12.1.2. Трансформація та стабілізація фінансово-торговельної системи.

Основою економічної стабілізації країн Західної Європи став план Дж. Маршалла (за ім’ям державного секретаря США Дж. К. Маршалла) ― програма відновлення та розвитку економіки Європи (1948–1951 рр. ).

У червні 1947 р. держсекретар США Дж. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, запропонував європейським державам американську програму економічної допомоги у повоєнному відновленні. У квітні 1948 р. Конгрес США прийняв «Закон про допомогу іноземним державам», що визначав умови двобічних угод, завдання розвитку економіки на «принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності», стимулювання американських інвестицій і розширення міжнародної торгівлі, зменшення торгового мита для американських товарів, досягнення міжнародної фінансової стабільності, встановлення справедливих обмінних курсів тощо. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, пропонувалося ухвалити міжнародно-правовий договір між країнами. Вони мали бути не пасивним об’єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану Маршала. США з цією метою створили Адміністрацію економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній державі.

Учасниками плану Маршалла стали 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина), а з грудня 1949 р. ― ФРН. З метою координації діяльності в липні 1947 р. вони створили Комітет Європейського Економічного Співробітництва, реорганізований у 1948 р. на Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

План Маршалла діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг американської допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд. дол. (у цінах 1990 р. ― 102 млрд. дол.). З них 4 млрд. дол. асигнували протягом перших 15 місяців. Допомогу надавали: а) безвідсотковими товарними позиками та дотаціями, склад яких визначали США; б) звичайними позиками під низькі проценти; в) у вигляді доларової «зумовленої допомоги» в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Так, дотаціями вважали постачання предметів життєвої необхідності. Постачання промислового обладнання фінансували за рахунок позичок міжнародного банку, а сировини, сільськогосподарських машин, запасних частин тощо ― під гарантії американського уряду через експортно-імпортний банк США. Майже 70% допомоги становило продовольство, палива, добрива.

Допомогу розподіляли між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товарами розпоряджались уряди держав. Гроші, отримані від продажу, надходили в національний банк країни на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). Країнам-учасницям належало 95% коштів цих фондів. За контролювання Адміністрації економічного співробітництва їх витрачали на зменшення дефіциту бюджету, розвиток торгівлі, виробництво металу, цементу, промислового обладнання, калійних добрив тощо. Частина коштів йшла на оплату сировини, котру США вивозили.

Однак значення допомоги згідно з планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія отримали 2/3 усіх коштів. Радянський Союз відмовився від допомоги, оскільки США не прийняли його вимог щодо самостійного визначення кожною країною обсягу допомоги та її форми; розмежування держав на країни-союзники, що зберігали нейтралітет, і колишніх супротивників; вирішення проблеми репарації Німеччини. Історики та економісти неоднозначно оцінюють позицію СРСР щодо плану Маршалла. Безперечно, його реалізація була б конструктивним підходом до розв’язання повоєнних господарських проблем. Однак поширеним є твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, була спланована так, щоб поставити СРСР в такі умови, коли він змушений буде відмовитися від участі в плані Маршалла.

Програму відбудови Європи було виконано. На початку 1950-х рр. досягнуто довоєнного промислового рівня. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів країн-учасниць, які отримали додаткових товарів і послуг на 3–4% від свого національного доходу. Посилився державний контроль економіки. Стабілізувалася система міжнародних розрахунків. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. В 1950 р. її члени з метою відновлення конвертованості валют утворили Європейський платіжний союз, ухвалили Кодекс лібералізації торгівлі, що знизив кількісні обмеження імпорту.

Стабілізація фінансово-грошової системи, її трансформація в умовах зростання фінансових ринків.

