47Україна у повоєнний період (друга половина 40-х — перша половина 50-х pp.)

Відродження народного господарства республіки розпочалось одразу після визволення s-лід фашистської окупації. Слід шдкрес-лиііі, що відбудова зіткнулась з рядом суттєвих труднощів:

] . ІУіасштаоиість зоигкіз, зумовлених війною. На руїни було перетворено 71 і міст і селищ міського типу та понад lib тис. сіл, Н> шс. промислових підприємств України. Загальна сума збитків, завданих народному господарству ре^ауолжи, сіановить і-- тр.'Ш. кр".

2. Різке звуження паливно-енергетичної та металургійної оази народного господарства. V ІУ45 р. республікою оуло вироолено лише 2(і% електроенергії, видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну і іо% сталі від рівня J94u р.

3. Катастрофічний стан сільського господарства. За роки війни було зруйновано оудівлі j розграбовано власність усіх 1 300 МЇС, Ь'Г2 радгоспів та 28 тис. колгоспів. Для розвитку сільського гос­подарства цього періоду були характерні зменшення числа праце­здатних колгоспників, хронічний дефіцит кваліфікованих кадрів.

4. Загальне скорочення трудових ресурсів, яке було зумовлене знищенням на території респуолікн під час окупаційного режиму близько 3.9 млн. мирних жителів; вивезенням понад 2,2 мли. чоло­вік до Німеччини; (частина з них загинула, а 200 тне, чоловік, по­боюючись помсти сталінського режиму, так і не повернулась); загаль­ними людськими втратами, пов'язаними з війною, у роки якої заги-иул кожен шостий житель України,

Суттєво ускладнив відбудову голод 1946—1947 pp.

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил народу, з допомогою всієї країни народне господарство України, незважаю­чи на труднощі повоєнного періоду, за короткий термін було відбу­доване Обсяг валової продукції промисловості усієї республіки про­тягом 'І946—1950 pp. збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р на 15"ь. Сільське господарство України було в основному відбудоване на початку 50-х pp.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, "саме тому у цей час, з одного боку, — активізується про­пагандистська обробка населення, з Іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. В 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКГІ(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленінград», «Про кінофільм «Большая жизпь» та ін., що стали своєрідним сигналом до нової ідеологічної атаки. Цього ж року ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін., - це фактично означало, що чергова кампанія морально-політичкого тиску на суспільство почалась, її перший етап в Україні здійснювався під гаслом боротьби проти націоналізму. Гострій кри­тиці і відвертому публічному цькуванню піддаються відомі діячі культури (М. Рильський, Ю/Яновський, І. Сенчснко, О. Довженко та ін.) і науки (К. Гуслистий, М. Петровський, М. Супруненко та ін.).

Другий етап морально-політичного тиску на суспільство відкри­ває розгорнута з кінця 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Поштовхом

48

до попої хвилі звинувачень на адресу інтелігенції стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опуб­лікована у січні 1949 р. у «Правді». Відгомоном цієї статті в Укра­їні стало навішування ярликів «безродних космополітів» на літера­турних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпуда, І. Стебуна та ін. В цей час нищівній критиці була піддана генетика, жертвами «лисенківщини» стали талановиті вчені М. Гришко, Л. Де-лоне, І. Поляков та ін.

Суттю сталінських ідеологічних кампаній 40—50-х pp. була бо­ротьба з новим рівнем суспільної свідомості, новим розумінням само­оцінки свого місця у суспільстві, новим розумінням інтернаціона­лізму. І хоча ці кампанії в цілому не могли зупинити духовного розвитку народу, гальмували його вони досить суттєво, дозволя­ючи режиму консервуватись, а командно-адміністративній системі стабілізуватись.

УКРАЇНА В ПЕРІОД ТИМЧАСОВОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ (друга половина 50-х—перша половина 60-х pp.)

Суть кардинальних змін, що почались після смерті Сталіна, — у лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу і були основою десталінізації. Уже початковий її період привів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського фак­тору у різних сферах суспільного життя.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС, на якому прозвучала гостра кри­тика культу особи Сталіна. ,В цей час йде розширення прав союз­них республік. Із союзного у республіканське підпорядкування пере­йшло декілька тисяч підприємств та організацій. У результаті бюд-л;ст України зріс майже в 2,5 рази. В 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу прийма­ти громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. У подаль­шому було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права у питаннях планування.

