48. Стильові течії в європейському та українському мистецтві 18-19 романтизм, сентименталізм, реалізм.

Романти́зм— ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Сентименталі́зм — мистецький напрям в європейській літературі другої пол. 18 ст. Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літературних традицій класицизму. Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили як героїв простих людей. Початки сентиметналізму пов'язані з творчістю англійських письменників першої половини 18 ст. С. Річардсона, Д. Томпсона, Т. Ґрея й ін. Сентименталізм вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії. В українській літературі деякі впливи й елементи сентименталізму наявні в п'єсах І. Котляревського («Наталка Полтавка»), в байках Є. Гребінки і зокрема в сентименталізмі своїми сюжетами й мотивами повістях й оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка. Наявність сентименталізму і впливів російського сентименталізму у творчості І. Котляревського заперечували І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Житецький та ін., не виключаючи багатьох виявів сентименталізму у психологічному розумінні (чутливості) у творчості українських письменників 19 і 20 ст.

Реалі́зм— стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Визначальні риси реалізму

• раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

• правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

• принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

• характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

• конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

• вільна побудова творів;

• превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

• розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

49. Стильові течії в європейському та українському мистецтві другої половини 19 ст.: 1) натуралізм, 2)імпресіонізм, 3)символізм, 4) неореалізм.

Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є Найвищим Законодавцем для усього сущого.

НАТУРАЛІЗМ, 1. Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2. Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3. Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

В основі натуралістичного світогляду знаходиться ідея природної цілісності світу.

Виходячи з цієї ідеї, вирішується світоглядна проблема "Чи є соціальне природним, чи соціальне не є природним?". Визнання соціального природним є фундаментом теорії соціального натуралізму, сформульованої українським вченим О.М.Костенком.

Імпресіоні́зм — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Символізм— літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії невідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм в европейському живописі мав своїх палких прихильників, серед яких були

• Макс Клінгер ( 857-1920 )

• Джованні Болдіні ( 1842-1931 )

• Арнольд Беклін ( 1827-1901 )

• Джованні Сегантіні ( 1858-1899 )

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Український символізм сформувався організаційно вже після того, як з кінця 1910-х pp. закінчився період активізації російського символізму. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914-1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини.

Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Р. Росселіні («Рим — відкрите місто»), Л. Вісконті, В. де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо та ін.