Друга світова війна зруйнувала світову економічну систему, механізм міжнародних торгівлі та валютних відносин. Для забезпечення фінансової стабільності, відновлення та розвитку світогосподарських зв’язків, у т. ч. повоєнних міжнародних платежів, нагальною необхідністю було реформування міжнародного монетарного (валютного) устрою, укладення міжнародних угод у сфері торгівлі. Основою вирішення названих проблем були об’єктивні закономірності: 3/4 золотих запасів несоціалістичних країн зосереджувалися у США внаслідок активного платіжного балансу воєнного періоду; зросла державна заборгованість європейських к раїнах, що зумовило збільшення випуску паперових грошей (у США за 1940–1945 рр. збільшився на 222,6%; у Великобританії впродовж 1939 р. – листопада 1945 р. ― на 139%; у Франції за 1939–1944 р. ― на 379%; в Італії ― майже в 10 разів); міжнародна торгівля розглядалася як стимулятор економічного зростання, чинник стабільності монетарних відносин; кейнсіанство утвердилося як провідна макроекономічна доктрина, основою якої було підтримання внутрішньої рівноваги шляхом активної державної політики за рахунок відповідних фіскальних регуляторів безвідносно до формату міжнародного валютного устрою.

За ініціативою США в рамках проголошеної американським урядом концепції державного регулювання та планування світової економіки у липні 1944 р. було проведено Бреттон-Вудську¹ міжнародну конференцію, у роботі якої взяли участь 45 дійсних і асоційованих членів ООН, а також міністри фінансів 16 країн. «Заключний пакт» став компромісною ухвалою трьох альтернативних планів фінансово-валютного регулювання, запропонованих Великою Британією (план Дж. Кейнса), США (план міністра фінансів Г. Вайта) і Канадою. Він ґрунтувався на прокейнсіанських принципах побудови монетарної політики та рецептах реформування міжнародної валютної системи. Створену міжнародну валютну систему (Бреттон-Вудську, 1944–1973 рр.) визначали такі положення: американський долар прирівнювався і обмінювався на золото за офіційним курсом (1 тройська унція = 35 доларів, вміст долара дорівнював 0,88 г золота); валюта країн-учасниць мала золотий вміст, на основі чого визначалося їх курсове співвідношення до американської валюти; ринкові курси валют фіксувалися у межах плюс-мінус 1% від золотих і доларових паритетів; країни-учасниці мали якнайшвидше відновити конвертованість валют за поточними операціями; ФРС США обмінювала долари, пред’явлені центральними банками інших країн, на золото, була єдиним центром емісії резервної валюти; створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) як органа валютного регулювання.

Бреттон-Вудська модель організації міжнародних монетарних відносин закріпила роль світового лідера за США, які прагнули скасувати валютні та митні обмеження експорту товарів зі США в інші країни, за доларом ― роль міжнародної резервної валюти, світових грошей при платежах і розрахунках, отже, завершила формування системи золотовалютного (золотодоларового) стандарту. Монетарна політика в системі макроекономічних регуляторів на національному рівні забезпечувала пріоритетність внутрішньої рівноваги, фіксовані курси автоматично вимагали введення обмежень на рух капіталів, що дозоляло здійснювати антициклічну політику. Стосовно міжнародної економіки було закріплено домінування міжнародних домовленостей і необхідність адаптації до них національної макроекономічної політики країн-учасниць, їх залежності від США в умовах зростання попиту на міжнародну ліквідність та дефіциту їх платіжного балансу.