Вільні інтенсивною та активною стає діяльність України на міжнародній арені. Якщо у 1953 р. УРСР була членом 14 міжнарод­них організацій, то у 1955 — вже 29, хоча варто підкреслити, що, як і раніше, українська дипломатія йде у фарватері дипломатії СРСР.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяв по­чаток часткової реабілітації жертв сталінських репресій. До 1957 р. було звільнено більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'яза­них з діяльністю українських націоналістів.

Саме на період «хрущовської відлиги» припадає започаткуван-ня в Україні дисидентського (від лат. «дисидент» — незгідний) руху. Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опо­зиційної діяльності здійснила група Л. Лук'янєнка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку. Боротьба за неза­лежність України стала основною метою ряду опозиційних об'єднань, що виникли на поч. 60-х pp. — Українського національного фронту,

49Союзу української молоді Галичини та ін. В цей період у дш-идент-ськсшу русі активну участь починають брати Ю. Бадзьо, І. Гель, В. Чорновіл та ін.

Значні якісні зміни відбувались і у народному господарстві республіки. Період лібералізації — це період активного реформуван­ня, пошуку оптимальної моделі розвитку економічного механізму. Початок реформування було покладено на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства (посилення матеріальної зацікавленості кол­госпників, зміцнення матеріально-технічної бази, поліпшення якісно­го складу керівників сільськогосподарського виробництва та ін.). В результаті валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництво м'яса — більш як у два рази.

Поява валюнтаристських, нереалістичних зверхпрограм (освоєння цілини, фантастичне розширення площ посівів кукурудзи та інших «ливо-культур», необгрунтовані плани в найближчі роки наздогнати СІНА по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення) фактично перекреслили успіхи початкового періоду і, починаючи з 1958 p., у сільськогосподарському виробництві починається сп-ад.

Важливою реформою для усього народного господарства в цей час була реформа управління. Суть задуму цієї реформи полягала у певній демократизації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скоро­ченні управлінського апарату. Стержнем пової системи, запровад­женої у лютому 1957 p., був територіальний принцип управпіиич через ради народного господарства (рацштгоспи). На території СРСР 6v.no утворено 105 раднаргоспів. а в УРСР — 11. Але фактичне збереження централізованого планування, гальмування впроваджен­ня пової техніки та ін. причини зумовили невдачу цієї реформи.

Хрущовські реформи не в повній мірі виправдали пов'язані з ними спопівання. але закладена у них демократизація економічного життя сприяла вивільненню творчої енергії няізоіу. що зумовило хоча і короткочасне, але Різке підпищєпня ефективності раїян-ської економіки у 50-TJ роки.

УКРАЇНА НА ПОРОЗІ КРИЗИ: НАРОСТАННЯ ЗАСТІЙНИХ і ЯВИЩ (друга половина 60-х—перша половина 80-х pp.).

У період «хрущовської відлиги» у ході активного реформування тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено з рівно­ваги. З приходом до влади Л. Брежнєва на перших порах зберіга­лась спадкоємність реформаційного пошуку, робились спроби вмон­тувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністра­тивну систему, але після «Празької весни» 1968 р. чітко визначився ключовий напрямок внутрішньої політики нового керівництва — курс на «стабілізацію». Дотримуючись цього консервативного курсу, командно-адміністративна система не змогла повністю вписатись у різкий поворот, запропонований НТР, що, поруч з іншими факто­рами, стало однією з ключових причин затухаючого диспропорційно­го економічного розвитку. Середньорічний приріст валового суспіль-

50

І,

ного продукту в Україні у 1961 —1965 рр становив 6,9%, а у 1981--1985 "pp. — лише 3,5%.

У цей час надзвичайно ускладнюючи ситуацію, почали виявля­тись наслідки ряду важливих довгострокових тенденцій: несприят­лива демографічна ситуація, наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці, криза організації пращ та ін. Стан справ в Україні погіршувався і тим, що до згаданих союзних недоліків тут дода­вались негативні особливості власного економічного розвитку:

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. До­статньо сказати, що в республіці, па яку припадало 2,6% терито­рії СРСР, було побудовано і будувалось близько 40% атомних енергоблоків.

