5 Боротьба південної русі проти татаро-

МОНҐОЛЬСЬКОГО НАШЕСТЯ. ПІВДЕННО-РУСЬКІ ЗЕМЛІ

В ДР. ПОЛОВИНІ XIII—НА ПОЧ. XIV СТ.

Основні історичні процеси періоду:

— ускладнення міжнародного становища внаслідок одночасного тиску як з Заходу (з боку Малопольського князівства, Угорщини та Тевтонського ордену), так і — особливо — зі Сходу, з боку ство­реної в 1206 р. монгольської імперії Чінгісхана, 31 травня 1223 p.,

11

монгольські полководці Джебе та Субедсй розгромили руське військо на р. Калці.

— боротьба з татаро-монгольськиии завойовниками. Удар по південноруськнх землях війська улус-хана Бату завдали протягом 1239—1241 pp. Незважаючи на стійкий опір населення, особливо в містах (у Києві, Чернігові, Переяславі та ін.), монголи здобули пе­ремогу завдяки своїй військово-тактичній перевазі, а також нсзкоор-динованості дій південноруських князів, а то й боягузетву декого з них (напр. Михайла Чернігівського). Завершальний акт опору --повстання під проводом кіт. Данила Галицького (1254 — 59 pp.) припинене внаслідок нестачі сил та браку дієвої підтримки як з бо­ку західних держав, так і на Русі.

— встановлення васальної залежності південноруських князів від уряду улуса Джучі (Золотої Орди) — у вигляді цаштиптва. пря­мого контролю над політикою, з обов'язком отримувати підтверд­ження прав на управління (у вигляді ярлика).

— різке ослаблення людського, воєнного, економічного потен­ціалу Швдекноруських князівств, а також механізмів та авторитету князівської влади. Значною мірою деградують міста зазнач великих втрат сійськово-дружинкий прошарок, спостерігається відток насе­лення на захід та північний схід. Слабне влада князів (стосовно ки-^vBcbKTix. переяславських та чернігівських взагалі зникають вИомос-ті). У 1299 р. на північ — у Володимип-на-Клязьмі — пелзеносить-г-п й церковна столиця Pvci — резиденція Митрополита. Лише в Гялицько-Волинській землі князівська влада залишається дієздат­ною, а на початку XIV ст.. в ггояппіннч кн юрія Львояичл ......

"Иновлюг. свою мідь і гінтооитет Але з 1323 п . після смерті князів Льтза та Андрія, правляча династія припиняється, становище усклад­нюється й тут.

Основні дати періоду: битва ня п К'їлці (31 ',-т.чня 1223 р ). а-понологія монгольського нлцтрстя нп П. pvc.t, f 1239--41 рп.), хро-"•"гіоня повстання кн. Данила Галицького П254 -5Я рп V припинен­ня галицьке-волинської князівської династії (1323 p.).

6. Південноруські землі в середині XIV—сер. XVI ст.

Основні історичні процеси цього періоду:

— загарбання та територіальне розчленування південноруських земель сусідніми державами, якісні зміни міжнародного становища

цих земель. В 1307 р. угорський король Карл Анжуйський остаточ­но зайняв Закарпаття, в 1352 р. Півн. Буковина перейшла під вла­ду Молдавського князівства, а Галичину та Західне Поділля майже одночасно, в 1349 р. захопив польський король Казимир Великий. Більшу частину Південної Русі — Волинь (крім Холмщини та ГОд-ляшшя, що дісталися полякам), східне Поділля, Київщину та Чер­нігівщину анексувало Велике Литовське князівство (вин. в пер. по­ловині XIII ст.). Спочатку, між 1315 —1320 pp., литовський кн. Ге-димін зайняв Волинь, а його наступник — Ольгерд — на поч. 60-х pp. XIV ст. — решту названих вище територій.