У діяльності Бреттон-Вудської системи виділяють два періоди: нестачі доларів (1947‑1958 рр.) і надлишку доларів (1958–1971 рр.). У середині 1960-х рр. загострилися проблеми. Долар знецінювався, його роль не відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Поточний рахунок США через випереджаюче зростання сукупного попиту порівняно з ростом ВВП стабільно погіршувався. Для подолання обмежень на рух капіталу в Західній Європі виник новий міжнародний грошовий ринок, так званий ринок євровалют (доларів за межами США), що безконтрольно переміщалися з однієї держави в іншу. У 1966 р. масштаби його оцінювалися в 46,5 млрд дол. Більшість країн Західної Європи після створення у 1958 р. Спільного ринку в силу інтеграційних зобов’язань конвертували свої валюти по поточних операціях. В європейську економіку збільшилися американські прямі інвестиції. Корпорації США майже в 7 разів збільшили свої капітали за кордоном. Відплив капіталів і зменшення американського експорту погіршували дефіцит платіжного балансу США, останній покривався на 3/4 доларами, золотий запас у 1970 р. забезпечував лише 25% зовнішніх доларових зобов’язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 р. до 11,1 млрд дол. у 1971 р. Становище ускладнювали кризи окремих національних валют. Упродовж 1949–1971 рр. мало місце 69 девальвацій національних валют. Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську ієну. Країни ЄС і Японія поставили питання про зміну паритету США. Загострилася проблема ліквідності в міжнародній економіці.

З метою розв’язання проблем країни-учасники МВФ у 1969 р. розробили міжнародну грошову одиницю SDR (СПЗ , «спеціальні права запозичення») як міжнародний розрахунковий і резервний засіб, який мав виконувати деякі функції світових грошей: регулювати сальдо платіжних балансів, поповнювати офіційні резервні розрахунки з МВФ, регулювати обсяги міжнародної ліквідності. СДР існує у формі кредитних записів на спеціальних рахунках у МВФ, не має власної вартості, за масштаб прийнято золотий вміст долара США. В 1970–1973 рр. було випущено 9,3 млрд. одиниць СДР, у 1973–1978 рр. випуск було призупинено через надмірну кількість доларів США і покращення міжнародної ліквідності. 15 серпня 1971 р. США оголосили про припинення конвертованість доларів у золото. Це розірвало зв’язок між золотом і міжнародною вартістю долара. Призупинення конвертованості долара у золото означало відмову уряду США від проведення дефляціоністської внутрішньої політики. Така політика передбачає застосування регуляційних засобів уряду з метою стримування інфляції й оздоровлення платіжного балансу шляхом обмеження деяких видів ділової активності. Весь тягар коригування курсів валют перекладався на інші держави .

За «Смітсонівською угодою»¹ 1971 р. долар девальвували на 8%, у 1973 р. ― ще на 10%. У 1972 р. МВФ створив Комітет з реформи міжнародної валютної системи. У березні 1973 р. європейські країни на валютних ринках запровадили плаваючі курси по відношенню до долара США, що ознаменувало ліквідацію Бреттон-Вудської системи. Перший нафтовий шок 1974–1975 рр., коли ціни на нафту зросли в 4 рази, пришвидшив перехід до нових валютних відносин.

У 1976 р. конференція країн-учасниць МВФ у м. Кінгстон (о. Ямайка) внесла зміни до його статуту, які зафіксували перехід до нової міжнародної валютної системи (Ямайської), яка базується на таких принципах: легітимізація плаваючих курсів, перетворення СДР на світовий грошовий еталон, головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків і платежу, демонетизація долара, скасування офіційної ціни на золото та фіксації золотого забезпечення національних валют, вільний ринок золота, перетворення його на звичайний товар. З переходом до плаваючих валютних курсів вартість SDR почала визначатися через ринкові курси валют 16 країн, з 1981 р. ― 5 країн (США, ФРН, Франції, Англії та Японії), які переглядалася один раз у 5 років.

У новій системі курси валют більшості країн вільно коливаються, або “плавають ” на світових валютних ринках відповідно до зміни попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійснюють грошові інтервенції, щоб стабілізувати або змінити курси валют. Порівнюючи нову систему із попередньою, слід зазначити, що фіксовані валютні курси були покликані стримувати інфляцію, змушуючи країни зі слабкою валютою проводити інтервенції і, тим самим, уповільнювати темпи зростання їхньої грошової маси . Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з інфляційними механізмами. Однак зменшення інфляції у провідних промислових країнах спостерігається вже із початком 1980-х років.