2. Катастрофічна екологічна ситуація. Техногенне навантажен­ня на природу в Україні у 6 — 7 разів перевищувало загальносоюз­ний рівень. і

3. Швидке старіння основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості' у промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% у 1985 р.

Якщо у галузі економіки принаймні декларувався ряд реформ, то у політичній сфері брежнєвське керівництво намагалось зберегти існуючий стан справ, не втратити спадкоємність із владними інсти­тутами попередніх десятиріч. Ключовими елементами цієї спадкоєм­ності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження деко­ративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

В цей період політичне життя в республіці, як у СРСР в ціло­му, набуває дедалі більш закритого характеру, наростає відчужен­ня партії від народу, партійної верхівки від основної маси комуніс­тів, посилюється ідеологічний диктат. Вказані процеси набувають особливого розвитку у республіці, коли на посаду першого секрета­ря ЦК Компартії України після П. Шелеста у 1972 р. було обрано В. Щербицького, а в його оточенні з'являється секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчук та голова КДБ України В. Федор-чук. В надрах партійного і державного апарату формується певний, відповідаючий часу стиль керівництва, максимально обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги.

Диктат командно-адміністративної системи все ж не зміг підко­рити собі цілком розвиток духовного життя суспільства. Саме в цій сфері збереглась позитивна інерція попереднього хрущовського пе­ріоду. В результаті у 60—70 pp. у радянському суспільстві набирає силу дисидентський рух, який складався з трьох основних течій:

1. ЇІразозахнске, або демократичне диснденство, репрезентова­не в республіці Українською Гельсінською Групою, що була утво­рена в 1976 р, її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник. П. Григоренко, Л. Лук'яленко, І, Кандиба, М. Маринович та ін.

2. Релігінпо дисидєнтстро (Г. Вінс. І. Гель. В. Ромашок, 1"[. Те-реля).

3. Національне орієнтоване дискдєіїстбо (І. Дзюба, В. Мороз, В. Чорновіл, С. Караванськнй та ін.).

51Таким чином, консервативний курс на «стабілізацію» суттєво загальмував суспільний розвиток, але владі так і не вдалось підко­рити цілком своєму диктату духовне життя суспільства.

УКРАЇНА І ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ В СРСР (квітень 1985-серпень 1991 pp.)

На Іи-шіку ЬО-х pp. Дедалі більш очевидною ставала неможли­вість зиережомня без Істотних змлі існуючих в СРСР порядків, що ьіклвалл па перший план кеоохідність реформ у всіх сферах сус­пільного життя. Розпочатий в цей час процес оновлення одержав пазиу ^ перебудова*. У своєму розвитку пін пройшов ряд етапів:

I етап (К-лтеиь І»85 р.-січеиь ІУЙУ р.) — визрівання політич­ного курсу перебудова. Оновлення суспільства починалось як ти­пова «революція «згори» — у квітні Іь>35 р. на Пленуліі ЦК КПРС новим радянським керівництвом на чолі з М. Горбачовим було ви­суну го страїх-гічну мету: курс на прискорення соціально-економіч-иоіо розвитку країни. Комплекс перетворень стосувався перш за все екоікшіки, і ного суть г.оляїада в удосконаленапі реально існуючих процесів, у виправленні окремих деформацій. Іншими словами, на початковому етапі перебудови мова йшла фактично про наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дис­ципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Вже перші результати реалізації цих заходів були досить об­надійливими: за 1985/86 pp. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3% і перевищили середньорічні показники XI п'ятирічки, які складали лише 3,5%. Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві: якщо в 1981—1985 pp. середньорічний приріст основних показників у цій галузі становив 0,5%, то у 19Н5/8ІІ pp. — 3,5%.

У цей період у ході оновлення групі р«. форматорів дедалі більше не вистачає допомоги «знизу», і тому вона конкретизує і радикалізуа свої заклики. Так з'являється восени 1986 р. формула перебудови як соціальної революції, що в подальшому мало надзвичайно серйоз­ні наслідки. Своєрідним каталізатором переосмислення існуючих порядків, особливо в Україні, стала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 р.