Під протекторатом таких сильних держав як Польське коро­лівство та Велике Литовське князівство міжнародне становище пів-

12

денноруських земель на певний час стабілізується. Перемога кк. Оль-

герда над золотоординцями в битві на р. Сині Води в 1332 р. послабила монгольський тиск на Русь, а перемога польське-литов­сько-руського війська (при.іл. по І/З) над Тевтонським орденом в Грюнвальдській битві (15 липня 1410 p.), з наступним розпадом цього ордену, ліквідувала й загрозу з Заходу, відкрила можливість для плідних контактів з країнами Центральної та Західної Європи.

Проте, в останній чверті XV ст. обстановка навколо Південної Русі знову загострюється насамперед — внаслідок територіальних претензій Великого Московського князівства (в рамках заявленої Іваном III політики «збирання дрєвньоруської спадщини). В резуль­таті литовсько-московських воєн, що тривали більше 50 років ґпо-чинаючи з 1487 p.). Московська держава приєднала до себе Чев-нігово-Сіверщину (на поч. XVI ст.). спопвляла чимдалі більший тиск і на решту піваенпоруських земель. Серйозним дестабілізуючим фактором стала й загроза з боку Кримського ханства (виникло в 144Я p.). пітеасальпого могутній у той час Османській імперії (з 1475 p.). Взявши піп свій контроль Причорномор'я і нерідко коор­динуючи свої дії з Москвою, турецько-татарськнй альянс вже з 90-х pp. XV ст. став постійним джерелом загрози безпеці Південної Русі. Суперництво в рамках «геополітичного трикутника» (Польща та Литва з одного боку, Москва — з другого. Туреччина та Крим — з третього) постійно привносило нестабільність на Південну Русь.

— поступове інтегрування більшості піг.денноруських земель до суспільно-політичних систем Польщі й Литви, які, в свою чєпгу. зближувались. Початок цьому зближанню поклала уготч про о'ї'єц-нпння мотпрішіх престолів — у м. Крево 14 серпня 1385 р. (Крен-ська унія). Впна знайшла своє продовження у ще R-мч угодах тп-кого плану. Поступове вирівнювання законодавства та а'Шіністра-тивного устрою Польщі та Литви справляло визначальний вплив і на устрій руських земель.

їхня автономія поступово ліквідовувалась: Галичини — в 1-134 p., Волині — в 1452 р, Київщини — в 70-тї pp. XV ст. Зт польським зразком запроваджувався адміністративний подіч на вос-кодства та пояіти: спочатку в Польщі (Руське та Волзьке воєвод­ства), а в 1564 — 66 pp. і в Литві (Київське, Брацлапське та Во­линське), Впроваджувалося польське право та еудочіпіство як Ілля хпм виляння загяльних зводів законів (Великі Литовські статути 1Л29. 1566 та 1588 pp.). так і окремих королівських- привілеї".

ОсоблНВІСТЮ ПОЛЬСЬКО-ЛНТОБСМСОГО ПраВОИОГО УСТРОЮ, Щґі ВПРОВЧПЖУ

вався був започаткований у 1505 р. (Ряпомськз конституції¹'¹ поділ влади ня законодавчу (в особі шляхетського сейму та шспсбих сеймиків), виконавчу (очолювану глІЗорчнзт королем) та судову (з особі станових судів — зечськтг, гідкомерськнх, гродських і ін.).

Впровадження нового устрою сутровоїїж'^тея.лося гарантіями пряв та честі феодплів русько-правос'п.вчтп пог-:од:-крнчя І'- упіинян-кям у правах з католиками (привілей Жнгнмонта у 1^/!Я2 P.), я. тя-w*' гарантіями православної Ігеркчи. руської' мо~;и. Починаючи л 1356 p. коли право Іш самоуправління (магдебурзьке право) дістав Львів, таке ж право здобуло ще 21 піздсшшрусїке місто.

— завершення сформування феодальної системи б Південній

ІЗРусі, Вже на 1529 р. бл. 4/5 освоєних земель належали феодгілам:

к основному — князям (бл. 50 династій), а також панам — шляхті та дрібній " шляхті (шляхта-зем'яни), які разом взяті становили бл. 2,5% населення. Водночас, феодальне залежне селянство, «прикріп­люється» до землі, виконуючи повинності або з «волоки» (площа в 21 га) або з «диму» (домогосподарства). В XIV —XV сг. перева­жали натуральні платежі, у XVI ст. здобуває перевагу панщина (відробіткова рента). Феодали здобувають права адміністративної вла­ди та суду над селянами.