У березні 1979 р. країни Європейського Союзу створили своє валютне угруповання – Європейську валютну систему (ЄВС). В межах ЄС була штучно створена безготівкова, умовно розрахункова грошова одиниця ЕКЮ, або ЕCU (анг. European Currency Unit ― європейська валютна одиниця), яка розраховувалася за тим самим принципом, що й SDR, але вже без кошика валют (до уваги бралися усі країни-члени ЄС).

Важливу роль у світовій економіці до початку 1970-х рр. продовжувала відігравати стерлінгова зона, до якої належали країни ― члени Британської Співдружності, крім Канади та Південної Родезії. Англійці прагнули зберегти систему митних бар’єрів для охорони країн Британської імперії від американської конкуренції. Саме цим пояснюється значно пізніший вступ Англії у МВФ і МБРР. Стерлінгова зона залишалася найбільшою за територією і чисельністю населення країн, що до неї належали. Вона забезпечувала Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники постачали їй різну сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінгів як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар США дедалі більше почали використовувати в країнах стерлінгової зони. Вступ Великої Британії в 1973 р. у ЄЕС применшив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великої Британії поняття стерлінгової зони формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.

Рішення Бреттон-Вудської конференції започаткували створення міжнародних економічних організацій. На міжнародному валютному ринку утворилися та функціонували наднаціональні фінансові організації – Міжнородний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), або Світовий банк. Діяльність банку доповнювалася роботою двох організацій-філій: Міжнародної фінансової корпорації (МФК) (1956 р.) і Міжнародної асоціації розвитку (МАР) (1960 р.).

Завданням міжнародних організацій є забезпечення стабільного та упорядкованого розвитку світової економіки.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) почав функціонувати у березні 1947 року, центр правління було розміщено у Вашингтоні, європейське відділення — у Парижі. Завдання МВФ полягає у сприянні розвитку міжнародної торгівлі і валютної співпраці через забезпечення стабільності валютних курсів країн-учасниць, управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах. При підписанні Бреттон-Вудської угоди було затверджено створення стабілізаційного фонду в межах МВФ, головним завданням якого стає кредитування країн із дефіцитним балансом. Фонд фінансує свою діяльність за рахунок позик і внесків країн-учасниць на основі визначених квот, які регулярно переглядаються. До 1983 р. лише країни Групи десяти (Бельгія, Велика Британія, Італія, Канада. Франція, ФРН, Нідерланди, Швеція, США) і Швейцарія могли отримувати кредити з цього фонду, надалі ці права поширилися на всі країни-учасниці. Правила надання кредитів регулюються так званою «траншовою політикою».

Завданням Світового банку (МБРР) було надання довготермінових позик для реконструкції зруйнованих війною економі, а в подальшому — сприяння розвитку найбідніших країн світу. У 1945–1948 рр. банк займався збором і розміщенням капітальних ресурсів для повоєнної відбудови економіки Європи, у рамках плану Маршалла надавав позики країнам-учасникам для фінансування інвестиційних проектів, у 1980-х рр. почав фінансувати програми державного регулювання та економічних реформ з метою забезпечення економічного зростання та вирівнювання платіжних балансів, реалізації проектів Програми ООН з розвитку (1966 р.), що є спеціальним органом ООН для надання техніко-технологічної допомоги. Він отримав фактичний доступ до значних сум, формуючи свій капітал за рахунок позик, створюючи засоби обігу. Банк міг збільшити обсяг світової ліквідності з метою поліпшення умов життя у світі. Таким чином втілювалося в життя створення системи планування і контролю над економікою ― контроль за внутрішньою грошовою політикою своїх членів, особливо щодо коригування обмінних курсів і світових потоків капіталів.

У 1947 р. на Женевській конференції 23 країни створили міжнародну організацію Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ), завдання якої ― узгодження державних заходів регулювання зовнішньої торгівлі, поступове зниження та ліквідація митних тарифів, формування режиму найбільшого сприяння (РНС), організація багатосторонніх переговорів. У результаті діяльності ГАТТ у 1950–1960-х рр. митні тарифи були знижені в середньому на 38%.

