчальної дисципліни є:
- •Методичні рекомендації
- •Світоглядний вимір філософії
- •Місце філософії в духовній культурі людства
- •Функції філософії в суспільстві
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Поняття античної філософії та її загальні особливості
- •Зародження та етапи розвитку античної філософії
- •Класичний період в розвитку античної філософії
- •Пост класичний період в розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література:
- •Соціокультурні чинники формування філософських парадигм філософії середньовіччя. Теоцентричний характер середньовічної філософії.
- •Апологетика і патристика
- •Схоластика. Реалізм і номіналізм
- •Перехідний характер філософії Відродження
- •Основні філософські ідеї філософії Відродження: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм.
- •Питання для самоконролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •1. Розкрийте зміст відомого виразу к.Тертулліана: "Вірую, бо абсурдно". Якої проблеми він стосується.
- •Література
- •Філософська проблематика та основні риси філософії Нового часу.
- •Емпіризм і раціоналізм: ф.Бекон та р.Декарт.
- •Вчення про субстанцію б.Спінози
- •Монадологія г.Лейбніца.
- •Філософські ідеї Просвітництва
- •Питання для самоконтролю:
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Передумови формування німецької класичної філософії.
- •І.Кант - основоположник німецької класичної філософії
- •Метод та система г.В.Ф. Гегеля.
- •Суб’єктивна діалектика г.Фихте
- •Основні ідеї німецької класичної філософії
- •Марксистська філософія
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Становлення української філософії.
- •Філософія доби Відродження
- •Філософська думка в Києво-Могилянській академії.
- •Філософія г.С. Сковороди
- •Університетська філософія в Україні.
- •Українська філософія другої половини XIX ст.
- •Новітня українська філософія.
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Загальна характеристика сучасної світової філософії
- •Антропологічно-ірраціоналістична філософія
- •Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи
- •Основні релігійно-філософські вчення сучасності
- •Модернізм і постмодернізм
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Філософський зміст категорії буття
- •Концепції буття в епоху Нового часу
- •Сучасна наука і філософія про рівні та форми буття
- •Питання для самоконтролю:
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Поняття пізнання та його види
- •Рівні і форми пізнання
- •Проблема істини в пізнанні.
- •Людина і пізнання. Істина і правда
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Філософська антропологія
- •Релігійно-міфологічна антропософія
- •Натуралістична (наукова) антропософія
- •Філософські проблеми антропогенезу
- •Біологічне і соціальне в людині
- •Філософія про сенс життя людини, смерть та безсмертя
- •Питання для самоконтролю
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література
- •Специфіка предмету соціальної філософії
- •Основні засади філософського розуміння суспільства. Суспільство як спосіб буття людей
- •Суспільне виробництво, його сутність, структура і функції.
- •Формаційна та цивілізаційна теоріїї розвитку суспільства
- •Питання для самоконтролю:
- •Завдання для самостійної роботи
- •Література.
Питання для самоконтролю
1. Розкрийте особливості розвитку античної філософії.
2. Визначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.
3. В чому відмінність філософії Сократа від натурфілософії?
4. Поясність значення філософських ідей Платона.
5. Сформулюйте основні положення філософії Аристотеля.
6. Назвіть загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.
Завдання для самостійної роботи
Обґрунтуйте чому засновник першої європейської філософської школи Мілес саме воду визначив як першоелемент (основу) буття.
Доведіть, що атомістична філософія Демокріта по праву вважається вершиною античного матеріалізму.
Що, на вашу думку, могло стати причиною, яка привела Платона до першого "перевороту" в філософії і які наслідки це мало для самої філософії.
Розкрийте як ви розумієте відомі вирази Сократа: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що нічого не знаю, але інші не знають навіть цього".
Як ви вважаєте: чому Сократ називав себе "повивальною бабкою істини".
Чи згідні ви з відомим виразом Сенеки: "Бажаючого доля веде, небажаючого – тягне". Який напрямок в філософії він відображає.