Особливістю цієї соціальної системи, що формувалась в специ­фічних умовах прикордоння, була наявність у ній такого «позазакон­ного» елементу, як КОЗАЦТВО. Воно виникло в др. половині XV ст. під дією таких факторів як потреба збройного захисту кордонів, освоєння степу, наростання феодального гніту. Центр «козаччини» з Середнього Придніпров'я змістився в середині XVI ст. за дніпров­ські пороги. Тут у 1553 — 1557 pp. виникає козацька столиця — Січ, формується виборна козача адміністрація (уряд обраний радою) на чолі з* першим кошовим отаманом Дм. Вишневецьким-Байдою.

— поступове відтворення економічного та людського потенціа­лу, переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків у західному на­прямку. Наприк. XVI ст. населення Південної Русі — України до-сягло приол. 3,5—4 млн. чол. З др. половини XVI ст. воно досить інтенсивно освоює степові райони Півдня та Лівобережжя. Поступово відроджуються міста (бл. 40) та міське господарство: торгівля (в основному роздрібна) та ремесло (бл. 130 спеціальностей), яке на європейський зразок об'єднується в цехи. Втім міста — невеликі (Львів .-- ю тис. жителів, Київ — 6 тис., Брацлав — 4 тис., інші — здебільшого по 1 тис.), їх роль в економіщ — незначна.

Русь—Україна з поч. XVI ст. втягується в активний європей­ський торговий обмін в ролі солідного експортера зерна та лісонро-дуктів і імпортера європейської мануфактури (сукна, заліза). В структурному відношенні її економіка сповна зберігає традиційний аграрно-сировшший характер.

— відновлення культурного процесу на основі синтезу руської традиції з новітніми європейськими цінностями, засвоєними в резуль­таті різноманітних контактів з Заходом. Йдеться про навчання укра­їнської молоді в європейських університетах (в одному лише Кра­ківському — більше 1 тис. чол.), зародження латиномовної поезії (П. Русин, Гр. Чуй, І. Туробіній, Ст. Оріховський та ін.), засвоєн­ня навиків «вченості» та філософії (Ю. Дрогобич, П. Могила, І. Гі-зель та ін.), ідейні впливи європейського Ренесансу.

Основні дати періоду: загарбання Галичини Польщею (1349 p.), приєднання Київщини та Чернігівщини до Литви (60-і pp. XIV ст.), Кревська унія (14 серпня 1385 p.), битва на р. Сині Води (1362 p.), Грюнвальдська битва (15 липня 1410 p.), видання Великих Литов­ських Статутів (1529, 1566, 1588 pp.), заснування Запорізької Січі (1553—1557 pp.).

7. ПІВДЕННА РУСЬ—УКРАЇНА В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XVI —ПЕР. ПОЛ, XVII СТ.

Основні історичні процеси цього періоду:

—- посилення політичного та культурно-ідеологічного тиск у Пол -щі на південноруські (українські) землі під вирішальним впливом утворення польсько-литовської федерації — Речі Посполитої (з ре­зультаті Люблінської унії 1 липня 1589 p.). Цей акт був обумовле­ний потребою спільного протистояння Москчі (Лівонська війна 1558 —-1583 p.), а також стремліиням дрібної литовської шляхти урівіш-тися в правах з князівською верхівкою за «польським зразком*. Компроміс Польщі й Литви був досягнутий за рахунок українських земель Литви: останні переходили під безпосередню владу Польщі, а значить польське дворянство отримало права на земельну влас­ність в Русі — Україні. Наслідки Люблінської унії суперечливі. З одного боку — це стабілізація геополітичиого становища Речі Пос­политої, тимчасове припинення експансії її суперників — Москви та Туреччини (значною мірою — завдяки підтримці козацтва. Росія зазнала поразки в Лівонській війні, а в пер. третині XVII ст. — прямої польської інтервенції і по Деулінському перемир'ю 1632 р. навіть відмовилась від Чернігово-Сіверщинн. Після поразки під Хо­тином від польсько-козацького війська (восени 1621 р.) відступила й Туреччина. З іншого — значний (на 40%) перерозподіл землеволо­діння на користь польських магнатів та шляхти, «ополячення» групи князівських православних династій (до десятка фамілій) та частини дрібної шляхти. Поєднаний з різким зростанням феодальних повттн-ностеГІ (особливо панщини) цей фактор розхитав рівновагу в сус­пільстві і викликав загострення суспільних взаємовідносин.