У 1950-х рр. система міжнародних економічних організацій охоплювала лише індустріально розвинені країни, головну роль серед яких відігравали США. Регулювання світової економіки визначалося лібералізацією торгівлі (зниженням зовнішньоторгових бар’єрів) і вільним переміщенням капіталів. У 1960-х рр. роль індустріальних держав, що становили лише 1/4 учасників міжнародних економічних організацій, зменшилася, зросли протиріччя щодо питань координації зовнішньоекономічної політики між ними та у відносинах з країнами, що розвиваються.

У

*

1961 р. Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) перетворено на Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої увійшли також США, Канада та Іспанія. Завдання організації ― формування, координація та регулювання політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання та підтримку фінансової стабільності в країнах-учасницях; стимулювання та узгодження їх зусиль щодо фінансової та технічної допомоги країнам, що розвиваються; сприяння розширенню міжнародної торгівлі, що виключає використання дискримінаційних заходів. Діяльність організації здійснюють понад 100 спеціалізованих комітетів і робочих груп. З 1962 р. працює Центр розвитку, що здійснює дослідження в галузі розробки та застосування загальних стратегій економічної допомоги.

У 1960-х рр. створено нові міжнародні організації під егідою ООН. У 1964 р. ― Конференцію з торгівлі та розвитку (ЮНКАД) з метою заохочення міжнародної торгівлі, зокрема між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, й узгодження торгової політики різних держав. У 1967 р. засновано Організацію ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) для сприяння розвитку промисловості та прискорення індустріалізації країн, що розвиваються, та Програму розвитку ООН (ПРООН) для координації планування програм ООН з технічного співробітництва. Питаннями узгодження та координації міжнародної торгівлі займалися Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), засідання якої відбулися в 1964 р., 1968 р. і 1972 р., і Рада митного співробітництва, створена на початку 1950-х рр.

У 1975 р. була скликана перша нарада «великої сімки», що з неформального інституту трансформувалася в організовану систему, стала важливим механізмом міждержавного регулювання. З 1996 р. в їх діяльності бере участь Росія.

На світовому ринку капіталів із появою ринку євровалют формуються світові фінансові центри (СФЦ), які є потужними генераторами розподілу та переливу капіталу як національних економік, так і міжнародної.

Після Другої світової війни вивіз капіталу зростає високими темпами. За 1946–1972 рр. сума закордонних капіталовкладень збільшилася майже у 7 разіві досягла у 1970 р. близько 350 млрд дол. США. Це пришвидшило формування світових фінансових ринків і центрів, які є складовою міжнародних ринків капіталу, забезпечують акумуляцію та перерозподіл світових капіталів. Складовими фінансових центрів (валютних, фондових, кредитних) є національні банківські системи, наявність фондової біржі та рівень її операцій, місце національної валюти у міжнародних розрахунках і платежах.

Світові фінансові центри сформувалися на базі національних ринків капіталів (Лондон. Нью-Йорк, Париж, Франкфурт-на-Майні, Токіо), на основі руху міжнародних капіталів (Лондон). Вони обслуговували реальний сектор економіки (здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності ) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектору фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов’язань і акцій як титулів власності). У 1970‑1980-х рр. зявилися нові фінансові інструменти і операції – так званих похідних цінних паперів (деривативів), насамперед ф’ючерсів і опціонів. Деривативи надали право купувати чи продавати цінні папери, кошти, ма теріальні або нематеріальні активи на визначених умовах у майбутньому.

Все це призвело до випереджувального зростання кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі товарами та послугами, зростанняролі фінансових ринків та їх глобалізації.

Науковий аналіз фінансової сфери здійснив лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) американський вчений М. Фрідмен (1912–2006), який дослідив механізм зворотного впливу грошового впливу та товариний вплив, монетарних інструментів і монетарної політики на розвиток економіки.