II етап (січень 1987 р.-літо 1988 р.) — кристалізація та ус­відомленая основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На цьому етапі відбулось два корінних зрушення. По-перше, у верхніх ешелонах влади була в загальних рисах сфор­мульована, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови: нове політичне шіеленш' радикальна tкономічна реформа; деіію-кратизація усієї політичної структури. По-друге, саме у цей час активно формується соціальна база перебудови, виникають і зміц­нюються неформальні організації. В Україні у 1987 р, створено

Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), • Нарошшії еою'5 сприяння перебудов-?- (Одеса) та іп.

III етап (літо 1988 p.—травень 1989 р.) — зміщення центру ру­шійних сил перебудови зверху вниз. XIX Всесоюзна конференція КПРС (червень-липень 1988 р.) стала своєрідним рубежем, до.'якого

52

імпульси перебудови йшли" переважно «згори», а після нього --переважно ^знизу». Це стало можливим тому, що вона офіційно проголосила курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влад. На перехід до економічних методів управління еко­номікою націлювала економічна реформа, започаткована на червне­вому 1987 р. Пленумі ЦК КПРС. Але, незважаючи на ці ініціати­ви. КПРС дедалі більше втрачає ініціативу.

На цьому етапі започатковуються процес становлення багатопар­тійності. Виникає Українська демократична спілка, спрямовує у політичне русло свою діяльність Українська Гельсінська Спілка.

IV етап (травень 1983 р.—лютий 1990 р.) — розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їх проти­стояння.

Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР, що активно стиму­лював поглиблення процесу перебудови. Наростаючий політичний плюралізм зумовлює появу масових рухів та організацій. У вересні

1989 р. в Києві було проведено установчий з'їзд Народного руху України, формується і набирає силу самостійний робітничий рух --"-утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького ву-тільного басейну.

V етап (лютий—грудень 1990 р.) — сповзання політичного ке-рі^ннцтва Ct'CP вправо і раднкалізація народних мас. В цей період спад у економіці став реальністю. У 1990 р. в Україні валовий сус­пільний продукт був на 2,4% менший ніж у 1989 p.; вироблений на­ціональний доход відповідно зменшився на 3,6%. Значною активніс­тю на цьому етагц відзначалось політичне життя в Україні, централь­ною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депута­тів до Верховної Ради республіки. У новоствореному українському парламенті утворилась більшість (група 239) і опозиція — Народна рада (125 чоловік). Опозиція з перших днів відіграла помітну роль. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р.' було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Піднята опозиційними силами страйкова хвиля досягла свого піку під час осіннього протистояння. В результаті жовтневої голодовки студентів

1990 р. голова уряду республіки В. Масол пішов у відставку.

На цьому етапі радикалізується Рух як політична сила. На своє­му II з'їзді (жовтень 1990 р.) він висуває лозунг: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверені­тету України».

VI етап (грудень 1990 р. — серпень 1991 р.) — кінець пере­будови.

Спад виробництва катастрофічне наростав: у 1991 р. на Украї­ні валовий суспільний продукт був на 11.3% меншим, ніж у 1990 p.; вироблений національний доход відповідно зменшився на 11,2%. В цей період для подолання кризових явищ робились спроби зроби­ти Україну справді незалежною. Так, поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загально­союзна власність на території України була перетворена в респуб­ліканську, почали формуватись власна грошова система, податкові та митні служби тощо.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, си­лою взяти соціальний реванш знайшла своє втілення у здійсненні19—21 серпня 1991 p. державного перевороту. Поразка консервато­рів різко "посилила центробіжні тенденції в СРСР. В цих умовах прийняття республіканським парламентом 24 серпня 1991 р" Акту про незалежність було цілком закономірною подією, яка стала не тільки одним з переконливих свідчень фактичного краху процесу перебудови в СРСР, а й важливим фактором подальшого розпаду Радянського Союзу. :

УКРАЇНА У СУЧАСНУ ДОБУ.

