3. Давньокитайська філософія.

Період VI-ІІІ ст. до н.е.(епоха “боротьби царств” – себто це сприятлива ситуація для реалізації особи й розквіту культури. Вона завершилася наприкінці ІІІст. до н.е.) вважається золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, коли були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Основна проблематика: соціально-пролітична та морально-етична – конфуціанство, моїзм, легізм (управління державою, відносини між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками та дітьми).

Даосизм же переймався більше ставленням людини до природи, виводив моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Конфуціанство має специфічну духовну орієнтацію, себто має прагматичний соціально-моральний характер і відповідає еталону доброчесності, значимого для китайця V- Ivст до н.е.- жити заради життя, а не в ім я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань. Така спрямованість соціальної політики й адміністрації – підпорядкування релігійно-етичних норм, склалася в Китаї ще до Конфуція і, таким чином підготувала підгрунтя для “конфуціанства”.

Конфуцій (Кун Фуцзи) – 551-479р. до н.е.. Вчення Конфуція “Лунь-юй” (“Бесіди та судження”) продовжив його послідовник Мен-цзи, розглянувши питання про “справедливого господаря” таким чином, що народ має право змінити правителя (це поглиблення вчення Конфуція).

Це були часи смути і війн і суспільство потребувало морально-релігійної опори. Конфуцій, виступивши з критикою своєї епохи, високо оцінює минуле – Культ Неба і Культ Предків. На основі цього протиставлення та реанімації давніх культів, він створює власний ідеал удосконаленої людини – Цзюн-цзи.

Високоморальний Цзюн-цзи – це еталон для наслідування для пересічної людини, котра має знайти своє місце у світовій гармонії, а значить має постійно удосконалюватися. Мудрець чи “благородний муж” наділений двома гідностями: гуманністю і почуттям обов язку. Поняття “гуманність” (жень) включає в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Жень – це майже недосяжний ідеал, яким володіє сам Конфуцій та його улюблений учень, що рано помер.

Обов язок – це моральне зобов язання, яке гуманна людина накладає на себе сама й воно зумовлене вищим принципами та знанням, а не розрахунком.

Мудрецю Конфуцій протиставляє простолюдина, який позбавлений цих якостей і тому думає лишу про те, як би краще прилаштуватися й отримати користь. Перший – вимогливий до себе, другий – до інших; перший живе у згоді з людьми, але не йде за ними, другий – слідує за іншими, але не живе з ними у згоді.

Вчення про жень - це варіант нової моралі – посилення внутрішнього самоконтролю людини, яка покликана регулювати стосунки людей у державі, інтереси котрих стикаються.

Головна настанова – “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже”.

Цю моральну вимогу майже дослівно повторив Христос. А Кант у XVIIIст. підніс до рангу основної моральної вимоги. ЇЇ суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце.

Головну моральну вимогу Конфуцій обгрунтував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність.

Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (напр. в Ізраїлі) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Ідеї Конфуція були спрямовані проти несправедливості, існуючої навколо. Та як часто буває, коли його вчення стало офіційною догмою, головною стала не суть, а зовнішня форма, що проявлялася у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності й доброчесності. Поступово в середньовічному Китаї, згідно з соціально-чиновницькою ієрархією, склалися певні норми й стереотипи поведінки людей.

Правила поведінки чи конфуціанські норми були відображені у церемоніал-трактаті Лин-зи, який мав силу понад два тисячоліття. Себто, на будь-який момент людського життя (життя, смерть, влаштування на працю) існували строго фіксовані правила поведінки. Суть така – у світі хаосу й мішанини усі мають знати свої місця, права та обов язки, робити те, що їм належить.

Вчення про Сяо – це видозмінений культ предків. Сяо є основою гуманності, що притаманна кожній людині, а особливо людині, котра прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо – служити батькам за правилами обов язку Лі, поховати їх за правилами обов язку Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани – Лі, став загальною нормою життя у Китаї. Така позиція сприяла розквіту культу сім’ї та клану. Конфуцій говорив: “держава – це велика сім’я, а сім’я – це мала держава”.

Конфуціанство не можна назвати релігією у повному значенні цього слова, поскільки це і політика й адміністративні система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа китайського способу життя, квінтесенція китайської цивілізації. Саме дякуючи цьому, китайська держава проіснувала 2 тис. років у майже незмінному вигляді, набравши масу консервативної інерції. Як і будь-яка релігія, конфуціанство впливало на мислення, побут і спосіб життя китайців. Для того, щоби вийти зі середовища простолюдина, необхідно було підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній, оскільки без їх знання і дотримання ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті.