Література:
4, 5,6,11,12,19.
Змістовий модуль 3. Філософія Європи епохи середньовіччя та Відродження.
План
1. Соціокультурні чинники формування філософських парадигм філософії середньовіччя. Теоцентричний характер середньовічної філософії.
2. Апологетика і патристика.
3. Схоластика. Реалізм та номіналізм.
4. Перехідний характер філософії Відродження.
5.Основні філософські ідеї філософії Відродження: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм.
Основні поняття: теоцентризм, апологетика, патристика, схоластика, реалізм, номіналізм, антропоцентризм, пантеїзм.
Соціокультурні чинники формування філософських парадигм філософії середньовіччя. Теоцентричний характер середньовічної філософії.
Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове сприйняття світу), формував бачення реальності „за образом і подобою” духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає „духовною” людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед „одухотвореною” (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становили передусім (і безпосередню) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, — „душі” ( гоголівський Чичиков скуповував саме „душі”, оскільки соціальний статус поміщика визначався кількістю „душ”, якими він володів, а не розмірами земельних угідь). Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як „зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності — духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі й суто земних, проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.
На цьому „ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим (так би мовити, „найконцентрованішим”) втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підноситься за цих умов на рівень „найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі „загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого, віднині, критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує „неістотними” тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як най значущіші. „Нема різниці поміж юдеєм та геленом”, „нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі”. Подібні твердження заперечують традиційні (кровноспоріднені, антропологічні тощо) критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають „ключ” для нового (духовно-особистісного) „прочитування” книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуваннями, що їх знаходимо насамперед у посланнях апостола Павла, юдеї, які (за Старим Заповітом) спершу були ”обраним народом”, неправильно зрозуміли Божу „благу звістку”, тлумачили її як закон, „букву” (буквально-текстуально), а не як дух. Тому юдеї, мовляв, і втратили свою „обраність”, тому й знадобилися Новий Заповіт і новий „обраний народ” — християни, які не знають „ні юдея, ані Гелена”, тобто „обраність” яких визначається їхньою духовною, а не „тілесною” (етнічною, кровноспорідненою і т. п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.
Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою „включеність” в ціле як щось саме собою зрозуміле. „Громадянин давньогрецького міста-держави, — писав О. Ф. Лосєв, —досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного думкою з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного „зором”, наочно даного, відчував свій органічний зв'язок із цілим, з державою". Людина, індивід постають тут соціальною, „політичною” істотою, істотою природно-тілесною, „політичною твариною” (Аристотель).
Інша справа — середньовіччя, Узи, що залучають індивіда у „справжні” (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають виключно духовний характер. Все ж „земне”, „світське” — держава та інші суспільні інституції — набувають характеристик „справжнього” існування, лише отримуючи санкцію „божественного буття” — благословення церкви.
Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином двоїстого буття. Передусім — це справжній (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи „тварною” (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово „непорівнянні” (реальність була притаманна виключно духовному, „божественному” буттю, що ж до земного світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з... „ніщо”), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й наднаціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх „контакту”.
Ірраціоналістична „несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому „апофатичному” (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Олександрійської школи. Будь-яка спроба „позитивного” пізнання божественного буття, міркує у зв'язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж наша може висловити лише те, що визначене, має межі, форму та ін. Внаслідок цього, робить висновок Климент, єдино „позитивною” позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, сягаюче за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай маловизначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осяваючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.
Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про „первородну гріховність” людини і шляхи її подолання („спасіння”). Таке „спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. „Спасіння” можливе лише через посередника, який чудесним способом поєднує в собі непримиренні протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос — „син Божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.
Інакше кажучи, щоб „спасти” людство, Бог сам має „стати людиною”, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть — „смертію смерть поправши”. Таким чином, у христологічній тематиці „покутування” і „спасіння” крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: „спасіння” людині не просто дарується, воно здобувається людськими стражданнями, людськими життям і смертю.