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги: понад 90/о громадян, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України; одночасно було обрано Пре­зидента республіки, яким став Л. Кравчук (понад 61% голосів). 8 грудня у Мінську зустрілись лідери Росії, України та Білорусії (країн-заеновішків СРСР) і заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Виникнення нового, структурно слабкого геополітичного об'єд­нання СНД не тільки не зняло ряду старих міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювало виявлення і загострення нових. Найбільш небезпечні кофлікти виникли майже одразу між Росією та Україною. Принциповими з них було три: з приводу подальшої долі Чорноморського флоту, з приводу Криму, і з приводу умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв. Однак, на нашу думку, слід визнати, що. незважаючи на складнощі та суперечності, які виникли у зв'язку з утворенням СНД, сам факт появи цього об'єд­нання, особливо у початковий період, мав позитивне значення: було припинено процес хаотичного розпаду СРСР, створено для ньо­го більш-менш цивілізовані рамки. Крім того, СНД відіграло роль координаційного центру у стосунках між республіками колишнього СРСР.

Гранг-г-шо суперечливим і неоднозначним моя-даа назвати про­сування України шляхом незалежності. З моменту проголошення незалежності у суспільне політичному житті республіки стався ряд позитивних змін:

1. Покінчено з однопартійною системою та ідеологічним моно­полізмом.

2. Підірвано адміністратнвЕГо-комантаі важелі керівництва еко-

ПСЛІІКОЮ.

3. Утверджено політичний суверенітет України як самостійної, визнаної світовим 'співтовариством держави.

4. зріс рівень політичних свобод, розпочалось економічне роз­кріпачення осоїи. Однак, незважаючи ні позитивний вплип вказаних тгнтениій. Україна все ж потрапила у прірву небувалої за рівнем кризи. Шо це переконливо свідчать прогресуючи"! спд І nmv>'Jmm /вч. розвал фінансової системи, дегпааація соціальної сфери, посилення зубожіння населення, катастрофічне зростання злочинності, нарос­тання політичної напруга. Україна по суті переживає системну кризу суспільства, що загрожує самим підвалинам незалежності та просто ищіп-н.неш української нації.

В чому ж основні причини такого катастрофічного стану справ?

: 54

Т' 1. Непідготовленість українського суспільства до державотвор­чого процесу: відсутність у початковий період науково обгрунтованої моделі побудови незалежної держави, низький рівень політичної, економічної культури .мислення та ін.

2. Застарілі виробничі відносини та деформована структура народногосподарського комплексу, які дістались у спадок.

3. Недосконала організація державної влади в Україні, неза­вершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і су-дозою гілками влади, прорахунки вищого керівництва.

Україна завершує перший етап перехідного періоду, етап, який умовіїо можна назвати романтичним (проголошення незалежності та набуття атрибутів державності). Після весняних виборів до Верхов­ної Ради і літніх 1994 р. виборів Президента республіки (переміг Л. Кучма, за якого проголосувало 52% виборців) склалися умови для рішучого переходу до другого етапу — прагматичного, етапу со-ціально-економічпого влаштування.

У жовтні 1994 р. Л. Кучма проголосив почин реформаційний курс, основними напрямками і пріорітетними завданнями якого ви­значено:

1. Фінансову стабілізацію. 2. Поетапну лібералізацію цін. 3. До­корінну структурну перебудову виробництва. 4. Децентралізацію ул-риігшшя економікою. 5. Лібералізацію сфери зовнішньоекономічних зв'язків, 6. Соціальний захист.

Які ж результати здійснення нового рефоріяаційного курсу?

1. Уповільнення темпів падіння основних показників промисло­вого виробництва. 2. Певні позитивні структурні зрушення. 3. Част­кова грошова стабілізація. 4. Суттєве прискорення темпів зовнішньо­торгове пьного обороту. Однак ці позитивні тенденції не варто пере­оцінювати, оскільки вони не набули ще сталого характеру. Зрушен­ня, спричинені їх дією, — це лише прориви на окремих ланках. На жаль, поки що цих проривів недостатньо для стабілізації економі­ки. Все це е свідченням того, що реформаційний потенціал реалізо­вується не на повну силу.

У чому ж полягають принципові причини аритмії та пробуксо­вування реформаційного курсу?

1. Недостатній ступінь обгрунтованості економічних реформ. Практика показала, що обрана модель реформ погано розв'язуй соціальні проблеми, не може регулювати ціпи природних монополіє" тій та ін.

2. Повільне формування правової бази реформування. Для реа­лізації нової економічної політики необхідно прийняти 77 законів, пл квітень 199,1 р. з них прийнято лише 7.