— загострення міжрелігійних відносин, викликане тиском з боку римської папської курії (з 60-х років XVI ст.), відходом поль­ського уряду від політики релігійної терпимості та невдалими рішен­нями Брестського собору у жовтні 1596 р. про об'єднання (унію) римо-католицької та православної церков у Речі Посполитій. Заду­мана ініціаторами (папою Елементом VIII та частиною православ­ного епіскопату). як засіб об'єднання церков, проти ції рухам Ре­формації та підняття культурного рівня православної церкви, унія спричинила якраз протилежне — спалах релігійної ворожнечі, яка пронизала все суспільство, сполучаючись з соціольно-класовими та етнічними протиріччями.

— піднесення активності та культурно-національної самосвідо­мості православного населення Південної Русі—України — насам­перед міщан, духовенстка, української шляхти, козацтва. Піт прово­дом православних культурно-релігійних об'єднань — братстз розгорнувся рух за оновлення церкви тз руської освіти. Почин зро­било Львівське братство, відкривши в 1585 р. школу нового зразка з топографією. Робляться спроби створити й вищу школу європей­ського зразка — спочатку (в 70-ті pp. XVI ст.) б Острозі — маєтку князів Острозьких, а в пер. половині XVII ст. — в Києві. Тут на основі злиття братської школи з печєрсько-лаврською б 1632 р. би никла знаменита Києво-Могилянська академія: формально не визна­ний, але фактично діючий перший вітчизняний вищий навчальний заклад. На відсіч католико-ієзуїтській ідеологічній агресії та ополя-

15ченіио з'являється численна наукова та богословська-полемічна лі­тература: «Грамматика, еллинословенского язьїка» М. Смотрицького «грамматика словенска» Л. Зизанія, «Палінодія або книга оборони» 3. Конистенського, «Філософські аксіоми» І. Пзеля, «Тренос» М Смотрицького та ін. Розквіт переживає книгодрукування. Хоч першу книгу на Украші-Русі було видруковано ще 15 лютого 1574 р. у Льаові І. Федорозим («Апостол»), — тільки тепер, з відкриттям мережі друкарень (у Львові, Києві, Луцьку, Дєрмащ та Чернігові) книга перестає бути рідкісним явищем.

Культурію-національнин підйом не лише дозволив відновити структуру православної церкви, зруйновану Брестською унією: у 1620 р. оуло висвячено митрополита (Іоз Борецмшл) та єпіСсїопат. Далеко більш важливим є інше: саме в цей час утверджується самосвідомість народу Русі—України як окремого, самооутнього, такого що має самоціниі традиції, поважну історію. За ним закріп­люється етнонім «Русь», «руські», Ідо вирізняє цей народ і від по­ляків, литовців, євреїв, і від «московитів» — росіян.

— це явище співпало в часі з посиленням соціальної бороть­би проти польське шляхетського гніту, в авангард якої висувається козацтво. Спроба королів Сигізмунда II Августа та Стсфана Багорія внести розкол в козацький рух і використати козаків у своїх цілях— шляхом створення привілейованого «реєстрового козацтва» (1572 — 1576 pp.) в цілому не вдалася. З початку 90-х pp. XVI ст. козацтво стає на чолі повстань проти польсько-шляхетського панування, їх основний район — Придніпров'я, Південна Київщина та Поділля. Це — повстання під проводом К. Косинеького (1591—93рр.), С. На­ливайка (1594—96 pp.). Правда в пер. чверті XVII ст. за гетьмана П. Сагайдачного в козацькому середовищі верх бере примиренська лінія. Козацтво бере активну участь у польських війнах з Москов­ською державою та Туреччиною, зігравши головну роль у славетній перемозі нольсько-козацького війська над турками під м. Хотином в 1621 р. Проте, внаслідок віроломної політики польського уряду, повстання відновлюються. Це — повстання під проводом М. Жмайла (1625 p.), Тараса Федоровича Трясила (1630—31 pp.), І. Сулнмп (1635), П. Бута та Я. Острянина (1637 — 38 pp.). Незважаючи на невдачі, вони продемонстрували крайню гостроту соціальних проти­річ, наявність грунту для могутніх визвольних рухів,