Та чи можна протягом усього життя керуватися цими офіційними догмами конфуціанства, які виключали зі сфери своїх інтересів усе, що було непідконтрольним розуму? Мабуть, що жити без почуттів неможливо.

Даосизм. Роль духовно-ідеологічної віддушини відігравав у Китаї даосизм – релігійний синкретизм, що сформувався паралельно з конфуціанством у др. пол І тис. до н.е). Його засновником є давньокитайський філософ Лао-цзи. Трактат “Дао де цзин”

Це філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао.

Дао є центром доктрини, загальним Законом, Абсолютом, який вносить порядок в хаос речей, пануючи всюди необмежено в усьому. Дао має об’єктивний характер, його ніхто не створив, але все походить від нього.

Дао означає шлях досягнення законів природи, її закономірностей. У даоській космології Дао виступає як першопричина та джерело творіння. У цьому значенні Дао можна тлумачити як абсолютну категорію, яку описати неможливо, як одвічний вселенський принцип.

Про Дао говориться як про “початок та матерію десяти тисяч речей”, себто сутнісну основу буття. Прояви Дао спонтанні і здійснюються без зусиль. Породжуючи життя, Дао не володіє об’єктами творення. Воно саме втілення природнього процесу, який нічим не обмежений, але створює безперервний шерег заурядних, обмежених за своєю сутністю речей. Часто Дао порівнюють з водою. Вода ніжна та текуча, але містить у собі потенційну силу, яка крапля за краплею руйнує каміння. Слідувати Дао, означає природно і без супротиву віддаватися потоку річки життя.

Дао не є буття чи небуття. Воно універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. Дао – це не божество, а дещо близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно невидиме, недосяжне для органів чуттів, постійне і невичерпне, безіменне і безформне, але дає початок, ім’я і форму всьому на світі. З нього все починається і ним все закінчується. Виявляється Дао через свою еманацію – через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує. Зміст, мета і щастя життя полягає у пізнанні Дао, злитті з ним. Та Дао не є чимось підвладним інтелектуальному осмисленню. Людина здатна усвідомити лише смисл, який не можливо вербалізувати.

Говорити можна лише про де. Це поняття демонструє Дао в дії, проявляє його потенційну енергію в об’єктах творіння. Якщо людина слідує Дао, себто діє природньо, її наповнює енергія – де. Та це сила, яка не спричиняє насильницьких дій – це суперечить самій суті вчення, це сила природня, яка повністю проявляє природній потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, сила течії якого представляє де.

Для даосизму важливим є необхідність зосереджуватися лише на моменті теперішнього часу. Світ такий, який він є, і якщо існує досконалість, вона навколо нас, а не в нашій уяві. Виходячи з цього, будь-яка спроба змінити світ є замахом на його досконалість, знайти ж її можна лише знаходячись у стані природного спокою. Повернення до досконалості – це рух від неприродності до природного.

Інь та Ян – це зразок наївної діалектики Теоретична основа цього вчення розглянута в “І-цзин” (Книга перемен). Інь - це темне, жіноче, ян – світле чоловіче начало. Вони втілюють два типи сил всесвіту, втілених у п яти елементах, які у свою чергу складають суть світу.

Про місце протилежностей у цьому світі – “коли всі дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного..”.

Це базова концепція даосизму: збалансований підхід до всіх явищ природи та корекція у випадку порушення природної рівноваги. Цю концепцію виражає символ великої межі – тайцзи.

Пізнання Дао по силам мислителям, які будучи “вільними від пристрастей, бачать чудесну таїну дао”, розкривають його сутність людям, щоби ті жили відповідно до його вимог. Це важливо і людям, і державі. Ті ж хто має пристрасть – бачить дао лише у його конечній формі.

Внаслідок пізнання Дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Усі порушення нормального існування речей у природі (посуха, повені тощо) є порушенням її гармонії. Несправедливість – порушення суспільної гармонії. Потрібна дія Дао, щоб усунути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу “недіяння”, пасивного життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Однак, даоси вважають не-діяння найбільшим діянням, завдяки якому можливо досягнути більшого, ніж діянням.

Себто, даосизм як філософська концепція, відображає всезагальний зв’язок явищ і предметів об єктивного світу, наближається до розуміння причинності.

За своєю соціальною базою воно спрямоване проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Лише з подоланням вченості народ буде щасливим – це відгуки ранньокласових патріархальних відносин, руйнування яких, на думку даосів, призвело до погіршення суспільства.

Подальший розвиток китайської філософії – це примноження різноманітностей , а не вихід на новий вищий рівень, що зумовлено консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком із наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.