Основні дати цього періоду: Люблінська унія (1 липня 1569 p.). Брестська церковна унія (жовтень 1596 p.), видання першої книги на Русі — Україні І. Федоровим (15 лютого 1574 p.), висвячення пра­вославного митрополита (1620 p.), утворення Києво-Могилянської академії (1632 p.), утворення реєстрованого козацтва (1572 — 76 pp.), перше козацько-селянське повстання під проводом К. Косгшського (1591 — 93 pp.), перемога Іюльеько-козацької армії над турками під м. Хотином (1621 p.).

8. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПІД ПРОВОДОМ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА.

Причини визвольної війни: посилення феодальної експлуатації, релігійних утисків та репресій проти козацтва, загострення соціаль»

16

.ІЗ

Них та релігійних протиріч, підйом національної самосвідомості пів­денно-руського українського населення.

Рушійні сили війни: запорізьке козацтво — лідер повсталих, а також селянство, частина духовенства, міщан та української шлях­ти, котра зіграла помітну роль в керівних структурах повстання.

Основні історичні процеси періоду:

— запекле збройне протистояння між силами Речі Посполитої та повстанською армією. Бере початок в січні 1648 р. з повстання на Січі та відновлення козацького контролю над нею. Після перемог повстанської армії, підтриманої татарською кіннотою мурзи Тугай-бея, під Жовтими Водами та Корсунем у травні 1848 р. переростає в визвольну війну. Вона пройшла кілька етапів. Перший — 1848 — серпень 1849 р. позначений перевагою повстанців (перемога під Пи-лявцями 21 вересня 1648 p., порівняно успішний похід на Захід до Львова та Замостя та з цілому позитивний підсумок битви під Зборовши у серпні 1649 p.). Зборііськнй пгрелшрлид трактат від 8 серпня 1649 р. встановлював козацьке управління на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводства, гарантував права реєстрового козацтва (40 тис. чол.) та першість православної церкви па козачій території. Другий етап —• черзень-вересень 1651 р. приніс перевагу полякам, підтверджену їхньою перемогою під м. Бе­рестечком (паприк, червня) і закріплену Білоцерківським перемир-шш трактатом від 18 вересня 1651 p.: козацька територія обмежу­валась Київщиною, реєстр — 20 тис. козаків. Третій етан — тра­вень 1652 р. — січень 1654 р. — проходить під знаком вирівнюван­ня становища після перемоги повстанців під м. Батогом у травні 1652 р. Наступає рівновага, взаємне виснаження сторін. Для уряду Б. Хмельницького стає очевидною наганна потреба в воєнному союз­никові для успішного завершення війни.

— розбудова козацько-православної державності на звільнених землях Ця держава (офіційно титулована як «Військо Запорізьке з городами», «Русь», значно рідше як «Мала Русь» чи «Україна») будувалась на основі козацького устрою, з забезпеченням пільг та привілеїв козацтва та православної церкви. Очолювалась виборним урядом гетьмана (генер. писар, генер. хорунжий, генеральний суддя та ш.), поділялась на полки (спочатку 24, згодом їх число скороти­лося до 10-ти) на чолі з виборними урядами (полковник, суддя та ін.), полки поділялись на сотні, керовані сотенними урядами. Хоча демократичні основи цієї держави зберігалися, життя вносило у них корективи: гетьманська адміністрація поступово дистанціюється від Зап. Січі, місце загальної військової ради теж поступово займає рада старшини, виявляється прагнення Б. Хмельницького зробити владу гетьмана спадковою у своєму роді.

На території, звільненій від поляків, були в основному ліквідо­вані феодальні повинності та їх основа — феодальне землеволодіння.

— активні дипломатичні стосунки козацької держави, спрямовані на зміцнення її міжнародного стало: шца та пошук воєнних союзни­ків. Не втрачаючи надії на компроміс з Річчю Посполитою (принайм­ні до січня 1653 p.), уряд Б. Хмельницького добивається допомога з боку Османської імперії та Криму, молдавського господаря В. Лу-пула, володаря Трансільванії Ю. Ракоці, шведського короля Кар-

17ла X. та особливо активно — від російського царя Олексія (ніаомо бл. ЗО звернень до нього від гетьмана). Б. Хмельницький при цьому враховував віросповідну єдрість з Москвою, її потенціал, а також давні російсько-польські протиріччя. Зважаючії на нову розстановку сил в регіоні московський монарх прийняв рішення, підтгерджане 1 жовтня 1653 р. Земським собором: про прийняття козацької дер­жави під свій протекторат та війну з Польщею

8 січня 1654 р. козацька Рада в Переяславі винесла ухвалу про підданство російському цареві, принесла йому присягу за утони збереження азтономних прав Гетьманщини. Ці права визначалися спеціальними статтями, затвердженими царем Олексієм 21 березня 1654 p.: право визначати самостійно внутрішній устрій, зовнішню політику (крім зносин з Туреччиною та ПольщеюV мати власну фі-напсово-подяткову систему та військо в 60 тис. чол.

Основні дати періоду: повстання на Запоріжжі (січень 1648 P.), перемога під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 Р1. бит­ви під Зборовим (сеппень 1649 p.). Берестечком (червень 1651 p.), Батогом (травень 1652 p.), перемирні договори: Зборівгький (8 сєрп-'ня 1649 p.), Білоцерківський (18 вересня 1651 p.), Переяславська Рада (R січня 165-1 p.).

9. РУСЬ—УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIT СТ.

Переяславська Рада означала не закінчення визвольної бороть­би — бо головні її завдання не були виконай!. — а вступ цієї бо­ротьби в нову фазу з притаманними їй новими тенденціями.

— Основні історичні процеси г. цей період:

— внутрішнє розмежування в рядах повсталих і перш за все — козацтва, — що дістало завершення у політичному розколі коза-дтва в 1660—1676 рр. Воно обумовлювалося як розбіжностями со­ціальних інтересів козацтва та непривілейованих верств населення Гетьманщини, рядового козацтва та старшини, розходженнями в гео-політичній орієнтації (на ту чи іншу державу), так і кон'юктурними факторами: політичним честолюбством окремих козацьких лідерів, відсутністю серед них загальновизнаного вожця після смерті Б. Хмельницького (27 червня 1657 p.), втручанням ззовні. Трива­ла внутрішня боротьба виснажувала сили козацтва, послаблювала вплив'та авторитет його державності і вела до її підпорядкування сусіднім державам. Якщо політиці гетьмана І. Вигоиськ^го (1657— 59 pp.) б\^тли властиві стійкі намагання опертися на союз з Польщею 'Галицький договір у вересні 1658 p.), а у внутрішній політиці — на старшину і утвердити устрій in «польський зразок», то в прав­ління Ю, Хмельницького (1659—63 пю.), шо розпочалося за явних вже симптомів політичної кризи та розколу козацтва (на прихиль­ників Польщі та Москви) настала дезорієнтація: відновивши піддан­ство Москві (Переяславські статті 1659 p.). Ю. Хмельницький вже через рік несподівано повернувся ло союзу з Польщею (Слоіодищен-ський трактат у жовтні 1660 p.). Втративши лівобережні полки, кот­рі обрали наказного гетьмана (Я, Сомка) і. зазнавши воєнних пора­зок. Ю. Хмельницький в 1663 р. передав владу П. Тетері (1663— 65 pp.), прихильнику польської орієнтації, чия влада, однак, тепер

18

простиралася лише на Правобережні полки. Лівобережним гетьма­ном на «чорній раді» в м. Ніжині (17 — 18 червня 1663 р.) обрали колишнього запорізького кошового І. Брюховецького.

Як і його попередник — Я. Сомко. — І. Брюхозецький (1Ь83— 6В pp.) та його наступники — Д. Многогрішний (1688—1672 pp.), І. Самойлович (1672—1687 pp.) стійко трималися промосковської орієнтації, різнячись між собою лише мірою поступовості царському урядові т_а ставленням до старшини. Якщо І. Брюховецькому було властиве загравання з козацькими «низами», жорстке ставлення до авторитетної старшини й угодовство щодо Москви (аж до згоди на введення прямого воєводського правління в Гетьманщині), то Д. Многогрішний добивався повернення автономних прав козацької держави, усував з посад ; прибічників політики І. Брюховепького. а І. Самойловичу було загалом притаманним лояльне ставлення і до Росії, і до старшини. Попри всі вади проросійська орієнтація дала змогу гетьманським урядам стабілізувати становище Лівобережжя, убезпечити його від нападів татар, турків та поляків. А ця обставина стала визначальною для козацтва та селян, що масове переселялися сюди з Правобережжя, або в інших формах справляли підтримку лівобережному урядові та Росії.

Тим самим прирікався на крах політичний kvpc. останнього пра­вобережного геть_ма_на П. Д°пошенка (1865 —] 676 рр).. Прагнучи до об'єднання «обох половин» Гетьманщини та відновлення її автоно-ч^гї віч шукав підтримка то в Потьті, то в Росії то в козр^їв донського отамана Ст. Разіна і нарешті зупинив свій виб*р на Ту­реччині. Отняк і цей ваоіант не дав позитивних наслідків, а лише пптгоік П. Лопошенкл на гть співучасника пп'стошливих поход'в т\-потІІ.;?ої апмії в 1672 т_а 1675-76 pp. \ звичайно — Ігя дискре-пь татіію сепет ч-ігепенчя. Зр</пток>, він звався царським властям і був висланий я о Мос.ччч.

— іншою важливою стороною історичного процесу на Україні в цей період були зміни геополітичного її становища, пов'язані з перегрупуванням сил у Сх. вороні. Польща, ослаблена війнами з повстанцями, Росією, Швецією та Туреччиною та внутрішніми чва­рами втрачає звичне становище гаранта стабільності у Сх. Європі. Натомість зростає роль більш сильних і взаємно конкуруючих дер­жав — Росії та Швеції, що заявляють претензії не тільки на поль­ські землі, а й на контроль над цією державою, так, цар Олексій Михайлович у своєму прагненні здобути польський престол у жовт­ні 1656 р. несподівано підписав перемир'я з Річчю Посполитою, оголосивши, водночас, війну шведському королеві Карлу X. Правда, задум не вдався. Але й після тогсн, і Москва й Швеція продовжува­ли .пошук політичних когїібінацій. спрямованих на втягнення Речі Посполитої в орбіту свого впливу, навіть ціною значних поступок.

Паралельно иарссгаз суперництво між Росією та Туреччиною за вплив у Причорномор'ї та Південній Русі-Украші. Росія спочатку протидіє турецьк:!:.І спробам заволодіти південного частиною Право­бережної України (військові дії в 1В72 та 1675—76 pp.), а в 80-ті роки J3VII ст. переходить в наступ проти ІІррти разом з іншими

19державами Священної Ліги (Польщею, Австрією, Венецією). Правда, після невдачі походів московсько-козацького війська на Крим (вліт­ку 1687 та 1689 pp.) тиск Москви на південному напрямку на де­який час ослаб, але вже в 90-ті pp., 3 утвердженням при владі Пет­ра І, ВІН ПОНОВЛЮЄТЬСЯ.

— спинившись в епіцентрі боротьби за перерозподіл впливу Русь-Україна стала ои'єкгсм безпосереднього воєнного втручання ззовні І зрештою — територіального перерозподілу. Початок цьому віручанню покл"ла Росія у жовтні ІбЬіі р. У липні 1655 р. війну Польщі оголосив j шведський уряд Нарла X, у якого оули Інтереси й на 1'уиі-У країні. Нарешті, у травні Jb71 p. у війну проти Польщі вступив і турецький уряд султана Магоме^а IV, що претендував на Правобережжя. При цьому, кожна з держав-сунерниць намагалася, привернути на свій бік ті чи інші козацькі угрупування, ще більш Іюглиолюючи розкол у Гетьманщині. Крайнє політичне ослаблення козацької держави зрештою дало змогу її сусідам досягти компро-лисів між собою — всупереч інтересам' Гетьманщини і за рахунок перерозподілу її території. Початок цьому поклав Андрусгвський неремирний трактат у січні 1667 р. між Росією та Польщею, в ос-нових моментах продубльований пізнішим (1686 р.) «вічним миром» між цими державами. Лівобережжя з Києвом відходило до Росії, Правобережжя — до Польщі, а територія Війська Запорізького за­лишалась під спільним правлінням обох держав. Обидва мирні трак­тати мали антитурецьке спрямування. Але не зовсім вдалий для Росії хід воєнних Дій на Правобережжі в 7Оті >.рр. спонукав її уряд піти на компроміс і з Туреччиною: Бахчисарайський договір з ос­танньою (від ІЗ січня 1681 р.) підтверджував російську юрисдикцію І;ад Лівобережжям, Києвом та Запоріжжям в обмін на визнання ту­рецьких прав па Південну Київщину. Брацлашцину та Поділля з Кам'янце.м-Подільським. Лівобережжя все більше підпадало під ро-сійськял контроль. Згідно КОдомацьким статтям, підписаним в 168Y р. нрй обласні геїьмана І. Маоепи, гетьманському'у рядові заборонялося самостійно вести дипломатичні зв'язки, вмінялося в обов'язок ви­конувати «вічний мир» з Польщею, підтримувати мир з Кримом. Російський гарнізон відтепер розташовувався й в гетьманській сто­лиці Баїурині (крім Києва, Чернігова, Ніжина, Переяслава, Остра), а козацький реєстр встановлювався лише в ЗО тис. чод. Окремою статтею підкреслювалась нерозривна єдність з Росією. Якщо додати, Що на Москву здебільшого орієнтувалося й Запоріжжя, то в резуль­таті Росія здобула переважний вплив в українському регіоні.

Доля ж Правобережжя — в порушення Переяславської угоди 1654 р. — віддавалась на воєнне суперництво Польщі та Туреч­чини, з усіма його наслідками: обезлюдненням території, господар-ськіш запустінням («руїна»). Бучацький договір (18 жовтня 1672р.) передавав Поділля туркам, решту — Польщі. Успіхи в подальших воєнних діях принесли Порті нові здобутки на Київщині та Брац-лавщшіі. Проте розгром турецької армії військами Священної ліги під^Віднем (1684 р.) і подальші успіхи дозволили полякам повернути свій контроль над Правобережжям -- по Карловицькому договору

20

1699 р. Незважаючи на часткове відновлення населення та козаць-ко-по.їкової організації Правобережна Україна не мала змоги са­мостійно протистояти новому польсько-шляхетському поневоленню.

Таким чином, наприкінці XVII ст. людський, економічний та воєнно-політичний потенціал Русі-України було значною (якщо не вирішальною) мірою ослаблено, її терито;ию — перерозподілено. При цьому стратегічно найважливіші позиції здобула Росія.

Основні* дати періоду:

смерть Б. Хмельницького (27 червня 1657 p.), Галицький до­говір з Польщею (вересень 1658 p.), обрання лівобережними пол­ками наказного гетьмана Я. Сомка, початок розколу козацтва (1660 p.), зречення влади останнього правобережного гетьмана П. Дорошенка (1676 р.) підписання Андрусівського перемирного договору між Польщею та Росією (січень 1667р.), «вічного миру» між цими державами (травень 1686 p.), Бахчисарайського договору між Росією та Туреччиною (січень 168] p.), Карловицького миру' між Священною Лігою та Туреччиною {1699 р.)